Історія України: конспект лекцій. Лекції 1-4

Тема 1. Історія України як наука та навчальна дисципліна. Стародавня історія України. Перші державні утворення. Походження та розселення східних слов’ян.

Тема 2. Українські землі у складі Литви і Польщі. Соціально-економічні та політичні процеси в ХIV – першій половині XVII ст.ст. Зародження українського козацтва.

Тема 3. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. відновлення української державності.

Тема 4. Українська державність в середині XVIІ – XVIІІ ст. поступове обмеження та ліквідація української автономії.

ТЕМА 1. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ЯК НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА. СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗСЕЛЕННЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН.

Головною метою вивчення історії України в НАУ є виховання громадянина України у процесі високої професійної підготовки, виховання людини сучасної, працьовитої, творчої; розвиток національної самосвідомості майбутніх спеціалістів, їх патріотичних і морально-етичних переконань, усвідомлення причетності до тисячолітньої історії українського народу; прищеплення студентам навичок наукового аналізу, спрямованих на забезпечення самостійного осмислення закономірностей історичного розвитку; засвоєння практичних умінь роботи з історичними джерелами і науковою літературою; формування потреби застосовувати набуті знання з історії у повсякденній діяльності, для орієнтації в суспільно-політичному житті, оцінки суспільних явищ і подій.

Історія України як наука і навчальна дисципліна

Історія України – одна із складових частин історичної науки, а основним питанням будь-якої науки є питання про те, що вона вивчає, на чому зосереджує головну увагу, тобто питання про її предмет.

Історія України – це наука, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею героїчні подвиги, тріумфи, драми та трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України виступає складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх давен до сьогодення.

Разом з тим історія України та її народу має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів. У нашому випадку такими сусідами є слов’янські народи: поляки, словаки, білоруси, росіяни, з якими у різні часи українці, щоправда переважно без врахування їхнього бажання, були об’єднані в єдиних державах. Крім того, на певних історичних етапах свого розвитку український народ, теж не за власною волею, зробив значний внесок у розбудову таких неслов’янських державних утворень, як Велике князівство Литовське, Австро-Угорська держава та Російська імперія. У той же час, говорячи про близькість історичного розвитку сусідніх народів і навіть про певну його спільність, недопустимо підміняти історію одного народу історією іншого.

Вивчення курсу історії України у вузі відповідає потребам формування української незалежної держави, адже успіх розбудови України залежатиме від участі в цьому процесі самих українців, їхньої громадянської свідомості, а це можливо при глибокому знанні ними своїх історичних коренів, свого минулого.

З латинського виразу “Historia est magistra vitae” виходить, що історія – вчителька життя. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Сьогодні історичне мислення постає як важлива складова соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму – один з найважливіших в науковій методології. Він дає можливість визнати передумови та джерела зародження тих чи інших явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, а також спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Здавалося б, це принципово не можливо. Проте звернімося до фактів.

Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, М.Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов’язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М.Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури того чи іншого народу дозволяє прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання покоління, що зростає, відповідно до традицій цього етносу.

Історія є рівнодіючою всіх духовних сил і здібностей народу.

Разом з тим історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Вивчення історії, історичного мислення у процесі соціально-філософського пізнання є умовою ефективної участі людини у суспільному житті. Прикладом цього є М.Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну молоду людину, як, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацювати і критично переосмислити багатство світового історичного досвіду та засвоїти його уроки, виробити на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Методологія вивчення курсу „Історія України”.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, причому й тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.

Отже, історія є специфічною наукою, що займає проміжне місце між класичними науками та мистецтвом.

Кожна наука має свої, тільки їй властиві методи дослідження й методичні принципи підтвердження істини. Історична наука не є винятком. Правдиве, істинне пізнання минулого можливе лише з правильних, справді наукових методологічних позицій.

Якими ж є основні методологічні принципи, на які спирається історична наука?

Перший принцип – це принцип об’єктивності. Цей принцип виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми, тобто дотримуючись принципу правдивості висвітлення історії.

Другим важливим принципом історичної науки є принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з конкретним досвідом історії, коли зберігаються причинний зв’язок між різними явищами і подіями. Історизм надає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, з яких насамперед потрібно виділити два– історичний і логічний. При застосуванні першого ми простежуємо історичні явища на всіх етапах його розвитку, з урахуванням специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод, ми аналізуємо явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалося, і всі його основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики, що відкривають невідомі раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Джерела і література вивчення історії України.

Кожна галузь історичних знань має свої джерела. Джерелом історії України є матеріальний носій історичної інформації, що безпосередньо відображає той чи інший бік діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке.

Тепер в науці виділяють п’ять основних типів історичних джерел.

Перший – це речові джерела–пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки.

Другий – етнографічні джерела–пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер й особливості буття, культури, звичаї того чи іншого народу.

Третій – лінгвістичні джерела–дані з історії розвитку мови.

Четвертий – усні джерела–народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.

П’ятий – писемні джерела, які є основою історичних знань.

Вивчення витоків історії українського народу було б просто неможливим без археологічних джерел–пам’яток матеріальної і духовної культури стародавніх часів. В могилах, курганах, городищах знаходять чимало пам’яток давнього життя. Одним із піонерів української та загальнослов’янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який почав першим досліджувати кургани на території України. Особливо активізується ця робота з початку XIXст., коли почалися розкопки на території Десятинної і Софійської церков у Києві.

Писемні джерела в свою чергу розподіляються на дві основні групи. До першої відносяться актові матеріали–джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб. Це грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо. До другої групи відносять розповідаючі джерела–літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце займають літописи, тобто хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання на Україні з’явилося вже в першій половині XI ст.. під час правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037–1039 рр. З роками воно було продовжено, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним “Повість временних літ”. Обравши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов’янську історію і розселення слов’ян. Історична частина Несторового твору починається роком 852, а закінчується 1117.1 Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. “Повість” була щонайменше тричі переписана. У найкращому вигляді цей знаменитий твір дійшов до нас у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський літопис, що охоплює майже все XIIIст. У центрі його – епоха князя (короля) Данила Галицького, якого літопис змальовує бездоганним і хоробрим лицарем. Багато даних про події на українських землях XI – XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи, що збереглися краще.

Велике значення для всебічного висвітлення нашої давньої історії мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив “батько історії”, славетний грек Геродот у Vстолітті до н.е. Ряд даних про слов’ян (венедів) знаходимо у римського історика Iстоліття н.е. Тацита. Про племена слов’ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та інші автори.

Окрему групу джерел, що стосуються історії української державності, становлять юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник “Руська Правда”, який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо.

Літописна традиція Київської Русі і Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо поширюються в XVI ст. Створюються вони переважно при монастирях. До найважливіших пам’яток цього часу належить Густинський літопис (1670р.), який складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVI Iст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події з 1488 до 1649рр. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було написано досить популярний і єдиний друкований твір того часу–“Синопсис”. До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України.

Окремою групою серед писемних джерел XVII – початку XVIII століть вважають так звані “козацькі літописи”, присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали “Літописом Самовидця”. Він охоплює події з 1648р. до 1702р.

Серед козацьких літописів також виділяється літопис Самійла Величка “Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого”. Цей історичний твір займає чотири великі томи. До його складу увійшло багато документів, грамот, універсалів, договорів. Це надає йому великої ваги. Літопис доведено до 1700р.

Цими визначними пам’ятками літописання другої половини XVII– початку XVIIIст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIIIст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії, який вже можна вважати науковим. І ніби сполучною ланкою поміж цими двома етапами стоїть один з найперших загальних курсів української історії– “Краткое описание Малороссии”. Він був виданий близько 1740р. Василем Бубалом. Цей курс своїм завданням ставив за мету з’єднати князівський і козацький періоди історії України.

Вершиною активного процесу узагальнення накопиченого матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть “Історії Русів”– геніального і загадкового твору. Уже близько двох століть учені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846р., майже через 50 років після написання, але ще в 30–40-хрр., поширюючись у списках, справив величезне враження на сучасників. Так, безперечним є його вплив на формування історичного світогляду Т.Шевченка і М.Гоголя.

На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-хрр. XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М.Костомаров – автор “Книги буття українського народу” і багатьох праць з історії України – був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М.Максимовичем. М.Костомаров певний час працював у Київському університеті, а згодом очолював кафедру історії в Петербурзькому університеті. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували такі історики, як П.Куліш та Д.Яворницький (Історія запорозьких козаків). З середини XIXст. з’являються праці, присвячені історії окремих частин України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини.

Однак, не дивлячись на досить активні дослідницькі процеси, про власну українську історичну школу можна говорити, починаючи лише з кінця XIX ст. Її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович. Предметом його наукових інтересів були здебільшого історія Правобережжя, соціально-економічні питання, а також історія козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії “Про походження козацтва”, “Про гайдамацтво”, “Про селян в Південно-Західній Росії за актами 1700–1798рр.”). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що посіли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, І. Линниченко, М.Довнар-Запольський. З його школи вийшли видатні українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П.Курінний та ін.

Наприкінці XIX ст. відбулася подія, яка започаткувала нову добу в українській історіографії. В 1894р. кафедру історії у Львівському університеті очолив М.Грушевський. Він не тільки зумів об’єднати галицьких науковців, але й залучив багато вчених з Наддніпрянської України. За роки творчої роботи М.Грушевський написав 1800 статей та “розвідок” з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України,– таких, як “Очерк истории украинского народа”, “Ілюстрована історія України”, і головний твір– “Історію України–Русі” в десяти томах. Він вперше створив систематичну історію України– від археологічного періоду до 1658р., головну увагу приділяючи соціально-економічним питанням.

Перша світова війна, революційні події 1917р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Майже єдиним винятком того періоду було заснування 24листопада1918року Української Академії наук, що вже в 20-хрр. стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924р. з еміграції М.Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С.Єфремовим та М.Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-хрр. майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано.

У 20–30-ірр., не зважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М.Грушевського: С.Томашівський, О.Терлецький, І.Крип’якевич та інші. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції провідне місце займають Д.Дорошенко (“Нарис історії України” у двох томах, “Огляд української історіографії” та ін.), В.Липинський (“Україна на переломі”), А.Яковлів, Н.Полонська-Василенко (“Історія України”), О.Оглоблін та ін.

Після закінчення другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були затиснуті у жорсткі ідеологічні лещата. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності зі “старшим братом”; пріоритет соціального над національним; майже патологічна ненависть до українських істориків-емігрантів. Не дивно, що за цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці з світовими та європейськими іменами, а саме: Б.Греков (“Киевская Русь”, “Восточная Европа и упадок Золотой Орды” та ін.), М.Тихомиров (“Древнерусские города”, “Российское государство XV–XVIIIвеков”), Д.Лихачов (“Русские летописы и их культурно-историческое значение”), В.Мавродін (“Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности”), Б.Рибаков (“Анты и Киевская Русь”, “Ремесло древней Руси”) та ін.

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Оскільки можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку практично не було, дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, введенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України, створенні праць узагальнюючого характеру. Що ж до історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до значущих подій 60–80рр. XX ст.), то в усіх без винятку виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці історичної школи М.Грушевського та її послідовники. Найавторитетнішим з них був І.Крип’якевич, який зумів видати досить цінні роботи: “Богдан Хмельницький”, “Галицько-Волинське князівство” та ін. Також можна назвати імена істориків Л.Похилевича, Я.Ісаєвича, В.Грабовського, Ю.Сливки.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України можна виділити таких, як Ф.П.Шевченко, В.Голобуцький (“Запорожское козачество”), М.Брайчевський (“Походження Русі”, “Утверждение христианства на Руси”), М.Котляр (“Киев– древний и современный”), В.Баран (“Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю”), П.Толочко (“Древний Киев”, “Древняя Русь”). У 1939р. був відновлений Київський університет ( у 1924–1938рр.– КІНО), а в ньому історичний факультет, 1956р.– створено кафедру історії України в ньому, 1957р.– засновано “Український історичний журнал”, у 1992р.– журнал “Київська старовина” (видавався у 1882–1906рр.), у 1997р.– журнал “Пам’ять століть”. У цілому, оцінюючи радянську історіографію післявоєнного періоду, присвячену історії України до 1917р., слід сказати, що за кількістю опублікованих робіт вона дуже значна. Однак майже всі ці роботи мають всі ті недоліки, які вже були зазначені вище.

Стосовно історіографії радянського періоду історії України, то, враховуючи її ідеологічну закомплексованість, можна вважати, що вона перебуває поки що лише в зародковому стані. Тільки в останній час з’явилися публікації, що з наукових позицій висвітлюють досі маловідомі сторінки історії України радянського періоду.

Варто згадати, що в США, Канаді і Європі є Товариство українських істориків, журнал “Український історик” (редактор Л.Вінар).

Стародавня історія України

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община. Суть її полягає в колективному виробництві та споживанні, а також колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Впродовж тривалого часу первіснообщинна формація пройшла кілька стадій свого розвитку. Чітко виділяються дві стадії-епохи: споживчого і відтворюючого господарства.

Основна мета первісного виробництва полягала у створенні необхідного продукту для забезпечення фізичного існування людини і розширеного відтворення населення.

У рамках первіснообщинної формації відбувалось два великі суспільні поділи праці. Перший характеризувався виділенням пастуших племен, що зумовило значне підвищення продуктивності праці, появу додаткового продукту і обміну.

Другий великий поділ праці пов’язаний з виділенням виробництва металу як самостійної галузі виробництва.

Історія первіснообщинного ладу поділяється на чотири періоди. В основі визначення хронологічних рамок кожного періоду лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють:

– кам’яний вік, який охоплює період від 1 млн. до 6–5 тис. років тому. В свою чергу кам’яний вік розподіляють на: палеоліт (стародавній кам’яний вік: 1 млн. – 12 тис. років тому), який також поділяють на ранній, середній і пізній; мезоліт або середній кам’яний вік (приблизно 12–5 тис. років до н.е.) і неоліт або новий кам’яний вік (починається біля 7–6 тис. років тому);

– енеоліт або міднокам’яний вік (ІV–ІІІ тис. до н.е.);

– бронзовий вік (кінець ІІІ – початок І тис. до н.е.);

– ранній залізний вік; на Кавказі він починається з X ст. до н.е., в Україні і Південній Росії – з ІV–V ст. до н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав.

Приблизно І млн. років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Евразії і можливо, тоді з’явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40 – 35 тис. років тому), яку ми вже називаємо “гомо сапієнс” (людина розумна). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті поступається місцем родовій общині із спільною власністю на засоби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються знаряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю приходять металевий спис і списометалка – попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання. Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині значно розширити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту – Мізинське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці, – як зауважує відомий археолог О.Знойко, не мала на той час аналогів у всій Європі.

Близько 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт на Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась і техніка виготовлення кам’яних знарядь. Був зроблений і перший крок на шляху до скотарства. Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних стоянках, яких в Україні особливо багато. Найцікавіші з них: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма–Коба і Мурза–Коба в Криму. В епоху мезоліту вже більш чітко простежуються окремі етнокультурні області.

Розквіт родоплемінного ладу відбувається в добу неоліту, яка почалася в Україні біля 7 тис. років тому, оскільки сприятливий клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господарства. В період неоліту порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і накопичений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства – землеробства і скотарства. Виникнення продуктивного господарства вчені називають “неолітичною революцією”.

В період неоліту був досягнутий помітний прогрес в обробці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змогу виготовляти досконалі кам’яні сокири, насаджені на рукоять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. Такі сокири допомагали людям освоювати лісові простори, будувати житло, виготовляти човни. У неоліті було освоєно також виготовлення ліпної кераміки, з’явилися тканини. Обпалена глина – це перший штучний матеріал, створений людиною. Глиняний посуд дозволяв готувати рідку їжу і зберігати харчові припаси.

У цей період спостерігається подальший розвиток духовного світу людини, мистецтва. Полювання втрачає основне значення, тому, мабуть, зникають реалістичні зображення звірів. Натомість поширюється культ божеств родючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, але й Малої Азії, Месопотамії тощо.

У VI ст. до н.е. стає помітною певна балто-білорусько-українська єдність на фоні етнічної карти Європи того часу. Вона виявилася в культурі ямково-гребінчастої кераміки (назва від характерного орнаменту), поселення якої на Чернігівщині, Харківщині, Волині зустрічаються досить часто. Ця єдність виявилася нетривкою і досить швидко розпалася. Але в Україні від неї започаткувалася трипільська культура – найцікавіша в нашій історії.

Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком. На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострову. Досі триває дискусія про цю величну культуру (4000–2000 рр. до н.е.) та її походження. Одні науковці вважають трипільську культуру автохтонною, тобто такою, що походить від місцевої буго-дністровської культури. Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східного Середземномор’я. Існує і компромісна точка зору, згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом місцевих та зайшлих елементів.

Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури були зроблені відомим археологом В.Хвойкою ще на початку ХХ ст. в с. Трипілля біля Києва, до недавнього часу так і не було дано належної оцінки її ролі в історії України. Можливо, це спричинено тим, що деякі науковці пов’язують трипільців з майбутніми українцями, проти чого виступила радянська офіційна історична наука.1 Щодо характеристики економічного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було хліборобство та скотарство.

У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н.е. трипільці жили великими селами по 600–700 чоловік. Вони мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім’я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп’яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили.

Трипільці користувалися дерев’яним плугом, завдяки чому землеробство стало більш надійним способом добування їжі, ніж мисливство. Відомо, що трипільці застосовували і перші метали – мідь.

Таким чином, на території України ще за часів неоліту розвинулася могутня культура. Ця культура пов’язана з іншими високо розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії і є ланкою єдиного ланцюга, який пов’язує в одне ціле тодішній культурний світ.

Водночас глибоке вивчення спадку трипільців свідчить про те, що їхні традиції збереглися на Дніпрі-Дністрі не лише за часів княжого Києва, але й до недавнього минулого. А це дає підставу говорити про єдиний безперервний етнокультурний процес у межиріччі Дніпра-Дністра-Дунаю, починаючи з IV тис. до н.е.

Паралельно з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес формування скотарського господарства. В ІІІ тис. до н.е. скотарство стає основним заняттям для племен степової зони. В обмін на шкури, м’ясо, вовну вони отримували з Кавказу, Балкан і Східного Середземномор’я вироби з міді і бронзи. У ІІ – на початку І тис. до н.е. бронзоливарне виробництво набуває значного поширення в Східній Європі. Таке виробництво було у трипільців, а пізніше такі самі майстерні існували в дніпровському Надпоріжжі, Нижньому Подніпров’ї. Поступово скотарство відокремлюється від землеробства. У скотарів головною продуктивною силою стають чоловіки. На зміну матріархату приходить патріархат. Подібний процес відбувався і в землеробських племенах, зокрема – пізньо-трипільських.У цей період вже виразно простежується різниця у рівнях розвитку Півдня і Півночі Східної Європи. Як стверджує академік Б. Рибаков, Північ відстає від Півдня приблизно на 2500 років. Він пояснює це не тільки сприятливими природнокліматичними умовами, але й наближеністю до висококультурного Середземномор’я.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані опанували кімерійці, яких відносять до пізнього стану розвитку племен так званої зрубної культури, яка займала величезні простори від Дністра до Уралу, від Десни і Ками до Криму і Кавказу. Кімерійці – це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торгівельні зв’язки з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю. Вони мали укріплені городища. Але з VІІІ ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникають.

Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно під вищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило про цеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.

На початку VІІ ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з’явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі – землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках “царських” скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з пер ським царем Дарієм, який в 514–513 рр. до н.е. намагався їх завоювати. У ІV ст. до н.е. скіфські племена об’єдналися і створили під проводом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця ІІІ ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко сучасного Сімферополя.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед “царських” скіфів. В Україні до найбагатших скіфських курганів належать Чортомлик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гайманова могила, Товста могила та інші.

З ІІІ ст. до н.е. у Південну Україну приходять з-понад Волги і Уралу іран ські племена сарматів, які підкорили і поглинули скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їх нащадки прожили до III ст. н.е.

Скіфами греки називали не тільки власне скіфські чи сарматські племена. Вони включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, у тому числі й праслов’янське населення України. А тому актуальним є питання про етнічну приналежність кімерійців-скіфів, оскільки скіфи значною мірою перейняли кімерійську культуру та звичаї. Простеження етнокультурних процесів на українських землях, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи серединою І тис. до н.е., дозволило О.Знойкові зробити висновок: мова кімерійців і скіфів була протослов’янською мовою тієї доби, яка дещо пізніше зазнала і фракійського впливу.1 Тут слід врахувати, що деякі дослідники (наприклад, Б.Рибаков) вважають скіфів-землеробів протослов’янами.

Греки вважали скіфів найбільш розумним народом в світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса – одним з наймудріших людей того часу.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, більш 600 років займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров’я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ – ІІ ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я починається з кінця ІІ ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони пов ністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Їх постійні набіги й вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського зарубинецького населення Середнього Подніпров’я.

Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. І вже в ІІІ ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхів ської культури.

Сьогодні з упевненістю можна говорити про взаємозв’язок трипільської культури, зрубної (кімерійці), скіфів і населення України І тис. н.е.

Починаючи з VІІ ст. до н.е., на північному уз бе режжі Чорного моря селяться греки, які походили переважно з Мілета. Вони заснували міста Тіру на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Це були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї метрополії, які збагачувались завдяки торгівлі хлібом, рабами, рибою. Названі товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо.1

З V ст. до н.е. з об’єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах було створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв’язки грецьких міст з населенням Півдня України мали великий вплив на культурний, мистецький і релігійний розвиток автохтонів.

Грецькі міста з І ст. до н.е. підпадають під владу Римської імперії й перебувають під цією владою аж до навали кочівників, насамперед готів, які зруйнували їх і завоювали Боспорське царство. Згодом відбудовано тільки Херсонес, який за часів існування княжої держави відігравав роль посередника між Візантією і Києвом.

Таким чином, дослідження українських археологів та істориків, а також науковців з інших країв дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

Після падіння Скіфії виникають суто слов’янські культури, насамперед зарубинецька (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), яка охоплювала терен від Прип’яті до Дністра, та пшеворська (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.), яка займала територію сучасної Поль щі і частково Словаччини, Закарпаття.

Розвиток зарубинецької культури тривав на тлі зростаючих контактів із сарматами, а пшеворської – з германськими племенами, що посилило поділ слов’янського світу на західну і східну частини.

Спадкоємницею зарубинецької культури, принаймні у лісостеповій зоні Правобережної України та Подніпров’я, була черняхівська культура (ІІ–V ст. н.е.), яка поширювалася як на старій скіфській території, так і значно південніше, доходячи до північно-західного узбережжя Чорного моря. Черняхівська культура була значно вищою від зарубинецької і пов’язується з антами – попередниками давніх русів-українців.2

Концепції археологів щодо ранніх етапів історії україн ського народу, точніше його предків, лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.

Перші згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах рим ських вчених І–ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни відомі під назвою венеди.

Тацит розміщує венедів у придніпровських степах, де кочували сармати. Він відзначає, що венеди відрізнялись від сарматів, оскільки будували житло, а не проводили все життя на коні або возі.

Термін “слов’яни” вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоан Єфеський, Менандр. Найповніше ранньослов’ян ська історія викладена у творах Йордана “Про походження та діяння гетів”, або “Гетіка” (551 р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн” (550–554 рр.). Саме у “Гетиці” міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VІ ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніп ров’я) і слов’яни, або склавіни (Подунав’я).

Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

На переломі двох ер завершився розподіл слов’ян на східних і західних. Східні слов’яни, що мешкали на території сучасної України, починаючи з ІV ст. н.е., об’єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об’єднувала слов’янські племена, а також ті, що заселяли простори України, – рештки готів, греків, іранців.

Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси – соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передаються наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувається диференціація су с пільства. Багаточисленні грошові і речові скарби, які зустрічаються підчас розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.

Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. У антів сформувалося політичне об’єднання, притаманне ладу військової демократії.

На чолі антської держави стояли зверхники – царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, “живуть у народоправстві”. Царську владу обмежували народні збори – Віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.

М.Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов’язуючи перших українців з антами. “Отсе й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою “антів”. Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен”.1

Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену десь на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (ІІ–VІ ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор’я. Наприкінці ІV ст., як нам відомо з свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп’ято короля антів Буса разом з синами і 70 ста рій шинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора.1 Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінтарій був переможцем “хіба що протягом одного року” (Йордан). У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. Як стверджує М.Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V–VІ ст. переживає піднесення. Вона навіть організовує регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.

У другій половині VІ ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв’язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу – аварський каганат, підкоривши переважно слов’янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели наприкінці до занепаду Антської держави.

Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угрупування, які проживали на території України у VІ–ІХ ст. Тому цілком закономірно, що етнонім “склавіни” трансформувався у “слов’яни”.

Незабаром на зміну антам приходить полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров’ї, якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Отже, можна зробити висновок про автохтонність і споконвічність українського народу на його історичній землі. На всіх етапах формування про то українців колискою цього складного неоднозначного процесу виступало Подніпров’я, пов’язане невидимими нитками з цивілізацією Середземномор’я. Саме на цих землях в середині І тис. н.е. почалося оформлення державності Київської Русі.

У давнину землі східних слов’ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на пів дні. В основі соціально-політичного життя тамтешнього населення лежала племінна організація. В результаті розселення слов’ян VІ–VІІ ст. на великій території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна. Східні слов’яни на той час заселяли більшу частину території України. У VІІІ ст. у них виникає цілий ряд союзів, про які повідомляє у “Повісті временних літ” літописець Нестор. Слід зауважити, що він називає найбільші племенні об’єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов’янства здавна було Середнє Подніпров’я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ.

Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Північну групу слов’янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменя й Чудського озера. Серед північних союзів найбільш сильними були кривичі, які мали своє місто – Смоленськ.

Археологічні дані, зібрані істориками, підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов’янських племен.

Напередодні утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов’ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об’єднання мали зародки державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалась з одного–двох чи більше селищ – “гнізд”. У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім’я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов’ян фіксується за джерелами принаймні вже в VІ–VІІ ст. Джерелами рабства були полонені. Праця рабів у землеробстві слов’янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.

Основою господарського життя східнослов’янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велась жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії.

Активна торгівля сприяла розвиткові міст. На території сучасної України археологи знаходять залишки значної кількості давніх городищ. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів – Пересічень, полян – Київ. Географічне положення останнього було найбільш вигідним для розвитку торгівлі, сприяло його росту як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з великих міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст. (у 1982 р. святкувалось 1500-річчя його заснування).

.