МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Гуманітарний інститут

Кафедра авіаційної психології

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Психодіагностика»

ЗВ’ЯЗОК САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ З МОТИВАЦІЄЮ ДОСЯГНЕННЯ

Виконала:

Студентка 306 групи

Авдєєва М.В.

Науковий керівник:

Доцент кафедри авіаційної психології

Ічанська О.М.

Київ 2013

ЗМІСТ

Вступ.....................................................................................................................3

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ

1.1. Поняття самореалізації та погляди вітчизняних психологів на проблему самореалізації людини.......................................................................5

1.2. Поняття мотивації досягнення особистості та погляди вчених-психологів на проблему самореалізації людини.............................................11

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ.............................................................................13

Розділ ІІ. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ З МОТИВАЦІЄЮ ДОСЯГНЕННЯ.

2.1. Організація дослідження.....................................................................15

2.2. Підбір та обгрунтування методик досліджень..................................16

2.3. Аніліз та інтерпритація результатів дослідження............................27

ВИСНОВКИ ДО ІІ РОЗДІЛУ............................................................................29

ВИСНОВКИ........................................................................................................31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........................................................32

ДОДАТКИ..............................................................................................................34

Вступ

Проблема мотивації розглядається як одна з ключових галузей сучасної психології. Вивченням мотивації, яка є рушійною силою розвитку психіки, займалися вчені різних психологічних шкіл, що однак не вичерпало проблему, а лише підкреслило її глибину і визначило ряд напрямків по вивченню природи мотивації, форм її проявів, потреб людини. Мотивації присвячено велику кількість досліджень і монографій як у вітчизняній психології (В.Г.Асеев, В.К.Вілюнас, Л.С.Виготський, Е.П.Ільін, В.І.Ковалев, О.М.Леонтьєв, М.Ш.Магомед-Еміне, В.С.Мерлин, Д.Б.Орлов, Д.Н.Узнадзе, П. М. Якобсон та ін), так і зарубіжної (Дж. Аткінсон, К. Левін,A.Маслоу, Х. Хекхаузен, Г.Холл та ін.)

Поняття самореалізації виникло в рамках гуманістичного напрямку соціальної думки в середині XX століття.

Спочатку уявлення про самореалізацію особистості формувалося в процесі вивчення біографій видатних людей (представників науки, громадських діячів і т д). Надалі було визнано, що самореалізовуватися можуть не тільки ті індивіди, які внесли істотний внесок у розвиток суспільства, а й звичайні люди.

Поява поняття самореалізації пов'язано з прискоренням соціального розвитку, прискоренням соціальних трансформацій у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Це призвело до змін в траєкторіях життєвого шляху особистості Щоб бути успішно інтегрованою у житті соціуму, особистість повинна постійно здійснювати вибори в освітній сфері, професійній діяльності, міжособистісних відносинах, формах проведення дозвілля, підтримки здорового способу життя і т д.

Об’єкт: мотивація досягнення особистості.

Предмет: зв’язок мотивації досягнення та самореалізації.

Мета: дослідити зв’язок рівня мотивації на успіх і самореалізації особистості.

Гіпотеза:

Методики:

1. „Тест мотивації досягнення Мехрабіана”.

2. „Тест-опросник cамоотношения (В.В. Столин, С.Р. Пантелеев)”.

3. Методика діагностики особистості на мотивацію до успіху Т. Елерса.

4. Методика діагностики особистості на мотивацію до уникнення невдачі Т. Елерса

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ

1.1. Поняття самореалізації та погляди вітчизняних психологів на проблему самореалізації людини.

Питання самореалізації (самоактуалізації) особистості традиційно пов'язуються з гуманістичною психологією, у якій даний термін є центральним. Варто звернути увагу на представленість ідеї самореалізації у вітчизняній психологічній науці. Аналіз дає змогу відкрити глибокі й змістовні філософсько-психологічні підвалини даного явища. Єдине, що слід враховувати при цьому, достатньо нечасте вживання терміна "самореалізація".

"В основі прагнення людини до самореалізації,- зазначає Д.О.Леонтьев, - лежить не завжди усвідомлюване прагнення до безсмертя, яке може усвідомлюватися в різних формах як прагнення підвищити знання, покращити умови життя людей, передати іншим знання та досвід, відкрити людям сенс тощо". Таким чином, ми маємо справу із сутнісним, вихідним компонентом життя особистості, причому таким, що не може існувати в межах буття людини.

Реалізувати вдалі прагнення можна лише вийшовши за ці межі, але "вихід за межі індивідуального буття для окремого індивіда - лише шляхом приєднання до чогось більшого, що не закінчить свого існування з фізичною смертю індивіду". Людина не протистоїть світу, а ніби огортається ним, і це - вже її світ.

Такої думки дотримується і С.Л.Рубінштейн: людина не протистоїть світу, а перебуває всередині світу, і її життєдіяльність протікає в її світі. Саме вираження (реалізації внутрішнього) зумовлює цс дуже важливе перетворення, що й робить зовсім унікальним процес існування особистості.

Вираження і його вища особистісна форма - втілення - породжує принципово нову форму співіснування людини і оточуючого її світу.

Умовою виникнення й існування свідомості, як стверджує Г.С.Батищев, упредметнення - це процес самовтілення людини

"як субстанціальної культурно-творчої сили, це є створення нею предметного світу власної культури, у якому вона стверджує свою суб'єктивність тим, що набуває об'єктивної дійсності самої себе як суб'єкта. Цей процес не являє собою просту зміну зовнішніх об'єктів, а є реалізацією тотальної сутнісної людської потреби - самореалізуватися, тобто - залишити після себе слід[10].

Концепція Г.С.Батищева близька до психології А.Маслоу. Людина самореалізується там, де вона втілюється, у тому, що вона створює.

Потреба самореалізації дійсно є сутнісно і тотально людською якістю, але вона існує не у формі підвищення уваги до себе, болісної рефлексії і самовдосконалення, а у формі прагнення щось створити, залишити слід у чомусь, або в комусь [1]. Це розуміння, як легко бачити, повністю відповідає контексту думок С.Л.Рубінштейна про те, що саморозвиток і самовиховання особистості полягають не в якійсь ізольованій медитативній "роботі над собою", а в активній реальній зовнішній діяльності.

Це ключовий пункт нашого дослідження: реальність мотиву самореалізації особистості - це її прагнення до втілення і творчої діяльності щодо, практично, будь-чого (тут, щоправда, існує багато етичних питань, але це вже - інша, етична, реальність), а зовсім не прагнення до самовдосконалення та досягнення успіху як соціального визначення.

В.А.Петровський розробив теорію "особистісних внесків". Будуючи свою теоретичну схему в межах, як він сам зазначає, "концепції персоналізації", він спирається на уявлення О.М.Леонтьева про особистість як "системну якість" індивіда. [2].

Беручи до уваги погляди В.А.Петровського в їх "чистому" вигляді, можна досить легко зробити висновок, що, наприклад, професійна самореалізація вчителя або вихователя полягає у прагненні здійснити якомога більше впливів на особистість учня і залишити "багато" відображеної суб'єктності.

На жаль, саме так це й розуміється більшістю вихователів і взагалі дорослих людей. Звідси можна було б і конкретизувати психологічний предмет: мотив професійної самореалізації вчителя - це прагнення залишити максимум "особистісних внесків" в особистостях учнів. Учитель, насправді, самореалізується в самореалізації своїх учнів. Іншими словами, учень як мій твір - це людина, якій я допоміг відчути себе самоцінною і неповторно-унікальною індивідуальністю, вільною, такою, що ставить свої цілі і досягає їх своїми зусиллями (тобто - долає відображену суб'єктність). Звісно, подібне часто пригнічує і дратує вчителів, а особливо батьків, оскільки дуже часто самореалізація того, кого виховуєш, розуміється буттєво[1] (тобто, за теоретичною схемою В.А.Петровського, як ступінь відповідності поведінки тому, що привнесено в людину).

За А.Маслоу, самоактуалізація - це процес, який дає змогу людині стати тим, ким вона може стати; та він обмежується цим, зовсім не звертаючи увагу на психологію того, хто самореалізується. Між тим, у контексті нашої проблеми цей аспект не можна ігнорувати як просте теоретичне обмеження, що випливає з методологічної позиції автора[6]. Виявляється, що розуміння особливостей самореалізації та її мотивації дуже пов'язане з тим, як розуміти зміст того, що реалізується.

Вітчизняна філософсько-психологічна традиція виходить із суперечливої єдності опредметнення-розпредметнення.

Виявляється, самореалізація не є процес-вектор, спрямований від внутрішнього світу особистості і такий, що полягає в розгортанні цього світу. Самореалізація виступає процесом "кільцево-спіральної" природи: чим більшим є внутрішній особистісний потенціал особистості, тим вірогідніше і активніше відбувається самореалізація, причому зміст її дає змогу відкривати, "проникати" в глибини оточуючого, "огортаючи" ним себе, присвоюючи його й перетворюючи у свій потенціал. І це виводить самореалізацію на вищий ступінь: процес виявляється дійсно нескінченним, але лише тому, що нескінченним є світ, у якому живе особистість, і необхідним є її прагнення пізнати, перетворити цей світ, залишити власний відбиток[5].

Розглянуті теоретичні положення суттєво уточнюють вихідну проблему: самореалізація особистості (а отже, і її мотивація) є "природною" і тотально-всезагальною якістю (ознакою) будь-якої особистості. Не може стояти питання про її додаткове формування. Більше того, виявляються відомими й основні механізми цього процесу. Тож проблема полягає в тому, що люди далеко не завжди розкривають (а отже - і формують) усі свої сутнісні сили - якості, залишаючись навіть неосвіченими щодо власного потенціалу.

Аналіз основних положень вітчизняної філософсько-психологічної традиції дає змогу встановити: самореалізація особистості є, насправді, органічно притаманною будь-якій людині (і зовсім недоречними є тези щодо того, що нібито дуже невелика кількість людей (3% за Маслоу) — самореалізується, оскільки це "роблять" усі).

Але соціальні обставини можуть бути такими, що сприятимуть більш активному і глибокозмістовному становленню (отже, самореалі-заціі) особистості. І саме це є соціально-психологічною проблемою[4].

Про самореалізацію (як і про вчинок) можна говорити лише тоді, коли людина щось робить актуально (тобто усвідомлювано і відповідально) для інших людей. Цей комунікативний критерій, на жаль, не підкреслюється в інших дослідженнях, навіть, у межах гуманістичної психології, хоча він є одним з ключових. Принаймні, таким ми розглядаємо його у своїй роботі[8].

Важливою характеристикою самореалізації особистості є креатив-ність. Д.О.Леонтьев обґрунтовує ключове значення творчості в самореалізації, спираючись на трирівневу модель структури особистості, розроблену Г.С.Батищевим. Зміст кожного рівня тут- особливості потреб, що домінують. "Третій рівень - це потреба в упредметненні, у втіленні своїх сутнісних сил, своєї живої діяльності в предметних внесках[9].

Важливим є погляд Л.І.Божович, яка, слідом за Л.С.Виготським, визначає зростаючу особистість як ініціатора власної активності, підґрунтя якої знаходиться в мотиваційно-потребовій сфері. Ця активність становить основу розвитку особистості як суб'єкта. За її словами, дитина поступово перетворюється з істоти, підпорядкованої зовнішнім впливам, на суб'єкта, здатного діяти самостійно на основі свідомості поставлених цілей і прийнятих намірів [13].

Виділяється система характеристик потреби в самореалізації: потреба в самореалізації належить до розряду вищих потреб; вона є якісною характеристикою особистості; дана потреба актуалізує потенційні можливості особистості; вона сприяє розвитку особистості; потреба в самореалізації підтримує внутрішній стан напруження індивіда, вона має суперечливу природу; потреба в самореалізації існує у варіанті "для інших", тобто має соціальний характер; потреба в самореалізації - це цінність; вона має постійний, безперервний характер, потреба в самореалізації володіє здатністю цілеспрямованого формування в процесі оволодіння тією чи іншою діяльністю[8].

Фундаментальні потреби створюють активність поведінки. Активність, здійснюючись особистістю в дієвому плані життя, набуває форми самореалізації. Вона визначає діяльність, є рушійною силою, джерелом пробудження в людині її "потенціалів", які викликаються потребою в діяльності, являє собою вищий її рівень, але її характер визначається й опосередковується вищими життєвими потребами[14].

Потреба в самореалізації є джерелом активності особистості, активність же визначає ті види діяльності, в яких дана потреба задовольнятиметься.