Характеристики цінних паперів

Основні характеристики цінних паперів: економічні, технічні, правові (рис. 2.2):

Рис" 2.2. Основні характеристики цінних паперів

Ліквідність — це можливість швидко і без втрат продати цінний папір за реальною ціною, це величина, обернено пропорційна часу, необхідному для перетворення цінного папера в гроші.

Рівень ліквідності — це показник якості цінного папера, який вимірюється від 0 до 1. Найвищий ступінь ліквідності мають державні цінні папери і "голубі фішки".

Дохід з цінних паперів — це відношення доходу, одержаного від цінних паперів (дивіденди, відсотки, премія) до інвестицій у цінні папери. Дохід з цінних паперів виражається у відсотках і прив'язується до річного обчислення.

Розрізняють дохід з цінних паперів та дохід від операцій з цінними паперами.

Дохід з цінних паперів пов'язаний з володінням цінними паперами, а дохід від операцій з цінними паперами — з розпорядженням цінними паперами (передання у траст, передання у заклад або на зберігання).

Курс цінних паперів — це ціна, за якою купують і продають цінні папери на фондовому ринку. Біржовий курс — це ціна на фондових біржах. На розмір курсу впливає дохід з цінних паперів та співвідношення попиту та пропозиції на них.

Надійність — це стійкість курсу цінних паперів до змін ринкової кон'юнктури: це синтетичний показник, що залежить від економічних та політичних факторів; це здатність цінних паперів виконувати покладені на нього функції протягом проміжку часу в умовах урівноваженого ринку.

Розрізняють типи, види та різновиди цінних паперів.

Тип — це поєднання різних комбінацій видів цінних паперів, об'єднаних певною спільною ознакою. Серед цих типів: фондові (акції та облігації), комерційні (векселі і чеки).

Вид — це якісна відмінність одних цінних паперів від інших. Акція — це вид цінних паперів. Проста акція — це різновид цінних паперів.

Різновид — це відмінність цінних паперів одного виду за низкою ознак.

Цінні папери розрізняють за такими класифікаційними ознаками:

1. Відносно одержуваного доходу: боргові та інвестиційні цінні папери.

Боргові містять зобов'язання емітента виплачувати відсотки та погасити заборгованість в обумовлені терміни (облігації, векселі).

Інвестиційні цінні папери дають право власникові на частину активів емітента (всі види акцій усіх типів емітентів).

2. За характером емітента. Емітентом можуть бути державні органи, місцеві органи влади, будь-які юридичні особи.

Усі боргові та інвестиційні цінні папери, з урахуванням характеру емітента, поділяються на:

— казначейські, що їх випускає МФУ від імені держави для забезпечення коштів бюджету (казначейські векселі та казначейські облігації);

— муніципальні та комунальні цінні папери (муніципальні та комунальні облігації, а також акції комунальних підприємств);

— цінні папери корпорацій та фінансових інститутів, наприклад, цінні папери банків (депозитні сертифікати, чеки, закладні листи, власні боргові зобов'язання);

— цінні папери підприємств (акції, облігації, боргові векселі, ф'ючерси, контракти та інші похідні цінні папери).

3. Цінні папери за терміном існування:

— короткострокові цінні папери здійснюють свій обмін на грошовому ринку (казначейські векселі, комерційні папери);

— довгострокові цінні папери (боргові та інвестиційні цінні папери всіх типів емітентів, які здійснюють свій обмін на ринку капіталів).

4. За територією функціонування розрізняють:

— державні;

—реґіональні цінні папери (державні облігації, облігації місцевих органів влади тощо).

3ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТОРИ Суб'єктами (інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльності, згідно із законодавством України, можуть бути громадяни та юридичні особи України або іноземних держав, а також держави. Національне законодавство країн по-різному підходить до визначення поняття "іноземний інвестор".  Стаття 396 ГКУ так визначає суб'єктів господарювання з іноземними інвестиціями: це підприємства з іноземними інвестиціями, іноземні підприємства, філії або представництва іноземної юридичної особи, інші форми, не заборонені законом. Стаття 50 "Діяльність іноземних підприємств в Україні" відносить до них і громадян.  Чимало країн, в яких діють спеціальні правові акти щодо регулювання інвестиційної діяльності, згадують про інвестора загалом, не даючи тлумачення терміна "іноземний інвестор". В інших країнах можуть існувати різні підходи для визначення цього поняття. В одних випадках це робиться через перелік чітко окреслених ознак, притаманних іноземному інвестору. Наприклад, відповідно до Закону Республіки Казахстан від 27 грудня 1994 р. "Про іноземні інвестиції" (із змінами і доповненнями) іноземними інвесторами визнаються іноземні юридичні особи, іноземні громадяни, особи без громадянства, громадяни Республіки Казахстан, які мають постійне місце проживання за кордоном, за умови, що вони зареєстровані для ведення господарської діяльності в країні їх громадянства; іноземні держави, міжнародні організації.  Термін "іноземний інвестор" може також визначатися через детальний перелік категорій інвесторів. Наприклад, у законі Російсь-  158  кої Федерації "Про іноземні інвестиції в РСФСР" від 4 липня 1991р. (зі змінами) передбачено, що іноземними інвесторами можуть бути:  • іноземні юридичні особи, у тому числі компанії, фірми, підприєм  ства, організації або асоціації, які створені та наділені повнова  женнями здійснювати інвестиції відповідно до законодавства  країни, де вони розташовані;  • іноземні громадяни, особи без громадянства, громадяни ко  лишнього СРСР, які постійно проживають за кордоном, за умови,  що вони зареєстровані з метою здійснення господарської діяль  ності в країні громадянства або постійного проживання;  • іноземні держави;  • міжнародні організації.  Аналогічний підхід до визначення поняття "іноземний інвестор" закріплено у болгарському Законі "Про економічну діяльність іноземців та захист іноземних інвестицій" від 16 січня 1992 p., який містить перелік тих, хто відповідно до цього закону вважається іноземною особою, але не пропонує загального визначення цього поняття.  Дуже часто термін "іноземний інвестор" визначається через прив'язку до інвестиційної діяльності взагалі. Наприклад, у Законі України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р. іноземними інвесторами вважаються суб'єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність на території України. У цьому ж Законі надається перелік суб'єктів інвестиційної діяльності, який не є вичерпним.  Нижче наведено визначення правовими актами різних країн кола іноземних інвесторів.  Хорватія: до правових актів, що окреслюють коло потенційних іноземних інвесторів, належать Конституція країни, Цивільний кодекс, Закон про компанії, Акт про основні права, пов'язані з власністю, валютне законодавство тощо. Конституція Хорватії містить положення про іноземних фізичних та юридичних осіб, які можуть займатися підприємницькою діяльністю у Хорватії, та про їхні права й обов'язки. Інші законодавчі акти оперують тими самими категоріями потенційних іноземних інвесторів, пов'язуючи їх діяльність з конкретними сферами, які регулюються цими актами.  Чехія: коло потенційних іноземних інвесторів визначається Конституцією та деякими іншими правовими актами, що стосуються  159  діяльності компаній тощо. Конституція Чехії містить лише загальні положення про іноземних фізичних та юридичних осіб і про їх права та обов'язки, що випливають з національного законодавства.  Польща: Закон "Про товариства з іноземною часткою" від 14 червня 1991 р. відносить до кола потенційних інвесторів фізичних осіб, чий зареєстрований офіс розташовано за межами Польщі; компанії, які не є юридичними особами і створені відповідно до іноземного законодавства.  Законодавство країн, в яких існують спеціальні правові акти про іноземні інвестиції, як правило, детальніше визначає коло потенційних іноземних інвесторів. Так, за Законом України "Про режим іноземного інвестування" до них належать  • юридичні особи, створені відповідно до іншого законодавства,  ніж законодавство України;  • фізичні особи-іноземці які не мають постійного місця проживан  ня на території України і не обмежені у дієздатності;  • іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;  • інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визначаються  такими відповідно до законодавства України.  У визначенні кола потенційних іноземних інвесторів важливу роль відіграє аналіз змісту відповідних положень законів. Так, Закон Болгарії "Про економічну діяльність іноземців та захист іноземних інвестицій" 1992 р. зараховує до кола іноземних інвесторів:  • іноземні юридичні особи, зареєстровані за кордоном;  • фізичні особи, які є громадянами іноземних держав і мають місце  постійного проживання за межами Болгарії.  З цього випливає, що іноземні компанії, які не зареєстровані за кордоном, не розглядаються як іноземні інвестори, тобто на них не поширюється режим іноземного інвестування, закріплений у правових актах країни. Громадяни Болгарії, що мають подвійне громадянство, у разі інвестиційної діяльності в країні можуть вибирати: користуватися правами громадянина Болгарії чи тієї країни, громадянами якої вони є.  З'ясування питання про коло іноземних інвесторів було б неповним, якщо не визначити критерії для тлумачення поняття "іноземний". У багатьох країнах при визначенні кола іноземних інвесторів до уваги береться лише місце проживання фізичної особи та місцезнаходження зареєстрованого офісу юридичної особи. Якщо при  160  з ясуванні кола іноземних інвесторів не вказати відмінність між громадянином країни інвестування та іноземним громадянином, між національною та іноземною компаніями, то на практиці громадянин країни, на території якої здійснюється інвестиція, може бути віднесеним до категорії іноземних інвесторів, якщо попереднє місце його постійного проживання було за межами такої країни. Докази та визначення того, що місцем проживання є країна постійного перебування або офіційного місця проживання, повинні виходити з норм її права. 

4Державні гарантії захисту інвестицій - це система правових норм, спрямованих на захист інвестицій та які не стосуються питань фінансово- господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов'язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій.

Основними формами непрямого регулювання державою інвестиційної діяльності с: створення відповідного інвестиційного середовища (політичного, економічного, правового, соціального), що передбачає, своєю чергою, крім створення певних економічних умов господарювання для суб'єктів інвестиційної діяльності, і методи макроекономічного впливу на інтенсивність інвестування через бюджетно-податкову, грошово-кредитну, амортизаційну та інноваційну політики, а також політику сприяння залученню іноземних інвестицій.

Бюджетно-податкова політика держави направлена, насамперед, на систему заходів, пов'язаних із перерозподілом доходів підприємств і громадян країни, з метою оптимального формування дохідної частини бюджету і збереження у підприємств ринкових стимулів до інвестиційної діяльності та одержання прибутків. Оскільки бюджет складається з дохідної і витратної частини, то і бюджетні методи регулювання інвестиційної діяльності можна розділити за двома напрямами: податкова політика держави та державне управління видатковою частиною бюджету.

Податкова політика держави вважається одним з найвагоміших напрямів регулювання інвестиційної діяльності. Важлива роль у активізації інвестиційної діяльності засобами податкової політики належить загальному рівню оподаткування та ставкам окремих податків, які формують обсяги прибутків господарюючих суб'єктів. Стратегічною метою податкової політики є створення стабільної податкової системи, яка забезпечувала б достатній обсяг надходжень до бюджетів усіх рівнів, ефективне функціонування економіки, створення умов для подальшого інтегрування України до світової економіки.

Податкова політика держави має сприяти покращенню інвестиційного клімату в Україні через:

◊ зниження податкового навантаження шляхом скорочення переліку податків, зборів (обов'язкових платежів), зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці для формування солідарних соціальних фондів та перехід до формування персоніфікованих фондів;

◊ розширення бази оподаткування шляхом скасування пільг, які безпосередньо не пов'язані з інноваційною та інвестиційною діяльністю;

◊ запровадження механізму декларування податкових пільг суб'єктами - платниками податків;

◊ запровадження оподаткування нерухомості;

◊ стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств з удосконаленням умов оподаткування, що стимулюють поновлення основних виробничих фондів та розвиток малого бізнесу;

◊ підвищення рівня сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

◊ недопущення подвійного оподаткування нерезидентів.

Державне управління видатковою частиною бюджету є дієвим механізмом або засобом виливу па економічне зростання і підвищення інвестиційної активності. Бюджетне регулювання інвестицій здійснюється переважно через: визначення обсягів бюджетного фінансування та кредитування для пріоритетних галузей економіки; державні контракти, за допомогою яких можна регулювати інвестиційну активність підприємств недержавної форми власності, продукція яких є важливою необхідністю для державного споживання. Розробка, фінансування та реалізація цільових комплексних програм - це також одна з форм державного регулювання, а у країнах з ринковою економікою вона є основною формою програмного управління.

Значний вплив па рівень інвестиційної активності має грошово-кредитна політика держави, яка проводиться Національним банком України і в рамках якої можуть застосовуватися інструменти прямого державного регулювання. У цьому випадку об'єктом регулювання є грошова маса, яка у відповідних співвідношеннях з основними макроекономічними показниками позитивно або негативно впливає на економічне зростання в країні та на рівень інвестиційної активності. Суб'єктом грошово-кредитної політики є НБУ, який здійснює грошову емісію та за допомогою арсеналу засобів, а саме - ставки рефінансування, норми обов'язкових резервів, операцій па відкритому ринку та валютних інтервенцій, впливає на рішення суб'єктів господарювання про доцільність інвестування.

Основними напрямами держаної грошово-кредитної політики в стимулюванні інвестиційних процесів в Україні є:

• створення правового механізму регулювання економіки, який забезпечить фінансово-кредитним установам належне місце в регулюванні інвестиційного процесу для поєднання фінансово-банківського та промислового капіталів;

• визначення державної політики щодо оподаткування фінансового капіталу, зокрема оптимізації податків на прибуток кредитних установ, які здійснюють кредитування інвестиційних проектів;

• врегулювання ризику та рівня прибутковості операцій, пов'язаних з інвестиціями, а також правових умов перетворення короткострокових фінансових ресурсів у довгострокові;

• розвиток фінансово-банківських установ, що здійснюватимуть інвестиційні операції, діяльність яких має зосереджуватися на фінансуванні інвестиційних проектів у пріоритетних напрямах розвитку економіки України;

• впровадження заходів, які забезпечать розвиток у часи банків у створенні фінансово-промислових груп та холдингів;

• запровадження механізму страхування інвестиційних ризиків банків з метою заохочення їх до надання довгострокових кредитів;

• залучити до активної інвестиційної діяльності суб'єктів різних форм власності та господарювання для розвитку національного виробництва та ринкової інфраструктури, створення інвестиційних нагромаджень, в якому мас брати участь весь фінансовий капітал держави, в тому числі і його тіньові форми.

Безпосередній вплив на рівень інвестиційної активності має міра розвитку банківської системи, можливості кредитування та обсяги фінансових ресурсів окремих банків, їх регіональна концентрація та інші чинники, які залежать від грошово-кредитної політики, що проводиться в країні. Крім того, основними причинами, що стримують надання банками довготермінових кредитів суб'єктам господарської діяльності, є високий рівень кредитних ризиків, неплатоспроможність більшості позичальників, відсутність реальної гарантії повернення ними кредитів та ліквідної застави, а також неефективна система оподаткування.

У зв'язку з цим, поліпшення інвестиційного клімату в державі залежить і від розв'язання проблеми діяльності банківської системи, зокрема, від забезпечення підвищення рівня концентрації банківського капіталу, збільшення обсягів довготермінового кредитування реального сектору економіки, залучення коштів населення.

Значний вплив на рівень інвестиційної активності в Україні має амортизаційна політики, яка повинна бути спрямована на підвищення фінансової зацікавленості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів.

Основними напрямами державної амортизаційної політики є:

• створення економічної та правової бази для запровадження раціональних рівнів споживання, відшкодування та оновлення основного капіталу;

• обмеження державного регулювання у сфері амортизаційної політики та стимулювання інвестиційної ініціативи суб'єктів господарювання;

• відмова від суцільного примусового нарахування амортизаційних відрахувань за єдиним методом та запровадження кількох методів нарахування амортизації, надання суб'єктам господарювання права вибору конкретного методу нарахування амортизаційних відрахувань, а також права самостійно встановлювати конкретні строки служби основного капіталу в визначених законом межах:

• розмежування практики нарахування амортизаційних відрахувань відповідно до її економічної та податкової ролі;

• стимулювання суб'єктів господарювання до застосування прискореної амортизації та її інвестиційного спрямування шляхом надання податкових знижок;

• запобігання зростанню цін виробників шляхом надання можливості суб'єктам господарювання відносити прискорену амортизацію не на витрати виробництва, а на зменшення оподатковуваної частини прибутку.

Вітчизняні підприємства можуть використовувати різні методи нарахування амортизації, проте, найчастіше, надають перевагу податковому, при якому встановлені конкретні норми амортизації та чітко регламентований порядок її нарахування. Податкову амортизацію можна, власне, розглядати і як пільгу для підприємств, які інвестують свій капітал у розширення виробництва, придбання основних фондів і підтримання їх у належному стані.