Історія України: конспект лекцій. Лекції 5-8

Тема 5. Українські землі під владою двох імперій (хіх – початок хх ст.). Україна в роки першої світової війни.

Тема 6. Українська національно-демократична революція (1917 – 1920 рр.). Відродження української державності.

Тема 7. Україна в міжвоєнний період (1921–1939 рр. ). Становлення української авіації в 20-30 рр. ХХ ст. Історія заснування Київського авіаційного інституту.

Тема 8. Україна незалежна держава (1991 – до сьогодення). НАУ сьогодні: здобутки та досягнення.

ТЕМА 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ДВОХ ІМПЕРІЙ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.). УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

У світовій історії ХІХ ст. характеризується перш за все кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Утвердження капіталізму супроводжувалось не тільки радикальними змінами в економічному розвитку країн, але й складними внутрішніми суспільно-політичними процесами.

Обличчя ХІХ ст. здебільшого визначалось революційною хвилею 1848–1849 рр., яка охопила практично всі європейські країни. До 70-х рр. ХІХ ст. на заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.

Україну не обминули ні європейська революція середини ХІХ ст., ні дві війни (на початку та в середині ХІХ ст.) найбільших на ті часи світових імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких вона входила.

Масові переселенські рухи українців утворили на Азійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу. В суспільно-економічному плані протягом цього століття в Україні завершився промисловий переворот, і відбулося утвердження нових ринкових (капіталістичних) відносин. І, головне, це було століття українського національного відродження, яке знайшло свій прояв у поширенні масового національного самоусвідомлення, формуванні української нації, пожвавленні й піднесенні національного руху, розвитку всіх галузей культурного життя українців.

1. Україна в складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.

У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.

Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.

Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.

Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).

Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

У першій половині ХІХ ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України.

Відробіткова, грошова і натуральна рента були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень.

Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед, рекрутчина. Неухильно погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838–1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

У першій половині ХІХ ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України.

З проникненням капіталізму у сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні і Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належали до бідноти або мали лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів, які у пошуку заробітків йшли у степові районі, формуючи ринок робочої сили. З другого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали, насамперед, серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму близько 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко – родоначальник династії відомих цукрозаводчиків – виходець із козацького роду.

Перша половина ХІХ ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у 30–40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягає у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою.

У цей час з’являються нові галузі виробництва – кам’яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формується спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворюється на значний центр кам’яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.

Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру. У кінці 40-х рр. кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208 або 2/3 всіх цукрових заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цукру України.

Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. – до 160 у 1859 р. В цю традиційно поміщицьку галузь активно починає проникати купецький капітал. З 40–50-х рр. в Україні починає розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості – салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим – капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку, з примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою.

Таким чином, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 – відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили близько 74% від загальної кількості.

Формування капіталістичного укладу в економіці України, поширення товарно-грошових відносин сприяли зміцненню внутрішнього ринку, посиленню торговельних зв’язків між різними районами України. Важливу роль у цьому відігравала ярмаркова торгівля, насамперед, у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був перевезений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Прусії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об’єднанню різних регіонів України, підтриманню зв’язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.

З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою колонізацією південних степових районів посилилась роль України в загальноросійському експорті. Якщо раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Гданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині ХІХ ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти.

Значне місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед, пшениця, яка становила 90% всього хлібного експорту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Прусія.

Крім хліба, Україна експортувала льняне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу та інше. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли змінам економічного стану міст України. З ремісничих центрів чимало з них перетворювалися на великі промислові міста. Надзвичайно швидко зростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з 1817 р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811‑1858 рр. кількість міського населення України зросла від 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже в тричі.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині ХІХ ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технології, збільшенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості.

2. Суспільно–політичні рухи і національне відродження України у першій половині ХІХ ст.

Перша половина ХІХ ст. – це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.1 Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер тощо.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини ХІХ ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав, і повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом У. Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830–1835 рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бесарабії та Київщини. Лише смерть Кармалюка дала змогу владним структурам припинити цей виступ.

У першій половині ХІХ ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 році, коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався жвавий рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.

У 1812 р. Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.

У земські ополчення набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним – одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.

Перспектива поновлення козацтва викликала у народі ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських шляхів вступило майже 70 тисяч чоловік, зібрано було 15 полків.

У битві під Бородіно прославились Полтавський, Харківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких воювало багато українців. Вісім українських козацьких полків брали участь у “битві народів” восени 1813 р. під Лейпцигом, де була завдана остаточна поразка наполеонівській армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Швейцарії, Іспанії і Португалії.

Але після повернення на Батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.

У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.

За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей.1 Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817–1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському.

Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі “Любов до істини”, яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: Іван Котляревський, Семен Кочубей, Григорій Тарновський, Сергій Петровський та інші. Учасник цієї ложі, Василь Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. На жаль, каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність по втіленню в життя своїх програмних положень.

Рішучіше діяли у цей же період таємні дворянські організації, які складалися в основному з кадрових офіцерів. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Уже в найбільш ранній такій організації, “Союзі порятунку” (“Товариство істинних і вірних синів вітчизни”), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати-офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли – поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола.

Коли наступного року цей “Союз” реорганізувався в Москві у “Союз благоденства”, то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався Вятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель.

У 1820 р. «Союз благоденства» було поділено на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні – у місцях розташування військ. У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти “управа” в Кам’янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським – рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Репніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в ньому національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).

Для багатьох офіцерів-членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше таких (переважно вихідців з дрібного дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію – Товариство об’єднаних слов’ян. Засновниками його були Юліан Люблінський – учасник польського визвольного руху, засланий після ув’язнення царськими властями до Новоград-Волинського під нагляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубожілої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.

Керівники Товариства об’єднаних слов’ян склали його “Правила”, які були програмним документом. Тут ставилося завдання скасувати монархічні режими в усіх країнах, повсюдно ліквідувати кріпацтво та станові привілеї.

Остаточною метою товариства було знищення міжнаціональної неприязні і створення федеративного союзу незалежних слов’янських республік.

Інший програмний документ, під назвою “Руська правда”, був ще консервативнішим у розв’язанні національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та в Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. “Руська правда” обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоча і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (за зразком конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження необхідного права на придбання землі у приватну власність.

1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту “управу” – “Слов’янську” – свій керівний центр у Новоград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівництво Польським патріотичним товариством перебувало у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з’їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.

Зрештою як “південні”, так і “північні” патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р.

Змовники сподівалися примусити сенат – цей формально найвищий державний орган – проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.

Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них діяча Південного товариства і керівника Тульчинської “управи” – полковника Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської “управи” підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29-30 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.

31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст “Православного катехізису”, складеного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в антицаристському повстанні – богосхвальна справа. Мовляв, Бог створив усіх людей рівними, а царі – гнобителі народу, прокляті Богом.

Завершував цей релігійно-політичний агітаційний твір заклик: “Для звільнення сімейств своїх і для виконання святого закону християнського, помолившись із теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти тиранства і поновити віру та волю в Росії”.

С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій “Православного катехізису” для поширення у військових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с.Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Чернігівського полку.

Отже, повстав увесь полк у складі майже 1 тис. чоловік; серед них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники “Православного катехізису”, вирушили до Києва, щоб загітувати і тамтешній гарнізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви.

Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени “Слов’янської управи”. Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.

Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова-Апостола, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдалося згуртувати і повести у наступ солдатів. Позбавлені рішучого командування, повстанці розгубилися і зрештою почали втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперейми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого, закривавленого Іполита Муравйова-Апостола молодшого – двадцятирічного брата командира Чернігівського полку, – той вистрілив із пістоля собі в голову.

Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза (повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Черні гівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825–1826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них – Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін – були членами Південного товариства, що діяло в Україні.

Але пам’ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла і в наступних поколіннях українського народу. Під назвою “декабристи” (від російської назви грудня – “декабрь”) вони назавжди увійшли в історію як України, так і Росії.1

Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві все більше зростаючий супротив. Це проявилось в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про виникнення і поширення масового національного самоусвідомлення, активізацію українського національного руху, розвиток усіх галузей культурного життя українців. У сукупності ці процеси дістали назву українського національно-культурного відродження ХІХ – початку ХХ ст.

Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадської думкою і коштами людей усіх станів, 1805 року в Харкові відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад в Україні в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули близько 2800 чоловік.

При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання не тільки висвітлювали поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису “Украинский вестник”, що видавався в Харкові з 1816 по 1819 р., було проголошено: “Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Часопис популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до національної культури, закликав якнайширше впроваджувати українську мову на сторінках друкованих видань.

Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Слід відзначити, що інтерес до історії в української шляхти був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи і т.д., які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому грунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.

Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст. – Самовидця, Величка, Граб’янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір “Історія Русів”, авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського – “История Малой России”. І хоча автор не протестував проти зверхності Російської імперії над Україною, проте обстоював право на автономне козацьке самоврядування.

У 1843–1844 р. була видана п’ятитомна “История Малороссии” Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст.

У цей ж період активну роль в українському національно-культурному відродженні починає відігравати Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов’язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т.Г. Шевченка. Тут у 30–40 рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М.Максимович, історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, діяч культури В. Білозерський та інші.

Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років ХІХ ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були Микола Костомаров – професор Київського університету; Микола Гулак – службовець канцелярії генерал-губернатора; Василь Білозерський – вчитель із Полтави. Товариство дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, православних святих – Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков.

Отже, до основного складу Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 чоловік. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами, віком від 19 до 30 років. За походженням більшість була дітьми дрібномаєткових дворян.

У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом – переважно культурно-просвітницького) етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького – уже досить виразно політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодієвців у політичній площині передбачали корінні державні перетворення, пов’язані з ліквідацією в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацією суспільства, встановленням республіканської форми державного правління та федеративних зв’язків із сусідніми (переважно слов’янськими) країнами.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов’янських держав.

Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки. Щодо громадянських прав населення всеслов’янської федерації, то передбачалося скасування смертної кари і тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона “будь-якої пропаганди як марної при свободі”.

Програму товариства викладено в “Книзі буття українського народу” або “Законі Божому”. Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового.

Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.

3. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії у першій половині ХІХ ст.

Три поділи Польщі, здійснені в 70–90-х рр. ХVІІІ ст. трьома монархіями – російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й таких українських земель, як Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 3,5 млн. чоловік, 2,4 млн. яких становили українці, увійшли до складу Австро-Угорської імперії.

Нова австрійська влада, так само, як і стара – польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру – королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями.

У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

“Королівство Галіції і Лодомерії” поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього “королівства” входила Буковина (також без етнічного поділу, хоче вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м. Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Вона поділялися на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні і від великих землевласників, і від держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найбільш знедоленою верствою Австрійської імперії.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськими властями переписи 1815–1820 рр., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селянських господарств зросла лише між переписами 1819 і 1847–1855 р. на 53%.

До середини ХІХ ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім’ї.

Середня тривалість життя не перевищувала 30–40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і помирала.

Зате віденські і будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини – німецьких і румунських, до Закарпаття – угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Підприємства були мануфактурно-ремісничого типу і діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.

Найбільш розвинутими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь і т.д.). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак у цілому Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найбільш відсталою провінцією Австрії.

Антифеодальний рух на західноукраїнських землях проявлявся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися використати, насамперед, легальні форми протесту, зокрема скарги на поміщиків у державні установи. Переважна більшість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщиками селянських наділів або громадських угідь, проти збільшення повинностей та різного роду насильств з боку поміщиків.

Поширеною формою протесту були втечі селян, а також – і рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків і т.д.

Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба, так званий рух опришків. Наприкінці ХVІІІ – у першій пол. ХІХ ст. він охопив Буковину, Закарпаття та гірські округи Східної Галичини. Озброєні повстанські загони нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, а відібране майно роздавали селянам.

На початку 40-х років селянський рух у ряді місць переріс у повстання. У Північній Буковині найбільшим був селянський виступ під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 1843–1844 р. Повсталі селяни 22 громад відмовились відробляти панщину та інші повинності, вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття українських шкіл. У березні 1844 р. це повстання за допомогою військ було придушено.

У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину. Всього протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбулося більше 15 селянських заворушень, більшість з яких припинилося лише після втручання каральних загонів. Проте, незважаючи на поразку повстанців, ця боротьба розхитувала основи феодально-кріпосницької системи. Вона примусила монархічний уряд взяти на себе ініціативу врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських землях.

Розвиток капіталістичних відносин та загострення ситуації на селі у першій пол. ХІХ ст. сприяли посиленню суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях. У 30–40 р. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об’єднання “Руська трійця”. Засновники об’єднання – Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагілевич (1811–1866) та Яків Головацький (1814–1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гіркою долею народу.

Учасники “Руської трійці” ставили собі за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови і культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам’яткою галицької суспільної думки є виданий “Руською трійцею” у 1837 р. альманах “Русалка Дністровая”. До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність духу українського народу.

У 1848–1849 р. у більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за соціальне і культурне відродження.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). Її головою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848–1851 рр. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати “Зорю галицьку” – першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, котра була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини – це єдиний народ.

За ініціативою ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців – синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі.

Рада всю свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії, з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Революційні події 1848 р. дали поштовх подальшому піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 р.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 р.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині – 54%, на Закарпатті – 70%. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Це означало, що юридично вільний селянин потрапив у економічне кріпацтво.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.

22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівно правних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, але була продекларована національна рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 – 1849 р. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, відміни панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму. Великі зрушення революція зробила і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.

4. Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризи у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло у собі загрозу широкомасштабного “селянського бунту”; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

1860 року продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 р., коли там ще панували різні форми кріпацтва. Кримська війна (1853–1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) примусили царський уряд замислитись над селянським питанням.

На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848–1849 рр. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. Із 13,5 млн. всього населення 5,3 млн. становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн. – державні. Ніяких громадянських прав вони також не мали, як не мали і коштів, щоб поліпшити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

За дорученням Олександра ІІ підготовкою реформи про звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики. В 1857 р. з їх представників було створено губернські і Головний комітет з вироблення проекту реформи. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва були оприлюднені в Україні в березні-квітні 1861 р.

Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% – у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. В цілому ж у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

У цілому внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. У комплексі реформ Олександра ІІ після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління-земств.

Земські установи були введені у всіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брали участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади і опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління – міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні проти тих дум, які існували ще на основі законоположення Катерини ІІ (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстанового судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п’ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6–7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо за кріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.

Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях – складовій частині Російської імперії спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку, формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

Протягом 60–80 рр. ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, від ручної праці – до застосування парових двигунів та системи машин.

Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали, насамперед, галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн – головна вугільно-металургійна база України.

Основним промисловим паливом стає кам’яне вугілля. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів в економіці стало будівництво залізниць. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. Характерно, що в західних країнах будівництво залізниць було завершальним моментом промислового перевороту, тоді як у Російській імперії поява та функціонування залізниць відбулась у більш ранній фазі модернізації й стала стимулом для розвитку кам’яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей; засобом прискорення виробничих процесів та міграції робочої сили; потужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Як відзначає О.Д. Бойко, українська промисловість через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:

Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений період центр важкої індустрії поступово переміщається з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південноукраїнський регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному під ґрунті. “Підприємницька лихоманка” у Донбасі призвела до того, що видобуток кам’яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця ХІХ ст. у 158 разів збільшилося у цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише у 4 рази.

Більш швидкі порівняно із загально імперськими темпи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870–1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату – 139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими – виробництво чавуну збільшилося у 4 рази, а прокату – в 7,7 рази.

Високий рівень концентрації виробництва.

Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвестування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали у кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Наприкінці ХІХ ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80 – 90% усіх акціонерних капіталів.

Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині ХІХ ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства – селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи – пролетаріат та буржуазія. Суттєво відрізнялася від західної національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов’язаний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умови визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Основними джерелами формування буржуазії в Україні були “обуржуазнене” дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупники, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу.

Непослідовність, незавершеність реформ 60–70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України у складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами – прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи – швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині ХІХ ст. відбулися докорінні зрушення у розподілі земельної власності.

По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. Достатньо сказати, що на початку ХХ ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі – Симиренки, Терещенки, Харитоненки.

По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877–1905 рр. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877–1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин.

У другій половині ХІХ ст. помітні зміни відбулися у землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили у перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарства сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.

Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ – застосування техніки у землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки у південно – українському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70–80-х років ХІХ ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці ХІХ ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася у Катерино славській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме у цих землях виникли робітничі ринки – містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Херсонська губ.), Каховка (Таврійська губ.) тощо.

Після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України значно посилився процес становлення і консолідації української нації. Визначну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянська Україна. Саме цей край, об’єктивно сформований на теренах великих історико-географічних регіонів (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ) становив компактну територіальну цілісність, без якої не може існувати українська нація. В цілому територія України кінця ХІХ ст. сягала 850 тис. кв. км, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а 1/10 – під владою Австро-Угорської імперії. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вбачало у Наддніпрянській Україні свій природний центр і прагнуло до возз’єднання з ним, до створення єдиної соборної незалежної національної держави.

Становлення і консолідація української нації супроводжувалися абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній Європейської Росії. Отже, населення України під владою Російської імперії з 1863 р. до 1887 р. збільшилось з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. ХІХ ст. значно зростало і населення західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської імперії – з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн. Причому 3/4 цього населення становили українці, незважаючи на заохочувану урядом польську, німецьку, румунську та угорську колонізацію.

Індустріалізація Наддніпрянської України в період утворення капіталістичного ладу не змінила хліборобського характеру української нації. За переписом 1897 р. тут 74% становили селяни. В історичному процесі вони були найстабільнішими охоронцями і носіями етнічних рис українського народу, в селянському середовищі розвивалися його мова, духовна і матеріальна культура, основи моральності і світогляду.

А от у промисловості, транспорті і торгівлі українці на рубежі ХІХ–ХХ ст. становили трохи більше 9%, у науці, мистецтві, медицині, церковній справі й того менше – 0,5%. Ці показники відображають наслідки національного і соціального гноблення українського народу. Колонізаторська політика царизму найбільш позначилась на національній структурі міського населення. Загалом воно зростало протягом другої половини ХІХ ст. вдвічі більшими темпами, ніж сільське. На кінець ХІХ ст. в Україні під владою Російської імперії налічувалось 130 міст; чотири – з населенням понад 100 тис. чоловік: Одеса (401 тис.), Київ (247 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (113 тис.). Тоді ж у містах Наддніпрянської України проживало 3 млн. чоловік (13,6% населення цієї території), але українців тут було не більше третини. Серед національностей переважали росіяни і євреї. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві – лише 22%.1

Отже, українська нація формувалася переважно як селянська. Це підтверджували статистичні показники і по західноукраїнських землях. На 1900 р. 95% населення тут займалися сільським господарством і лише один відсоток працював у промисловості. Прошарок української інтелігенції налічував не більше 15 тис. чоловік. Серед міського населення, яке тут становило не більше 10%, українців, було близько третини, та лише половина з них користувалась рідною мовою.

Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у другій половині ХІХ століття під впливом буржуазних реформ, супроводжувались значними зрушеннями у суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.

5. Національний та суспільно–політичні рухи в Україні у другій половині ХІХ століття

У другій половині ХІХ ст. місцем зосередження творчої діяльності кращих сил української інтелігенції став Петербург. Сюди на постійне мешкання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства – Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Микола Костомаров. Тут же оселився Тарас Шевченко, якому царизм не дозволив повернутися в Україну. Шевченко знайомиться з працями О.Герцена, зав’язує особисті стосунки з М.Чернишевським, М.Добролюбовим, І.Тургенєвим та іншими представниками передової російської інтелігенції. Члени нелегальної організації “Земля і воля”, керованої Миколою Чернишевським, у своїй революційній агітації широко використовували Шевченків “Кобзар”. Його було видано 1860 р. у Петербурзі не тільки мовою оригіналу, а й у російському перекладі.

Вихід в світ українського видання “Кобзаря” був схвально У цей час у Петербурзі засновується українське товариство “Громада”, в якому найбільш активними були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Галаганом, П. Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

Однак найбільшим досягненням петербурзької “Громади” стало видання щомісячного публіцистичного та літературно-художнього часопису “Основа” (1861–1862), який відіграв роль головного загальноукраїнського друкованого органу, пробуджував українську національну свідомість.

“Громади” як суспільно-культурні товариства організовуються і в ряді міст України – Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.

6. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

Внаслідок революції 1848–1849 р. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, створилися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони проявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об’єднань – Крайової кредитної спілки, Спілки товариств по збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв’язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, росту як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у другій половині ХІХ ст. сприяло розвиткові лісової промисловості. На кінець ХІХ ст. припадає становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, зв’язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 900-х років – цукрові заводи.

Проте більшість підприємств були дрібними: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині – 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. У кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7–11% населення, тоді як у Нижній Австрії – 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Велику роль у цьому відігравали ярмарки і торги. Розвиток торгівлі привів до розвитку банківської справи та концентрації капіталу.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалась й соціальна структура суспільства – формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві – провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних кампаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватись в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр. ХІХ ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До першої Світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848–1849 рр. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Поряд з нею оформилась ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна і світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про “єдиний общеруський народ”, до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто, стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна – засновника “Руської трійці”), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (за зразком “Київської громади”). Слідом організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

В 1861 р. народовці заснували у Львові клуб “Руська бесіда”, а також товариство “Просвіта” (1868 р.), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, товариство імені Т.Г. Шевченка (1873 р.) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового “Кобзаря”.

У кінці 70-х – на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу.

У 90-х роках ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

В 1890 р. у Галичині було засновано політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом було створені нові партії: Українська національно-демократична партія – УНДП (1899 р.) та Українська соціал-демократична партія – УСДП (1899 р.).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП поставили домагатися національно-територіальної автономії Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП – культурно-національної автономії. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895 р.), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель.

Отже, на межі ХІХ–ХХ ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним почали брати на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, запровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

Україна на початку ХХ ст.

На кінець XIX – початок XX століття в соціально-політичному становищі України відбулися глибокі зміни: перехід капіталізму в стадію імперіалізму, посилення боротьби проти феодальних пережитків, піднесення робітничого, революційно-демократичного та національно-визвольного рухів, створення політичних партій.

Національно-визвольний рух в Україні став складовою частиною буржуазно-демократичної революції 1905–1907 років, а також революційної боротьби напередодні та під час Першої світової війни, наслідком чого стало повалення самодержавства.

Українські землі в цей час залишалися у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу першої і були в ній одним з найбільш розвинутих районів. Галичина, Буковина, Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини. Рівень їхньої економіки був вкрай низьким.

Наприкінці XIX століття Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни: в 1900 році підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам’яного вугілля, 58% – сталі, 77% – поташу, 55% – виробництва сільськогосподарських машин. Тут склалися такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але в цілому економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України мешкало на селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі.

Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв’язки з різними регіонами країни.

До особливостей розвитку капіталізму в Україні в період імперіалізму слід віднести високу концентрацію виробництва, велику роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX століття одне з перших місць в світі. На підприємствах з кількістю робітників понад 500 чоловік працювало близько 50% їх загальної кількості. 30,9% робітників було зосереджено на заводах і фабриках, підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 чоловік. Найбільшого рівня концентрація виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса.

В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку XX століття в економіці України активно діяли монополістичні об’єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90–100% виробництва і збуту промислової продукції.

Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, виникав фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.

Незважаючи на те, що Україна була одним з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, в цілому її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Не кращим, а де в чому ще більш залежним було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро-Угорщини на початку ХХ ст. Тут проживало 4600 тис. українців, у Галичині – 3850 тис. на Буковині – 305,1 тис., на Закарпатті – 503,3 тис. чоловік.

Приблизно 80–90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% національного доходу.

В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Селянські двори з ділянками до 2 га становили: в Галичині – 42,7%, на Буковині – 56%, на Закарпатті – 51%. В середньому на одне бідняцьке господарство припадало: в Галичині – 1 га, на Буковині – 1,5 га, на Закарпатті – 0,73 га землі. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині в 1902 році куркулі становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель, на Буковині – відповідно 8 і 23%, на Закарпатті – 9,93 і 23%.

У 1905 році в Галичині і у 1909 році на Буковині було видано закон про “рентові загороди”, який сприяв розвитку господарств фермерського типу. На Закарпатті була проведена так звана верховинська акція: держава орендувала у поміщиків землю і давала її в суборенду заможнім селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Кінець XIX – початок XX століття позначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість. Так, у Прикарпатті, на початку 90-х років XIX століття видобувалося нафти 91–96 тис. т на рік, а в 1909 році – 2053,2 тис. т. Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. На другому місці стояла деревообробна промисловість, розвивалися металообробка та машинобудування (виготовлення залізничних і трамвайних вагонів, парокотлового, насосного устаткування, сільськогосподарських машин тощо). Швейна, взуттєва, килимарська промисловість, а також виробництво фарб, мила, соди, паперу були представлені, головним чином, дрібними підприємствами ремісничого типу.

Політичний устрій обох імперій був надто архаїчним, щоправда з деякими відмінностями. Необмеженим було самовладдя російського царя, не було жодної сили чи представницького органу, здатних хоч якоюсь мірою стримати чи обмежити свавілля правлячої верхівки, не могло бути й мови про громадянські права та свободи.

Усі верстви населення Росії зазнавали утисків, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12–13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, нескінченні штрафи, жахливі житлові умови, каліцтво, захворювання. Світова економічна криза 1900–1903 рр. охопила і царську Росію , що привело до закриття чи розорення ряду заводів та фабрик, а отже зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори. У травні 1900 р. відбувся масовий політичний виступ харківських пролетарів. У 1901–1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли вже у Києві, Катеринославі, Одесі. Закавказький страйк 1903 р. перекинувся на всі промислові центри України.

Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами.

Тоді ж масовий страйк селян і сільськогосподарських робітників охопив десятки повітів Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини. Особливо помітне в цей час революційне піднесення студентів. Так, на початку 1901 р. царський уряд розпорядився віддати у солдати 183-х студентів київського університету – найактивніших учасників студентського страйку 1900 р. Невдовзі 30 тис. студентів ВУЗів Харкова, Одеси, Києва та інших міст провели на знак солідарності з київським студентами загальний страйк. У жовтні 1901 р. студенти Львівського університету на академічному віче за участю біля 3 тис. чоловік зажадали цілком українського університету. У відповідь на зволікання властей 440 студентів заявили про свій вихід з університету, наступного року ще 600 студентів залишили Львівський університет в знак протесту проти його полі тики онімечення тамтешньої молоді. Згодом, 1915 р., австро-угорська влада визнала за цим університетом статус українського.

Цей період ознаменувався також виходом на арену суспільного життя політичних партій, зокрема національних партійних утворень. “Русько-українська радикальна партія” – таку назву придбала перша на теренах України (Галичина) політична партія, що утворилась у 1890 р. Її провідники виступали за автономію України в складі Австро-Угорщини, а кінцевою метою своєї боротьби вважали створення соціалістичної незалежної, соборної Української держави. Це були відомі в Західній Україні громадські діячі – С.Данилович, К.Трильовський, І.Франко, С.Левицький, М.Павлик, Ю.Бачинський. 1899 р. колишні радикали заснували одночасно Українську соціал-демократичну партію (марксистського спрямування) та Національно-демократичну партію, що обстоювала інтереси селянства.

1900 р. виникає перша політична організація і на Наддніпрянщині. Д.Антонович, М.Русов, О.Коваленко та інші дали їй назву “Революційна українська партія”, а випускник юридичного факультету Харківського Університету М.Міхновський розробив програму і надрукував її у Львові у 1901 р. у вигляді брошури під назвою “Самостійна Україна”. Найбільш радикальна частка рупівців (М.Міхновський, М.Шемет та ін.), невдоволена соціал-демократичною позицією лідерів РУП, засновує 1902 р. Українську народну партію – єдину, яка стояла на засадах державної самостійності України.

РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського соціал-демократичного союзу – “Спілки”, члени якого мріяли про представництво інтересів робітників незалежно від національності (лідери – М. Меленевський, А.Скоропис-Йолтуховський). Тоді ж відомі представники української інтелігенції С.Єфремов, Є.Чикаленко та Б.Грінченко створюють Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступає за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, освіти.

Таким чином, на початку XX ст. український народ, як і всі трудящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодально-поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно-каральних заходів царизму, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства, за демократичні перетворення в країні.

З польоту американських братів О. і У. Райт 17 грудня 1903 р. почалася світова авіаера. Цей епохальний успіх піонерів авіації сприяв розвитку авіації в усіх країнах світу. В Україні ідеї повітроплавання і авіації на початку XX ст. пропагували відомі вчені професори Є.Жуковський, М.Артем’єв, М.Делоне, О.Кудашов, Г.Проскура та ін.

Українськими центрами планеризму і авіації стали Київ, Харків і Одеса.

У березні 1908 р. було організовано перший в Росії “Одесский аэроклуб”, а 8(21) жовтня 1909 р. – Київське товариство повітроплавання на чолі з професором КПІ М.Б. Делоне. У Харкові в квітні 1909 р. при Харківському від діленні Російського технічного товариства було відкрито повітроплавальний відділ, а у вересні 1910 р. професор Г.Проскура організував “Аеросекцію” при студентському технічному товаристві. В Західній Україні, яка входила на початку XX ст. до Австро-Угорської імперії, теж створювалися авіаоб’єднання. У Львові у 1909 р. було створено 2 товариства: Авіаційно-технічний союз і Авіаційний союз студентів Львівського політехнічного інституту. Ці та інші організації, які створювалися на громадських засадах, відіграли значну роль у становленні та розвитку авіації, підготовці авіаційних кадрів.

21 березня 1910 р. в Одесі М.Н. Єфімов на літаку “Форман–4” здійснив перший, публічний політ в Російській імперії, а потім встановив ряд світових рекордів. Через декілька днів після першого польоту Єфімова в Одесі провів ряд успішних польотів С.І. Уточкін.

Історичною подією став політ у Києві на Сирецькому іподромі (тепер територія кіностудії ім. О.Довженка) 23 травня (5 червня) 1910 р. члена Київського повітроплавального товариства О.С. Кудашева. Це був перший в Росії політ на аероплані вітчизняної конструкції.

Ці перші польоти в Одесі та Києві започаткували авіаеру в Україні.

В Україні працювало чимало уславлених авіаконструкторів. З Київського товариства повітряплавання вийшла найбільша в Росії кількість авіа конструкторів: Г.П. Адлер, Ф.І. Билінкін, Д.П. Григорович, В.В. Іордан, О.Д. Карпека, брати Касяненки, О.М. Свєшніков, І.І. Сікорський та ін. За період з 1909 по 1912 рр. київськими ентузіастами створено біля 40 різних типів літаків, названих їх іменами. Перших 6 типів літаків І. Сікорського від “БІС–1” до “С–6” було побудовано у Києві. Деякі авіаконструктори поряд з розробкою нових типів літаків займалися конструюванням авіадвигунів, як, наприклад, брати Касяненки. Повітряні гвинти “Бр. Касяненко” були досконаліші французьких.

В Одесі авіабудуванням займалися С.І. Уточкін, В.М. Хіоні, С.В. Чернавський, Т.Я. Товмач та ін. Серед харківських авіаконструкторів заслужили визнання С.В. Гризодубов, Л.В. Школін, В.Ф. Адаменко та багато інших. Ентузіасти літакобудування були і в інших містах України, у тому числі й західноукраїнських. Так, з 1893 р. по 1914 рік в Галичині 38 конструкторів й інженерів спроектували 35 літальних апаратів, з яких 19 було збудовано (13 літаків і 6 планерів).

У 1910–1911 рр. авіація остаточно прийняла військовий характер і розвивалась під впливом військових вимог. Восени 1911 р. авіація вперше взяла участь у військових маневрах російської армії. Створювались авіаційні школи у Києві, Севастополі, Одесі та інших містах. На початку квітня 1913 р. були сформовані перші авіаційні роти: 1-а – у Петербурзі, 2-а – в Севастополі і 3-я – в Києві. У складі Військово-повітряного флоту Росії на початку Першої світової війни було 39 авіазагонів, 213 штатних пілотів і стільки ж аеропланів, переважно французьких конструкцій, виготовлених частково на вітчизняних заводах. Це головним чином “Ньюпор–4”, “Фармани”, “Морани” та “Дюпердюссени”. Під час війни розширювалося функціональне застосування авіації. Якщо спочатку літаки використовувались як розвідники й корегувальники артилерій ського вогню, то з часом авіація стала розподілятись на бомбардувальну, винищувальну і морську. На кінець війни літаки почали застосовувати для штурмових дій проти наземних військ.

Російська імперія першою із воюючих країн створила бомбардувальну авіацію на базі літаків І.І. Сікорського “Ілля Муромець”. Було випущено 80 “Муромців” різних модифікацій, які не мали собі рівних у світі. У грудні 1914 р. важкі “Муромці” були об’єднані в “Ескадру повітряних кораблів”.

У роки війни сформувалась і морська авіація Російської імперії, яка мала свої бази в Одесі і Севастополі. На початку 1917 р. авіація Чорноморського флоту нараховувала 152 літаки.

Під час війни літаки будувались (у тому числі зарубіжних конструкцій) на одеському заводі “Анатра”, “Червонському авіаційному заводі” Ф.Ф. Терещенка, “Кримському аеропланному заводі В.Ф. Адаменка”, бердянському заводі акціонерного товариства “Маті ас” та ін. У 1916 р. в Олександрівську (тепер Запоріжжя) було створено завод по випуску авіадвигунів (петроград ського АТ “Дека”). На ньому налагодили випуск двигунів типу “Мерседес” (129 і 170 к.с.).

Таким чином, за відносно короткий строк в Україні зусиллями вітчизняних вчених, конструкторів і ентузіастів були створені оригінальні конструкції літаків, організована вітчизняна авіапромисловість, літакобудування, а побудовані літаки відповідали міжнародному рівню, подекуди випереджаючи світові досягнення в галузі авіації.

В цілому ж і в цей революційний час авіація застосовувалась для виконання різнопланових функцій.

Україна в демократичній революції 1905–1907 рр.

Революція почалася подіями 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі і одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.

Події в Україні значно впливали на хід революції.

Вже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні – березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників.

Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство.

Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 р., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі ж виступи селян набували більш організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська та ін. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня-березня 1905 р. на Україні відбулося близько 140 селянських виступів.

Вперше починає брати участь у революційних подіях надійна опора царизму – армія. 14–25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику “Потьомкін”. В листопаді повстали матроси крейсера “Очаків” Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант Петро Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Борисом Жаданівським.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці).

Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском наростаючої революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент – Державну Думу з законодавчими правами.

Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 – інтелегенції, 24 – поміщиків, 8 – робітників, 1 – священник. 45 з них об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І.Шраг. Громада випускала свій орган – «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її відкриття.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України. Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної Думи.

Хоч революція 1905–1907 рр. була придушена, вона була важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції було досягнуто ряд успіхів у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив всі верстви населення.

Революція І905–І907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком подальшої боротьби українського народу за національне і соціальне визволення.

Україна під час першої світової війни.

Вбивство сербським студентом Г.Прінціпом 28 липня 1914 р. австрійського ерц-герцога Фердінанда стало приводом до вселенської бійки, яку давно готували країни Троїстої згоди (Антанти) і Четверного союзу. Уже через три дні після пострілів у Сараєво Росія оголошує війну Австро-Угорщині, 5 серпня 1914 р. німецька армія окуповує Бельгію, Англія і Франція розпочинають бойові дії проти Німеччини.

Перша світова війна почалася І серпня 1914 р., коли Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Європа була розколота на два воюючих угрупування: з одного боку – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, пізніше до них приєдналися Туреччина, Болгарія, з другого – Англія, Франція, Росія. В першій світовій війні брали участь 34 країни з населенням 1,5 млрд. чоловік, а всього було мобілізовано 65 млн. солдатів і офіцерів, 10 млн. з них загинуло, 20 млн. скалічено. Росія поставила під рушниці 15,5 млн. чоловік.

Війна з самого початку із обох боків мала імперіалістичний, грабіжницький характер. Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії у Англії і Франції, захопити частину території Росії, встановити свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати рабами німецьких панів.

Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на українських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля.

Участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне. Поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Близько 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч – у складі австрійської.

В Російській імперії скрізь проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як “оборонна”, визвольна. Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії і різні верстви населення України. Місцеві газети, в тому числі і українська буржуазно-ліберальна «Рада», підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців. Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В.К. Винниченка) виступали з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України» і вели антивоєнну пропаганду серед робітників.

Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Таким чином, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К.Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.

Хід війни поступово охолодив урочистий настрій панівних класів Росії. Війна затягувалась, патріотичне піднесення розсіялося. Все більше відчувалася безглуздість війни. В 1916 р. наслідком наступу російських військ (відомий брусилівський прорив) стало визволення від австрійських військ Буковини і Південної Галичини. 23 жовтня, коли була проголошена самостійність Польщі, Галичина отримала широку автономію без поділу земель на польські і українські. Фактично це означало повну владу поляків над галицькими українцями.

Таким чином, в період з 1900 р. по лютий 1917 р., в економічному, соціальному і політичному розвитку України відбулися докорінні зміни. Перехід промислового капіталізму в імперіалізм загострив боротьбу проти феодальних пережитків, яка привела до революції 1905–1907 рр. Революційний рух в Україні тісно був переплетений з національно-визвольним. Хоча революція зазнала поразки, причини, які призвели до неї, продовжували існувати і в наступні роки, набувши особливого загострення під час першої світової війни. У державі склалася революційна ситуація. Лютнева буржуазно-демократична революція повалила самодержавство.