Навчально – практичне видання

Хрестоматія постмодерністської поезії

ДЛЯ СТУДЕНТІВ ФІЛОЛОГІЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

ЗАТВЕРДЖЕНО

МІНІСТЕРСТВОМ ОСВІТИ І НАУКИ

УКРАЇНИ

Кіровоград

«Юніверс»

2010

ББК 83.3(0)я 154

Х54

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

(протокол № 8/10 – 57, 4 листопада 2009 р.)

Рецензенти:

Б. М. Головань, старший викладач кафедри української літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік, професор

О. Д. Малевич, завідувач кафедри української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка, академік, професор, доктор філологічних наук

Х 54

Хрестоматія постмодерністської поезії для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Упор. Л. Д. Ісаєнко.  — Кіровоград: Юніверс, 2010. – 54 с.: іл.

ISBN 966-4520-49-3 ББК 83.3(0)я 154

© «Юніверс», 2010

© Качур Є., Зозуля К., Незаймай О.,

Джулай А., Толкач І., Ярова Ю. ,

ілюстрації, 2010 

ЗМІСТ

Вступ.............................................................................................................7

О. Забужко...................................................................................................9

Рядок з автобіографії................................................................................10

Феєрія про диригента свічок.....................................................................11

«І двері розчинились – і за ними...».........................................................12

Вступ до естетики пози.............................................................................14

«Лиш крок ступи – поглянь, а слід вже стерся...»...................................16

«”Коханий”– я пишу це слово навпрошки...»...........................................17

«Не чекала...»............................................................................................18

«Задзеркалля: пані Мержинська»............................................................19

ДлЯ нОтАтОк............................................................................................22

Сергій Жадан...........................................................................................23

«Червень дозрівав, немов зерно...».........................................................24

«Музика, очерет...»....................................................................................25

ДлЯ нОтАтОк............................................................................................26

Юрій Андрухович...................................................................................27

Казкар.........................................................................................................28

Астролог.....................................................................................................29

Пісні мандрівного спудея..........................................................................30

Балада повернення...................................................................................32

ДлЯ нОтАтОк............................................................................................33

Віктор Неборак......................................................................................34

Генезис літаючої голови............................................................................34

ДлЯ нОтАтОк............................................................................................36

Олександр Ірванець..............................................................................37

До французького шансоньє.....................................................................38

ДлЯ нОтАтОк............................................................................................40

Ігор Римарук............................................................................................41

Із збірки «Діва Обида»...............................................................................42

«Коли світанок давні вірші...»..................................................................42

Різдво.......................................................................................................42

Зірка..........................................................................................................43

«Там, у садку, де здіймаються сходи...»................................................43

«Стилет і стилос – повелось іздавна...»................................................44

ДлЯ нОтАтОк............................................................................................45

ІЛЮСТРАЦІЇ..................................................................................................46

Оксана Забужко

«Поверніть конвертоване слово!

Те, котрим можна сказатись,

Не впадаючи в гріх удавання, –

А з ним і віра повернеться сама»

Народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. З 1989 року – старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України. Кандидат філософських наук. Працювала викладачем престижних закордонних вузів. Її вірші перекладені 16-ма мовами світу. У 2009 нагороджена Орденом княгині Ольги. Удостоєна багатьох літературних премій.

Автор поетичних збірок "Травневий іній" (1985), "Дириґент останньої свічки" (1990), "Автостоп" (1994), "Новий закон Архімеда" (2000), повістей "Інопланетянка" (1992), "Казка про калинову сопілку" (2000), роману-бестселера "Польові дослідження з українського сексу" (1996, 1998, 2000, 2002), філософських досліджень "Дві культури" (1990), "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період" (1992, 1993), "Шевченків міф України: спроба філософського аналізу" (1997, 2001), книги вибраних есеїв "Хроніки від Фортінбраса" (1999, 2001) та публіцистичної збірки "Репортаж із 2000-го року" (2001). Роман "Польові дослідження з українського сексу" видано в Угорщині, Чехії та Росії. Твори О. Забужко готують до видання в США, Німеччині та Польщі. У 2002 році було знято фільм за книжкою "Хроніки від Фортінбраса". У лютому 2003 року з’явилася збірка повістей та оповідань "Сестро, сестро".

Рядок з автобіографії

Мої предки були не вбогі

На пісні та свячені ножі —

З моїх предків, хвалити Бога,

Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина

Честь у спадок — як білу кість!

Мої предки були красиві —

Ворогам на подив і злість.

Хай не славою (Бог там з нею!) —

Як присягою на шаблях,

Мої предки владали землею:

Їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи

Крізь віки однієї сім'ї,

Невразливим — пронесли слово

І внизали в легені мої...

Ох і моцна була порода —

Соловки, Магадан, Колима...

Мої предки були народом —

Тим народом,

якого нема.

* * *

Феєрія про дириґента свічок

Дириґенте свічок!..

(Ув очах мерехтять чоловічки...)

Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни, —

Ах, за сам тільки жест, котрим він відкида рукавички,

Я готова прийняти щось більше за муки земні!..

Дириґенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові

В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч...

О, я чую: сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові —

Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.

Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,

Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули...

Дириґенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —

Цих вогнів, що двигтять в канделябрах, неначе патрони в стволі!

Поруч мене у кріслі сопе бородата мачула,

Перед мене парфумами дихають тлусті плаття...

Дириґенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує

В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?

Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!

«Перша свічка чадить.

І вобще, в етом вашем оркестре

Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів», —

Шелестять голоси, шелестять у пітьмі — як банкноти!

У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну!

Дириґенте свічок! Ваших пальців обвуглені ґноти,

О, я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!

О, тоді вони схопляться з крісел, зі схлипом і скрипом —

Коли бризками іскор запону пітьми розірве,

Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,

На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверк!

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить засниділі мозки

(Задля кого згоріти, ой Боженьку мій, перед ким!) —

Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску

І порожнім проходом повільно піднімусь на кін.

Дириґенте свічок, я відкину убік рукавички

(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —

Й заступлю за Ваш пульт ДИРИҐЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ—

Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

* * *

І двері розчахнулись — і за ними стояв той чоловік, якого я люблю. А з-за його плечей у мінус-нескінченість (у паморозь на стінах — в перехват дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, — у наглий дзвін, з яким влетілий птах, осклівши в грудку, падає додолу, — в лабораторний кристалічний стиск — в рідкий азот — в міжзоряну недвижність — і врешті, у чоренну чорноту, в якій уже нічого не розгледиш, бо вимерзає зір) — тягнувся коридор. Той чоловік стояв і просто так, дививсь — зеленими підлідними очима, і голова його була в снігу, а щоки крила паморозь голчаста. І раптом, тими самими очима, я вгледіла — свою гарячу карість, укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт, проскачку іскор в косах ворушких!.. — а там, за мною, по мій бік порога: палило сонце вибілений пляж — пливли в очу жовтогарячі кола, і плавилась од жару голова — в червоних спахах заяскрілих щілин на чорнім тілі дерева — вже рвавсь назовні пломінь — з двиготом і гулом розпростував злотисті язики і танцював, обвалюючи крокви, — і розверзалась спечена земля — і вулканічна лава розчиняла держави і міста — і сотня тисяч сонць водночас загорялася у небі, випалюючи зір! — відтак тяглась плюс-нескінченість. Я явилась — звідти. Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч. А цей поріг є — позначка нуля, де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…

— О найдорожчий, кожен ад є ад! Тож не дивись вперед, ані назад: стань просто — мною. Я — тобою стану.

Кивнув. І засміявся. І — розтанув.

Вступ до естетики пози

(Чернетка трактату)

I. — Я втомилась од жестів, — кажу, і мені умент набігає Повен рот клейкої, тягучо-солодкої слини, — Аж язик, мов комаха, загрузла в живиці, спину Напружує, та ворухнутись не годен. Лягаю Горілиць. Тепер, аби ще стулити повіки, Щоб тільки в очу не манячили всякі торси, Готові щомить гамселить себе в грудь по-акторськи Кулаком, під неартикульовані крики (Дослухатись до слів немає потреби — тут важить Лиш перепад інтонацій), та аби ще рядок поетеси, Що ввесь вік писала, яка вона файна та чесна, Не шкварчав поміж скронь так, мов мозок на ньому смажать, Та аби ще навчитись рухатись — тільки коли затерпне Рука чи нога (або скрутить живіт, нівроку!), — Тобто коли не думаєш, як виглядаєш збоку, — То ще б якось далося зробить існування стерпним.

II. О естетика пози! Національна чулість До впізнаваних і розставлених-де-належить Сліз у голосі, дрожу пальців — драпованої одежі (Ще нічого не писнув — а вже зіщуливсь: Забув, бач, “тряхнуть кудрями” й набрати повітря в легені!). В пісні найголовніше — не збитися з такту. Геній повинен поводитись так-то й так-то. І, vice versa: кожен, хто поводиться так-то, — геній. Костюм нав’язує позу самим покроєм. Форми обволікають. Бунтар у процесі бунту Починає вдавать бунтаря. На якому, кажете, ґрунті? Та на нашім, на данськім… Герой удає героя, Поет — поета. Оплески, “Браво!” — Будь ласка, Приглушіть хоч звук — чи скажіть там, хай двері причинять… (“Подобатись” — від “подоба”, себто “личина”, Чи, щоб зовсім було зрозуміло, — “маска”).

III. Я втомилась, кажу, — і дивлюся, як на поверхні свічада (Але де тут взялося свічадо?!) двояться цятато Порохи. Вже і власні слова мої — наче цитата З невідомого джерела, починають мені звучати. Форма вбиває вже тим, що є порожниста (На стінках зсередини сіра кіптява: сухо). З протятих опудал сіється потеруха, Що має імітувати наявність змісту. Свічадо ліпше запнути, і то якнайшвидше, Бо ще трохи — і власну нехіть я теж навчусь удавати… Що лишається справжнім? Лиш кров. Але спосіб її добувати Чи з чужого, чи з власного тіла утратив (вітайте Ніцше!) Будь-що з “духа трагедії”: червінь, загускла, аж темна, Вся в рентґенівських пальцевідбитках, — схожа на витвір “оп-арту”. І тому я трушу головою й торочу: — Не варто, не варто, — Й тим вичерпую тему.

IV. Це естетика пози: ми втратили все, що мали (Якщо тільки ми що-небудь мали…), — окрім потреби Зберігати позори. З клавіатури ребер Добувається звук, що нагадує непомалу Вщент розладнане піаніно, — але при тому Гонору стільки, скільки у піаніста, Котрий завиграшки впоравсь з етюдом Ліста. Це невитравно — це, певно, вже в хромосомах. Ми вклоняємось ідолам: з мокрим холодним серцем, В котрім ні-зерня-віри, ми чинимо ритуали І не-знати-у-кого просим, щоб нас врятували, — Молячись, власне, тільки об тім, щоб не стерся Запис нашого голосу (надто в прегарнім місці, Де він тремтить і вривається: всім перехоплює подих). Жест мармуровіє в ніші, де мав би постати подвиг. Юрми порожніх костюмів уранці заповнюють місто.

V. — Ради Господа Бога! — зриваюсь на крик, але притьмом Кусаю себе за язик: та чи ж я причинна?.. “Бог”, “народ”, “Україна” (з розкотистим “р-р”), “батьківщина” — Стільки слів — наче висхлих стручків, у яких тарабанить пітьма! Поверніть конвертоване слово! Те, що пахне — підсмаленим м’ясом Єретицьким, чи тріском палаючих кіс, чи хоча б куриться Чадом гарячої крови! Мені вже тридцять, І я більше не можу місити в роті пластмасу, Уминаючи душу в формочки так, як мене учили, — Бо вона витікає звідтіль, наче джин із фальшивої тари… Ця естетика пози — це гірше, ніж смерть: це старість, що не має спогадів юности. І — висисає сили. Поверніть конвертоване слово! Те, котрим можна сказатись, Не впадаючи в гріх удавання, — а з ним і віра Повернеться сама

(далі, схоже, хтось аркуш вирвав: уривається запис).

* * *

Лиш крок ступи, поглянь — а слід вже стерся...

У вітра на широкому плечі

Моє маленьке, ношене під серцем

Безлюдне місто — плаче уночі.

Зацитькайте! — з якої речі квилить?

Втрутіться хто, бо ж сили не стає!

Іконний лик в сухих розломах вилиць:

Безкровне місто. Змучене. Моє.

І я уже — згоряю, не згоряю —

Одна з живих, оплавлена свіча! —

А ніч навпереріз, як вовча зграя,

По вулицях, будинках і очах!..

Озвіться хто! Десь має ж бути стражник,

Чия хода надійна, як печать!..

Ох, місту страшно, місту дуже страшно,

Коли усі поснули і мовчать!

І — ні душі: лиш обсипає приском

Дражливий звук ледь чутного плачу.

Лечу крізь ніч! Цілую очі міста!

Мов заговір, ім'я його шепчу, —

І голос той, риданнями зім'ятий,

Всотаю в себе, мов суха земля...

Ах, Боже мій! Таж мусить хтось не спати,

Коли у місті плаче немовля...

* * *

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки, Навскіс через листок, і так, немов уперше: Уперше — на віку, і вперше — на віки Учвал через рядки летить високий вершник!

Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук, Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!.. “Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук, Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.

І тільки ніжний черк — і отерп по душі: Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла, Це слово (о, замри!) — переступом межі, Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…

* * *

Не чекала.

Не вміла.

Не знала, що треба так мало:

Просто слухати — мовчки, ковтать, як сльозу, — крадькома...

Увіходжу в Ваш голос, як в ніжну застуджену хмару, —

На такій висоті, що й землі вже під нами нема!

А була ж невразлива!

А сміхом же била навідліг!

Всі освідчення й клятви скидала — як руку з плеча!

І прониже мене, наче спалах раптового світла,

При байдужім прощанні — сліпучий короткий одчай!

Ударяючись, думка об думку металом услід проскрегоче:

Це придумала я, а чи хтось мені так поробив? —

І чуття розпашілі мої, мов запалені очі,

Судить Ваша душа — фіолетовим і голубим...

Задзеркалля: пані Мержинська

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, — у такому самому Києві, тільки трохи інакшім (всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць, рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), — по хіднику, освітленім плямами листя, Лариса Петрівна Косач–Мержинська котить дитячий візочок, — бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці (підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!); дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська спиняє візочок — поправити укривальце, нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри, не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт, ніжно сюркоче, прицокує язиком (а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар: всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів, вийдеш заміж, народиш — і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку) чекає вогненний янгол, сховавши крила під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву. Входить жінка у чорній сукні, різко стягує рукавички, шпурляє на столик. Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка. Тим часом Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить візочок мимо: не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря — тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність, так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці, Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом: пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі, прощену няньку і куховарку на задньому плані. Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш, Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі. Смерком стають чутніші вологі надихи саду. У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей. І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик: — Міріам! (Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), — мов здригнувшись зі сну, Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець. — Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма розтікається і підсихає, немов іржа). Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати. — Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти? (Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув, і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима — широко розкритими — дивиться в порожнечу.

* * *