Тема 7. Україна в міжвоєнний період (1921–1939 рр. ). Становлення української авіації в 20-30 рр. Хх ст. Історія заснування київського авіаційного інституту

1. УСРР на початку 20-х років

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них – країни Балтії, Польща і Фінляндія стали дійсно самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті радянських республік і, зокрема, України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовнішньо самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією – РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.

Починаючи з 20-х рр., українська дипломатія приступила до реалізації цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було підписано з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді – з Естонією.

Міжнародні зв’язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Одним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало підписання договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, – особливий український відділ у справах військовополонених.

Значним успіхом міжнародної діяльності України стало підписання на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст угоди відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій половині 20-х рр. доля зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

На початку 20-х рр. напруженими залишалися стосунки УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час роботи конференції глав європейських держав у Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну. Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих стосунків із Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по р. Збруч і р. Горинь.

Українській стороні нормалізація стосунків з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду УНР (Української Народної Республіки) у вигнанні, що знаходився поблизу Кракова. Сфера діяльності цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій до організації збройних походів на територію УСРР. Так, навіть після підписання Ризької угоди, С.Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти України. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Після деякої перерви навесні 1923 р. наступило нове загострення польсько-українських стосунків. Воно було викликане рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.

Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності у справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР, цього важливого атрибуту державності. Зокрема, українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам. Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна стала суб’єктом міжнародного права. Москва подвоїла свої зусилля, щоб прив’язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики московського центру.

У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР через обструкцію російських посольств щодо представників України. Такі дії відбувались в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову “Про згортання апарату НКЗС”.

Наполегливі спроби більшовиків у 1918–1920 рр. побудувати, відповідно до вимог своєї програми, безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його передусім у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка кількісно перевищувала збройні сили усіх європейських країн, разом узятих. З її допомогою вона перемогла у війні. Однак перемога не принесла заспокоєння. Зимою 1920–1921 рр., коли радянській владі вже протистояли не регулярні війська, а повстанці, її становище було надто важким. В Україні постійно спалахували селянські повстання, не дивлячись на те, що тут Л.Д. Троцький тримав більш як мільйонну армію червоних.

Політична нестабільність, яка була результатом невдоволення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуацію. Необхідно підкреслити, що після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона торгівлі викликали особливе несприйняття, тому розкладка виконувалась з величезними труднощами. Вилучити хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подібних акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомогу їм було сформовано 68 загонів червоноармійців – майже 5,5 тис. чоловік. Результат виявився несподіваним. Здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин ще більше ускладнило ситуацію. Селяни приступали до збройного опору. Майже на всій території України, насамперед, у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.

Нестача хліба привела до різкого скорочення видобутку корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля спричинила зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Катастрофічна криза особливо загострилася у зв’язку з посухою 1921 р. Вона загострила ситуацію з хлібом особливо у південних районах України. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із грудня 1921 по травень 1922 р. більше, ніж у три рази – із 1,2 млн. до 3,8 млн. чоловік, а по всіх губерніях – до 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення України.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голова ВУЦВК Г.Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії – перелом в кращий бік. На Україні – навпаки. В листі Г.Петровського на адресу голови ВЦВК М.Калініна в травні 1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п’яти губерніях України – Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській – більше 3,7 млн. голодуючих. “Маючи своє Поволжя, – наголошує Г.Петровський, – Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано усього 232 вагона”.

Взимку 1922–1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причиною повторного голоду, як і у 1921–1922 рр., був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Так, хлібний дефіцит степових губерній України в 1921–1922 господарському році становив майже 85 млн. пудів. Водночас до Росії було вивезено 27 млн. пудів зерна. У 1922–1923 р. цей дефіцит скоротився до 20 млн. пудів, причому він перекривався з верхом (в 15 млн. пудів) хлібними лишками у врожайних губерніях. Однак хлібні ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. З України в цей час, навіть за неповними даними, було вивезено близько 18 млн. пудів зерна (2,5 млн. пудів до Росії – до січня 1923 р., і більше 15 млн. пішло на експорт).

Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921–1923 рр., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, в першу чергу – Москву і Петроград, а друга – вивозом українського зерна за кордон.

Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і противників радянської влади. Це збагнув центральний московський уряд і вперше в 1921–1923 рр. запровадив в Україні терор голодом.

Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом до її здійснення вони вважали централізоване об’єднання національних республік. Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще в ході громадянської війни. В радянських республіках, що створилися на теренах Російської імперії, склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. РКП(б) повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централізована побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе місце РСФРР.

Контроль Москви над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: РКП(б) (партійна еліта і низові функціонери), складовою частиною якої була КП(б)У (партійні функціонери від столиці до села) і командна еліта та командири Червоної армії всіх рангів, яким сліпо підкорялася солдатська маса. В роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби більшовиків за Радянську владу. Так, військовий і господарський союз між РСФРР і УСРР було оформлено 8 грудня 1920 р. За цим союзом республіки об’єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх представників. Однак у цьому питанні повної одностайності не було. Вже в лютому-березні 1921 р. на Всеукраїнському з’їзді Рад проти договору висловилися укапісти (Українська комуністична партія – УКП) та українські ліві есери. Один із керівників УКП М.Авдієнко виступив з вимогою повного відокремлення України від Росії. Але з’їзд більшістю голосів ратифікував договір.

В таких умовах український радянський уряд зберігав певну самостійність. Коли в 1922 р. Сталін як генсек ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей, висунув проект “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками” і запропонував їх входження до РСФРР на правах автономії, то це викликало опір з боку національних урядів. Так, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського, політбюро ЦК КП(б)У у жовтні 1922 р. ухвалило резолюцію про збереження незалежності УСРР і здійснення взаємин між радянськими республіками на основні раніше досягнутих угод. Тобто на основі “договірної федерації”.

В дискусію втрутився і Ленін. Він виходив з того, що Росія має визнавати себе рівноправною з УСРР та іншими радянськими республіками. Розуміючи, що не замасковане і відкрите поглинання Росією інших республік зведе нанівець підтримку більшовиків з боку національних меншин колишньої імперії і буде мати негативний резонанс серед народів колоніальних країн, він у статті “До питання про національності, або про “автономізацію” піддав критиці сталінську ідею як неправильну і несвоєчасну затію.

На той час для республік ленінські пропозиції про рівноправну федерацію були більш сприйнятливі, ніж план Сталіна. VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу РСР. Щоправда, депутатів-українців на цьому з’їзді було менше половини – 362 із 782 чол.

30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей договір проголошував, що незалежні радянські республіки (а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають ряд своїх повноважень органам центральної влади.

До компетенції союзного уряду входили:

– Торгівля;

– Військово-морські та іноземні справи;

– Залізничний транспорт;

– Поштово-телеграфний зв’язок.

Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці і робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати.

Централізація основних наркоматів викликала протести з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого початку проявилися негативні наслідки Союзу для України. Вже на ХІI з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Х.Раковський заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90% їхніх прав, передавши такі національним республікам. У липні 1923 р. Раковського було відкликано з України і відправлено повноважним представником СРСР до Великобританії.

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на II з’їзді Рад СРСР (січень 1924 р.) Цей з’їзд прийняв Конституцію Радянського Союзу. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція закріпила право кожної республіки на вихід із Союзу. Вона встановлювала, що територія республік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній РКП(б), а легальна опозиція була ліквідована, тому ясно, що ці суверенні права залишалися фіктивними.

У травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР завершується прийняттям IX Всеукраїнським з’їздом Рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавчо закріпила вступ радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулося, республіка втратила незалежність. Вже в кінці літа 1925 р. голова РНК УСРР В.Я. Чубар надіслав Сталіну листа, у якому, спираючись на численні факти, вказував на стрімке посилення “надцентралізаторських тенденцій” і фактичне ігнорування центральними органами республіканського апарату управління.

Яскравим прикладом імперської політики центру є постанова ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. “Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою”. Згідно з цією постановою до УСРР була приєднана територія, на якій проживало 278 081 чол., у той час як від України було відторгнено територію з населенням 478 909 чол. Поза межами республіки залишилася значна кількість українців. Таким чином, згадана постанова не вирішила питання про справедливе територіальне розмежування, в основі якого лежали б етнографічний принцип та економічна доцільність. Це змушувало українців звертатися до ВУЦВК і ЦВК Союзу з проханням повернути їх в Україну. З доповідною запискою з цього питання до ЦК ВКП(б) у травні 1927 р. звернувся ЦК КП(б)У. Спираючись на дані перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що “до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн., яке розташоване компактними масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї”. В доповідній пропонувалося не тільки передати Україні райони, заселені переважно українцями, але й повернути Таганрозьку округу (71,5% українців) і за економічним інтересом Шахтинську округу (до 25% українців).

Отже, створення СРСР і входження до нього України, прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обрізаний суверенітет України в межах союзу, який згодом трансформувався в процес фактичного перетворення України у звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.

2. Відбудова і розвиток народного господарства України в умовах нової економічної політики

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн. чол. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів.

Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики “воєнного комунізму”, яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у наслідках своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики. Її багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією, і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 р.), господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як в Україні.

Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реальна влада Рад неухильно знижувалася, і в перспективі звелася до чисто декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московським керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. було призначено росіянина В.М.Молотова, а головою РНК УСРР – болгарина Х. Раковського.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 р. внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович. Однак, ця партія була малочисельна і не мала впливу на політичне життя.

Політика “воєнного комунізму” і економічна криза викликали масове незадоволення більшовиками, особливо у середовищі селянства. Проти більшовиків боролися селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формування Н.Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незважаючи на те, що 60-тисячну армію очолив сам М.Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 року завдавав відчутних ударів червоноармійцям.

Московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше проведення політики “воєнного комунізму” може призвести до селянської війни. На Х з’їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозверстки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом прибрали назву нової економічної політики (НЕП).

Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розверстки натуральним податком і грошовим податком, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак, більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Рішення, прийняті партійним з’їздом у Москві, були обов’язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розверстки податком. Розмір продподатку становив 117 млн. пудів зерна проти запланованих раніше продрозверсткою 160 млн. пудів. Але і це було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду.

Незважаючи на всі труднощі, неп мав успіхи. У 1922 р. в основному вдалося покінчити з голодом (правда він був знову штучно створений в 1923 р.), ліквідувати повстанський рух селянства.

Хоча земля залишалася державною власністю, згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни-трудівники (тільки не ледарі і п’яниці) швидко відновили свою продуктивність. У 1925–1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня.

Неп зумовив певні успіхи і у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію решткам повстанців і членам не комуністичних партій. Українським політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну.

Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значення непу. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з’їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною.

9 серпня 1921 р. Ленін підписав “Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики”. Це означало початок нового курсу у розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання. Дрібна промисловість передавалася в оренду. Фактично ж вся промисловість знаходилася під контролем держави. Перевагою серед орендарів користувалися організації – кооперативи, комнезами, артілі і т.п. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств, або майже половину наявної кількості.

На підприємствах, що відносилися до “командних висот”, парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості (“главнізму”) і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.

Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували фабрики і заводи робітникам).

Вже восени 1921 р. почали з’являтися перші трести. Так, величезний трест “Донвугілля” об’єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. чоловік. Услід за трестами почали виникати синдикати – організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, організація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж створювали ринок засобів виробництва.

На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість. Велика промисловість відставала. Найбільш вузьким місцем була кам’яновугільна промисловість. Тому уряд звернув особливу увагу на відродження Донбасу. Вже у 1925/26 господарському році Донбас давав 20 млн. т вугілля або 78% довоєнного рівня.

Із середини 20-х рр. почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.

Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України.

В 1925–1926. рр. довоєнний рівень промислового виробництва вперше було перевищено і з’явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

Після завершення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. була організована авіалінія Москва–Харків. Лінію обслуговувало п’ять літаків “Муромець”. В травні 1924 р. було створено Державні авіамайстерні №7 (ДАМ №7). Конструкторський відділ майстерень очолював В.М. Хіоні. Колективом відділу було збудовано перший серійний радянський літак “Коник-Горбунець”. До осені 1924 р. на Одеському заводі було збудовано 31 літак.

Для координації зусиль по створенню пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада Праці і Оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду по цивільній авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було створено Товариство Авіації та Повітроплавання України та Криму.

У квітні 1923 р. було створено акціонерне товариство “Укрповітрошлях”. Уряд України передбачав видати на підтримку товариства впродовж 1923–1926 рр. 350 тис. золотих карбованців. Успішно йшла передплата на акції товариства, яка дала більше 70% всіх коштів, витрачених на придбання літаків.

18 листопада 1923 р. в Харківському аеропорту відбувся урочистий мітинг передачі “Укрповітрошляху” п’яти літаків “Комета”. В квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків-Полтава-Київ та Харків-Кіровоград-Одеса загальною протяжністю 1090 км. В 1924 р. на повітряній лінії Харків-Київ було здійснено 62 рейси і 31 рейс на авіалінії Харків-Одеса. Перевезено 760 пасажирів, 137 кг пошти, 519 кг вантажу.

В 1928–1929 рр. з’являється можливість замінити на повітряних лініях України, та й СРСР, іноземні машини літаками К–4, К–5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К.О. Калініна.

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство вперше припинило організовану збройну боротьбу проти Радянської влади.

Різними методами і засобами, як репресивними, голодом, так і економічними радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Вони дали змогу штучно розділити село за майновою ознакою і створили резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні.

У травні 1923 р. всі податки з селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава.

В цілому розвиток сільського господарства на принципах непу мав помітні успіхи. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925–1926 рр. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн. т у 1922–1925 рр. до 73,5 млн. т у 1926–1929 рр. За об’ємом валової продукції сільське господарство України вже у 1927–1928 рр. дещо перевищило рівень 1913 р. (зріс на 6%). Слід зауважити, що уже з середини 20-х рр., враховуючи те, що держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а значить, могла визначати рівень заготівельних цін, виникають так звані “ножиці цін”. Вони характеризувалися тим, що ціни на промислову продукцію були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому, коли товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1923–1924 рр. становила 26,2%, то в 1925–1926 рр. – вже 20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася, виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах непу, хоча на початку його введення вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.

У керівництві СРСР перемогли сили, що стояли на позиціях диктатури і адміністрування в політичному і економічному житті. Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи своїм же досвідом, державна партія вже в нових історичних умовах почала підготовку до нової спроби будівництва позаринкової економіки, а це означало згортання непу. Згортання непу і відмова від нього в кінці 20-х – на початку 30-х років повністю пов’язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на “розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту”. Відхід Леніна від політичного життя на порядок денний поставив питання про його наступника. Найбільшим авторитетом у партії після Леніна користувався Л.Д. Троцький. Щоб не допусти ти його до найвищої посади в політбюро ЦК РКП(б), було утворено “трійку” у складі Г.Зінов’єва, Л.Каменева і Й.Сталіна. Останній, хоча і найменше відомий у партії, будучи генсеком з квітня 1922 р., зумів опанувати контроль над партапаратом. Особливою увагою була наділена Україна. При житті Леніна в Україні (як і в РСФРР) на чолі номенклатури стояв голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У залишався другорядною фігурою. До 1923 р. головою РНК УСРР був Х.Раковський – довірена особа Леніна, друг Л.Троцького. Після поразки Раковського в боротьбі за незалежний статус України і зміцнення особистої влади з другої половини 1922 р. становище змінилося. Головою РНК УСРР було призначено В.Я.Чубаря. В Україні розгорнулася чистка кадрів, залишалися на посадах тільки ті, які беззастережно підтримували одноосібну диктатуру Сталіна. Формування одноосібної диктатури Сталіна нерозривно зв’язане із концепцією планової економіки. За часів непу державна партія не перешкоджала так званим плановикам-генетикам, які розглядали планові завдання як прогноз, при виконанні якого слід виходити із об’єктивних реальностей ринку. Однак уже в грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що наші плани – це не плани-прогнози, а плани – директиви, проголосив пріоритет державного плану над ринком. З’їздівські директиви для складання першого п’ятирічного плану передбачали знищити товарно-грошові відносини у найближчому часі. Відповідно до директив ХV з’їзду для розробки першого п’ятирічного плану було створено два варіанти плану – відправний із середньорічними темпами промислового зростання на 18% і другий, більш напружений – “оптимальний” – на 22%. ХVІ конференція ВКП(б) у квітні 1929 р. схвалила оптимальний варіант. Перша п’ятирічка виконувалася за сумою річних планів, які досить суттєво відрізнялися від директивного, оптимального плану. Та і поки його розробляли, в щорічні плани вносилися все нові і нові корективи в бік підвищення темпів і показників. Це означало введення надзвичайних заходів, які перетворювалися в політику нового комуністичного штурму. Така політика зустріла опір з боку М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського. Два останні були членами політбюро ЦК РКП(б) з 1922 р., а Бухарін з 1924 р. Позиція цих авторитетних діячів партії і держави отримала назву “правий ухил”. Праві були “розгромлені”, і сталіністи розпочали чистку партії, яка тривала з травня 1929 р. по травень 1930 р. Всі прихильники правих “вичищалися” з партії і залишалися прихильники Сталіна. Так зміцнювалася одноособова диктатура Сталіна і формувався культ його особи.

За таких умов розроблявся і на ХVІ з’їзді ВКП(б) в червні 1930 р. був проголошений курс на “розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту”. Цей курс підтримав і XI з’їзд КП(б)У (червень 1930 р.) У рішеннях з’їздів підкреслювалося, що віднині соціалістичні відносини (в СРСР і в Україні), що спиралися досі майже виключно на соціалістичну промисловість, починають спиратися також і на швидко зростаючий соціалістичний сектор в сільському господарстві (радгоспи і колгоспи).

3. Соціально-економічні перетворення в Україні У 20–30-ті роки

В кінці 20-х рр. комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної “надзвичайності” для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б не тільки контролювати, а й направляти суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х рр., і утвердилася в 30-х роках, прибравши уже пізніше назву тоталітарного режиму. Термін “тоталітаризм” (у перекладі з італійської – охоплюючий все в цілому) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х рр., коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. Починаючи з 1929 р., цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР. Зосередимо нашу увагу на характерних проявах тоталітаризму і його зміцненні в Україні. Їх можна звести до такого.

1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві і монополізація нею права на істину. Остаточну монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х рр. Сам процес утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходив у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, у “боротьбі” із “зміновіхівцями”, яка завершилася у 1924 р. Утвердження комуністичної ідеології зв’язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури як в Україні, так і в цілому СРСР.

2. Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою комуністичною партією. На завершальному етапі громадянської війни в Україні в легальних умовах працювали три партії:

– КП(б)У – найбільш масова, керівна, державна, фактично філіал РКП(б) в Україні;

– Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У. Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були такі відомі діячі, як О.Шумський, Г.Гринько, Г.Михайличенко, П.Любченко;

– Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії – А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 чол. В 1925 р. партія “самоліквідувалася”. Частина укапістів вступили до КП(б)У.

Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Щодо нелегальних партій і організацій, то проти них було оголошено справжню війну.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Одержавлення суспільства. Воно виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя.

5. Партійно-державний апарат всіх рівнів встановив тоталітарний контроль над сферою економіки і продовжував зміцнювати централізоване керівництво нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система включає суб’єк та політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об’єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат, який служив провідником політики “верхів” у “низи”. Сталін завжди підкреслював, що питання про держапарат було одним із найістотніших питань радянського будівництва, і що кадри вирішують все. Для того, щоб тримати апарат, кадри у німому підпорядкуванні зверху до низу, час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий, бюрократичний і т.п., що його треба скорочувати тощо.

Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була “надзвичайна система” суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскувалося. На ХVI з’їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід’ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат.

У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного панування над ринком. План – це директиви, які треба було виконувати обов’язково. 3 жовтня 1928 р. розпочався перший рік першої п’ятирічки. Взагалі, наприкінці 20-х рр. у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до прямого насильства в будівництві “соціалізму”. Значних змін зазнала й політика щодо України.

Поворот у внутрішній політиці виявився, насамперед, у прискоренні темпів індустріалізації. Ленін писав, що фундаментом соціалізму може бути лише велика машинна індустрія. Проте на кінець 20-х рр. СРСР, включаючи і Україну, залишався аграрною, селянською країною. Більшовицька партія проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини і устаткування, у державу, яка їх виробляє, з аграрної країни – в промислову. Оскільки СРСР жив у постійному очікуванні війни з світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни. Поставало питання: де взяти кошти для індустріалізації? На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і пограбування колоній. Більшовицькі теоретики на словах відкидали такий шлях для СРСР, але фактично його було втілено в життя. “Внутрішньою колонією” для радянської промисловості стало селянство, і в першу чергу, українське.

Перший п’ятирічний план (1928–1932 рр.) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас в процесі виконання п’ятирічки Сталін шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр. Це привело до диспропорцій і зривів. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т. В процесі п’ятирічки ці завдання збільшили до 80 млн. т. Фактично в 1933 р. видобуток вугілля досяг 45 млн. т. Ви плавку чавуну в Україні планували збільшити із 2,4 до 6,6 млн. т. У 1933 р. було виплавлено 4,3 млн. т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п’ятирічки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю показників вона не була виконана, навіть за п’ять років. Разом з тим перша п’ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала більше 20% загальних капіталовкладень, з 1500 нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства – “Запоріжсталь”, Харківський тракторний завод тощо. У другій і третій п’ятирічках процент інвестицій для України зменшився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п’ятирічці (1933–1937 рр.), в Україні розміщувалися близько 1000, у незакінченій третій п’ятирічці (1938–1941 рр.) – 600 із 3000. Це було пов’язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни. Напружені плани потребували інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Перший – експлуатація масового ентузіазму. Для цього використовувалися так зване “соцзмагання”, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя Соціалістичної праці і т.п. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти “Центральна-Ірміно” в Донбасі Олексія Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 разів. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку – стаханівського руху. Другий шлях – прямий примус і залякування. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання.

Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні і гідні подиву. Навіть враховуючи те, що тодішня статистика фактично не відображала дійсність, дореволюційний рівень промисловості був набагато перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти “ Запоріжсталь”, “Криворіжсталь” і “Азовсталь”. Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.

Успішно розвивалася цивільна авіація. 1930-ті роки – період її бурхливого розвитку в Україні. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств – “Укрповітрошлях” і російського “Добролет” було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) – ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об’єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву – Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. ГУЦПФ присвоїли назву “Аерофлот”. З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень всесоюзного Аерофлоту впродовж наступних десятиліть.

В період з 1930 р. і до початку другої світової війни в Україні йшов процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло більше 30 аеропортів. Найбільш відомими та сучасними аеропортами були Харківський, Київський (в Броварах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді, Умані, Полтаві, Сумах, Вінниці, Ворошиловграді тощо. Діяли гідроаеропорти в Одесі і Севастополі. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. авіалінії України перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки визначного українського авіаконструктора Костянтина Олексійовича Калініна (1889–1938 рр.; розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Особливо це стосується його літаків К–5, які впродовж 10 років були основою літакопарків цивільної авіації не тільки України, а й всього СРСР. В 1930-ті рр. в Україні діяли два вищі навчальні заклади, що готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації взагалі. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. – Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ) (нині – Національний авіаційний університет). До початку другої світової війни тільки ці два інститути підготували близько 2000 висококваліфікованих спеціалістів для потреб авіації України. Крім того, готували спеціалістів для потреб ЦПФ Харківський (1930 р.), Валківський і Краснокутський Харківської обл. (1931 р.), Київські (1933 р.) авіатехнікуми. Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України. Літаки використовували для розсівання міндобрив, аеросівби, для боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур, лісовими шкідниками, малярійним комарем, саранчою тощо. Найбільш активно використовувалися літаки для перевезення пасажирів. В 1933 р. було перевезено 9 900 пасажирів, а за п’ять довоєнних років було перевезено 109 461 пасажира.

Отже, успіхи довоєнних п’ятирічок були значними, але досягнуті вони були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

– З аграрної країни республіка перетворилася в індустріальну.

– Розгорнувся процес українізації робітничого класу. Формувався національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція.

– Розгорнувся процес урбанізації. Якщо до індустріалізації лише кожен п’ятий житель України мешкав у місті, то в кінці 30-х рр. – кожен третій.

– Для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село.

– Демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці. Трестівський госпрозрахунок замінили госпрозрахунком підприємств.

– Ліквідовано рештки економічної самостійності України. Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів.

– Створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку “шкідників”, яка сприяла розгортанню масових репресій.

Ще більш драматичні зміни відбувалися у сільському господарстві України. В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Тому, обдуривши селян, як ми уже підкреслювали, гаслом “Земля-селянам!”, більшовики відразу ж після Жовтневої революції на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські артілі. Особливого ентузіазму селяни не проявляли. Весною 1918 р. таких колективів в Україні було близько 50, у кінці 1920 р. – 960. В роки непу створення колгоспів продовжувалося переважно на добровільній основі, але досить повільними темпами. Проте, такі колективні господарства, сформовані в основному із бідняцьких господарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести господарство і від нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 р. колгоспи об’єднували більше 1% селянських господарств. Як уже підкреслювалося вище, бурхливо розвивалися різні форми кооперації.

До початку масової колективізації селяни ще до певної міри зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Економічними важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине – насильницькими методами підкорити цих селян-виробників зерна та інших продуктів харчування та сировини для промисловості. Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Першим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи 1928–1929 рр. 1928 р. приніс Україні неврожай. І хоч було ясно, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді, за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як це робилося у роки “воєнного комунізму”. Саме це і означало крах непу по відношенню до селян. В результаті проведених “надзвичайних заходів” з України, враховуючи неврожай, стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі під час його поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним “уральсько-сибірський” метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його “до двору” відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували з торгів. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити корисливу заінтересованість бідноти у проведенні в життя нових законів. Такий метод застосовували в Україні весною 1929 р.

Чим було викликане повернення до “воєнно-комуністичних” методів? Індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося “перекачати” із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати “надзвичайні заходи” до маси самостійних селян-господарів було неможливо. Зовсім легко можна було забирати хліб у колгоспів. Справді, колгоспник – це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він був зобов’язаний підкорятися безпосередньому начальству – бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи, у свою чергу, залежали від районної “трійки” – секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення “трійки”, заохочувалися, хто ж не виконував, отримував догану, виключався з партії, відправлявся в концтабори, тюрми, а декого й розстрілювали. Маючи таку систему “виробничих відносин”, держава не мала особливого клопоту із заготівлями хліба. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб прямо із колгоспних полів вивозили на державні зсипні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.

Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р., заслухавши доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, визнав головним завданням комуністів України проведення суцільної колективізації степу України. У постанові ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації і заходи допомоги колгоспному будівництву” (січень 1930 р.) ставилося завдання завершити колективізацію в республіці восени 1931 р., а в крайньому разі – весною 1932 р. Особливо жорс токо проводили колективізацію зимою 1930 р. Партійно-радянські працівники і так звані активісти-бідняки заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. Між 1928 і 1932 рр. поголів’я худоби в Україні скоротилося удвоє.

С.Косіор, намагаючись догодити Сталіну, який планував провести колективізацію десь за рік, нехтуючи навіть постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., вже 24 лютого цього ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати степ за час весняної посівної 1930 р., а всю Україну – до осені 1930 р. Районні власті, з метою також вислужитися, готові були ще скоротити ці терміни. В той час Україна в адміністративному відношенні (територіальному) розділялась на райони. Всього був 581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. селянських господарств. Ос кільки селяни без захоплення відносилися до колективізації, Сталін і його поплічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В.Молотова поставили завдання – шляхом роз’єднання села на окремі групи селян – домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія підняла проблему куркульства. Фактично куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного по ділу землі в 1920–1923 рр. власті винищили усіх глитаїв, які будували свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможні господарства – це ті, хто своєю працею створив собі якийсь достаток. Їх було оголошено куркулями. Комісія розробила порядок розкуркулювання. Куркулі ділилися на три категорії. До першої віднесли учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Їх пропонувалося ізолювати в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддалені райони півночі СРСР, разом із сім’ями. У третій категорії були ті, хто не чинив опору. Їм виділяли земельні ділянки за межами колгоспних земель. В Україні розпочалася ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквідація на практиці означала фізичне знищення заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади. Перша хвиля розкуркулювання проводилася з другої половини січня до початку березня 1930 р., вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств.

На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5%. Всього ж за час проведення колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. В результаті таких заходів восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%, а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням 80% орної землі. До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.

Наслідки колективізації драматичні:

– Сільськогосподарське виробництво було до того підірване, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів’я худоби вдалося відновити лише у 1950-х роках.

– Ліквідовано економічну самостійність селян. Їх знову повернули у стан кріпаків.

– Поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло дальшому зміцненню адміністративно-командної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним.

– Знищено найбільш кмітливу і працьовиту частину селянства, у решти зникла матеріальна заінтересованість у результатах праці. Зникло почуття власника-господаря. Відбулося “розселянювання”.

– Наслідком колективізації був голодомор 1932-1933 рр. в Україні. Причини голоду тепер з’ясовані повністю. Так, це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру і їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод не був наслідком стихії, а був організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Це був справжній геноцид проти українського народу.

Колективізація привела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т., у 1931 р. – 18, 1932 р. – 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. В результаті вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися. В 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. – 55%. Для проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л.Каганович, В. Молотов, С.Косіор, В.Чубар, сталінський посланець П.П. Постишев – другий секретар ЦК КП(б)У – диктатор України. За його вказівкою в селах проводилися обшуки і вилучалося останнє зерно.

Взимку і навесні 1933 р. – апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м’яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. В результаті голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн. селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності склали від 5 до 6 мільйонів. Деякі дослідники наводять і більші цифри – 7 млн. Голод 1933 р. – найбільш страхітливий серед численних злочинів сталінщини. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки. Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили у своїх руках всю повноту влади у сільськогосподарському виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаючись якось зацікавити селян-колгоспників у піднесенні громадського господарства, у колгоспах створювали бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Було ліквідовано знеосібку. Кожна бригада відповідала за свою земельну ділянку. З весни 1933 р. почали виникати у бригадах ланки, що вирощували технічні культури. Держава дбала про технічну базу колгоспів. Так, за кожний рік другої п’ятирічки в Україні виникало 73 МТС. Не слід думати, що нарешті влада почала піклуватися про селянство. Вона переслідувала ту ж саму мету – експлуатацію безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисловості. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.

.

Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, культ його особи набуває великого розмаху, його вже називають найвеличнішим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Зростання культу особи і утвердження тоталітарної системи у СРСР – єдиний процес, зв’язаний із репресіями, які продовжувалися. Починаючи із 1929 р., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:

перша (1929–1931 рр.) – примусова колективізація, розкуркулювання (про що вже говорилося вище), ліквідація УАПЦ, процес СВУ;

друга (1932–1934 рр.) – голодомор, постишевський терор, “кіровська” хвиля;

третя (1936–1938 рр.) – “великий терор”.

Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на ХVII з’їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна прямо на з’їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва – це під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце зайняв С.Кіров. 1 грудня 1934 р. С.Кіров був убитий. Сталін позбавився суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних “ворогів народу”, переслідуючи єдину мету – утриматися при владі і зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові особливо після лютого-березня 1937 р., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Вже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 чол., з яких негайно знищити 75 950. І тут також планові завдання, які за традицією перевиконувалися. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі “Українського центру білогвардійців-терористів” засуджено 28 чол., переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття “Всеукраїнського боротьбистського центру”, винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси “Національно-терористичного центру”, “Національно-терористичної групи професора М.Зерова”, “Блоку українських терористичних груп”, “Троцькістського на ціо на ліс тичного терористичного блоку”. В 1936 р. сфабриковані справи “Українського троцькістського центру”, “Соціал-демократичної партії України”. В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е.Квірінг. Заарештовано Х.Раковського (розстріляний в 1941 р.) За нез’ясованих обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П.Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. Постишев (розстріляний в 1940 р.) Подібна доля спіткала С.Косіора і В.Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В.Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 чол. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п’яти кандидатів у члени політбюро-чотири, з дев’яти членів оргбюро – всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М.С. Хрущов (січень 1938 р.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної і інтелектуальної частини нації, моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За розміром винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних в усьому світі. Тому у пам’яті людей він ще залишився під назвою “великого терору”.

4. Національно-культурне будівництво

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), засудивши всі місцеві націоналізми, оголосив великодержавний ро сійський шовінізм як головну небезпеку в СРСР. З’їзд проголосив політику “коренізації”, яка означала залучення представників корінних національностей до компартій і державного апарату, вживання національних мов у партійній та державній роботі, освіті, книжковому видавництві, пресі, у всіх сферах життя республік. В Україні процес здійснення цієї політики отримав назву “українізація”.

Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін “обманна українізація”. Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів вважали таку політику обманною, такою, що ставила за мету виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, “коренізація” була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х рр. КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася, в першу чергу, на неукраїнські елементи. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади необхідно було надати партії і уряду національного вигляду. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані О.Шумським, В.Еланом-Блакитним – вихідцями з партії боротьбистів, а згодом – і колишні укапісти, які під проводом М.Ткаченка і Ю.Мазуренка у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація стала реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами письменника М.Хвильового, “українізація є результат нездоланної волі 30-ти мільйонної нації”. У свій час С.Петлюра так писав про “українізацію”: “Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть”.

Українізація зустріла сильний опір особливо з боку неукраїнської і обрусілої верхівки ЦК КП(б)У. В партапараті поширювалась теорія “боротьби двох культур”. Проповідником і захисником цієї теорії став секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь.

До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став українець Влас Чубар, а генерального секретаря ЦК КП(б)У німця Е.Квірінга замінив Л. Каганович (слухняний сталінець, єврей, родом з України). Наркомат освіти очолив Олександр Шумський, наркомат юстиції – Микола Скрипник. Після цього українізація пішла успішніше. В 1923 р. в партії було 489 тис. З них – українців 60%, росіян 23%, інших 17%. Проте українці зосереджувалися переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%, у 1925 р. – 25%, в 1930 р. – 43%. Посади генерального секретаря КП(б)У займали не українці, за винятком (з 1921 по квітень 1923 р.) Д.Мануїльського. Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомат очолював О.Шумський, а після його усунення у 1927 р. – М.Скрипник. Українська освіта своїм успіхам вдячна передусім йому.

В другій половині 20-х рр. українізація зазнала перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М.Хвильовий (Фітільов), О.Шумський і М.Волобуєв (перший і останній – росіяни).

Незважаючи на недоліки, українізація привела до ліквідації неписьменності, розгортання мережі освітніх установ, розвитку вищої школи. Кількість вузів в Україні збільшилася із 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р., а чисельність студентів у них збільшилася із 27 тис. до 124 тис. 23 серпня 1933 р. РНК СРСР прийняла постанову про створення Київського авіаційного інституту на базі авіафакультету Київського машинобудівного інституту. В 1933 р. на всі курси чотирьох факультетів – експлуатаційного, двигунобудівного і наземних споруд було зараховано 898 студентів. В липні 1939 р. відбувся останній передвоєнний випуск (70 інженерів). Всього за передвоєнні роки інститут підготував 810 спе ціалістів. Серед них такі відомі згодом вчені, як В.М. Чоломей – спеціаліст в галузі механіки і процесів управління, академік АН СРСР, М.Л. Голего – ректор КІІЦА, член-коресподент АН УРСР та багато інших. Вузи відкривалися не тільки у Києві. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст України: Вінниця, Полтава, Донецьк (по 4-ри вузи), по три – Ворошиловград, Запоріжжя, Житомир, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також учені звання доцентів і професорів. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. В лютому 1935 р. її було перейменовано в АН УРСР. В 1928–1929 рр. президентом ВУАН був Д.Заболотний, з 1930 р. ним став О.Богомолець.

5. Західноукраїнські землі У 1920–1930-тих роках

По завершенню першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі – Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що складало третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн. чол. – 5,6 млн. українців, 2,2 млн. поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення ряду зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20–30-х рр. польська політика в українському питанні в певні періоди мала свої особливості. В 1919–1923 рр. Польща ще не зовсім закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і не визначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову у публічному житті і навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів 14 березня 1923 р. у Парижі (посли Англії, Франції, Італії і Японії). Рада послів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923-1926 рр. у Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстою вав “інкорпораційну” програму. Суть програми полягала в окупації західних земель України, Білорусії і Литви. Домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціо нальну польську державу. Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. В результаті такої політики економіка Західної України набула рис катастрофічності. Так, на чотири воєводства – Львівське, Станіславське. Тернопільське і Волинське припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1%, а в центральній Польщі – 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919–1929 рр. 77 тис. осадників отримали тут більше 600 тис. га землі. Польська влада намагалася знищити самі поняття “Україна”, “українець”. Населення іменувалось “русини”, а вся територія називалася “Східна Малопольща”. Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, і що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/12 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/27 р. – лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави “від моря до моря”. Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення було створено у 1926 р. спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це дозволяло національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО, яке утворилося в 1925 р. Це ліберальна партія. Її лідери – Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, що утворилася ще в 1919 р. Лідери партії – Й.Крілик, Р.Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії домоглися певних успіхів. Якщо у 1927 р. представництво у польському парламенті складало 25 послів і 6 сенаторів – українців, то вже в 1930 р. – відповідно 50 і 14. В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух.

Послідовна асиміляторська політика польських властей при фактичній відсутності єдності українських політичних сил привела до застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні, в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець, а основним ідеологом український інтегральний націоналіст Д.Донцов. Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. чол. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку постійного руху протесту проти влади.

На території Румунії у 1920 р. проживало близько 790 тис. українців, що складало 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Неприкрита колоніальна політика вела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922–1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Взагалі кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася на половину, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах – більш, ніж на чверть. В 1918–1928 рр. румунська влада ввела воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Йшла прискорена румунізація краю. Закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втрачає залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928–1937 рр. настає період певної лібералізації, але він охоплював 1926–1933 рр., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а впродовж 1933–1935 рр. парламент Румунії прийняв ряд реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х рр. у Румунії набирають сили фашистські партії та організації (“Залізна гвардія”, що діяла з 1935 р. під гаслом “Все для Батьківщини!”, Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Кароля II. Розвиток політичного руху опору румунській владі мав місце в усіх підвладних Румунії землях.

Розвал Австро-Угорської імперії гостро поставив питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду Карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:

1. Надання повної незалежності Закарпаттю.

2. Об’єднання з галицькими і буковинськими українцями.

3. Одержання автономії.

За порадою президента США В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації “Середньоєвропейська демократична унія”, яка представляла 10 млн. емігрантів з Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Згодом на засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріанонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою “Підкарпатська Русь”. За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі складала 5% усієї території Чехословаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії і Моравії. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства характеризувався як кризовий. Близько 90% селянських господарств краю були у борговій кабалі банків та лихварів. Звичайно, такий стан справ неодноразово викликав протести з боку закарпатців.

В Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так з 525 шкіл у 1914 р. вони збільшилися до 851 в 1938 р., кількість гімназій – із 3 до 11. Мова викладання не обмежувалася. Її дозволялося вибирати. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: “Просвіта”, Асоціація українських вчителів, “Пласт” та ін. Разом з тим і у Закарпатті мала місце чехізація, зокрема, за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Проте, чехізація була порівняно м’якою і без утисків українців.

Наприкінці 30-х рр. Версальсько-Вашінгтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання поступово стає важливим чинником у міжнародній політиці. Роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, було дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. У цей час українське питання у вузькому розумінні означало визначення ролі українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, і в широкому розумінні, це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель і створення власної суверенної держави.

Напередодні війни чітко визначилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання.

1. СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися втримати вже підвладні їм землі і по можливості приєднати нові.

2. Англія, Франція і США – творці Версальсько-Вашінгтонської системи – намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси.

3. Німеччина, яка боролася за життєвий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські землі не давали змоги українцям самостійно вирішити свої проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні-травні 1933 р. Розенберг здійснює напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час таємних нарад обґрунтовує план поділу Росії (СРСР) шляхом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з’їзді нацистів у Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало легшим.

Враховуючи досвід першої світової війни, Німеччина відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить ставку на встановлення нового порядку у відносинах на Заході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі стосовно України, відсувалися на майбутнє.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Чехословацька федерація була ліквідована. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин проголошує самостійність Карпатської України, а 15 березня 1939 р. сейм офіційно проголосив незалежність Карпатської України. 10–12 тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала партизанська війна. Березневі події 1939 р. викликали замішання у правлячих колах західних держав. Загарбання Чехословаччини і відмова від створення “Великої України” поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР. Останній тільки для годиться виступив з нотою, засудивши дії Німеччини. Сталінське керівництво було задоволене, що Карпатська Україна не стала трампліном для Гітлера, а возз’єднання – для стрибка на УРСР (СРСР). Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддає наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до альянсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехословаччини і окупації Угорщиною Закарпаття німецька преса припиняє публікацію антирадянських статей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали про українське питання і вміщувати карти України. В Москві це помітили. На ХVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході навколо “українського питання” має на меті озлобити СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після угорської окупації Закарпаття – знову дружній жест. На початку травня 1939 р. В.Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М.Литвинова. Згодом після серії взаємних зондувальних спроб налагодження стосунків відкрилися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Рібентропом. 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу “Велика Україна”. Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня 1939 р. Молотов і Рібентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: “У разі територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну “. Пакт Молотова-Рібентропа, а також таємний протокол до нього явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на “сфери інтересів” двох тоталітарних режимів – СРСР і фашистської Німеччини. Таємний протокол означав, таким чином, згоду керівництва фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до України) споконвічних українських земель, а сталінське керівництво СРСР не заперечувало проти загарбання Німеччиною території Польщі.

Таким чином, таємна згода між Німеччиною і СРСР віддзеркалювала імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. Більше того, з боку московського керівництва це було порушенням в односторонньому порядку умов Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) між представниками радянської Росії і радянської України, з одного боку та Польщі – з другого (нагадаємо, що згідно з договором, який набрав чинності 30 квітня 1921 р., за Польщею залишилася Західна Україна і Західна Білорусія.

Отже, на самому порозі другої світової війни, взаємні поступки і відмова рейху від претензій щодо України набули форми розмежування “сфер інтересів” між двома тоталітарними режимами. Тепер уже ніхто не заважав Гітлеру загарбати Польщу. До початку другої світової війни залишилося трохи більше тижня.