Філософія основний курс (Ч1)

Культуроулаштовницька місія Сварога закінчується перемогою над Змієм - Чорнобогом, запряженням його в величезний плуг і зорюванням світу слов’ян, який охороняється захисним Змійовим валом.

Верховним богом князя Володимира був Перун - бог грози, блискавок, небесних вод. Це аналог індоарійського Індри та елліно - грецького Зевса. З бога родючості, дарувача дощів, він був перетворений в бога князівської дружини, небесного карателя злих сил, які уособлювали Змій - Дракон, знаряддя Чорнобога, та «бог худоби», Велес. Велес - викрадач худоби, людей та дружини громовержця Перуна. В мисливських племенах він пов’язаний з культом ведмедя (бера) - господаря лісу, у скотарів - з одомашнюванням, лікуванням та розведенням худоби і взагалі багатства. Однак, у всі епохи Велес вважався патроном душ померлих. На його плечах ніби покоїться весь середній світ - світ звичайних людей. В антагонізмі Перуна і Велеса міф виявляв ідею вічної боротьби світлих і темних, добрих і злих, небесних і підземних сил космосу.

Серед богів аграрного циклу (Род, Рожаниці, Чур, Ярило, Коляда, Лада - Леля) тільки Макош введена в пантеон князя - язичника Володимира як богиня родючості, жіночої долі, майстерності, рукоділля, вона вважалась «матір’ю врожаю», ототожнювалась з матір’ю - землею.

Про богиню Мару пам’ять народу зберігала недобрі спогади («примаритися»- прибачитися, мор, уморити, уморитися). Вона вважалася дружиною Чорнобога і була матір’ю 12 дочок, богинь хвороб (Вогневиці, Глухані, Гризячки, Жовтухи, Кікімори, Корпуши, Навьї, Лякливиці, Ломоти, Вогниці, Трясучки, Черевухи). Мари і ії дочок боялись тому, що вони уособлювали морові болячки і були близькі по своїй суті вовкулакам, поражаючи безтурботних людей, що не потурбувались стати у безпеці від злих сил через магічну демаркацію оберегів.

2.2. Прийняття і утвердження християнства та зміна світогляду людини в Київській Русі.

Прийняття Київською Руссю візантійського православ’я в X ст. призвело до світоглядницької революції. Новий світогляд закріплявся на ґрунті ранньофеодальної цивілізації, що урбанізується. Він активно вбирав в себе ідеї античної і християнської мудрості, адаптуючи до них язичницьку культурну спадщину.

Важливим елементом нової картини світу стали християнські уявлення: про устрій видимого земного і невидимого небесного світу; про побудову людської душі та тіла; про співвідношення добра і зла, Божого промислу і життя людини, його долі і призначення; про співвідношення церковної та світської влади. Помітне місце в новому світогляді зайняло філософське - історичне бачення майбутнього всесвітньої і вітчизняної історії.

Зв’язавши поняття філософії і філософа з поясненням змісту «книжних слів» і пропагандою величі Бога, Києво - руські книжники зберегли обережне відношення до попередньої, античної (язичницької) філософії. Літописець Нестор вважав, що «філософ» схильний до язичницької скверни і не може бути справжнім християнином. Викладаючи Платона і Аристотеля, Климент Смолятич підкреслював, що він «філософа з себе не робить» (Климент Смолятич. Послання Фомі// Златоструй. Стародавня Русь X- XIII ст.- М.:,1990.- С.184). Моя філософія, пояснював він, в тому, щоб, викладаючи євангельскі дива, розуміти їх іномовно і духовно. Ходовим було визначення філософії Іоанна Дамаскіна та Михайла Пселла, в якому філософським знанням вважається знання речей невидимих (божественних) та видимих (людських). Філософія «вчить людину справами (своїми) бути по образу та подобою свого творця».

В «Збірці 1073 року» присутній аналіз таких філософських уявлень, як сутність, сутнє, природа, випадкове.

Причиною всього існуючого вважається Бог - Творець, сотворивший світ з нічого за допомогою слова. Цитуються відповідні вірші Євангелія і першої глави книги «Генезис» (Буття) Старого заповіту. Разом з тим в релігійно - філософській літературі цього часу відчуваються відгуки платонізму і аристотелізму, що використовуються, зокрема, для розподілення творчості Бога і творчості людини.

Чим відрізняється креативний акт Бога від свідомої діяльності людини? - Бог починає

101

творчість рухом думки, людина ж діє по готовим зразкам. Богу необхідна для творчості воля, а людині - знаряддя праці, кооперація з іншими людьми. Бог дав своєму творінню міру, людина діє по мірці інших. Творчий акт людини закінчений, а Бог творить постійно. Світ створений Богом для людини, як вищої мети творця (Златоструй.- С. 247250). Тому аналіз творчого акту переходить у варіант теїстичного антропоцентризму.

Антропоцентризм теїстичний – філософсько-світоглядна позиція відповідно до якої людина визнається вінцем процесу творіння Богом світу. Сам світ у цьому випадку сприймається як творіння, що постає задля задоволення потреб людини й повністю залежне від неї, її інтересів.

Згідно з Сократом, філософія є знання того, як правильно ставити головні для людини питання: «як складене небо, або як сонце чи як місяць чи зірки, і темрява і світ, і земля на воді покладена» (Златоструй.- С. 166). Відповідь дається в богословському ключі- «промислом Бога», але з обліком рівня знань та побутової освідомленості того часу.

Земний світ бачиться ареною боротьби світлого й темного початків, добра та зла, вічного та минаючого, краси та потворства, сакрального та щоденного, християнського та язичницького («поганського»). Ця боротьба іде перш за все в серці і душі людини. Іоанн Златоуст вчив, що Адам створений з протилежних початків в ході змагання між Богом та дияволом. І хоч в тілі людини переважає матеріальна сторона, але його душа створена по образу Бога. Тому людське буття подвійне. Воно з’єднує початок словесний, духовний і тілесний. «І тому боротьби в нас багато, і протистоїть плоть духові, а дух - плоті» (Златоструй.- С. 172).

Душа людини, згідно з Никифором, знаходячись в голові, «по всьому тілу діє через п’ять слуг своїх, тобто через п’ять почуттів ...» (Златоструй.- С. 175). Розум вище інших духовних здібностей людини: він старіше волі і почуттів, відрізняє людину від тварини і спрямований на порозуміння Істин Бога та пізнання його творінь. Разом з тим розум амбівалентний: розумними були язичники Гомер, Платон, Аристотель, розумним був і «темний» «падший» янгол, що розум використовував для «коней» та нанесення шкоди людині.

Вструктурі духовних сил відзначається дія волі, «серця» як вмістилища любові до Бога і соціальних почуттів - благовір’я, ревного відношення до Бога. Особливе місце відведено словесній функції «душі» - слову, як засобу спілкування людей і Слову, як посереднику між Богом та людиною.

Вдохристиянському міфі історія присутня в генеалогії язичницьких богів. Вона доповнюється переказами про кочівля та переселення предків, про війни з сусідами, про мори (епідемії) і недороди. Такій історії властивий агро - космічний циклізм, момент випадковості (одержання удачі або невдачі), конфліктологія світлих і темних сил космосу та її проекції на людські діяння.

Земна історія предків слов’ян літописцем починається з «змішування мов» будівельників Вавілонської вежі. «Отже розділилися люди на 71 мову і розійшлися по всім країнам і кожен народ прийняв свій норов» (Златоструй.- С. 64). Одним з них став «народ слов’янський, від племені Іафета, норики - це і є суть слов’яни» (там же .- С. 38). В християнській філософії історії вперше формулюється ідея релігійно - морального прогресу (Августин Блаженний). Концепція, цінності і прецеденти Святого писання стають загальною мірою оцінки історичних явищ і діянь. Однак Києво - руський літописець вводить новий тип сприйняття історії, ставлячи питання: звідки є й пішла земля Руська, хто перший почав в Києві княжити? Історіософ Іларіон (5.12) так відповідає на це питання: Київські князі керують «не в невідомій і захудалій землі, а в (землі) Руській, що відома в усіх багато чувших про неї чотирьох кінцях землі» (там ж.- С. 116).

Автор «Слова о полку Ігоревім» пам’ятає дохристиянську давність Київської землі, віки Трояна і часи Бусова. Однак теперішні князі підняли статус держави до рівню імперії («каганата»). Його тривожать тенденції міжусобиці князів, він закликає їх до об’єднання в ім’я збереження історичного існування рідної землі.

Таким чином, Києво - руська історіософія перетворюється в джерело історичного

102

оптимізму, що дозволило пізніше пережити нашим предкам страшне потрясіння ординського ярма.

2.3. Розвиток філософських ідей в Україні у ХV-ХVIII століттях.

Новий період развитку української філософії пов’язаний із боротьбою українського народу за національну незалежність, символом якої стало козацтво. Він був ознаменований піднесенням української культури у ХVІ-ХVII віках.

У ХVI столітті в Україні розповсюджується книгодрукування, розгортається діяльність Острозького освітнього центру. На ХVII століття припадає діяльність «братств» та утворення першого вищого навчального закладу — Києво-Могилянської академії.

Українська культура у цей період розвивається як на основі духовних традицій Київської Русі, так й за рахунок засвоєння ідей західно-європейського Відродження, Реформації та бароко. Істотним стало формування у цей період філософії, як специфічної галузі теоретичного мислення. Доведеною у цьому відношенні стає філософія, яка викладалась в курсах професорів Києво-Могилянської академії.

Починаючи із ХУ століття в українському духовному житті зростає зацікавлення до пізнання людини й природи, розповсюдження ідей гуманізму. До числа видатних українських гуманістів кінця ХV — першої половини ХVI ст. відносяться Юрій Дрогобич, Станислав Оріховський, Павло Русин, Шимон Шимонович та інші. Усі вони отримали освіту та працювали у відомих університетах Європи. Вони знали античну філософію та у своїй творчості спирались на ідеї античних мислителів. Показовим для них є звертання до проблем природи. Розповсюдження знань про Всесвіт, за їх думкою, є обов’язковою умовою удосконалення розуму людини. Як плодоносне поле, відмічав С.Оріховський, без потрібного догляду залишається безплідним, так й людина, найталановитіша від природи, нічого не зможе зробити видатного без оволодіння науковими знаннями. Й першою серед наук стоїть філософія.

Ідеї Ренесансного гуманізму, що розповсюдились в Україні у ХV-ХVI ст.ст., стали грунтом для формувания нового типу світогляду, який був пов’язаний насамперед з ідеологією Реформації. Цей новий етап характеризується загостренням соціально-економічних, національних, віросповідальних суперечностей та обумовленої ними конфесійної полеміки, яка велась в Україні після Люблинської (1569) та Брестської (1596) уній в умовах наступу католицької контрреформації.

Цей період співпадає з утворенням Острозького науково-освітнього центру (1576-1636). До його складу увійшли колегіум, типографія та науково-літературний гурток. Найвідомішими діячами Острозького центру стали М.Смотрицький, К.Лукарис, Н.Пapacxec, І.Княжиницький, Клірик Острозький, В.Суражський, Х.Філалет, Д.Наливайко та інші. Їх метою була боротьба з католицькою експансією, яка розповсюджувалась в українських землях у цей час.

Використовуючи гуманістичні ідеї та розроблену в Західній Європі реформаційну ідеологію, «острозькі книжники» розробляли оригінальну ідейно-філософську концепцію, яка відповідала потребам вітчизняної духовної культури. Світогляду діячів Острозького центру властиво загострене почуття патріотизму. Про це свідчить і їх звертання до духовної спадщини Київської Русі, обгрунтування філософсько-філологічної концепції, сутність якої полягала в осмисленні ролі старослов’янської мови як гаранта самозбереження українського народу у його протистоянні покатоличенню та полонізації.

Розвиваючи сформоване у київоруський період розуміння філософії, як любові до мудрості, та ототожнюючи останню з Богом, вони трактують філософію як любов до Бога. Центральним питанням стає проблема Бога та пов’язане із нею обгрунтування догмату Святої Трійці на противагу католицькому догмату низходження Святого Духу (filioque - філіокве).

Філіокве – від filioque, й від сина, (з лат.), догмат католицької церкви відповідно до якого Святий Дух може походити (нисходити) не лише від Бога-Отця (як це стверджується у православній церкві), але й від Бога-Сина.

103

На противагу католицькому вченню про походження Святого Духу з двох джерел – від Отця та Сина, острозькі діячи обгрунтовують розуміння єдиного Бога у трьох іпостасях, висловлюючи моністичну (5.4.) концепцію буття, намагаючись розкрити складну діалектику єдиного та багатоманітного. Пояснюючи цей погляд, Василій Суразький наводить аналогію між Трійцею та Сонцем. Син та Дух Святий нерозривно пов’язані з Отцем та їх так само неможливо роз’єднати, як неможливо відокремити від Сонця проміні й світло. Як у людському тілі, підкреслює В.Суразький, розум, слово й дух утримуються та одне в одне не перетворюються, так й в єдиному Божественому їстві злилися у вічну єдність «безначальний» Отець, «співбезначальний» Син та «співприсносущий» Дух.

Монізм – філософське вченн, яке приймає за основу усього що існує одне начало. Для матеріалістичного монізму таким началом є матерія, для ідеалістичного – дух, ідея тощо.

Осмислюючи Бога як субстанцію, острозькі книжники підкреслюють кореневу відмінність небесного та земного, видимого та невидимого світів, трансцендентного абсолютного Бога та земної смертної людини. Внутрішньо суперечливим постає і людина, яка є вінцем та метою творіння. Розум, душа і тіло людини перебувають у постіній боротьбі між добром та злом, протилежними прагненнями, несумісними бажаннями. Виходячи з цього, обгрунтовується обов’язок кожної людини присвятити життя подоланню перешкод на шляху до реалізації свого призначення. Бог, пояснює Клірик Острозький, одарив кожного певним талантом, здібностями й тому, відчуваючи себе постійним боржником Бога, людина повинна в міру своїх можливостей служити Богу та своєму народу.

Гносеологічні орієнтації острозьких книжників відзначаються упевненням у неможливості пізнати божествену істину за допомогою розуму. Визнаючи могутність віри, вони з містичних позицій критикують рацоналістичну теорію схоластів. Оволодіння істиною досягається у мовчанні, що дає можливість через внутрішнє почуття спілкуватися з Богом.

З діячив Острозького центру формується блискуча плеяда письменників-полемістів, які у ХVI — першій половині XVII ст. виступають з критико теорії та практики католицизму. До цього кола, окрім вже названих, належали Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський та інші. Найхарактернішою ознакою полемічної літератури було притаманне їй гостре публіцистичне прагнення до філософського осмислення актуальних проблем суспільного життя. Вістря ідейної боротьби, яку вели полемісти, було спрямоване проти теократизму католицької ідеології, яка намагалась утвердити право Римського Папи на духовне та світське панування у християнському світі.

Всупереч церковному абсолютизму римських пап І.Вишенський та інші письменникиполемісти відстоюють ідею демократичної реформи церкви. В її основі лежить теорія про природну рівність усіх людей, однакові здібності кожного до безпосереднього спілкування з Богом. У рамках загальної демократичної спрямованості своєї ідеології полемісти відстоюють свободу совісті як одну з найважливіших свобод людини. І Вишенський заперечує антропоморфне розуміння Бога. Для нього Бог – найвища абсолютна істота, яка сама в собі розкривається. Певні кроки полемісти роблять на шляху подолання християнського дуалізму Бога та сотвореного ним світу. Це дозволяє побачити в їх поглядах певну тенденцію до пантеїзму. Так, у вченні Кирилла-Транквилліона Ставровецького світ та природа перестають бути символами Бога. Зливаючись з ним, вони перетворюються у Божество. Тврчість К.-Т. Ставровецького пронизана пафосом оспівування краси та величі світу.

У поглядах письменників-полемістів (М.Смотрицького, С. и Л.Зизанії) доволі явно прослідковується тенденція до осмислення фіософсько-богословської проблематики з позиції раціоналізму.

Потреба у засвоєнні західноєвропейської філософської традиції та подальшого розвитку вітчизняної філософської культури реалізується з виникненням у ХVII ст. Києво-Могилянського колегіуму, пізніше - Академії. Заснована у 1632 г. Києво-Могилянська академія об’єднала

104

досвід, набутий Острозьким центром, із системою та методами навчання західноєвропейських університетів. Це перший серед східнослов’янських та багатьох південнослов’янських народів вищий навчальний заклад знаменує початок професійної філософської діяльності в українській культурі. У стінах Києво-Могилянської академії творили видатні представники філософської думки України — Ф.Прокопович, С.Яворський, І.Гизель, І.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький та багато інших. Курси філософії, які читались в академії, включали діалектику, логіку, фізику або натурфілософію, психологію та метафізику.

У філософській спадщині діячів Києво-Могилянської академії спостерігалась поступова переорієнтація від богопізнання на пізнання людини та природи, відхід від (особливо у ХVIII столітті) догматизму та авторитаризму. Це стало можливим на грунті осмислення ідейної спадщини античності, патристики, схоластики, Відродження, а також західноєвропейських філософських концепцій Нового часу (ідей М.Коперника, Г.Галілея, П.Гассенді, Р.Декарта).

2.4. Філософія Києво-Могилянської академії.

Навчальна програма Києво-Могилянської академії будувалася за класичною схемою середньовічного європейського університету - вивчалися «сім вільних наук»: «тривиум» (граматика, риторика, поетика) і «квадриум» (арифметика, геометрія, філософія, музика).

Це - основа («класика»); фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширше. Перші чотири роки приділялися на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику і поетику, ще випливають два роки на філософію, останні чотири роки - на богослов’я.

Програма по філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, раннього Просвітництва.

З Києво-Могилянською академією зв’язана діяльність видатних українських мислителів - таких як Іов Борецький, Касиян Сакович, Єлисей Плетенецький, Петро Могила (5.13) (15961647) - Києво-Печерський архімандрит, пізніше митрополит Київський і Галицький, який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану їм у наступному році в колегіум, та названий у його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Києво-Могилянської академії ми бачимо таких відомих учених, філософів і письменників, як:

•Феофан Прокопович (1681-1736) - з 1711 року ректор академії, з 1716 року він у СанктПетербурзі глава «ученої дружини» Петра І;

•Іоанікій Галятовський - ректор колегіуму з 1657 р. по 1665 р.;

•Стефан Яворський (1658-1722), який реорганізував греко-латинську школу в Москві у Слов’яно-греко-латинську академію (1685 р.) за зразком Києво-Могилянського колегіуму і став її президентом;

•Лазар Баранович (1620-1693) - ректор колегіуму з 1650 р. по 1657 р.;

•Георгій Кониський (1717-1795) - з 1751 р. ректор академії;

•Йосип Кононович-Горбацький - ректор колегіуму в 1642-1645 р. і ін.

Викладачі Києво-Могилянської академії (поряд з вітчизняною світоглядно-філософською традицією) широко використовували досягнення західноєвропейської думки Відродження і Нового часу. Саме тут виникає, поруч з ведучою екзистенціальною, раціоналістичнонатуралістична лінія філософського бачення світу.

Унатурфілософії мислителів Києво-Могилянської академії природа розуміється одночасно

іяк творіння породжене Богом, і як матеріальний світ зі своїми незалежними від божественного втручання законами. Природа з’являється самостійним об’єктом наукового розгляду. У розуміння проблем співвідношення Бога і природи вводяться елементи пантеїзму і деїзму. З одного боку, Бог ототожнюється з природою, з іншого боку - його вплив на природу обмежується роллю творця, чи першопричини («первотолчка»). У такому ж дусі улаштовується вчення про однорідність земної і небесної матерії, про постійну кількість матерії у світі, невід’ємність форми від матерії (ототожнення матерії і форми). У трактуванні проблем простору

105

і часу, співвідношенні кількісних і якісних змін, розвитку відчувається вплив механістичної методології, що передувала на той час у західноєвропейській філософії.

Значна увага професори Києво-Могилянської академії приділяють гносеологічній проблематиці. У курсах логіки і психології обговорюються характеристики пізнавальних здібностей людини: відчуттів, сприйняття, пам’яті, мови і мислення. Значна увага приділяється аналізу чуттєвого пізнання. Його розуміють і як основу пізнавального процесу, і як вирішальний критерій вірогідності пізнання.

Визнаючи залежність почуттів людини від зовнішніх подразників, мислителі КиєвоМогилянської академії розділяють ( що зародилося ще в давньогрецькій філософії) теорію образів, відповідно до якої образ - це матеріальне утворення. Він відривається від речей і діє на органи почуттів, викликаючи модифікацію «анімальних духів», які перебувають там. Чуттєве пізнання розглядається як перший етап пізнавального процесу, другий етап - раціональне пізнання - завершує його. Цю форму пізнання професори Києво-Могилянської академії зв’язують з діяльністю розумної душі, яку Бог дарує людині.

Основою розумного пізнання вважалися імпресивні й експресивні інтелігибельні образи, безпосередньо зв’язані з образами чуттєвими. Згодом у гносеологічних орієнтаціях КиєвоМогилянських професорів переважає інтерес до вивчення активної, діяльної ролі розуму, до питання про користь і застосування знань. У зв’язку з інтересом до розумової діяльності людини особлива вага серед курсів, які читаються в Академії, придбали курси логіки, яка за висловлюванням И.Кононовича-Горбацького, є «краща вчителька нашого розуму». Логіка трактується як необхідний засіб одержання знань, інструмент пізнавальної діяльності людини.

Філософія Києво-Могилянської академії виявляє своє споріднення з гуманістичним світоглядом власною антропоцентричною спрямованістю. У спадщині києво-могилянців велике місце займають проблеми, які безпосередньо пов’язані з людиною, її практичним життям.

Підкреслюючи велич і достоїнство людини, київські професори наголошували на її досконалості. Згідно Ф.Прокоповичу, людина є «повнота досконалостей, рівна цілій природі». Головним призначенням земного буття людини, вважає І.Гізель, є її активність, що спрямована вільною волею. Свою діяльність людина повинна направити на боротьбу зі злом, що панує в земному світі.

Гуманістична основа світогляду професорів Києво-Могилянської академії відбилася в їх етичних і естетичних поглядах. Сенс життя людини вбачається не у втечі від світу в ім’я споглядання Божественної благодаті, але в активній боротьбі з пороками і злочинами.

У КиєвоМогилянській академії активно пропагуються ідеї патріотизму, любові до Вітчизни, гордості за свій народ. В поглядах на історію і державу керуються теорією суспільного договору і природного права.

Києво-Могилянська академія зіграла істотну роль у розвитку філософської культури не тільки українського народу, але й інших східнослов’янських та південнослов’янських народів.

2.5. Філософія Г.С.Сковороди.

Григорій Савович Сковорода народився в 1722 р. у селі Чернухи на Лубенщині в родині козака. У 1738-1750 р. був студентом Києво-Могилянської Академії, із дворічною перервою на час, коли знаходився у Петербурзі, в придворній співочій капелі імператриці Єлизавети. У 17501753 р. у складі посольської місії побував в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, де познайомився з відомими вченими того часу. Після повернення на батьківщину 15 років займався викладацькою і просвітительською діяльністю, був викладачем Харківського, Переяславського колегіумів, домашнім учителем. У 1769 р. залишив службу і став мандрівним філософом, переходив з одного села в інше, писав свої вірші, діалоги, притчі, сам переписував їх і розсилав своїм друзям. У 1794 р. він вмер у будинку одного зі своїх друзів. Заповів написати на своїй могилі слова: "Світ мене ловив, та не спіймав".

Г.С.Сковороду називають українським Сократом. Відкинувши багатство, славу і мирські насолоди як ілюзорні цінності, філософ своїм життям показав людям духовний шлях внутрішнього самовдосконалення.

106

До здобутків Г.С.Сковороди відносяться: збірник поезії "Сад божественних пісень", "Початкові двері до християнської ґречності", "Наркис", "Розмова п'яти подорожан про щире щастя в житті" та інші твори.

В онтології (вченні про буття) Г.Сковорода висунув концепцію трьох світів:

-існує "макрокосм" - великий світ, це природа і вся реальність;

-"мікрокосм" - людина;

-світ символів - Біблія.

Кожний із трьох світів складається з двох натур: зовнішньої - видимої і внутрішній - невидимої: "Видима натура називається тварина, а невидима - Бог"; невидима натура, чи Бог, усю тварину пронизує і містить. Таким чином, світогляд Сковороди можна охарактеризувати як пантеїзм.

У центрі філософії Г.Сковороди знаходиться людина. Саму філософію він визначає як спосіб самопізнання людини, її внутрішнього духовного буття:

"Кинь коперникови сфери, глянь у серцеві печери".

"Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - те й вусі світле, щасливе, блаженно. Оце є філософія".

Людина також є єдність двох початків: тілесного (земного, гріховного) і духовного (божественного, вічного, щирого, серцевого). Вона (людина) стає людиною, лише осягаючи свою внутрішню сутність - духовне, Бога в собі. Шлях до бога і пізнання своєї внутрішньої натури для Г.Сковороди одне і те саме . Оскільки макрокосм і мікрокосм знаходяться в єдності і гармонії, то пізнання світу є аналогом самопізнання. Здійснюючи самопізнання, людина тим самим осягає світ у цілому.

Невидима натура, дух, є основою тотожності людини і Бога. Виходить, пізнання і самопізнання є одночасно і Богопізнанням. Пізнавати світ - виходить, навчитися за допомогою серця і розуму бачити за усім видимим - невидиме. Людина, його душу є активним початком у взаємозв'язку великого і малого світів. Багатство духовного світу людини філософ відбиває в багатозначному понятті "серце". Філософію Г.С.Сковороди тому називають "філософією серця". Продовжив цю традицію в українській філософії в 19-м столітті Памфіл Юркевич.

Для досягнення гармонії зі світом людина повинна виявити творчу життєву ініціативу, знайти свій власний, відповідний своїй унікальності і неповторності, "споріднений" про6разу життя і рід діяльності.

Між макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів - це Біблія. У ній також є присутнім дві натури: видима (зовнішня міфологічна форма біблійних сюжетів) і невидима (внутрішній зміст, розшифровка символів). Зі своєї зовнішньої, "видимої" натури, Біблія, як говорить Г.С.Сковорода, "є брехня". Але "у цих брехнях, як у лушпинні, закрилося сім'я істини". "Біблія є брехня і шала божа не тому, щоб вона брехні нас учила, Алі тільки в брехні викарбувала сліди й шляхи, що повзучий розум наш возводять до піднесеної правди". Г.С.Сковорода призиває постійно читати Біблію і розшифровувати її внутрішній божественний зміст. Сам він носив Біблію в торбинці, звертався до неї, тому що "людина всієї Біблії і кінець, і центр, і глава".

Розшифровка символіки третього світу допомагає знайти свій "споріднений" спосіб життя, свою "споріднену" працю. Тільки це дає щасливе життя. Головна причина всіх людських лих - "несродность", чи небажання, невміння знайти свій "споріднений" рід діяльності: "Репетуй землю або носи зброю, роби купецьку справу або мистецтво твоє. Роби те, для чого народжений..."

Філософію Г.С.Сковороди можна назвати евдемонією, оскільки метою людського життя він вважає досягнення щастя (успадковуючи в цьому античних авторів).

Евдемонізм – з грец. еudamonia – блаженство, щастя – вчення, що виникло у Стародавній Греції та відповідно до якого головним критерієм моральності, моральної поведінки людини є прагнення до щастя. Надає поняттю щастя загальнолюдський, надісторичний характер. Евдемоністичним змістом характеризувались погляди

107

Демокріта, Сократа, Аристотеля, Гельвеція, Дідро та ін.

Продовженням традицій античної філософії є діалоговий стиль багатьох творів Г.С.Сковороди. Нам не даються готові істини, а показано, як істина народжується в діалозі, розмові, суперечці. Діалоги Г.С.Сковороди - це глибокі, драматичні, суперечливі роздуми над проблемами буття і сенсу життя людини.

У своїх здобутках Г.Сковорода засуджує неробство і паразитизм правлячих верств, говорить про бідність і безправ'я трудового народу. Соціальний ідеал Г.С.Сковорода бачив, у "горній республіці". Це "країна", де відносини між людьми засновані на високій духовності, ідеалах волі і рівності.

2.6. Філософська думка в Україні на поч. ХІХ ст.. М.В.Гоголь та Т.Г.Шевченко.

Ідеї романтизму, який розвивався на початку XІХ століття в європейській культурі і філософії, знайшли благодатне втілення на українському світоглядному ґрунті. Цьому сприяли особлива емоційна піднесеність романтизму, його містичний культ природи, інтерес до національної народної культури з її міфологічно-етнічними особливостями, ідеї національного визволення.

Романтизм – від франц. Romantisme – римський; художній метод, у якому яскраво відображено ставлення художника до зображуваного ним явища, що надає твору мистецтва неабияку надиханість, особливу емоційну спрямованість. Прийшов на зміну класицизму й був реакцією на результати буржуазних революцій ХУІІІ ст.ст. та визвольного руху народів проти феодалізму.

Одним з таких романтичних "україноментальних" творців є М.В.Гоголь, особливо в його "малоросійських повістях".

Н.В.Гоголь звернувся до життя українського села, українського селянина, до народної творчості і на цій основі створив яскраві образи. Йому допомагало як безпосереднє знайомство із сільським життям, так і молода українська література, свідченням чому є епіграфи до "Сорочинського ярмарку", узяті з "Енеїди" И.П.Котляревського і байок П.П.ГулакаАртемовського.

У "Вечорах на хуторі близь Диканьки" М.В.Гоголь не тільки з етнографічною точністю відтворює побут і вдачі, але і глибоко проникає в національний характер. Для цього він звертається до народної пісні і до народної казки. Народна фантастика, міфологічні мотиви сплітаються з побутовими реалістичними картинами й історичними мотивами нерідко в одній і тій же повісті ("Ніч перед Різдвом"). М.В.Гоголь широко звертається до народних переказів. Так, переказ про чорта, вигнаного з пекла, який шукає своє майно ("Сорочинський ярмарок"), походить від народних казок. До фольклорних мотивів належить і сюжет "Зниклої грамоти", що нагадує народні розповіді про перебування в гостях у чортів музикантів, шевців і т.п. Щедро уплетені фольклорні мотиви в "Ніч перед Різдвом". Народну легенду переказує М.В.Гоголь у "Страшній помсті".

Мотиви народних легенд і переказів стають для письменника джерелом самостійних яскравих образів. Подібно тому, як у народній поезії і казках ворожі людям явища показані у виді злої і "нечистої сили, що шкодить,", М.В.Гоголь робить фантастичні персонажі (чортів, відьом) носіями злих і корисливих рис, тих негативних моральних і соціальних якостей, що у свідомості народу ототожнювалися з представниками правлячої верхівки - провінційного чиновництва і сільської "знаті". Чорт у "Ночі перед Різдвом" схожий на губернський стряпчого і по зовнішності, і по звичках, і за бажанням напакостити простим людям. М.В.Гоголь зображує чорта провінційним ласкавцем і франтом, показуючи гротескний вигляд вульгарного провінційного залицяльника.

108

"Нечиста сила", як і в народних повір'ях і казках, наділена в М.В.Гоголя тими ж "підлими" якостями і рисами, що властиві "вищому лакейству" і глибоко ворожі народу, далекі душевно чистим парубкам і дівчатам "Вечорів".

Міфологічно-фантастичні образи в М.В.Гоголя виражають наївну віру народу в чортів, відьом, домовиків, але при цьому присмачену глузливим скептицизмом. Сполучення фантастики з побутом, її комічне осмислення, манера розповіді (оповідання від імені простодушного оповідача) показують, наскільки міцний та органічний зв'язок повістей М.В.Гоголя з народною творчістю і народною свідомістю.

Якщо "нечиста сила" звичайно зображується насмішкувато-пародійними рисами, то людські відщепенці – злочинці, оточені атмосферою таємничості і містичного жаху. Зрадникчаклун Басаврюк, панночка-відьма - це уявлення народу про злих, ворожих людині сил і про моральний борг людини їм протистояти.

Т.Г.Шевченко також виріс на народній творчості і, спираючи на фольклорну основу, досяг висот у світовій культурі.

У дусі, властивому міфологічному мисленню, Т.Г.Шевченко укладає свої "універсальні істини" у модель, яку він вибудовує з конкретних елементів своєї культури, включаючи сюди і власну біографію. Ця модель, що виразила його поетичний космос, цілісна і символічна. Головна ознака сприйняття минулого у Т.Г.Шевченка полягає в тім, що воно незмінно реалізується в колективних формах, прив'язано до історичного досвіду народу. Минуле зберігається в колективній пам'яті народу, у піснях, думах, легендах, втілюється в напівлегендарних і народних героях. Історизм Т.Г.Шевченка відрізняється від історизму його сучасників - польських, російських чи українських романтиків. Мова йде про функціональну дієвість його історизму - відродити, вилікувати, звільнити свій народ, стати щирим творцем його духовного відродження. Свої знання про минуле він черпає з різних джерел - і з історичних хронік, і з усних переказів і колективних представлень, але усі вони з'єднуються в його поезії з глибоким відчуттям сучасності і майбутнього, синтезуються і виявляються у формах міфологічних структур. Як шаман, посередник між небом і землею, так співак-кобзар, поет стає обранцем деяких зовнішніх сил, долі, "частки".

Міфологічне мислення Т.Г.Шевченко не обмежується тільки віршами на історичну тему, воно присутнє в його поезії взагалі: і в "соціальних", і в "суспільно-побутових", і в "політичних", і у фантастичних чи "баладних" здобутках.

Основа і головне художнє тло всіх сюжетів Т.Г.Шевченко - світ українського села: він перевершує другу по значимості тему - світ якості. По його образу моделюється й оточення, дуже далеке від нього, - наприклад, біблійний світ, який ми бачимо в "Саулі" і особливо в "Марії".

Світ українського села Т.Г.Шевченка зовсім не зображує у всій повноті, як широку картину, селянського і народного буття. Т.Г.Шевченко дає дуже вибіркове зображення цього світу, у формах чітко визначеної моделі. З цим пов'язане і вибіркове використання ним фольклору. За винятком "Гайдамак", де кобзар виконує традиційний широкий репертуар - і веселі, і смутні пісні, а також таких здобутків, як "Марьяна-чобитниця" і "Невільник" із уставними мажорними мелодіями, поезія Т.Г.Шевченко використовує лише ті народні тексти, де є присутньою меланхолійна кінцівка. Основні фольклорні мотиви його поезії носять мінорний характер: сирітство і самітність; чужина і вороги; ностальгія і туга за рідною землею; передчуття смерті на чужині; туга за минулою молодістю; мотив долі, що превалює над усім.

Фольклор для Т.Г.Шевченко - це колективні уявлення і відчуття. Вони чи виявляються у визначених типах (мужній, але нещасливий козак, кинута дівчина, сирота), чи в стереотипах (жорстокий поміщик, фанатичний єзуїт, скупий єврей), чи в образах-картинках (ідилічна хатка, оточена садом). Ці образи містять у собі цінності, ідеали і уявлення, властиві даній культурі.

Дуже помітною рисою міфологічного мислення Т.Г.Шевченка є синхронія світу та його творчості. Перед внутрішнім поглядом поета стираються відмінності між минулим, сьогоденням і майбутнім. Безумовно, головна відмінність між минулим і сьогоденням містить у собі ідею утраченої свободи - "волі".

109

Міф розмикає границі простору і часу. Будь-яке місце дії - руїни сільської церкви, де похований Богдан Хмельницький, вид з дніпровської кручі, яр, де колись збиралися гайдамаки, - усе стає міфологічним сприйняттям України. Україна - це не місце, чи територія країни, вона - стан буття, екзистенціальна категорія, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення - форма ідеального існування.

Цей спосіб існування виявляється в баченні ідеальної рівності, ідеального людського суспільства і служить критерієм міфологічного сприйняття України.

2.2.7. Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства.

Наприкінці 1845 - початку 1846 року в Києві було організоване таємне КирилоМефодіївське товариство, метою якого було створення федерації вільних слов'янських республік. У нього входили 12 чоловік і майже 100 чоловік підтримували з ними зв'язки і дружні відносини. У березні 1847 р. організацію розкрили і всіх її учасників заарештували. Після слідства вони отримали різні терміни покарання.

Серед учасників цього товариства були: ад'юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров; учитель, пізніше відомий письменник, історик, етнограф Пантелеймон Куліш і видатний український поет і художник Тарас Шевченко (5.14).

Микола Костомаров (1817-1885) народився у Воронезькій губернії, закінчив Харківський університет. Його світогляд сформувався під впливом німецького романтизму й ідей шведського філософа-містика Е.Сведенборга. Значний вплив на нього оказала українська пісенна творчість.

Н.Костомаров є автором "Книги буття українського народу", фактичного маніфеступрограми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної у своєрідному біблейсько-творчому стилі.

У 1861 році Н.Костомаров публікує в журналі "Основа" велику статтю "Дві руські народності", у якій робить одну з найбільш фундаментальних у вітчизняній літературі спроб порівняльного аналізу української і російської ментальності.

Відмінність між росіянами й українцями, на думку Н.Костомарова, формується остаточно в XVІІ столітті. Принципові відмінності українського і російського менталітету зводяться, за вченням видатного українського дослідника, до наступних моментів:

1.У росіян панує деяка спільність (бог і цар) над особистістю - окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж спільність;

2.Росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди "звикли з незапам'ятних часів" чути у себе чужу мову і не відвертатися від людей з іншими обличчями й іншими звичаями;

3.Росіяни - народ "матеріальний", українці прагнуть "одухотворити увесь світ";

4.Росіянин мало любить природу, не вирощує квітів, "має якусь ненависть до рослин". Українець любить природу, тому і "українська поезія невідривна від природи". "Вона оживляє її, робить учасницею і радості, і горя людської душі; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг - усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе волає до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду";

5.У суспільному житті росіян ціле панує над одиничним, загальне над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригнобленою. Для українців такий порядок немислимий, вони цінують особисту волю. У росіян панує насильство (монархія), в українців - добровільний союз, "федерація".

Народну пісенну творчість Н.Костомаров витлумачував як романтичну символіку. Навколишній світ, природа - це не "бездушна матерія", вона перебуває в постійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовний початок, що безпосередньо сприймається серцем людини.

Суперечливою представляється філософська позиція Пантелеймона Куліша (1819-1897).

110