Тема 6 українська національно-демократична революція (1917 – 1920 рр.). Відродження української державності

Українська революція як явище, як суспільний феномен розгорталася в досить складних геополітичних умовах. Міжнародне становище в цей період характеризувалося завершенням першої світової війни, зростанням революційних і національно-визвольних рухів, становленням міжнародних відносин на основі суперечливої Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

Стратегічне положення антантівських сил у 1917 р. було кращим, ніж країн німецького блоку. До того ж на боці держав Антанти в квітні 1917 р. у війну вступили США.

Ця війна приносила народам воюючих країн важкі втрати і численні жертви. У багатьох країнах Європи склалася революційна ситуація.

Після поразки у війні країн Четверного союзу в січні 1919 р. відкрилась Паризька (Версальська) конференція 27 країн для вироблення мирних договорів з Німеччиною та її союзниками. 28 червня 1919 р. було підписано центральний договір – Версальський мир з Німеччиною, за яким вона втрачала частину території, всі свої колонії, зобов’язана була сплатити репарації та ін. З ініціативи США у 1921 р. Версальський договір переглядався на Вашингтонській конференції. Однак всі ці договори не принесли остаточного умиротворення. В цілому Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, закріпивши перевагу країн-переможниць у першій світовій війні, з самого початку несла елементи майбутньої світової кризи.

1. Українська демократична революція: доба Української Центральної Ради

Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії була історично обумовлена, викликана зростаючою внутрішньополітичною і соціально-економічною кризою, пов’язаною з Першою світовою війною й незавершеністю процесу передвоєного реформування Російської імперії.

У результаті цієї революції утворилося двовладдя – Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. В країні ліквідувався самодержавний лад, розпочалися демократичні перетворення. Всі політичні партії і громадські організації стали діяти легально, визначили альтернативні шляхи розвитку країни.

Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г.Є. Львовим, складений з представників ліберально-буржуазних партій і одного соціаліста – міністра юстиції О.Ф. Керенського, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність у вирішенні національного питання. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювалися “громадські комітети”, призначались замість губернаторів урядові комісари. Земські з’їзди обирали виконавчі губернські комітети.

Другою владою після революції виступали створювані на місцях ради робітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, засновниками яких були загальноросійські партії соціал-демократів і есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 Ради, в тому числі в Донбасі – 180 (71%). Ради почали на місцях боротися з продовольчими труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні ці Ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.1

Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Поряд з конкуруючими владними структурами в Україні 3-4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, – Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лі дери Товариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно було реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради уві йшли представники політичних партій (члени українських партій, російських меншовиків і есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, наукових осередків, православного духовенства. Лідерами Центральної Ради стали М.Грушевський (Голова Ради), В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра, М.Порш та ін. Ідеалом М.Грушевського – видатного історика і активного діяча українського національного руху (лідер ТУП, а потім УПСР) – була “федерація соціалістичних республік Європи”, рівноправними членами якої мали бути “Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська”.

Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради і її роботі взагалі відігравали найбільш впливові три українські партії: Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Слід відзначити, що одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О.Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Центральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її виконком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на посади в Україні українців, про повернення із заслання А.Шептицького – митрополита греко-католицької церкви та ін.

Для об’єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6–8 (19–21) квітня 1917 р. було проведено Український національний з’їзд (конгрес). На нього запрошувались делегати від усіх губерній України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. На цей конгрес зібралося близько 1500 представників від різних політичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій. Конгрес фактично визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих зборів. На цьому конгресі прихильники двох крайніх лозунгів – “Україна для українців” і “Самостійна Україна” – опинились у явній меншості. Як відзначив В.Винниченко, кон грес “був першим кроком відродження нації по шляху державності”. Новий склад Центральної Ради як народно-представницького органу України (фактично своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових членів УЦР. Головою Центральної Ради знову обрано М.Грушевського, а його заступниками у Раді – В.Винниченка та С.Єфремова. 8 квітня було обрано виконавчий Комітет УЦР у складі 20 чол., який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Фактично роботою Українського з’їзду закінчується перший етап Української революції і почався другий – етап наростання революційного руху в Україні. Після з’їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс авторитет УЦР як верховного органу, центру українського визвольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з’їздах, які проходили в травні-липні 1917 р.

I Всеукраїнський військовий з’їзд (5-8 травня 1917 р.) проходив у атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення I-ї національної військової частини – полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, делегат якого був обраний до президії з’їзду. Делегати з’їзду визнали Центральну Раду “єдиним компетентним органом, покликаним вирішати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом”.

Перший Всеукраїнський селянський з’їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. З’їзд ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з’їзди і конференції в цілому схвалили рішення національного конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні набирав силу національно-визвольний рух, ширилася своя, неадекватна російській, Українська демократична революція, за своїм характером і змістом як національна, так і соціально-економічна.

В кінці травня 1917 р. Центральна Рада направила до Петрограду офіційну делегацію на чолі з В.Винниченком та С.Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду відповідні вимоги. Але уряд відмовився вирішувати питання про автономію до Всеросійських Установчих зборів. Цю мотивацію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім фракції більшовиків.4

Тому 10(23) червня 1917 р. на засіданні комітету Центральної Ради було ухвалено Перший Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення, й того ж дня він був оприлюднений на II Всеукраїнському військовому з’їзді. У ньому Центральна Рада проголошувала автономію України. “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, – говорилося в Універсалі, – хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям ”.

Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжували, стали історичною віхою у розвитку Української революції, початком відродження державного життя в Україні.

Визначальним кроком до реальної автономії було формування органу виконавчої влади. 15 (28) червня 1917 р. Центральна Рада сформувала із представників УСДРП, УПСР і УПСФ свій крайовий уряд – Генеральний секретаріат. У цей виконавчий орган увійшли: В.Винниченко – голова уряду і секретар внутрішніх справ, Б.Мартос – секретар земельних справ, С.Петлюра – військових справ, В.Садовський – судових справ, І.Стешенко – освіти, Х.Барановський – фінансів, С.Єфремов – міжнародних відносин, М.Стасюк – харчових справ, П.Христюк – генеральний писар. Створення Генерального секретаріату знаменувало собою початок розмежування владних функцій. УЦР, до якої у серпні 1917 р. входило 792 депутати, зосереджувалась на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції.

Тимчасовий уряд 16 червня категорично відхилив вимогу про автономію України. Для пошуку виходу із становища Тимчасовий уряд направив свою делегацію до Києва. Тут 28–30 червня між представниками Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду О.Керенським, М.Терещенком і І.Церетелі відбулися переговори і досягнуто деяких угод. Так, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління на Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та ін. відкладались до скликання Всеросійських Установчих зборів. Досягнуті домовленості на цих переговорах були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікованому 3 (16) липня 1917 р. В ньому Рада зазначала, що вона “з задоволенням приймає заклик правительства до єдності...” і оскільки “доля всіх народів Росії тісно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих Зборів”.2 Тобто Центральна Рада зобов’язалася не ставити питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів.

Цей політичний компроміс Ради з Тимчасовим урядом з урахуванням соціально-економічної ситуації поділяли не всі.

На I Всеукраїнському робітничому з’їзді [11–14 (24–27) липня 1917 р.] рішення Центральної Ради зазнало гострої критики. З’їзд рішуче висловився за негайне впровадження широкої автономії України.

Ідею демократичної федерації підтримав і перший в історії з’їзд представників народів колишньої Російської імперії, який проходив у Києві на початку вересня 1917 р. з ініціативи Центральної Ради. З’їзд прийняв резолюції, пройняті демократичним підходом до вирішення питань міжнаціональних відносин: колишня “тюрма народів” повинна стати федеративною демократичною республікою, з рівноправністю мов (за російською мовою закріплювався статус загальнофедеративної) тощо. Після прийняття II Універсалу Центральна Рада поповнювалась представниками неукраїнських організацій, а до Малої Ради увійшло 18 таких представників, що свідчило про перетворення УЦР з національного на крайовий орган влади.

Липневі події 1917 р. змінили політичну обстановку в Росії – завершився період двовладдя. Вся влада була захоплена Тимчасовим урядом, на чолі якого став есер О.Керенський. Генеральний секретаріат в своїй телеграмі від 6 липня запевнив Тимчасовий уряд у своїй підтримці його дій проти спроб більшовиків захопити владу.

Не дивлячись на це, Тимчасовий уряд відмовився навіть від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді. Так, прем’єр-міністр О.Керенський 4 (17) серпня 1917 р. затвердив замість “Статуту вищого управління України”, складеного УЦР, “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові”, яка обмежувала права України:

– Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

– Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

– до складу Генерального секретаріату входило не 14, а 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин;

– територія України обмежувалась не 9, а лише 5 губерніями – Київською, Волинською, Полтавською, Подільською та Чернігівською без північних повітів.

9 серпня Центральна Рада, кваліфікуючи інструкцію як прояв імперіалістичних тенденцій щодо України, все ж визнала її як тимчасову.

Проте Тимчасовий уряд не дотримувався і цієї Інструкції. Коли восени 1917 р. Центральна Рада вирішила скликати Українські Установчі збори, між урядом О.Керенського і УЦР почався новий конфлікт.

Між тим в країні наближалася всеохоплююча криза, показниками якої були прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні і національні конфлікти, активізація антивоєнних настроїв народу, безсилля державної влади і анархія на місцях, більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів тощо.

Соціально-економічні і політичні процеси, які розгорталися в країні, сприяли більшовицьким революційним силам. Активна їхня пропаганда і агітація, яка закликала експропріювати експропріаторів, дала результати. 25 жовтня 1917 р. у Петрограді збройне повстання ліквідувало владу Тимчасового уряду. В ніч з 25 на 26 жовтня II Всеросійський з’їзд Рад, у роботі якого взяло участь 129 делегатів від 69 промислових міст і групи повітових центрів України, проголосив перехід влади до Рад, прийняв декрети про мир, землю, сформував перший радянський уряд, скасував смертну кару.

Після перемоги збройного повстання у Петрограді УЦР ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії.

В Україні переважна більшість населення підтримувала Центральну Раду і українські національні партії, серед яких не було єдності в оцінці політичної ситуації. В той же час у робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав. У деяких містах України боротьба за владу Рад вилилась у збройні сутички.

Особливо гостро проходила боротьба за владу в Києві. Тут Центральна Рада вже 25 жовтня створила з представників революційної демократії і більшовиків “Крайовий комітет для охорони революції на Україні”, якому підпорядковувалися всі органи влади. Але 28 жовтня цей Комітет саморозпустився, і контроль над становищем в місті було втрачено.

Коли Штаб КВО відмовився від співробітництва з крайовим комітетом і отримав підтримку з фронту (козачої дивізії і Чехословацького корпусу), він перейшов до активних дій, в першу чергу, проти більшовиків, які готували повстання. 28 жовтня частини штабу КВО заарештували утворений напередодні військовий революційний комітет. Тоді відновлений більшовицький ревком (В.Затонський, А.Іванов, О.Горвіц та ін.) організував 29 жовтня збройне повстання проти Тимчасового уряду, який уособлював штаб КВО.

Основні події розгорнулись на Печерську, де були зосереджені головні сили повстанців – більшовицьких збройних формувань і робітничих дружин, а також український полк ім. Б.Хмельницького (чим здивував Центральну Раду) – усього біля 6,6 тис. У розпорядженні штабу КВО було близько 10 тис. юнкерів, курсантів, шкіл прапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону. Центральна Рада лавірувала. 29 жовтня вона передала владу в Києві командуючому КВО. Збройне повстання через 3 дні закінчилося поразкою штабу КВО, який разом з комісаром Тимчасового уряду м. Києва прийняв умови миру, запропоновані узгоджувальною Комісією. Влада переходила до УЦР, а 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого КВО підполковника Павленка. 3 листопада на об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Разом з тим більшовицька фракція Київської Ради наполягала на скликанні з’їзду Рад для реорганізації УЦР в Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів. Але їх пропозицію було відкинуто. В.Винниченко пізніше оцінював цю позицію Ради як таку, яка принесла велику шкоду національній справі, відвернувши від неї зрусифікованих міських робітників.

На політичну ситуацію значно впливало протистояння ЦР і Радянського уряду Росії, який підтримувала більшість українських Рад робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада робила все, щоб не випустити політичної ініціативи. Вона вживала заходів для звільнення території України від військ неукраїнської національності, зайнялась демобілізацією і роззброєнням російських солдатів, відправляючи їх на батьківщину та ін.

Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада анулювала Інструкцію Тимчасового уряду і 7 (20) листопада 1917 р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР). В ньому підкреслювалося: “не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. В Універсалі говорилося, що до УНР відносяться Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Цим документом визначались головні принципи УНР: скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі “нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення”, які передавалися без викупу селянам через земельні комітети, забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, права й можливість вживання місцевих мов, запровадження 8-годинного робочого дня, “національно-пер сональна автономія” для національних меншостей, упорядкування судової системи тощо.2 Універсалом вибори до Українських Установчих зборів призначились на 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.), а їх відкриття на 9 (22) січня 1918 р. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у ХХ ст., завершення важливого етапу розвитку Української революції.

На практиці Центральна Рада не виявляла послідовності і рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особливо соціально-економічних. Тому вона в листопаді-грудні 1917 р. почала втрачати частину своїх завоювань. Так, декларувавши ліквідацію поміщицького землеволодіння, Центральна Рада прийняла земельне законодавство, яке передбачало залишити землю у тих землевласників, які мали менше 50 десятин. Це викликало незадоволення серед малоземельних та безземельних селян, які вимагали поділити всю землю порівну, як передбачив російський “декрет про землю”.1 Селянські виступи проти великих землевласників уряд УНР наказував придушувати навіть силою зброї.

Проте більшість населення України все ж підтримувала УЦР. На грудневих виборах до Всеросійських Установчих зборів за українські партії голосувало понад 70% виборців, а за більшовиків – ледве 10%. Про довіру УЦР висловились III з’їзд УПСР, третя сесія Всеукраїнської Ради селянських депутатів та ін.2

Таким чином до прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники-події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію.

У листопаді-грудні 1917 р. різко загострилася боротьба за владу в Україні. УЦР й Ге неральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні закликали регіональні уряди (Кавказу, Казахстану, Сибіру, Дону, Кубані, Криму та ін.) створити однорідний федеральний соціалістичний уряд Росії. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один – Укра їнський.

Однак не всі з цих заходів виявилися ефективними, а намагання створити федеральний уряд залишилося тільки наміром.

Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи в УЦР свого основного суперника в боротьбі за владу, розгорнули проти неї шалену пропагандистську кампанію, змальовували її як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори із заколотником генералом Каледіним. Рішення Генерального секретаріату від 23 листопада про об’єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт кваліфікувалося як дезорганізація фронту і т. ін. В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом, почала здійснювати арешти більшовиків, погроми рад, роззброєння червоногвардійських загонів і відправку їх ешелонами до Росії. Пояснювала вона це тим, що більшовицька партія тримала зв’язки з солдатами і готувалася до виступу проти неї.

Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум РНК РСФРР від 4 (17) грудня 1917 р. Центральній Раді. В ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремлюватись від Росії чи вступати в договір з нею про федеративні чи інші взаємовідносини, а з іншого – грубо втручався у внутрішні справи УНР, характеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й контрреволюційні. Від Центральної Ради вимагалося припинити дезорганізацію фронту, роззброєння радянських полків і Червоної гвардії на Україні та ін.1

Генеральний секретаріат з обуренням відхилив цей ультиматум. Було прийнято рішення припинити неконтрольований вивіз хліба на північ і ввести свою грошову систему. Після цього почалася офіційно не оголошена війна між РСФРР і УНР.

Більшовики зробили спробу усунути від влади УЦР мирним шляхом, вихолостивши національний характер і “реконструювавши” її у ЦВК Рад України. “Переобрання” Центральної Ради планувалося провести на I Всеукраїнському з’їзді Рад, на який запрошувалися представники усіх рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак норми представництва були розроблені таким чином, що перевагу отримали депутати Рад тих промислових районів і міст, які перебували під впливом більшовиків. Щодо селян, які, як відомо, йшли за українськими есерами і на голоси яких більшовики не розраховували, то їх представництво на з’їзді обмежувалося.

Центральна Рада, яка спочатку хотіла проігнорувати з’їзд, за тиждень до його початку направила на місця циркуляр з вимогою надіслати до Києва делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин. У результаті від них прибуло на з’їзд більше 2 тис. представників, які скасували мандатну комісію з’їзду й самі почали видавати депутатські мандати.

4 грудня 1917 р., коли відкрився з’їзд, В. Затонського, якому оргкомітет доручив його відкриття, просто зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. Стасюк прямо звинуватив організаторів з’їзду у спробі сфальсифікувати волю українського народу. Оголошений тут С.Петлюрою текст Ультиматуму Раднаркому РСФРР делегати розцінили як замах на УНР, а більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень цьому ультиматуму.

Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські Установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу.

Зазнавши поразки на з’їзді, більшовицька частина з’їзду разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами та деякими безпартійними делегатами (всього 127 чоловік) покинула його і переїхала до Харкова, в якому 9-10 грудня з допомогою російських військ було встановлено радянську владу.1

У Харкові делегати, які приїхали з Києва, об’єднавшись з делегатами III обласного з’їзду Рад Донбасу і Криворіжжя, 11–12 (24–25) грудня 1917 р. провели альтернативний Всеукраїнський з’їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Цей з’їзд схвалив повстання у Петрограді і політику РНК, а 12 (25) грудня проголосив встановлення радянської влади в УНР,2 яку визнав федеративною частиною РСФРР. До обраного Центрального Виконавчого Комітету Рад України увійшов 41 чол. (у тому числі 35 більшовиків), а його головою став Є.Медведєв. 17 грудня було оголошено про створення фактично маріонеткового радянського уряду України – Народного секретаріату у складі Ф.А. Сергеєва (Артема), В.Х. Аусема, Є.Б. Бош, С.С. Бакинського, В.П. Затонського, М.О. Скрипника та ін. Таким чином, в кінці 1917 р. в Україні існувало два уряди, між якими почалася не тільки “війна декретів”, але й збройна боротьба.

Маючи у своєму розпорядженні великі резерви Радянської Росії, харківський уряд розширював підконтрольну йому територію. 25 грудня В.Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ більшовицьких військ проти УНР. В кінці грудня 1917 р. було захоплено Катеринослав, потім Олександрівськ (2 січня 1918 р.), Полтаву (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот подій виявився цілком несподіваним. Не змогли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до громадян України та солдатів 2 січня 1918 р. На засіданні Малої Ради 6 січня було запропоновано оголосити самостійність України (ідея ця висувалася і раніше).

Останню надію на врятування становища Центральна Рада покладала на мирні переговори в Бресті, про участь в яких вона заявила ще на початку грудня 1917 р. Але щоб укласти мир з центральними державами, Україні необхідно було офіційно вийти зі складу Російської Республіки і стати самостійною державою, суб’єктом міжнародного права.

У такій обстановці Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. прийняла IV Універсал, який юридично оформлював відокремлення України від Росії. В ньому підкреслювалось: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Підтверджувались демократичні свободи і заходи уряду, проголошені ІІІ Універсалом, а також відмічалось, що Українські Установчі Збори повинні вирішити питання про федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської імперії.1 Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду Народних Міністрів, головою якої було обрано (замість надто поміркованого В.Винниченка) українського есера В.Голубовича.

У січні 1918 р. більшовицькі військові частини продовжували свої наступальні операції. Робітничий клас, підтримуючи більшовиків, створював загони Червоної гвардії, в яких нараховувалося понад 100 тис. чол. В багатьох містах відбулись повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців (Одеса, Миколаїв, Херсон та ін.). Впродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережну Україну.

Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. У відповідальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція біля Ніжина), де вирішувалася доля Києва, Рада могла розраховувати лише на багнети 500 чол., серед яких понад 300 було студентів, гімназистів, частина з яких героїчно загинула, захищаючи українську державу.

Ситуація стала критичною, коли 15 січня у Києві проти УЦР більшовики підняли збройне повстання, центром якого став завод “Арсенал”. На протязі тижня війська УЦР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстання. Але в цей час до міста підійшли більшовицькі війська на чолі з М.Муравйовим, які після п’ятиденного гарматного обстрілу 26 січня (8 лютого) 1918 р. захопили Київ. Сюди з Харкова переїхали ЦВК і Народний Секретаріат України. Український уряд 25 січня залишив Київ і змушений був переїхати до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

Майже на всій Україні було встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу.

Підписанням у Брест-Литовському 2 (15) грудня 1917 р. договору про перемир’я, більшовики ініціювали переговорний процес про мир.

28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовському розпочалося перше засідання мирної конференції за участі близько 400 представників країн-учасниць. Хоч делегації УЦР ще бракувало досвіду, вона виявила неабияку активність, захищаючи національні інтереси.

Від делегації УНР О.Севрюк, М. Любинський і М.Левітський 27 січня (9 лютого) 1918 р. підписали в Бресті з представниками країн Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) мирний договір. В ньому відзначалося, що учасники цього договору “хотять самі вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привертання дружніх відносин між народами...”1.

Згідно з договором, Україна визнавалася незалежною і самостійною в кордонах, які в цілому збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала визначити спільна комісія. Сторони взаємно відмовлялися від сплати коштів на покриття воєнних збитків і зобов’язувались налагодити торговельно-економічні відносини та ін.

До кінця січня 1918 р. Українська революція пройшла великий складний шлях і опинилася у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, створена в процесі революційної боротьби УНР проголосила свою самостійність, “прорвалася” на міжнародну арену, здобула собі європейське визнання, а з іншого – народжена цією ж революцією влада зазнала великої воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, втратила масову підтримку, змушена була залишити столицю, шукати опори серед зовнішніх сил.

Політичні діячі УНР, домовившись про військову допомогу країн Четверного союзу, вірили в їх альтруїзм і робили все можливе для формування в Україні громадської думки про Брестський договір як про єдиний шлях до порятунку. У відозві уряду УНР “До всієї людності Української Народної Республіки” від 10 (23) лютого 1918 р. відзначалося: “На Україну для допомоги українським козакам... йдуть дивізія українців – полонених, українські січові стрільці з Галичини та німецькі війська... Ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів...”.

Згідно з домовленостю з УНР і в зв’язку з заявою Л.Троцького про розрив мирних переговорів і закінчення стану війни Росії з Німеччиною, група німецьких армій “Київ” у складі 23 дивізій і кавалерійської бригади 18 лютого почала займати захоплену більшовиками територію України, а 24 лютого – в Україну рушили австро-угорські війська. Загальна чисельність німецько-австро-угорських військ у травні перевищувала 450 тис. солдатів і офіцерів.

За 2 місяці радянська влада в Україні була повалена об’єднаними силами країн Четверного союзу і військами Центральної Ради під командуванням С.Петлюри, П.Балбачана, К.Прісовського, Р.Сушка та ін. Територія України була розділена на сфери впливу між Німеччиною і Австро-Угорщиною.

Центральна Рада з допомогою окупантів повернулася в Київ на початку березня 1918 р., хоча її політику сприймали не всі верстви населення. До боротьби з австро-німецькими окупантами і Центральною Радою закликав II Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся 17–19 березня 1918 р. в Катеринославі. З’їзд, декларувавши самостійність УНР, орієнтував політику більшовиків на відновлення в “найближчому майбутньому” федеративних зв’язків, на об’єднання всіх радянських республік “в єдину соціалістичну всесвітню федерацію”.

Неспроможність Центральної Ради вирішити внутрішні питання й повною мірою задовольнити вимоги окупантів щодо постачання продовольства та інших матеріальних цінностей показувала німецько-австрійському командуванню безперспективність співробітництва з нею.3 Воно почало втручатися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня підписало з Центральною Радою так звану “економічну угоду”. Згідно з нею Україна зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пуд., 3 млн. пуд. цукру та ін., в тому числі залізну і марганцеву руду.1 Підписавши цей договір, УЦР винесла собі фактично вирок.

Окупанти і зростаюча в Україні опозиція стали готувати ліквідацію Центральної Ради. 25 квітня головнокомандуючий німецькими військами генерал-фельдмаршал Г. Ейхгорн запровадив військово-польові суди. Намагаючись встановити в Україні тверду владу, він 26 квітня одержав від імператора Вільгельма ІІ згоду на заміну українського уряду, при умові, що П.Скоропадський, на якого упав вибір, буде виконувати “поради” окупантів.

29 квітня 1918 р. відбулась остання сесія Центральної Ради, на якій прийнято Конституцію УНР, розглянуто деякі інші закони і обрано першим її президентом М.Грушевського. Цього ж дня без суттєвих ускладнень було здійснено державний переворот – на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників, гетьманом України обрали П.П.Скоропадського – нащадка гетьмана Івана Скоропадського, а діячів ЦР заарештовано.

Таким чином, після 13,5 місяців діяльності перша форма української державності у вигляді Центральної Ради перестала існувати. Доба УЦР продемонструвала сильні і слабкі сторони Української революції. Своєю діяльністю Рада сприяла піднесенню національної самосвідомості і відродженню української державності. Завдяки цьому зростав її авторитет у масах. Але їй бракувало політичного і державницького досвіду, перешкоджала недооцінка соціального аспекту в практичній діяльності. Ідея державності не посіла гідного місця в українській архаїчній ментальності. З поваленням УЦР закінчився перший етап Української революції.

2. Українська гетьманська держава

В історії Української революції гетьманський переворот й існування гетьманської держави (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) вважається періодом тимчасового торжества контрреволюції.

Квітневий державний переворот 1918 р. спирався на Німеччину при формальному її нейтралітеті. Начальник штабу німецьких військ на Україні ще напередодні перевороту погодив з П.Скоропадським напрями української по літики. Вона передбачала запровадження військово-польових судів, свободу торгівлі, відновлення приватної власності на землю, передачу селянам землі (за викуп та ін.).2

29 квітня 1918 р. прихильники гетьмана захопили всі державні установи. Того ж дня видано гетьманський Універсал – “Грамота до всього Українського Народу”, а також закон “Про тимчасове улаштування України”, якими встановлювався авторитарний режим замість демократичного парламентського управління. В грамоті підкреслювалось, що гетьман бере на себе “тимчасово всю повноту влади”, Центральна й Мала Ради, земельні комітети розпускаються, а до Українського Сейму він буде “підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами”. Цим документом поновлювалася свобода продажу землі, торгівлі і приватного підприємництва, декларувалися забезпечення населення спокоєм, права робітничого класу тощо.1 Держава стала називатись Українською Державою.

Встановлення гетьманського авторитарного режиму було спробою консервативних політичних сил загасити полум’я революції. До влади на місцях приходили консервативні сили: землевласники, колишні земські діячі, військові, тобто ті, що були покривджені революцією. Розпочалися арешти і репресії, масовий наступ на революційну демократію. Заборонялись робітничі страйки, “вуличні збори”, з’їзди УПСР, УСДРП, селянських депутатів, зупинили випуск революційно-демократичні газети, встановлено жорстку цензуру та ін.

У той же час за гетьманщини почалось певне економічне піднесення, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства, біржі, транспорт. Проте економічна криза зростала.2

Особливо помітними були досягнення в галузі культури і освіти. Проводилась українізація шкіл, підготовка для цього вчителів. Міністерство освіти в російських гімназіях вводило українознавчі дисципліни, засновувало нові українські гімназії (на кінець гетьманської доби їх було близько 150).

6 жовтня 1918р. в Києві було відкрито перший Державний Український університет, а 22 жовтня – такий же в Кам’янці-Подільському. Були засновані Державний Український архів, Національна галерея Мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека, Український театр драми та опери, Державна хорова капела і Державний симфонічний оркестр. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук, президентом якої став академік В.І. Вернадський.

Великі труднощі зустрів гетьманат при створенні дієздатної української армії. Гетьманський уряд планував створення 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій, гвардійської дивізії та спецчастин. 24 липня 1918 р. було прийнято урядовий закон про загальну військову повинність, а мобілізацію в армію передбачалося почати у жовтні місяці. До складу військових сил України входили Чорноморський флот, формування якого було досить складним, і військово-повітряні сили. Нова влада, не заперечуючи наслідування діяльності попереднього військового міністерства, без змін затвердила розроблений за уряду УНР план структури Військово-повітряного флоту України. Тільки дещо пізніше доповнили його пунктом, що передбачав до складу авіадивізіонів включити потяги-майстерні.

До літа 1918 р. в армії П.Скоропадського було 189 легких літаків і 4 повітряних кораблі “Илля Муромець”. Однак тільки біля 60% всієї авіації були справними.1 З вересня 1918 р. на літаках, які не мали ознак державної приналежності, ставився знак тризубця Української держави чорною фарбою.

Гетьманат намагався проводити активну зовнішньополітичну діяльність. Українську державу гетьмана П.Скоропадського визнало 30 країн світу, в 23 державах вона створила свої представництва. Були встановлені добрі відносини з урядами країн, створених на території колишньої Російської імперії – Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом.

Німеччина і Австро-Угорщина розглядали Україну виключно як знаряддя власної політики, як маріонеткову державу. Німецьке керівництво фактично контролювало зовнішню політику гетьманщини, намагалося зірвати спроби України налагодити стосунки з країнами Антанти й нейтральними державами. Лише в кінці жовтня 1918 р., коли стала очевидною поразка німецького блоку, міністр закордонних справ Німеччини заявив, що його уряд не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

Німеччина нав’язала гетьманському уряду ще більш кабальний “торговельний договір”, підписаний 10 вересня 1918 р. Україна до 15 липня 1919 р. зобов’язувалася поставити 75 млн. пуд. хліба, 11 млн. пуд. великої рогатої худоби (в живій вазі), 9 млн. пуд. цукру, 460 тис. пуд. сала, масла та сиру, 20 млн. літрів спирту, 11200 вагонів дерева, 37,5 млн. пуд. залізної та 3 млн. пуд. марганцевої руди тощо.1

Однобічна орієнтація на заможні класи, заходи щодо виконання вимог окупантів зумовили таку соціально-економічну політику, яка вела не до консолідації українського суспільства, а до поглиблення розколу в ньому.

Діяльність гетьманату неоднозначно оцінювали різні політичні партії і соціальні верстви населення. Представники партії хліборобів-демократів на своїх зборах 30 квітня 1918 р. прийняли заяву, яку надіслали П.Скоропадському. В ній, не заперечуючи необхідність міцної державної влади, вони підкреслювали: “...влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською” і яка “не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям”.2 Хлібороби-демократи не брали участі в формуванні гетьманського уряду.

У травні 1918 р. політичну лінію щодо нової влади визначили з’їзди багатьох партій та громадських організацій.

Антигетьманську позицію засвідчив V з’їзд УСДРП, що відбувся всередині травня. З’їзд висунув завдання відстоювання самостійності України, боротися з гаслом “федерації з Росією”. На з’їзді виділилося ліве крило партії – “незалежники”, які розходилися з іншими соціал-демократами в питаннях тактики. “Незалежники” (серед них і В.Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання, проти переговорів з урядом.

Відверто вороже ставлення до гетьманщини зайняли більшовики, які гетьманський переворот характеризували як реставрацію буржуазно-поміщицького режиму. Взагалі гетьманат мав вузьку соціально-політичну базу. Його публічно підтримували, крім хліборобів-власників, кадети (крайовий з’їзд їх партії проходив 8–11 травня у Києві) та об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України – “Протофіс”.

Поступово легальна і нелегальна опозиція гетьманському урядові в Україні зростала. Серйозним кроком до координації усіх сил демократичного руху стало утворення в середині травня 1918 р. “Українського національно-державного союзу”(УНДС), до якого увійшли українські самостійники, соціалісти-федералісти, трудова партія та ін.

Нові порядки гетьманщини, терор і репресії окупантів та гетьманської варти призвели до розгортання повстанської боротьби. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, припинили роботу майже 200 тис. залізничників. У цей час активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині. Наприклад, в серпні 1918 р. тільки в Київській губернії під керівництвом М.Щорса, В.Боженка, В.Баляса та ін. повстало більше 40 тис. селян, до яких приєдналися тисячі робітників Києва, Василькова, Умані, Черкас, Канева та інших міст. З середини літа 1918 р. розпочалася організована повстанська боротьба під керівництвом Нестора Махна.

Більшість повстанських загонів виникли як форма протесту проти сваволі окупантів і гетьманщини. Частиною повсталих керували створені підпільні комітети українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, комуністів і анархістів.

В умовах загострення незгод представників демократичного національного руху з гетьманським режимом і наростання протесту народних мас та посилення серед них більшовицької пропаганди нагальною ставала реалізація ідеї формування єдиного національного фронту. Вона знайшла втілення в організації в серпні 1918 р. Українського Національного союзу (УНС) шляхом приєднання до УНДС широкого спектру українських партій і груп (в тому числі УСДРП та окремих лідерів центральної течії УПСР).1

Метою міжпартійного УНС, який з вересня очолив В.Винниченко, було створення суверенної демократичної української держави парламентського типу.

У жовтні 1918 р. керівники УНС досягли з гетьманом П.Скоропадським компромісної домовленості – створення коаліційного Кабінету Міністрів. Проте сформований 25 жовтня новий уряд не призвів до консолідації полі тичних сил і суспільства взагалі: міністри від УНС відстоювали самостійність України, а більшість – міністри-кадети та “Протофісу” – стояла на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювала ідею відновлення “єдиної і неділимої Росії”.

Поразка країн Четвертого союзу у світовій війні й підписання Комп’єнського перемир’я 11 листопада 1918 р. між Німеччиною (основною опорою гетьманщини) і Антантою прискорили процес повалення гетьманського режиму.

13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, П.Андрієвського та А.Макаренка. Директорія 15 листопада розповсюдила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Члени її виїхали до Білої Церкви, де розгорнувся штаб корпусу січових стрільців і яка стала центром підготовки повстання. Того ж дня головний отаман Українських військ С.Петлюра ще й від свого імені розповсюджує значно більшим тиражем універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий строк петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії переходила значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали цілі і прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал А.І. Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти гетьманщини, за землю, за владу.

Проти гетьманщини поруч билися війська Директорії та більшовицькі формування. З розгортанням повстання вони й виступаючі спільно з ними єдиним фронтом ліві елементи українських соціалістичних партій домагалися відновлення влади рад в Україні.

28 листопада 1918 р. на території Росії (м.Суджа Курської губ.) за рішенням ЦК КП(б)У і при активній підтримці РНК РСФРР поряд з Директорією було створено другий уряд України – маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Ці обидві влади оголосили гетьманський режим поза законом.

Гетьманат на той час фактично залишився без підтримки іззовні. До того ж значна частина гетьманських військ перейшла на бік повсталих, а оголошена урядом мобілізація виявилась неефективною.

У результаті успішної збройної боротьби регулярних і нерегулярних військ Директорії (вирішальний бій з гетьманськими військами відбувся 18 листопада під Мотовилівкою за 30 км від Києва), наступу більшовиків і термінової евакуації окупаційних військ гетьман П.Скоропадський 14 грудня 1918 р., керуючись, за його словами, “виключно благом України”, зрікся влади і виїхав до Німеччини.

Таким чином, Українська гетьманська держава, створена консервативними силами на засадах авторитаризму і політика якої була залежна від окупантів, через сім з половиною місяців впала. Серед ряду причин, які призвели до падіння гетьманату, слід відзначити його відмову від державної незалежності України.

3. Відновлення Української Народної Республіки

В першій половині грудня 1918 р. Директорія встановила свою владу на переважній частині території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня Директорія оволоділа Києвом. 15 грудня її “вищий революційний орган” – Український революційний комітет при Київському комітеті УСДРП – оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади до “Народного уряду республіканської Директорії”.1

Досягши компромісу з двома політичними таборами в національному русі, Директорія 26 грудня створила з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР – Раду народних міністрів під головуванням В.Чехівського (УСДРП). В цей же день вона видала свій перший програмний документ – “Декларацію Директорії Української Народної Республіки”, побудовану на засадах т.зв. трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. В ній заявлялось про відновлення законів УНР, висувалось завдання побудови демократичного, рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до законів. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР – до скликання Трудового конгресу. Влада в УНР “повинна належати лише класам працюючим, – говорилося в Декларації, – робітництву й селянству, – тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю”. Висувались зобов’язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх з “соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська трудова демократія”.

Проте Декларація містила надто багато загальників, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало непорозумінь. В цілому цей документ був сприйнятий різними течіями національного руху неоднозначно.

Директорії УНР довелося діяти в досить складних умовах. На початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівських військ на півдні України під приводом того, що прийшли вони туди для відновлення “порядку в краї”. Надзвичайно напруженими були стосунки Директорії з РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Особливо вони загострилися 6 грудня 1918 р. після початку наступу радянських військ на Курському напрямку, а також заяви 24 грудня Наркомату закордонних справ РСФРР про анулювання Брестської угоди і припинення в Росії діяльності усіх українських представництв. На ноту протесту уряду УНР Раднаркому РСФРР останній 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні російських військ немає, а військові дії відбуваються між військом Директорії і військами українського радянського уряду.

Для досягнення угоди з Москвою, проти чого був С.Петлюра, Директорія направила туди свою дипломатичну місію на чолі з українським соціал-демократом (незалежним) С.П.Мазуренком. Інший посланець – І.Мазепа виїхав на південь для переговорів з представниками Антанти. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР 16 січня 1919 р., слідом за виїздом місії С.Мазуренка до Москви, Директорія оповістила про оголошення війни Радянській Росії. Голова уряду В.Чехівський подав у відставку.

До зовнішніх труднощів додалися і внутрішні. Трудящі маси висловлювали невдоволення непослідовністю і нерішучістю Директорії у вирішенні соціально-економічних проблем. 8 січня 1919 р. було видано земельний закон, яким скасовувалась приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть “усі громадяни, які обробляють землю своїми руками”.1 Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, що не сприймала більшість селянства, яке бажало рівного поділу поміщицької землі. До того ж початок аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р. й застосовувала непопулярні заходи – розганяла селянські з’їзди, які висловлювалися за підтримку влади рад.

У багатьох регіонах України селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), почало самостійно розв’язувати земельне питання. Для приборкання революційного селянства створювалися каральні загони, які очолювали отамани Балбачан, Ковенко, Ангел та інші. Директорія виявляла непослідовність при вирішенні робітничого питання. Зростання інфляції та відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном. Особливо згубним було те, що почався розклад військ УНР, частина яких масово вже з січня 1919 р. переходила на бік радянської влади, а інша – до денікінців. Аналізуючи причини швидкого падіння довіри до відродженої УНР, В.Винниченко відмічав, що своєю політикою Директорія не дала “населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь різницю між гетьманщиною й Директорією”, а її декрети, “її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками”.1

Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності поглядів серед українських політичних лідерів призвели до того, що від неї почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси трудового селянства та інші верстви населення.

Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено злуку східної і західної України в єдину соборну державу. ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗОУНР). Проте через складність політичної ситуації ця подія не вплинула на подальший хід боротьби.

З 23 по 29 січня працював Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, порушив принципові питання українського державотворення. Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня конгрес висловився за демократичний лад в Україні, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту і ухвалив доручити владу в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали затверджуватися на найближчій сесії Трудового конгресу.

В той час, коли працював Трудовий конгрес, до Києва нестримно наближалися радянські вій ська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це фактично зміцнило позиції прихильників союзу з Антантою, на чому особливо наполягали С.Петлюра та міністр військових справ УНР генерал О.Греков, який заявив, що “поза союзом з Антантою для України нема іншого виходу”, оскільки війська Директорії тануть.1 Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.

Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.

Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло ряд своїх умов: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В.Винниченка, С.Петлюру й В.Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат та ін.2

Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В.Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С.Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С.Остапенком. До складу уряду увійшли представники трьох партій – УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти.

Новий консервативний уряд С.Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного документа з роз’ясненням своєї політики і опинився в цілковитій ізоляції. Зміни в урядових структурах стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і в цілому історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.

4. Боротьба за владу в Україні у 1919–1920 рр. Утворення Української радянської республіки

У 1919–1920 рр. революційні змагання транс формувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.

Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор’єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, із денікінцями та військами Антанти.

Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого в кінці січня 1919 р. радянського уряду – Ради народних комісарів – став Х.Раковський.

Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому-березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (6 березня 1919 р.), а згодом – до Кам’ян ця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилось дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, виставляло нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри і Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об’єднання її армії з армією Денікіна.

19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, в результаті чого армія Директорії була розділена на 3 частини: Північну, Південну і Проскурівську. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко – в Рівне. Тут було реорганізовано Директорію, і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантівської орієнтації. Головою кабінету став Б.Мартос (УСДРП), міністрами – І.Мазепа, А.Лівицький, М.Ковалевський і Г.Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з програмовою декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів – “польського панства” і “російського комуністичного більшовицького війська”.1 Тепер головна ставка робилася не на чужі сили, а на власні. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок та ін.

У першій половині березня 1919 р. загони Григор’єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. В результаті 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14-го – Миколаїв, 6 квітня – Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України.

До травня 1919 р. війська Директорії практично зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до старого російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою був обраний С.Петлюра) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. на Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна.

Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення “соціалістичної революції до кінця”. З проголошенням статусу “радянської республіки” на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали ревкоми, військревкоми та комбіди.

6–10 березня 1919 р. відбувся III з’їзд Рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала “здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...”. В цьому основному законі були вміщені “Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України” та інші конституційні статті.3 З’їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г.І.Петровський.

На підвладній Радам території України, згідно з рішенням III з’їзду Рад, запроваджувалася політика “воєнного комунізму”, встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів.4 Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався “перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства”. У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни.5

Повстанські виступи селянства проти продрозкладки та примусового створення колгоспів, які почалися вже у березні-квітні 1919 р. як прояв невдоволення політикою “воєнного комунізму”, оцінювалися радянськими керівниками як акції “куркульської контрреволюції”, “політичний бандитизм”. Проти повстанців застосовувались регулярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні – вже 207. Розірвали союз з більшовиками Н.Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор’єв, Соколовський та ін.

На початку 1919 р. для боротьби з “контрреволюцією”, спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) – своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, включаючи право “негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки”.

Політика “воєнного комунізму” і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти в кінці травня 1919 р. до активного наступу.

Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ “Добровольчої армії” на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. 3 липня генерал Денікін підписує “Московську директиву” – наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною.

З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення оформити воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видає Декрет “Про об’єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів”. Для практичного втілення в життя цього об’єднання (військової організації і командування, управління залізниць, рад народного господарства, фінансів, комісаріатів праці) створювалась комісія ВЦВК.1

У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю.Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир’я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контр наступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з південно-західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16–18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам’янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували з липня 2 уряди – УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко і Є. Петрушевич, який, отримавши від Національної Ради поширені права з титулом диктатора, завідував тільки справами Галичини.

У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало можливість Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ.

На осінь 1919 р. майже вся Україна і ряд центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге.

Відновлення старих буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми та інше привели до того, що восени 1919 р. проти денікінської диктатури почався масовий повстансько-партизанський рух (в ньому брало участь більше 100 тис. чол.).

Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Однак в жовтні – листопаді 1919 р. Українська армія (близько 40 тис. бійців), проводячи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. чол.) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату.1

3 жовтня 1919 р. радянські війська починають тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня – Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої “Добровольчої армії” відійшли з України і РСФРР в Крим.

Радянська влада втретє встановлюється в Україні. Створюється тимчасовий орган радянської влади – Всеукраїнський революційний комітет (Г.І. Петровський – голова, В.П. Затонський, Д.З. Мануїльський, М.К. Владимиров, В.Я. Чубар), а в лютому 1920 р. – Рада народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії.

З розгромом денікінських військ в Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю.

Тим часом, Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А.Левицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, на основі якої кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. В кінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду – “Варшавський договір”. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С.Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь.

25 квітня 1920 р. почався об’єднаний похід на Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командуючі М.Тухачевський, С.Будьоний та ін.) перей шли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок “світової революції”. Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р. Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона Армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було підписано договір про перемир’я, що поставило українські війська у важке становище. Після того, як без відгуку залишилися звернення українських дипломатичних місій до країн Антанти про надання екстреної допомоги, єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про припинення боротьби. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська, востаннє відсалютувавши рідним теренам. Цими подіями закінчується Українська революція.

18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнавала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов’язувалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.

Таким чином, у виснажливій збройній боротьбі 1919–1920 рр. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з нездоланних перешкод в цьому стали суперечності в середині соборного українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова компанія 1920 р. також не привели до визначеної мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р., й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.

5. Причини поразки, історичне значення і уроки Української національно–демократичної революції

Українська революція стала наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917–1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис.

Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, обумовлюються цілою низкою об’єктивних і суб’єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено ще в працях керманичів цієї революції – М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, С.Петлюри, Д.Дорошенка, І.Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія, серед якої слід виділити ґрунтовну монографію В.Солдатенка,1 визначає основні причини поразки Української революції.

1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв’язати національно-демократична революція.

Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, ціле спрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів.

2. Негативно відбивалися на революційному процесі політичні розбіжності між партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Своєрідним каталізатором тут був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою “відтягнути” українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали “більшовизм” і національну небезпеку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фактично гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну.

3. Серйозно зашкодив Українській революції гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди і призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради.

4. Не сприяла справі Української революції отаманщина, ця псевдореволюційна “вольниця” кінця 1918 – першої половини 1919 р. Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України.

5. Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіжності й навіть суперництво всередині українського проводу і, особливо, відсутність чіткої революційної програми, що, в свою чергу, пов’язується з браком підготовлених кадрів керівників, ідеологів руху. Провідні особи української революції не мали виробленої програми революції.

6. Надзвичайно шкідливими для національної справи були регіональна роз’єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень, що поставали під час революції, самостійно, без погодження з іншими рухатись до досягнення мети, яка мала бути спільною. Один народ, відмічає М.Шаповал, а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918–1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б”.

7. Серед причин поразки Української революції С.Петлюра назвав від сутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Він відмічав: “ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви”.5

8. На результати боротьби за українську справу вкрай згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо.

9. Серед вад Української революції слід відзначити небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні і дієздатні структури держави.

Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу.

Епохальним здобутком Української революції стало відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.