Ukrayinske_misto

Управляв Кафою консул, якого терміном на рік призначали в Генуї. Консул керував обороною, поліцією і міськими справами. При ньому існувала рада провізорів, що здійснювала контроль над торгівлею. Консул призначав раду старшин з восьми чоловік як дорадчий орган. Йому підпорядковувалися дві массарії, що керували фінансами, торговельний комітет, продовольчий комітет, начальник міської сторожі. Судову владу здійснювали 16 синдиків, цивільну — торговий наглядач, який збирав мито з продуктів, що їх привозили на торг. Решту мит продавали відкупникам. Консулові Кафи підпорядковувалися консули інших генуезьких колоній. Некатолицьке населення колоній терпіло утиски, чим скористались турки, коли вони практично без опору зайняли ці колонії. Під турецькою владою Кафа залишилася головним торговельним центром Криму. За відомостями префекта Кафи Дортеллі д’Асколі, 1634 р. у місті жило близько 80 тис. осіб. Більшість населення становили турки, які мали тут до 70 мечетей, далі йшли вірмени, греки, євреї. Жили тут і українці, поляки, московити. З решти колишніх італійських колоній під владою Порти процвітав лише Білгород.

З другої половини XIII ст. у пониззях Дніпра та Дністра стали виростати ординські міста, такі як Кучугурське городище на південь від Запорожжя (може, Мамаїв Сарай), Тавань (тут у XV ст. великий князь литовський Вітовт збудував митницю), Кінське городище на правому березі р. Конки, городище поблизу гирла р. Самари, Торговиця на річці Синюсі. Всі вони занепали у XV ст. Довше проіснувало містечко Хаджибей на місці нинішньої Одеси. Вітовт заснував поблизу гирла Дніпра фортецю Дашків, яку згодом турки відновили під назвою Очаків.

Кримські татари стали оселятися в містах з XIV ст. З них найстарішим містом з переважно татарським населенням був Солхат (Старий Крим). Населення Бахчисарая, Карасубазара (Білогорська), Гезлева (Євпаторії), Кирк-Ера (Чуфут-Кале), Перекопа та інших татарських міст залишалося поліетнічним. У цих містах поруч з татарами жили греки, українці, караїми, вірмени, євреї, нащадки готів та інші народи. В ряді міст були ремісницькі цехи. Так, у Бахчисараї було 32 ремісничі цехи. Цех очолював уста-баші, який мав двох помічників. У кожному кварталі була мечеть з мехтебом-школою. Славилися кримські зброярі, слюсарі, мідники, майстри, які виготовляли повсть.

Попри всі різниці в устрої міст різних регіонів України вони мали чимало спільного. В устрої міст центральних і західних земель важливу роль відігравали західні взірці. Об’єктивно міста слугували певною противагою потузі магнатів і шляхти. З часом, однак, спостерігається зменшення політичної ваги міщан, які не могли не програвати економічного суперництва шляхті. Зубожіння міст не призвело назагал до припинення меценатської активності міських громад. Навпаки, вкладаючи гроші в спорудження храмів, надгробків померлих членів родин, фінансування малярських робіт у храмах, міщани засвідчували авторитетність, утверджували станову гідність. Міста сприяли урізноманітненню культурного обличчя краю, були місцем міжкультурних контактів. Міста в західній частині Галичини та на Закарпатті, особливо великі, дедалі утверджувалися як чинник втрати національної ідентичності частиною українського населення, нівеляції питомо українських форм соціальної організації і культури. Натомість, в українських землях Великого князівства Литовського самоврядування, назагал, служило інтересам українських православних міщан. Суперечливість ролі міст у культурному житті була зумовлена неоднорідністю їхнього населення, протистоянням протилежних тенденцій у міських громадах.

Святково-обрядова культура міського населення. Невід’ємною складовою частиною культури українського середньовічного міста були свята й обряди річного календарного циклу. Збереження в містах спільної з сільським населенням аграрно-календарної обрядовості зумовлювалося генетичним зв’язком її з сільською ритуалістикою, неповним відокремленням міста від села і великою мірою аграрним характером тогочасних міст. Спершу відмінностей у календарній обрядовості міста і села, мабуть, було небагато. У своїй основі це були язичницькі обряди, пов’язані з культами рослинності, вмирання природи восени та її воскресіння навесні. Християнські свята й ритуали ще глибоко не ввійшли до побуту міщан й існували окремо від прадавніх аграрнокалендарних обрядів. Новорічний обрядовий цикл іще не був зсунутий на зиму й відзначався за давньою традицією навесні. Відродження природи в народній свідомості збігалося з народженням Нового року. Весну і Новий рік зустрічали веселими язичницькими святковими дійствами, піснями, іграми. Святкували язичницького козла, відбувалися колядування та схожі з ними волочильні обходи. Купальськими ритуалами й Зеленими святами, присвяченими сонцю, літньому сонцевороту й розквітові природи, завершували величну містерію весняних ритуалів. Серед літа відправляли обряди, спрямовані на охорону дозріваючих плодів та забезпечення багатого врожаю, а наприкінці літа відзначали свято нового врожаю, з яким були пов’язані жниварські обряди.

По суті і за формою проведені календарні обряди ще залишилися язичницькими і тому осуджувалися освіченими церковниками, які зазначали, що люди сходилися «сатанЂ оферу танцами и скоками чинити». Водночас ці обряди дедалі частіше узгоджувалися з днями святкування християнських святих. Наприклад, купальські обряди поєднуються з днем Різдва Іоанна Предтечі. При цьому в язичницькі обряди включалися дійства, пов’язані з християнським культом і ритуалом, хоча і в народній інтерпретації. Так, із дохристиянськими колядами поєдналися різдвяні пісні, колядування з зірками і вертепом. Разом з тим у містах України утверджуються й нові форми святково-обрядової культури, не пов’язані вже з давніми аграрними ритуалами й природними циклами. Це, зокрема, загальноміські та церковні церемонії, а також обрядові дії в рамках корпорацій (церковних парафій, цехів, братств). Загальноміські святкування видозмінювалися, і у зв’язку із запровадженням у містах України Магдебурзького права. Проводилися вони переважно в дні головних християнських свят. Міські святкові дійства включали церковні служби, врочисті процесії, марші озброєної міської сторожі. Острозький літописець про урочисту процесію на Великдень 1636 році повідомляє: «На воскресеніє Христово, ґди християне тріумфують, утішаються, вихваляють Господа, воскресшаго із мертвих, ішли священици всі со крести от замкової церкви до храму воскресенія Христова на Новоє місто і людей множество великеє було». Процесія проходила з хрестами і корогвами. Міська варта і цехова молодь салютували з рушниць і гармат: «також стріляють: очищеніє от гріх миру ізвіщають».

Члени цехів та інших корпорацій інколи одягалися у святковий одяг, відмінний у кожного об’єднання, несли прапори, геральдичні знаки, різноколірні свічки великих розмірів («ставники»). До нових загальноміських урочистостей належали і вибори органів міського самоврядування, які проводилися переважно в дні певних християнських свят після циклу Нового року. Вони супроводжувалися святковою церковною службою та биттям у дзвони. Крім загальноміських свят, відбувалися урочистості в рамках окремих корпорацій, зокрема цехові та братські збори (сходки), церковні та колективні святкові трапези, в тому числі храмові.

На проведенні загальноміських урочистостей позначалися міжконфесійні конфлікти, особливо після календарної реформи 1582 р., яка зробила розбіжності між «грецьким» і «римським» обрядами особливо помітними. У великих і деяких середніх західноукраїнських містах з численним католицьким населенням, яке тримало в своїх руках органи самоврядування, православних змушували брати участь у святкових урочистостях у дні католицьких свят, водночас православним-українцям нерідко обмежували можливість проводити процесії та інші обряди на вулицях і площах. Реформація та національно-культурний рух в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. сприяли піднесенню значення християнської релігії в житті та побуті, подальшій християнізації прадавніх звичаїв і обрядів.