Філософія основний курс (Ч1)

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я людина, і ніщо людське мені не стороннє», - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІV – ХV ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у XVI – XVIІ ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм – сукупність поглядів, що стверджують необхідність поваги до гідності людини як найвищої моральної цінності.

Гуманізм (від лат. humanus - людський) у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.

Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги станового та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній.

Філософія в цей період перестала бути служницею богослов'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'єтро Помпонацці

утрактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися

удвох різних планах - філософському та релігійному. Безсмертя душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брехнею жерців.

Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне священство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.

По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особливо поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра - це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».

41

Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н.Кузанський, Г.Галілей, Н.Копернік, Дж.Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат. natura - природа) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність світів, що через деякий час стала основою геліоцентризму як нової моделі світу.

Геліоцентризм – астрономічна концепція, згідно з якою Земля є однією з планет, що обертаються вокруг Сонця.

Бернардіно Телезіо, пропагуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об'єктивно існує вічна і незмінна матерія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом із тим він вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.

Письменник-сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між народами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні зацікавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філософ Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюються і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об'єктивного значення. Відчуття, головне джерело наших знань, – облудні та недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований проти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дотримання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблення, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філософії – людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про самого себе», – говорить Монтень. Другим пунктом його програми є культ природи. Закономірний і постійний плин природи, незалежний від людської мінливості стан речей - ось що викликає захоплення Монтеня.

Філософські праці П'єра Шаррона «Про мудрість», «Короткий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психіки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушлива та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі – наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина - частина природи, і у кожній людині є частина природи. Істинна мораль впливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шарон тлумачить як «насолоду».

Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологічному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціально-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відобразилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне застосування досягнень науки. Можна виділити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природного права й утопічні соціалістичні теорії.

42

Ніколо Макіавеллі відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика автономна частина людської діяльності.Вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності («фортуни»). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська психологія. Мотивують політичну діяльність, за Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель нового типу, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов'язувати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін «макіавеллізм» став синонімом політики, що керується принципом "мета виправдовує засоби".

Вепоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, незважаючи на це, воно необхідне, бо його сутність випливає з загальної людської природи. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримувався Гуго Грацій, який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і природне право. Громадянське право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, а природне право випливає з природного характеру людини і

єпредметом не історії, а філософії.

Вепоху Відродження, пов'язану з первинним накопиченням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соціальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де нібито було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково необгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава - це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високо-організоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т. Кампанелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти багатих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» - земні благополуччя, добробут його жителів («солярійців») і розвиток культури.

Таким чином, у цих перших соціалістичних утопіях проголошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики, і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.

2.2.Філософія Нового часу.

2.1. Суспільно-історичні та наукові передумови формування філософії Нового часу.

Формування філософії Нового часу відбувалось в епоху ранніх буржуазних революцій: Нідерландської (1566-1609), яка була спрямована насамперед проти Іспанії - оплоту феодального абсолютизму і католицизму та Англійської, яка тривала майже 50 років (16401688). Ці революції виявили незрілість буржуазії, відсутність чіткого розмежування цього нового класу з дворянством. Проте, незважаючи на вказані недоліки, капіталізм безупинне набирає силу, активно розвивається світова торгівля, мануфактурне виробництво. Зростає роль природничих наук. Інтенсивний розвиток виробництва народжує потребу в науці, яка набуває прикладного, практичного значення. Поступово наука стає одною з головних й вирішальних продуктивних сил у розвитку суспільства.

Виникають нові форми організації дослідницьких робіт - Академії наук.

Перше італійське наукове суспільство (1560) у Неаполі - "Академія таємниць природи". Знамените Лондонське Королівське товариство (яке існує дотепер) з головним девізом: "Нічого зі слів", ціль - дослідно-експериментальне дослідження, вільне від авторитетів і упереджених ідей. Тут трудилася безліч блискучих учених: Р.Бойль (1627-1691) - один з основоположників

43

фізики і хімії (поняття хімічного елемента); Е.Торричелі установлює факт тиску повітря, винайшов ртутний барометр і повітряний насос; І.Ньютон формулює основні закони механіки, закон всесвітнього тяжіння; В.Гарвей відкрив кровообіг і емпірично досліджував його.

Значний внесок у розвиток математики, фізики, фізіології внесли Р.Декарт і Г.Лейбниць. У суспільних науках розробляється теорія природного права (Т.Гоббс - Англія, Г.Гроцій - Голландія). Розвиток астрономії, механіки, математики дало блискучу плеяду таких вчених, як Т.Брага, Галілей, Гюйгенс, Копернік, Кеплер та ін. Експериментальні науки вимагали теоретичного осмислення, відходу від схоластичних догм і примітивного емпіризму. Потрібна була нова філософія - вчення про могутність розуму і безмежних можливостей наукового дослідження.

Утой же час усі зміни в філософії відбуваються разом із її розривом зі схоластикою та релігією. Починається активний процес секуляризації громадського життя (незалежного від церкви). Розгортається боротьба за віротерпимість - право людини вільно вибирати релігію, хоча сама філософія все ще не пориває з вірою, а поняття Бога, його ім'я присутні майже у всіх філософських вченнях цього часу.

Уці роки починається формування нового типу світогляду. Він був суперечливий, як суперечливе саме буття, світобудова і саме життя. Світ відкритий для пізнання, усіляких вимірів

іперетворень сприймається як щось конфронтаційне до людини, а звідси і проблема не тільки про шляхи пізнання, але і проблема пізнавальних здібностях самої людини. Тому філософія Нового часу - це процес гострих дискусій. Отже, найгостріша полеміка - полеміка з приводу проблеми пізнання, стала найактуальнішою темою філософського аналізу.

Усі філософські концепції цієї доби можна умовно поділити на дві течії. Одна з них отримала назву філософського емпіризму. Її найвідомішими представниками були англійці Ф.Бекон (3.14.), Т.Гоббс та Дж.Локк. Треба відмітити, що в межах філософії емпіризму, виходячи з ставлення до рішення основного питання філософії, можна виділити концепції матеріалістичного характеру (до них як раз й належать погляди вищеназваних мислителів), та теорії емпіриків-ідеалістів.

Емпіризм – від грецького empeiria – досвід; напрямок розвитку філософської думки у рамках якого досвід, особливо у його чуттєвій формі, вважається єдиним джерелом знання про світ. При цьому часто за самі знання сприймаються результати описування досліду або самий дослід у чистому вигляді. Найбільш видатними представниками філософського емпіризму вважаються Бекон, Гоббс, Локк, Берклі, Юм, Мах, Авенаріус.

Друга течія філософської думки Нового часу характеризується розробкою раціоналістичних поглядів на процес пізнання. Найвідомішими авторами й адептами цього напрямку були Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.Лейбниць.

Раціоналізм – від лат. rationatis – розумний; напрямок філософської думки, у рамках теорії пізнання, відповідно до якого розум, логічне мислення вважається основою пізнання й поведінки людини. Найбільш видатними представниками філософського раціоналізму вважаються Декарт, Спіноза, Лейбниць (ХVІІ ст.), Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель (ХVІІІ ст.).

2.2. Емпіризм й раціоналізм. Індуктивний та дедуктивний методи пізнання.

Теорія пізнання Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка.

Одним з перших засновників філософії Нового часу був англійський філософ і політичний діяч Френсіс Бекон (1561-1626). Він ввійшов в історію філософії як автор трактату "Про достоїнство і збільшення наук" (1623). Найбільш відомий методологічний добуток "Новий Органон наук" (органон - інструмент пізнання). Тут він викладає ідеї про метод пізнання і теорію індукції, що була спрямована на експериментальне вивчення природи. Вона допомагає людині аналізувати, розкладати і розділяти природу, відкривати загальні властивості і закони.

44

Бекон не згодний із Сократом, що звів філософію до морального, і вважає, що у філософії три предмети: Бог - теологія, природа і людина. Головна увага потрібно віддати проблемі природа-людина, а саме, можливості пізнання і вироблення наукового методу. Треба критично переосмислити все знання й удатися до досвіду. Бекон приходить до теорії двох істин: пізнання об'єктивної істини можливо; виступає проти догматиків, що проголошують щирими тільки свого навчання. Їм протистоять філософи-скептики. Хоча в щирому знанні частка скептицизму завжди є. Не усі можуть пізнати почуття, не усі може розум (друга істина). Крайній скептик валить вірогідність розуму і почуттів, ми ж відшукуємо і доставляємо їм засобу допомоги. І таким засобом став метод дослідно-індуктивного дослідження природи.

Індуктивний метод – метод наукового дослідження який сприймає рух думки від окремого факту до загальних принципів буття, від конкретного до загального. На основі індуктивного методу виник й розвинувся експериментальний метод дослідження.

Дедукція не може служити універсальним методом пізнання, вона намагається виводити окремішні положення з загальних суджень. Вихідні загальні судження не можна приймати на віру без досвідченої перевірки, інакше можливі помилки. Але він не відкидає дедукцію і вважає, що вона може бути незамінним знаряддям при викладі відкритих істин, тому що загальні поняття є фундамент знання. Але їх треба правильно утворювати. Якщо поняття витягнуті випадково, то і все побудоване знання на такому фундаменті буде не міцно.

Дослідно-індуктивний метод складається саме в поступовості утворення понять, головне - правильне їхнє тлумачення. Тільки такий метод здатний до відкриття нових істин. Стрижень його - поступове узагальнення фактів, що спостерігаються в досвіді. І тут потрібно спиратися на розум (єдність почуттів і розуму). Емпірики не мурахи, що бездумно збирають усе (це алхіміки). Вони не догматики, які подібно павукам прагнуть із себе ткати істину знання (схоластики). Емпіричне і теоретичне знання потрібно діалектично поєднувати і знайти зважене рішення. Справжня філософія як і справжня наука повинна поєднувати обидва способи пізнання. Цей середній шлях Бекон називав "шлях бджоли", яка збирає данину на полях і садах, переробляючи її в мед власним умінням.

Він створює свою систему наукового знання:

Пізнавальні здібності

45

"Істина і неправда є атрибутами мови, а не речей, там, де немає мови, немає ні істини, ні неправди". Гоббс не розуміє, що істина об'єктивна, зміст її не залежить ні від людини, ні від людства. Гоббс не послідовний сенсуаліст. Він збивається і на позиції раціоналізму. Визначивши філософію як раціональне пізнання причинного зв'язку речей, обґрунтовуючи наукове пізнання, на перший план ставиться розум, а потім - почуття.

Уцілому для нього характерний взаємозв'язок аналітичного (емпірична індукція - розчленовування) і синтетичного методів пізнання - (від загальних принципів до конкретних речей). Ці методи для нього рівноправні - методологія дуалізму, правда вони застосовуються в різних областях. Дослідно-індуктивний - фізика і людина, тому що людина розглядається як тіло

вряді інших природних тел. Дедуктивно-синтетичний - математика, етика, політика, вони чисто дедуктивно будують свої висновки.

Джон Локк (1632-1704). Головна філософська праця - "Досвід про людський розум" (1690), писав майже 20 років. Тут він розвиває теорію пізнання, що ґрунтується на принципах емпіризму і сенсуалізму. Вихідний пункт теорії пізнання і людини - заперечення уроджених ідей, включаючи ідею Бога. Усе знання здобувається з досвіду, він індивідуальний, а не результат соціального впливу. Досвід складається з ідей, якими Локк позначає відчуття і чуттєві образи пам'яті. Це прості ідеї, що входять до складу зовнішнього досвіду або звернені усередину досвіду. Зовнішній досвід - це відчуття властивостей тіл і їхнє сприйняття, а досвід внутрішній (рефлексія) - це пізнання душі про свою діяльність, отримані через самоспостереження. Придбані з досвіду ідеї - це ще не знання, а тільки матеріал для нього. Щоб стати знанням, усе це повинно бути перероблено розумом - прості ідеї перетворяться в складні.

Пізнання правдиве лише остільки, оскільки ідеї відповідають дійсності. Реальна сутність речей не відома, ми пізнаємо явища. Але це не агностицизм - наша задача, стверджує Локк, знати не все, а лише те, що важливо для нашого поводження і практичного життя, таке знання забезпечується нашими здібностями.

Таким чином, головне в його гносеології:

1)джерело знання - досвід, мислення не здатне дати нічого нового в порівнянні з чуттєвістю;

2)уроджених ідей ні, вони здобуваються в діяльності; 3)почуття дають прості ідеї, а мислення комбінує і створює загальні поняття. Виділяє три види знань:

1.вихідні - почуттєве знання одиничних предметів; 2.демонстративні - умовивід, порівняння і відношення понять; 3.вищий вид - інтуїтивне знання - оцінка розумом істини.

УЛокка є цілий ряд суджень про роль мови в пізнанні (проблеми семіотики). Він виділяє дві основні функції мови - цивільну (соціальний аспект) - засіб спілкування; друга - філософська

-змістовність і точність, що визначають характер і якість спілкування.

Філософія цього мислителя вплинула на французьких матеріалістів 18 століття.

Раціоналізм Р. Декарта, Б. Спінози і Г. Лейбниця.

У джерел раціоналізму стоїть Р. Декарт (1596-1650). Він порушує питання про природу людського пізнання взагалі. Критерієм істинності виступає очевидність (інтелектуальна інтуїція) чого-небудь для розуму. Намагається створити новий науковий метод, що вимагає безсумнівної підстави. "Мислю, отже існую" (cogіto ergo sum) - це твердження носить не онтологічний характер, де критерієм і підставою існування є мислення, а гносеологічний - мислення (сумнів) виступає умовою твердження, реалізації існування. Наука повинна створюватися за єдиним планом і за допомогою єдиного методу. Наукові знання - не окремі відкриття (результати досвіду-експерименту), а створення загальної системи понять.

Зміст раціонального методу (дедуктивного методу) знаходиться за Р.Декартом в аналізі, розкладанні отриманих знань на окремі компоненти, доведені до рівня очевидного. Зразком наукового знання, якому повинна наслідувати філософія, є математика (математична дедукція).

Дедуктивний метод – метод дослідження за яким вважається, що рух думки

47

відбувається від загальних принципів до конкретних явищ їх реалізації в природі, до чуттів, від абстрактного до конкретного. На основі дедуктивного методу розвинувся аксіоматичний метод пізнання, який широко застосовується у математиці

(математична дедукція).

Його науковий ідеал - дедуктивна система, і це визначальний фактор усієї декартівської філософії.

Як знайти абсолютно очевидні передумови для дедуктивної філософії? Метод сумніву - стверджує Декарт. Це засіб виключення всіх положень, у яких ми можемо логічно сумніватися і засобом пошуку положень - логічно безсумнівних - саме їх можна використовувати як передумови дедуктивної системи.

Сам сумнів має передумову - індивід (мислячий суб'єкт - що сумнівається). Можна в принципі сумніватися в усьому: у філософії, у почуттях, логічних міркуваннях, аргументах і т.д.

Ачи існує що-небудь, у чому ми не можемо сумніватися? Так! Ми не можемо сумніватися, що маємо свідомість і в тім, що існуємо - це і є "кандидат", що витримав іспит - "Я мислю, отже існую". Це твердження не може бути спростоване (воно рефлексивно - звернено до себе самого):

я(у якості того, хто сумнівається) одночасно думаю (cogіto) і існую (sum) - висновок - усе, що очевидно, повинне бути вірогідним.

Для Декарта самоочевидним є мисляче буття (душа), вона не протяжна, і є буттям "матерії" - протяжної, але не мислячої. Самий надійний фундамент (cogіto - Бог) і на цій підставі ми будуємо нову критичну довіру розуму і чуттєвому знанню (Бог нас не обманює, а ми помиляємося тому, що не завжди критично відносимося до наших думок і чуттів).

Алюдина повинна використовувати розум для розходження істинного і неістинного

знання.

Критерій істини - раціоналістичний: істина те, що розум (ratіo) у результаті систематичного і послідовного міркування розглядає як ясне і виразне, не потребуюче доказу. Т.ч., - хід думок Декарта такий:

1)методичний сумнів (філософія, чуттєве сприйняття, логічні міркування й аргументи); 2)рефлексивне знання, у якому не можна сумніватися; 3)усі очевидні твердження мають сприйматися як істинні. Це і є критерій.

Р.Декарт у роботі "Роздуми про метод" викладає основні принципи дедуктивного методу: 1. Не можна приймати за істину те, що не є очевидним; 2. Поділяти досліджувану систему на безліч частин і кожну піддавати ретельному аналізу

(аналіз); 3. Вести дослідження від простого до складного;

4. Узагальнення всіх об'єктів дослідження, нічого не упускати з виду. Обґрунтування істини (синтез).

Бог у Декарта гарант можливості збагнення істини: 1)Бог необхідний як гарант існування світу.

2)Тільки він може вселити в душі людей думку про створену істоту. 3)Тільки Бог дав природі споконвічні закони руху.

4)Бог може зберегти і підтримати світ своєю волею.

5)Бог заздалегідь створив людей гріховними і такими, що помиляються.

Усі найбільш ясні і гнучкі ідеї в нашій свідомості вроджені, вкладені Богом і пізнаються за допомогою інтелектуальної інтуїції. Аналізуючи душу людини, Декарт виявивши рефлекторну основу психіки, передбачивши праці Сєченова, Павлова. Павлов поставив пам'ятник Декарту під Ленінградом.

Бенедикт Спіноза (1632-1677) досліджує людське пізнання з позиції раціоналізму. Головні його роботи: "Етика", "Богословсько-політичний трактат", "Трактат про очищення інтелекту".

Вихідний принцип - "порядок і зв'язок ідей у розумі відповідає порядку і зв'язку речей". І тому Спіноза вважає, що пізнання речей треба починати з пізнання їхніх ідей у розумі. А ідеї в

48

розумі - це результат інтелектуальної інтуїції, адже тільки інтуїція відкриває істину. З цих істин за допомогою дедукції можна виводити нові більш приватні істини і розширювати знання. Таким чином, джерело істинного знання - розум, у нього укладена відповідність ідей речам, у розумі і критерій істини. "Істина сама себе виявляє". Критерій - ясність і виразність. "Істина є мірило і самої себе, і неправди".

Спіноза заперечує наявність у людини уроджених ідей, але визнає уроджену здатність здобувати знання, і задача людини - удосконалювати цю здатність. У роботі "Трактат про очищення (удосконалення) інтелекту" виділяє 4 способи одержання знання:

1)Знання за слухами, це метод релігії.

2)Знання з безладного досвіду, це випадкові спостереження, життєві знання, вони не визначаються розумом.

3)Науковий шлях - з'ясування причинно-наслідкових зв'язків. Це розумове знання, що оперує загальними поняттями, у дедуктивному процесі вивідного знання, який приводить до достовірного знання. Якщо в Бекона ідеї мають чуттєвий зміст, то у Спінози поняття (ідеї) мають логічну природу.

4)Особливим родом пізнання Спіноза вважає інтуїцію, що є знанням, укладеним у загальні поняття. Тільки воно здатне пізнати сутністну природу речей. У нього повна об'єктивність достовірних ідей робить природу і світ цілком пізнаваними. Таку гносеологічну позицію звичайно називають панлогізмом.

У Спінози під впливом Гоббса ясні і чіткі поняття розуму повинні бути точними, недвозначними, виражаючи сутність речей. Такі поняття і є критерієм істини, вони є еталоном вірогідності.

Готфрид Лейбниць (1646-1716). Його головна робота - "Нові досліди про людський розум". Він намагається поєднати емпіризм і раціоналізм й визнає головну теза сенсуалізму - "нічого немає в розумі, що не пройшло через наші почуття". Чуттєве пізнання є передумовою раціоналізму. Вони дають лише випадкове, емпіричне знання, тобто "істини факту", вони не можуть бути виведені дедуктивним методом, вони спираються на природознавство, і тут працює метод індуктивного умовиводу.

Вищий ступінь пізнання властивий "Істині розуму". Розум має уроджену здатність утворювати поняття, ідеї і їх усвідомлювати. "Істини розуму" - це в основному твердження логіки, математичного знання, тут працює метод дедукції. Сюди можна віднести і поняття субстанції, буття, принципи моралі і т.д. Філософія Лейбниця завершує філософію 17 століття після чого настає епоха Просвітництва і французького матеріалізму 18 століття.

Отже, вище було розглянуто 2 концепції пізнання: емпіризм (сенсуалізм) та картезіанський раціоналізм. Раціоналісти виходять з того, що є 2 види знання: раціональне знання про сутність речей у виді загальнозначущих істин і досвідне - окремі явища, речі зовнішнього і внутрішнього світу. В емпіриків на першому місці емпіричний досвід, а потім загальні поняття, як результат раціонального мислення.

Між цими школами існує розбіжність у розумінні критерію істини:

а) раціоналісти за допомогою інтелектуальної інтуїції одержують знання загальних істин (Бог, людська природа, мораль);

б) емпірики заперечують інтелектуальну інтуїцію, знання істин дає їм досвід, виключення складають знання логіки і математики, що виходять за допомогою аналізу понять і дедукції, але нічого не говорять про сутність буття.

Емпірики і раціоналісти розходяться й в розумінні ясності знання:

а) для раціоналістів - ясність - самоочевидність, це і є інтелектуальна інтуїція, що дає істину;

б) емпірики шукають ясність у спостереженні, емпіричній перевірці і відповідності понять "нормальному мовному вживанню". Задача емпірика в тім, щоб використовувати мова для пояснення понять у тім значенні, у якому вони можуть бути перевірені досвідом.

Гносеологія XVІІ століття зробила свій внесок в уточнення ясності істини, що виявилося важливим для філософії Просвітництва 18 століття.

49

Та у філософії Нового часу окремою гілкою можна виділити ще і містичний раціоналізм Паскаля (1623-1662), французького філософа, містика, математика. (Його роботи: "Думки", "Листа провінціалу", "Про мистецтво догоджати".)

Паскаль обмежує сферу застосування наукового знання і виділяє на рівні з ним знання серця. Обмеженість розуму визначається статусом людини в цьому світі. Людина - лише очерет на вітру, слабкіше зі створінь природи, але очерет мислячий. Велич людини в тім, що вона усвідомлює свою незначність. Філософія людини - єдність протилежностей: величі і незначності, духу і матерії, розуму і пристрасті, істини й омани, вічності і скінченості і т.ін. Жахаюча суперечливість людини робить її незбагненним чудовиськом. "Ми жадаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність, ми шукаємо щастя, а знаходимо лише гіркоти і смерть". Вихід у християнській вірі. Тут розум відіграє другорядну роль. Бог осягається серцем, а не розумом. Можна пізнати Бога і себе тільки через Ісуса Христа.

2.2.3. Вчення про субстанцію.

Філософські концепції Ф.Бэкона, Т.Гоббса, Дж.Локка;

Проблеми субстанції і її властивостей цікавлять усіх філософів нового періоду. Тут панує два підходи: онтологічний, де субстанція - це гранична підстава буття, і гносеологічний - осмислення поняття субстанції та його необхідність для наукового знання.

Субстанція – від лат. substantia – сутність, дещо, що знаходиться в основі; об’єктивна реальність, яка розглядається з боку її внутрішньої єдності; матерія в аспекті єдності усіх форм її руху. В історії філософі субстанція інтерпретувалась по-різному: як субстрат, як конкретна індивідуальність, як сутнісна властивість, як те, що здібне до самостійного існування, як основа й центр змін предмета, як логічний суб’єкт.

Ф. Бекон є родоначальником метафізичного матеріалізму. У нього матерія якісно різноманітна, має різні форми руху - вона першопричина всього сущого й складається з багатьох нерухомих "форм" чи законів, які є джерелами і причинами різних "натур" - найпростіших якостей: ваги, теплоти, жовтизни і т.п. З комбінації цих натур утворяться все різноманіття речей природи.

Матерія постійна в кількості. Порожнечі нема, це об'єктивний простір, який постійно зайнятий частинами матерії. Виділяється дев'ятнадцять форм руху (механічне, математичне, прагнення, життєвий дух, напруга і т.п.) Матерія і рух вічні, це факт, що не вимагає доказу. Час - міра швидкості руху матеріальних тел.

Але у Бекона немає ідеї розвитку - кількість (законів "форм") і простих натур (якість) - звичайна, речі можуть бути розкладені на прості "натури" без залишку й зведені до них. Рух - круговий процес постійного відтворення цих 19 форм руху.

Але визнання якісного різноманіття матерії і різних видів руху не було ще крайньою формою механіцизму. До класичну форми метафізичного матеріалізму багато додав Т Гоббс. Він вважав, що світ матеріальний й матерія є єдиною субстанцією. Усе різноманіття світу - форми її прояву. Матерія вічна, тіла - тимчасові.

Матерію і мислення розділяти не можна - мислить сама матерія. Безтілесна субстанція неможлива, вона суб'єкт усіх змін. Усі ж тіла трьохмірні, мають довжину і форму.

Матерія якісно однорідна, безбарвна як система кількісних величин. Світ позбавлений таких якостей, як колір, смак, запах, звук і т.п. Рух - властивість матерії, але немає його різноманіття, визнається лише одна його форма - механічний рух (переміщення тіл у просторі)

Простір і час не існують у самих речах, ця лише уявлення нашої свідомості, хоча вважається, що джерело образу простору знаходиться у довжині тіл, а часу - у реальному русі тіл.

Гоббс стоїть на позиціях деїзму. Зв'язок явищ і їхні закони мають природний характер. Але воля людини супроводжується необхідністю - Богом. Та Бог не втручається в закономірний перебіг подій самих по собі, хоча Бог у Гоббса - усе бачить і усім розпоряджається.

50