7. Ширина, глибина і науковий рівень дослідження

Не збитися з шляху допоможуть правильно вибрані орієнтири.

(аксіома для подорожнього)

Будь-який дослідник за час, який він має, здатний виконати цілком певний об'єм (V) дослідницької роботи, який в умовних вимірюваннях можна виразити множенням ширини (H) дослідження на його глибину (G), тривалість (Т) і науковий рівень (U):

V = H  G  Т  U. (1)

Ширина дослідження – це кількість і різноманіття окремих наукових задач, які вирішуються в процесі дослідження.

Глибина – це ступінь деталізації модельного опису предмету дослідження, втілювана в постановках і методах рішення окремих наукових задач дослідження.

Тривалість дослідження – це час, що відводиться на його виконання.

Ширина і глибина визначаються рамками дослідження, а тривалість дослідження визначається складністю дослідницьких завдань (проблем) і часом, що виділяється на рішення кожної з них.

Науковий рівень дослідження – комплексний показник новизни, достовірності і значущості рішень окремих наукових задач і їх результатів, одержаних в процесі дослідження.

Тривалість дослідження, що характеризується часом Т, складається з двох складових:

Т = Т1 + Т2 , (2)

де Т1 – час, що відводиться на освоєння предмету, опублікованих методів дослідження і раніше сформульованих рекомендацій, – дослідник пізнає нові для нього, але вже вироблені наукою і практикою знання;

Т2 – час, що витрачається на творчу роботу, – дослідник здобуває і виробляє нові знання на рівні його особистого внеску в науку і практику.

Після підстановки (2) в (1), виходить

V = H  G  (Т1 + Т2)  U = H  G  Т1  U + H  G Т2  U,

де H  G  Т1  U – об'єм дослідницької роботи, що витрачається дослідником на самоосвіту (дослідник бере від науки і практики);

H  G Т2  U – об'єм дослідницької роботи, що витрачається на суспільство (дослідник віддає науці і практиці).

Не викликає сумнівів, що, з одного боку, якщо Т2 прагне до нуля (Т2)0, то внесок дослідника в науку і практику також спрямовує до нуля. З іншого боку, чим ширше дослідження, тим Т1 повинне бути більше. З цілком з'ясовного допущення про те, що час Т, відведений на проведення дослідження, є величина цілком визначена (постійна), витікає твердження: при розширенні дослідження (коли величина Т1 Т, і внаслідок цього Т20) внесок дослідника в науку і практику спрямовує до нуля, а при звуженні дослідження в певних межах (коли величина Т10, і зважаючи на це Т2Т) внесок дослідника в науку і практику максимізується. Звідси слідує загальний висновок: при об'ємі і науковому рівні дослідницької роботи, які гарантують визнання її практичної значущості достатньою, чим ширше дослідження, тим менше очікуваний від нього внесок в науку і практику, і навпаки – чим вужчий дослідження, тим більше очікуваний внесок в науку і практику.

Причиною невиправданого розширення досліджень найчастіше є щирі помилки Замовника, під яким будемо розуміти того, хто є зацікавленим в результатах дослідження і здатним впливати на його тему і зміст. Якщо Замовник на етапі узгодження теми і плану роботи заявляє, що йому не потрібна теорія, а хочеться бачити якомога більше конкретних практичних висновків і рекомендацій, – це якраз той випадок, про який йде мова. Неодноразово добившись свого, Замовник через декілька років виявить, що по проблематиці, яка цікавить його, попрацювали немало дослідників, проте істотної користі від науки він не відчуває.

І це не дивно: Замовник сам забезпечив перерозподіл часу, що відводиться на дослідження, – див. формулу (2) – на користь Т1 ("...як можна більше практичних висновків і рекомендацій"), але в збиток Т2 ("...не потрібна теорія"). Якщо примушувати дослідників видавати якомога більше рекомендацій (при цьому Т1 Т) і навмисно заглушати його зусилля в області розвитку теорії, Замовник своїми руками руйнує умови істотного просування в тій самій практиці, в якій він кровно зацікавлений.

Отже, за рахунок розширення дослідження хотілося одержати все. Витрачено дорогоцінний час, а на виході з погляду внеску в науку і практику – майже нічого. На користь самого Замовника поступати мудріше і далекоглядно, керуючись принципом "краще менше, та краще". А саме прийняти всі залежні від нього заходи до того, щоб дослідники якомога більше працювали на відрізку часу Т2, або, кажучи інакше, спонукати дослідників до виконання робіт на найвищому теоретичному рівні (за принципом: "Давай хорошу нову теорію в сенсі одержуваних висновків і рекомендацій"). Зрозуміло, Замовникові з такими роботами важче знайомитиметься, але це вже труднощі просування на нові висоти практичної діяльності. Втім, найчастіше складним виявляється лише пояснення нового шляху (теорії, методу), який веде до висновку або до рекомендації. Сама ж рекомендація, як правило, виявляється досить просто сприйманою, а її ефективність цілком очевидною. Досить часто причиною розширення дослідження є і те, що деякі дослідники і їх наукові наставники убачають в цьому збільшення можливостей виходу на нові наукові ідеї. Тут дійсно є раціональне зерно, але такий підхід є виправданим лише на початковому етапі дослідження.

Після того, як намітяться успіхи в опрацьовуванні одних окремих питань і невдачі в інших, потрібно на подальших етапах роботи обов'язково звузити дослідження, чітко обмеживши його відповідними рамками. У іншому випадку дослідник, з одного боку, унаслідок необхідності отримання внеску в науку і практику, винен глибоко і в усіх аспектах| освоювати величезну кількість питань, в яких (не дивлячись на те, що Т1 Т) він ризикує так і залишитися не до кінця обізнаним, а з іншого боку, він вимушений (в умовах Т2 0 і дуже широких рамок дослідження) видати таку кількість потрібних від нього і висновків, що напрошуються, і рекомендацій, обгрунтувати навіть які якщо йому і вдається, то тільки на чисто емпіричному рівні.

Висновок очевидний: у науці, як і в бою, слід прориватися на вузькій ділянці.