Велика Британія[ред. • ред. код]

• Не мала наміру відчужено спостерігати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну і Південно-західну Африку.

• Здійснювала проти Німеччини неоголошену економічну і торгову війну.

• Здійснювала активні військово-морські приготування на випадок агресивних дій з боку Німеччини.

• Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав.

Франція[ред. • ред. код]

• Прагнула узяти реванш за поразку, завдану їй Німеччиною у франко-пруській війні 1870 року.

• Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Франції 1871 року.

• Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами.

Російська імперія[ред. • ред. код]

• Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземному морі, наполягала на ослабленні або перегляді на свою користь режиму контролю над протокоюДарданелли.

• Розцінювала будівництво залізниці Берлін-Багдад (1898 рік) як недружній з боку Німеччини акт. При цьому, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 року про розподіл сфер впливу в цьому регіоні.

• Протидіяла австрійському і німецькому проникненню на Балкани

• Наполягала на винятковому праві протекторату над усіма слов'янськими народами; підтримувала на Балканах антиавстрійськи і антитурецьки налаштованих сербів і болгар.

Сербія[ред. • ред. код]

• Новоутворена держава (повна незалежність з 1878 року) прагнула затвердитися на Балканах як лідер слов'янських народів півострова.

• Планувала утворити Югославію, включивши в неї всіх слов'ян, що проживали на півдні Австро-Угорської імперії.

• Неофіційно підтримувала націоналістичні організації, що боролися проти Австро-Угорщини і Османської імперії.

Німеччина[ред. • ред. код]

• Як нова динамічна імперія прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті.

• Почавши боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії. Виявляла особливу активність в отриманні ринків.

• Кваліфікувала Антанту як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини.

Австро-Угорщина[ред. • ред. код]

• Була багатонаціональною імперією і внаслідок міжнаціонального протистояння була постійним вогнищем нестабільності в Європі.

• Прагнула утримати захоплені нею в 1908 році Боснію і Герцеговину.

• Протидіяла Російській імперії, що узяла на себе роль захисника всіх слов'ян на Балканах, і Сербії, що претендувала на роль об'єднувального центру південних слов'ян імперії.

Італія[ред. • ред. код]

• Встановлення контролю над східним узбережжям Адріатичного моря (Далмація, Албанія тощо)

• Приєднання Тіролю;

• Повернення Савої та Ніци, що входили до Франції;

• Загарбання Тунісу та Східної Африки (Сомалі, Ефіопія, Кенія).

Відомий політичний діяч початку XX ст. Ульянов так характеризував відносини між державами у десятиліття, що передували початкові війни:

"Війна породжена імперіалістичними відносинами між великими державами, тобто боротьбою за поділ здобичі, за те, кому з'їсти такі-то колонії і дрібні держави, причому на першому місці стоять у цій війні два зіткнення. Перше — між Англією і Німеччиною. Друге — між Німеччиною і Росією. Ці три великі держави, ці три великі розбійники на великому шляху є головними величинами в теперішній війні, решта — несамостійні союзники.

Обидва зіткнення готувались усією політикою цих держав за кілька десятиріч до війни. Англія воює за те, щоб пограбувати колонії Німеччини і розорити свого головного конкурента, який бив її нещадно своєю чудовою технікою, організацією, торговельною енергією, бив і побив так, що без війни Англія не могла відстояти свого світового панування. Німеччина воює тому, що її капіталісти вважають — і цілком справедливо, — що вони мають «священне» буржуазне право на світову першість у грабежі колоній і залежних країн, зокрема, воює за підкорення собі Балканських країн і Туреччини. Росія воює заГаличину, заволодіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно), за Вірменію і за Константинополь, потім теж за підкорення Балканських країн.

Поряд із зіткненням розбійницьких «інтересів» Росії і Німеччини існує не менш — коли не більш — глибоке зіткнення між Росією і Англією. Завдання імперіалістичної політики Росії, що його визначає вікове суперництво і об'єктивне міжнародне співвідношення великих держав, можна коротко виразити так: при допомозі Англії і Франції розбити Німеччину в Європі, щоб пограбувати Австрію (відняти Галичину) і Туреччину (відняти Вірменію і особливо Константинополь). А потім при допомозі Японії і тієї ж Німеччини розбити Англію в Азії, щоб відняти всю Персію, довести до кінця поділ Китаю і т. д.

І до завоювання Константинополя, і до завоювання все більшої частини Азії царизм прагне віками, систематично проводячи відповідну політику і використовуючи для цього всілякі суперечності й сутички між великими державами. Англія виступала довше, упертіше і сильніше противником цих прагнень, ніж Німеччина. З 1878 року, коли російські війська підходили до Константинополя і англійський флот з'явився перед Дарданеламипогрожуючи розстріляти росіян, як тільки вони з'являться в «Царграді» — до 1885 р., коли Росія була на волосок від війни з Англією з-за дільби здобичі в Середній Азії (Афганістан; рух російських військ вглиб Середньої Азії загрожував пануванню англійців в Індії) — і до 1902 року, коли Англія уклала союз з Японією, готуючи війну її проти Росії — за весь цей довгий час Англія була найсильнішим ворогом розбійницької політики Росії, тому що Росія загрожувала підірвати панування Англії над рядом чужих народів.^[1]

Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й процвітаюча економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у світі після США. У 1917 p. обсяг промислового виробництва, так само як і в сільському господарстві, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі. Вичерпалися матеріальні резерви, що становили 25 млрд марок.

Почалася галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У 1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеччина програла війну, капітулюючи перед державами Антанти.

Після Першої світової війни розвинені країни були заклопотані проблемами розподілу територій, завоювання ринків і утвердження на них, розв'язанням політичних проблем. Однією із особливостей цього періоду був той факт, що в повоєнному економічному розвитку світове господарство функціонувало в режимі Версальського договору.

1.Версальський договір

Версальський договір є складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. До цієї системи входили:

- Комп'єнське перемир'я між Німеччиною і головними союзними державами (1918 рік). За цим перемир'ям Німеччина капітулювала.

- Паризька мирна конференція (1919 1920 рр.). В межах цієї конференції були підготовлені Сен-Жерменський мирний договір (був підписаний головними союзними державами та Австрією), Нейнський мирний договір з Болгарією, Тріанонський мирний договір з Угорщиною і Севрський мирний договір з Турцією.

- Вашингтонська конференція (1921 1922 рр.). Нею були розроблені договори що стосувалися і якими потім регулювалися відносини, пов'язані з воєнно-морськими проблемами Далекого Сходу і басейну Тихого океану.

Версальському договору належало центральне місце у відновленні і повоєнному регулюванні системи світогосподарських зв'язків. Договір було підписано в червні 1919 року з одного боку США, Британією, Францією, Італією, Японією Бельгією та іншими державами, з іншого переможеною Німеччиною. За цим договором Німеччина, по-перше, втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією (конкретизувати за підручником). Німеччина змушена була визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. За Версальським договором Франції було повернено Ельзас і Лотарингію і передано на 15 років вугільні шахти Саарської області (під наглядом Ліги Націй). Ряд округів відійшло до Бельгії (Мальмеді, Ейтен, Морене). Деякі території відійшли до Данії, Литви, місто Гданськ було оголошено вільним містом.

Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд. золотих ма

рок. За договором Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння. Армія Німеччини обмежувалася 100 тис. солдат[4, c. 8-9].

Таким чином, Версальський договір ставив Німецьку економіку на межу катастрофи. В результаті війни Німеччина втратила зовнішні ринки. В катастрофічному стані опинилися основні галузі виробництва, потерпіла крах кредитно-фінансова система, зовнішньоторговельний оборот знизився до 1/3 довоєнного рівня. В цілому Німеччина характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня населення і економічним крахом.

Щодо інших країн світу, США були єдиною державою, яка в роки війни і в повоєнний рівень зміцнила свої позиції в системі світогосподарських зв'язків. Виробництво промислової продукції в США збільшилося втричі і втричі зріс експорт (решта даних див. підручник). Протягом війни США не припиняли торгівлі з усіма учасниками війни.

Великобританія належала до країн-переможниць, але з війни вона вийшла знесиленою. Вона втратила 2/3 торговельного флоту, вдвічі зменшила експорт, і, що є найбільш важливим, Лондон перестав бути фінансовою столицею світу. Щодо відновлення Британської економіки, то в даному випадку великі надії покладалися на Німецьку воєнну контрибуцію, а також на розширені колоніальні володіння[5, c. 141].

Франція. Її втрати були за питомою вагою значно більші за Британські. 13 найбільш економічно розвинених департаментів Франції були зруйновані, Франція втратила близько 10% працездатного населення. Досить важливим для Франції також був той факт, що вона втратила роль світового кредитора.

Японія значно зміцнила свій економічний потенціал: подвоїлося промислове виробництво. Якщо США після І світової війни піднялися на 1-ше місце в будівництві автомобілів, то Японія зайняла позиції лідера в суднобудуванні. Безпосередньо на Європейських фронтах Японія не брала участі, але вона вирішувала ряд власних проблем з Китаєм і зрештою в 1915 році Японія нав'язала Китаю так званий "мирний договір", у відповідності з яким Китай змушений був протягом тривалого часу виконувати так звані "21 вимогу". Це були вимоги, пов'язані з поставкою Японії виробів сільського господарства, промисловості тощо[4, c. 10].

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом".

Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд. золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного багатства[2, c. 184].