"ІДУ З ДИТИНСТВА ДО ТАРАСА» СЦЕНАРІЙ

Учитель: В дні перемог і в дні поразок, В щасливі дні , і в дні сумні Іду з дитинства до Тараса, Крізь глум юрби і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє, До тебе я, Тарасе йду. Ой, тернова ружа На чолі стоїть! Ой крута та круча, Де Тарас стоїть Ой крута та круча, Де стоїть Тарас: І крізь роки кличе, Кличе, кличе, нас! Коли в душі моїй тривога, Коли в душі пекельний щем, Іду до нього до живого, У Всесвіті віршів й поем І в дощ, і в сніг карбую кроки І чую, дивлячись в блакить: Реве та стогне Дніпр широкий. Щоб розбудити всіх, хто спить. Ой червона ружа На столі стоїть Ой крута та круча, Де Тарас стоїть Ой крута та круча, Де стоїть Тарас, І крізь роки кличе, Кличе, кличе нас. Я не один іду до нього - Ідуть до нього тисячі. Неначе грішники до Бога Свої печалі несучи. І доки в римах Заповіту Вогонь поезії не згас. Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те – Тарас.

ВЕДУЧИЙ. Минуло вже багато з дня народження славного сина України, але в багатьох українських родинах ви бачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він - як член сім’ї , як найдорожча людина.

Учень: У нашій хаті на стіні Висить портрет у рамі Він дуже рідний і мені, І татові і мамі. Він стереже і хату й нас, Він знає наші болі. Я добре знаю – це Тарас, Що мучився в неволі. Такий ріднесенький - дивись Він мов говорить з нами, Він на портреті мов живий, Ось - ось і вийде з рами.

Ведуча: В день народження Т.Шевченка дорослі і діти йдуть до його пам’ятника, щоб поставити свічку, покласти квіти, почитати його вірші, поспівати пісні, вшанувати великого Кобзаря.

Твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в'єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами.

Твори Т. Шевченка справили сильне враження фактично на кожного, хто з ними ознайомлювався. Друкованих книжок не вистачало, і твори Т. Шевченка починають копіювати, переписувати. Такі списки, повні й вибіркові, поширюються в численних примірниках не тільки на Україні, а потрапляють і в Білорусію, і на Кавказ, перетинають кордони, їх пересилають у Варшаву, Прагу...

Десять років тривало заслання Т. Шевченка. Позбавлений права творити, він, проте, криючись від стороннього ока, продовжує писати поетичні твори. За доносом одного з офіцерів-«землячків», поета відправили в одну з рот у віддалене Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак, під якнайсуворіший нагляд. Настали найтяжчі часи Шевченкового заслання, період найбільшої ізольованості поета від світу, коли обірвалися навіть листовні зв'язки з нечисленними друзями на волі, встановлені у попередні роки.

За день до своєї смерті в розмові з другом - художником Григорiєм Честахiвським Шевченко висловив бажання, щоб поховали його в Каневi. У квiтнi 1861 року царський уряд нарештi дозволив перевезти домовину з прахом Шевченка на Україну. Процесія рушила через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми, де пароплавом, а де i просто на руках - до Канева, де мрiяв оселитися поет i дожити свого Богом визначеного вiку. Перевезення домовини тривало 14 дiб.

З Києва до Канева домовину перевозили на пароплавi. Веснянi води близько пiдступили до мiста, i пароплав причалив на невеличкому острiвцi за 200-300 м вiд твердого берега, а жоден з рибальських човнiв не мiг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести домовину на руках бродом. Тодi запрягли двi пари волiв у козацького воза i по мiлкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до собору мешканцi мiста, передмiсть та навколишнiх сiл. У соборi домовину поета залишили до ранку, а поетовi родичi пiдшукали мiсце для могили на Чернечiй горi. Яму викопали неподалiк днiпрового схилу, а солдати-муляри з канiвського гарнiзону змурували склеп.

Похорон Шевченка вiдбувався саме в тi днi, коли цар "дарував" крiпакам волю. З часу перпоховання поета на Чернечiй горi слова Шевченко i Канiв в уявi мiльйонiв людей стали нерозривними. Але Росiйська iмперiя не визнавала нацiональних святинь народiв, якi входили до її складу. Убогiсть i занедбанiсть Тарасової могили западали в очi кожному i смутком лягали на душу свідомим українцям. Однак до цього священного мiсця не заростали травою стежки. Влiтку 1882 року росiйський письменник М.С.Лєсков, завiтавши в Канiв, писав: "Могилу вiдвiдують постiйно i те, що вона дуже обсипалась, сталося саме тому, що її не забуто...". Упродовж десятиліть могила не мала навіть сходів. Люди, які приходили, забиралися на Чернечу гору із величезними зусиллям. Маловідомим фактом є те, що перші сходи на гору побудовано за розпорядженням Симона Петлюри.

Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам'яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним..

А зараз послухайте вислови Шевченка, що стали крилатими

"ІДУ З ДИТИНСТВА ДО ТАРАСА» СЦЕНАРІЙ

Учитель: В дні перемог і в дні поразок, В щасливі дні , і в дні сумні Іду з дитинства до Тараса, Крізь глум юрби і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє, До тебе я, Тарасе йду. Ой, тернова ружа На чолі стоїть! Ой крута та круча, Де Тарас стоїть Ой крута та круча, Де стоїть Тарас: І крізь роки кличе, Кличе, кличе, нас! Коли в душі моїй тривога, Коли в душі пекельний щем, Іду до нього до живого, У Всесвіті віршів й поем І в дощ, і в сніг карбую кроки І чую, дивлячись в блакить: Реве та стогне Дніпр широкий. Щоб розбудити всіх, хто спить. Ой червона ружа На столі стоїть Ой крута та круча, Де Тарас стоїть Ой крута та круча, Де стоїть Тарас, І крізь роки кличе, Кличе, кличе нас. Я не один іду до нього - Ідуть до нього тисячі. Неначе грішники до Бога Свої печалі несучи. І доки в римах Заповіту Вогонь поезії не згас. Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те – Тарас. ВЕДУЧИЙ. Минуло вже багато з дня народження славного сина України, але в багатьох українських родинах ви бачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він - як член сім’ї , як найдорожча людина. Учень: У нашій хаті на стіні Висить портрет у рамі Він дуже рідний і мені, І татові і мамі. Він стереже і хату й нас, Він знає наші болі. Я добре знаю – це Тарас, Що мучився в неволі. Такий ріднесенький - дивись Він мов говорить з нами, Він на портреті мов живий, Ось - ось і вийде з рами. Ведуча: В день народження Т.Шевченка дорослі і діти йдуть до його пам’ятника, щоб поставити свічку, покласти квіти, почитати його вірші, поспівати пісні, вшанувати великого Кобзаря. Учень: Тарасе, наш Кобзарю, всюди Приходиш нині ти, як свій, Тебе вітають щиро люди На всій Україні моїй. Учениця: Я, маленька українка, Вісім років маю, Про Тараса Шевченка Вже багато знаю Він дитя з-під стріхи, Він в подертій свиті. Він здобув нам славу, Як ніхто на світі. А та наша слава Не вмре не загине Наш Тарас Шевченко – Сонце України. Уклін тобі, ТарасеВеликий наш пророче, Для тебе вірно б?ється Те серденько дитяче За тебе вічно б?ється, За твої заповіти, Чого батьки не зможуть Те зроблять їхні діти. Спи спокійно Тарасе! Нащадки твої Словом шани й любові і тебе пом’янули І народи Вкраїни Заповітів священних твоїх не забули. А вже бреде сліпий кобзар, І Гонта кличе на пожар, Кавказькі гори, в млу повиті, Рясною кровію политі, Чолом підводяться до хмар, І Катерина півжива Дитя в хуртечі сповива. Сніги колишуться над нею… Орел жадібний Прометею Криваве серце розбива. По «Кобзарю» отім старім Учились грамоті щасливо, Росли задумані від « Дум», Гострий біль за Катерину. І клали в серце тихий сум За слізну долю удовину Нам снились Гостині сини, Що батько вбив, за честь і волю, - Сувора правда давнини Ішла, мов клятва в нашу долю. Учень: Він був сином мужа, а став володарем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові світи і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в щастя для нього самого. Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі - І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніяково, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти? Доле , де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль Боже То дай злої ! Злої! В похилій хаті, край села, Над ставом чистим і прозорим Життя Тарасику дала Кріпачка мати, вбита горем.

Сценка «Тарас і мати»

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається? Мати: Так, синочку, правда. Хлопчик: А чому так багато на небі зірочок? Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив? Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно? Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра ,любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно. Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше. Мати: Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові) Мати. Як гірко, як нестерпно жаль Що долі нам нема з тобою! Ми вбогі, змучені раби, Не знаєм радісної днини. Нам вік доводиться терпіть, Не розгинать своєї спини. Промовиш слово і нагай Над головою люто свисне. І так усюди з краю в край. Панує рабство ненависне. Тарас. … В тім гаю, У тій хатині у раю, Я бачив пекло… Там неволя, Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дадуть. Там матір добрую мою Ще молодую у могилу Нужда та праця положила Там батько плачучи з дітьми ( А ми малі були і голі) Не витерпів лихої долі, Умер на панщині !… А ми Розлізлися межи людьми. Мов мишенята. Пісня: «Така її доля.» Ведуча. Тяжко , важко в світі жити Сироті без роду Нема куди прихилиться ,- Хоч з гори та в воду… В того доля ходить полем., Колоски збирає, А моя десь ледащиця, За морем блукає… Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі , Тарасе! Селянин. Пани – кати… Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих! Дівчата. А он розпинають Вдову за подушне… А сина купують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію, у військо віддають! Селянин. А онде під тином Опухла дитина – голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне… Дід. Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Дівчина. Чи довго ще на сім світі Катам панувати? Шевченко. Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди! Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… Пісня: «Тополя» Учень: Тарас мав феноменальну пам’ять. Все, що він почув, побачив живучи в Україні перші чотирнадцять з половиною років, запам’ятає в найтонших подробицях і загалом розповість про це в своїх геніальних творах живопису та в поетичній творчості. Доля привела 17-річного Тараса до Петербурга, до пишної і величної столиці Російської імперії, де він став художником, поетом і вільною людиною. 22 квітня 1838р. пан Енгельгард видав своєму кріпакові Тарасові Шевченку вільну. З травня того ж року Тарас став учнем Карла Брюллова – почав навчатися в Петербурзькій Академії мистецтв. «Яке то щастя бути вільною людиною !… Живу. Учусь, нікому не кланяюсь, і не боюсь… велике щастя буть вольним чоловіком», – пише Тарас в листі до брата Микити. Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна і не тільки в житті Тараса, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів « Кобзар» у 1840 році. Справді «Кобзар» належить до тих книжок, які найбільше друкують і читають у всьому світі. То є святиня, національна Біблія України. Учениця: Доля готувала Тарасові все нові і нові випробування. Із хлопчика – кріпака виростає талановитий художник, великий український поет – борець за волю України. Ні царські тюрми, ні солдатчина, ні заслання в далеких степах Казахстану, не зломили його, не перемогли його віри в Україну в народ! Де він не був, завжди тужив за Україною. Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучать його пісні і вірші. Пісня «Зоре моя вечірняя.» Вірш «Садок вишневий коло хати». Ведуча. Туга за рідною природою, рідним краєм звучить і в його віршах. Він закликає український народ до боротьби за волю за кращу долю. - О думи мої! О славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучусь… але не каюсь! Люблю, як щиру, вірну дружину Як безталанну свою Вкраїну! Вірш: «І виріс я на чужині»… «І золотої й дорогої» «І Архімед і Гамалій»… Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну. Тоді він мріяв оселитися в Україні у хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього звичайного людського щастя. Вірш: « Поставлю хату і кімнату». Учень: Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних телеграм з України. Прочитавши їх , Хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня Тарас Шевченко зійшов у свою майстерню, упав і відійшов у вічність. Тараса Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезено в Україну. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця з рядками « Заповіту». Пісня: « Заповіт» Ведучий. Минуло багато років з дня народження Т.Г. Шевченка – славного сина українського народу, але й сьогодні як живий говорить він із своїми наступниками. Його слово живе між нами, гнівне і ніжне, полум’яне і міцне. Ти постаєш в ясній обнові, Як пісня линеш, рідне слово Ти наше диво калинове. Кохана материнська мово Плекаймо в серці кожне Прозоре диво калинове Хай квітне червоно слово В сім ї великій, вольній , новій. Ведучий. І на оновленій землі, над ланами, широкими полями, вільними містами і селами як весняні води могутнього Дніпра лине вічно жива в народі слова великого Кобзаря. Ми чуємо тебе, Кобзарю, скрізь століття І голос твій наш душі окриля. Встав в новій красі скрізь лихоліття Твоя, Тарасе, звільнена земля. Пісня: «На високій дуже кручі…»