ПЛАН

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ 1: Поняття і значення вини. Форми вини…………………………8

Розділ 2: Умисел та його види………………………………………………10

2.1 Прямий умисел………………………………………………………10

2.2 Непрямий умисел…………………………………………………….9

2.3 Інші види умислу……………………………………………………11

Вступ

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи.

Вина - це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина - це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. У кримінально-правовій літературі на початку 50-х років мало місце твердження, що поряд із більш вузьким поняттям вини як ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, тобто умислу і необережності, кримінальне право знає більш широке розуміння вини як підстави кримінальної відповідальності. Такою підставою є не лише встановлення того, що людина вчинила діяння навмисно або з необережності, але й сукупність інших обставин, які заслуговують, за переконанням суду, негативної загальної оцінки від імені держави і вимагають кримінальної відповідальності підсудного. Це положення не було сприйнято ні теорією кримінального права, ні судовою практикою.

Вина - це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини при вчиненні злочину: вину у формі умислу (ст. 22) і вину у формі необережності (ст. 23).

Мета курсової роботи – дослідити правову природу умисної форми вини та її різновидів.

Завдання роботи:

2) Визначити поняття умислу в кримінальному праві;

3) з’ясувати види та значення умислу для практики;

4) схарактеризувати інтелектуальний та вольовий момент прямого та непрямого умислу;

5) дослідити різницю між прямим та непрямим умислом.

1. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони злочину. ЇЇ сутність, форми, ступінь та види

Кримінальна відповідальність за сучасним кримінальним законодавством може мати місце лише у тому випадку, якщо особа визнана винною у скоєнні суспільно-небезпечного діяння. Поняття вини як одного з важливіших інститутів кримінального права використовують вже перші декрети Радянської влади. У декреті РНК СРСР від 8 травня 1918 року “Про хабарництво” передбачалась відповідальність осіб, винних у дачі хабара. Декрет РНК СРСР від 22 червня 1918 р. “Про спекуляцію” встановив покарання осіб, винних у реалізації, скупці та зберіганні з метою збуту продуктів харчування монополізованих республікою. КК СРСР 1922 р. давав визначення форм вини - умислу та необережності. КК СРСР 1922 р. вважав присутність вини особи необхідною умовою застосування кримінального покарання за скоєння суспільно-небезпечних діянь. Основні початки 1924 р. містили розвернуте формулювання умислу та необережності як важливих передумов кримінальної відповідальності. У подальшому ці формулювання з деякими змінами увійшли до кримінальних кодексів Росії та України.

Згідно з Кримінальним кодексом - виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [2].

Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та суспільно небезпечних наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Таким чином законодавчо визначено дві форми вини:

1) умисел (ст.24 КК);

2) необережність (ст. 25 КК) [6; с. 150].

“Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Це конституційне положення водночас уособлює в собі презумпцію невинуватості — демократичний принцип правосуддя.

Кримінальне право України заперечує об’єктивне ставлення в вину, тобто відповідальність за наслідки, що настали в результаті будь-якого діяння, без встановлення вини. Згідно з КК кримінальна відповідальність особи ґрунтується на суб’єктивному ставленні в вину— умові правильної соціально-політичної оцінки людської поведінки взагалі і злочинної зокрема.

Вина — це обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину, яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності.

Поняття вини характеризується змістом, сутністю, формою і ступенем вини.

Зміст вини обумовлений сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.

При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які характеризують об’єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб’єкта, об’єктивну сторону — характер вчинюваних дій (бездіяльності), а в матеріальних складах — і суспільне небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб’єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші — приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекватно, інші — помилково[4; c. 186].

Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і фізичних зусиль на досягнення мети чи на утримання від активних дій. Відповідно до КК вольовими ознаками умисного психічного ставлення особи є бажання настання певних суспільне небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (прямий умисел), або свідоме їх допущення (непрямий умисел). Вольова ознака необережності полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільне небезпечних наслідків (злочинна самовпевненість) чи, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для вчинення вольових дій з метою запобігання таким наслідкам (злочинна недбалість).

У правозастосовчій практиці вимагається встановлювати конкретні ознаки умислу та необережності і, як правило, йдеться про зміст конкретної форми вини, а не вини взагалі.

Сутність вини визначає соціальну природу вини і полягає в негативному ставленні особи до тих інтересів, цінностей, благ (суспільних відносин), що охороняються КК.

Форма вини — це описане у КК (ст. 24 і 25) поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння.

У кожному конкретному випадку вимагається встановити саме ту форму вини, яка передбачена кримінально-правовою нормою. Відповідно до КК вина — це завжди умисел або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим (ст. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 25).

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема форма вини:

а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного;

б) визначає кваліфікацію злочину;

в) завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування;

г) враховується в інших випадках реалізації кримінальної відповідальності і покарання (зокрема для визначення умов кримінальної відповідальності за попередню і спільну злочинну діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання). Ступінь вини означає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість провини особи перед суспільством, є сукупністю форми і Змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину. Це поняття широко використовується в теорії кримінального права і судовій практиці. Як оціночна категорія ступінь вини визначається об’єктивними обставинами злочину, характером суспільно небезпечного діяння, особливостями психічного ставлення до дії (бездіяльності), мотивом І метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами та умовами, які вплинули на формування умислу чи обумовили зміст необережності, тощо.

Вина у вчиненні злочину існує об’єктивно. Саме тому вона входить до змісту предмета доказування у процесі попереднього розслідування і судового розгляду справи [6; с. 150].

Умисел є найбільш розповсюдженою та особливо небезпечною формою вини. Найбільша суспільна небезпека його полягає у тому, що вмисне діяння, свідомо спрямоване на спричинення шкоди суспільству, складає більшу вірогідність фактичного спричинення такої шкоди, ніж ненавмисне діяння. Вмисно скоєне суспільно-небезпечне діяння тягне за собою більш сувору міру покарання, та серйозні правові наслідки:

· можливість визнання особи особливо-небезпечним рецидивістом;

· судимість за вмисний злочин перешкоджає передачі особи на поруки;

· у відношенні осіб, засуджених за вмисні злочини, встановлені більш суворі правила умовно-дострокового звільнення від покарання;

· амністія до засуджених за навмисні злочини застосовується у обмеженому обсязі.

Прямим (згідно з ч.2 ст.24 КК) є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання [2].

Непрямим, ще його називають евентуальним, (ч.3 ст. 24 КК) є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання [2].

(інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх дій (бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали, байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).[14, c.44]

Актуальність теми зумовлена необхідністю розмежування злочинів вчинених з різними формами вини з метою правильної кваліфікації їх і винесення справедливого покарання злочинцям.

Об’єкт дослідження даної роботи виступає вина як структурний елемент суб’єктивної сторони складу злочину, а також форми вини – умисел та необережність. В даному випадку наголос ставиться не на умислі чи обережності, як суспільних явищах, а як об’єкті дослідження науки кримінального права. Для успішного усування негативних наслідків науково-технічної революції необхідно глибоко аналізувати процеси, що відбуваються в суспільстві під їх впливом.

Предмет дослідження – нормативні акти (передусім Кримінальний кодекс України – основний законодавчий акт за яким здійснюється криміналізація діянь), матеріали судової практики та наукові праці провідних вчених.

Мета дослідження – встановлення сутності, змісту, особливостей вини та її форм, особливостей трактування її вітчизняним законодавством, кваліфікації злочинів скоєних умисно та необережно. Автор даної роботи ставить собі за мету детально вивчити та викласти теоретичні проблеми пов’язані з умислом та необережністю, як формами вини у злочинах; зробити аналіз найбільш розповсюджених типів та видів злочинів, охарактеризувати їх та дослідити проблеми їх кваліфікації, тим самим роблячи спробу компенсувати, в деякій мірі, недостатність розробки цієї проблематики.

Розділ 1: Поняття і значення вини. Форми вини.

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального пра­ва і закріпленв КК України України з ст. 23 КК України вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необереж­ності.[2, ст.23 ] Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознака­ми, її зміст відображують об’єктивні ознаки злочину, що характери­зують його об’єкт, предмет і об’єктивну сторону. Тому не існує абст­рактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її мате­ріальне наповнення.

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи.

Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина — категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчини­ла суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діян­ня оцінюється негативно і засуджується правом.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небез­печне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне став­лення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законо­давство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). [3, ст. 24,25] Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необереж­ність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіяності) та зло­чинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціноч­на, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчине­ного діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практич­не значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і при­значення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи — це не тільки обов’язкова суб’єктивна озна­ка, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як харак­тер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як тако­го. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля.

При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її об’єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона вхо­дить до змісту предмета доказування по кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і пізнає інші факти та явища об’єктив­ної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів.

Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умова правиль­ної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлен­ня за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспіль­но небезпечного діяння виключає суб’єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене. [4, ст. 144]

Розділ 2: Умисел та його види.