4.2. Методи економічного районування (зонування)

4.2.1. Інтегральне економічне районування (зонування)

Крім природно-сільськогосподарського, еколого-ландшафтного, ерозійного районування (зонування) земель у землевпорядному проектуванні часто застосовують економічне районування (зону­вання) територій. Під економічним районуванням розуміють такий поділ території, що виходить з об'єктивних закономірностей природ­них умов територіального поділу праці, формування територіально-виробничих комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку еконо­міки адміністративно-територіальних утворень і є найважливішою передумовою дійового регіонального чи територіального програму­вання, проведення ефективної державної земельної політики.

Розширення функцій територіальних органів влади у розв'язанні соціально-економічних питань та інші чинники зумовлюють підви­щення інтересу до проблем економічного районування, яке перед­бачає максимальну дієздатність територіальних економічних систем і створення таких відносин між радами, районами, які б сприяли підвищенню ефективності суспільного господарства. Цього можна досягти насамперед за рахунок територіально-господарського землекористування спеціалізації згідно з їх природними та економіч­ними умовами до конкретних територій.

Економічне районування (зонування) сприяє економії ресурсних і матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скоро­чення апарату управління, прискорює розв'язання соціально-економічних завдань.

Отже, система управління, що передбачає науково обґрунтоване районування, буде не лише більш економною порівняно із сучас­ною, а й більш гнучкою, здатною пов'язувати у межах конкретних територій загальнодержавні та місцеві інтереси соціально-економічного розвитку

За даними досліджень, доцільною є практика використання кі­лькох різних за призначенням, тобто різноцільових, мереж району­вання (зонування), а саме макро-, мезо- і мікрорайонів або зон.

Економічний район (зона) — це частина території країни ре­гіону або району, цілісна ланка суспільного господарства, що виді­ляється комплексністю, пропорційністю розвитку виробництв і спе­ціалізацією інфраструктури. Наведені ознаки районів (зон) різних рангів неоднакові: чим вищий таксономічний ранг району, тим бі­льша комплексність галузевої структури господарства, різноманіт­ніша структура цільового використання, більш розгалужені еконо­мічні зв'язки, проте менш виражена територіально-економічна єд­ність.

Сучасна концепція економічного районування полягає у визнан­ні диференціації його цільової функції. При обґрунтуванні схем ра­йонування потрібно враховувати не лише умови районування (зо­нування), а й об'єктивні особливості, актуальні завдання управлін­ня соціально-економічним розвитком районів на цьому етапі.

Основними вимогами до схеми основних економіко-географічних, економіко-територіальних або економіко-функціональних районів є: правильне відображення найважливіших об'єктивних особливостей територіальної структури землекористування та поділу праці; дета­лізація територіальних пропорцій суспільного господарства й ура­хування його структури; передбачення більш досконаліших співвід­ношень типів землекористування і структур управління земельни­ми ресурсами.

Результати районування залежать від того, наскільки повно враховано його критерії та найістотніші показники елементів при­роди й суспільства. Зокрема, для вивчення територіальної органі­зації використання і охорони земель, регіональних територіальних аспектів взаємодії суспільства і природи виключно важливе зна­чення має мікрорайонування (зонування). Його видами є внутрішньо обласне і внутрішньорайонне районування. Вони зумовлені та­кими соціальними та економічними процесами, як урбанізація.

При слабко вираженому географічному поділі праці всередині області чи адміністративного району районоутворювальними чин­никами є передусім:

а) однорідність спеціалізації сільського господарства;

б) економічне тяжіння до того чи іншого транспортного вузла або ділянки залізниці, плеса судноплавної річки, а також до того чи іншого центру в сусідній області;

в) однорідність і велика специфічність природно-ресурсного по­тенціалу порівняно з іншою територією (наприклад, підвищена лісистість, наявність моря, заболоченість).

До головних критеріїв виділення районів у межах адміністратив­но-територіальних одиниць належать виробнича спеціалізація і комплексність розвитку. При цьому істотне значення для внутрішньо обласного районування мають структура природно-ресурс­ного потенціалу, густота населення (окремо міського і сільського), розвиненість територіальної інфраструктури, що впливають на спе­ціалізацію господарства окремих районів (зон), тощо.

Основним критерієм економічного районування вважають наяв­ність великих міст (агломератів) або ядра (.промислового вузла) із спеціалізацією у межах великого економічного ра­йону. До районоутворювальних чинників належать також сформо­вані локальні системи розселення та елементи інфраструктури: ме­режа шляхів, система енергоспоживання, мережа ринків збуту про­дукції, рекреаційних або оздоровчих об'єктів і територій тощо.

Отже, характерними для економічного району (зони) є спільність умов і процесів розвитку структури землекористування та його вза­ємодія з навколишнім природним середовищем. Ця спільність ви­значає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соці­ально-економічних та природних умов використання його компо­нентів. Отже, економічний район (зона) є цілісністю, що утворю­ється природно-господарським комплексом певної місцевості у сис­темі соціально-економічних відносин.

Застосовують різні методики районування (зонування) залежно від місцевих умов розвитку системи землекористування, особливос­тей його територіальної організації за неодмінної єдності методоло­гії районування. Зокрема, райони можуть виокремлюватися в ме­жах адміністративно-територіальних одиниць на основі глибокого аналізу сукупності фізико-географічних, економічних, історичних, транспортних та інших умов розвитку і розміщення господарства.

Виділення екологічних районів (зон), що розглядається як про­цес, є важливим засобом оброблення, систематизації, узагальнення та використання просторової економіко-географічної інформації. У цьому разі для нього характерна комплексність охоплення зв'язків між природними, виробничими та поселенськими компонентами.

Районування можна здійснювати дедуктивним («зверху») та ін­дуктивним («знизу») методами. Методично правильнішим є району­вання «зверху», оскільки дає загальне уявлення про можливий діа­пазон типів сукупності. Проте і воно не гарантує точності результа­тів, оскільки не враховує всієї різноманітності чинників та умов районоутворення, хоч є досить продуктивним, активізує мислення і дає змогу краще оцінити виділені райони.

Особливим є метод районування адміністративно-територіаль­них одиниць, який ураховує агломерацію сільськогосподарського виробництва з послідовним використанням місцевих природних і трудових ресурсів або географічного положення (приміський сто­личний чи приморсько-господарський комплекс). Він полягає в кон-туруванні напрямів економічно доцільного використання земель з урахуванням ресурсів збуту продукції.

Подальше вивчення економічних районів (зон) потребує прове­дення їх типологізації за певними ознаками. Це свого роду стено­графічний метод, який дає змогу звести значний обсяг інформації до невеликої кількості категорій.

Кожний із економічних районів (зон) області є однією з її функці­онально відмінних частин. Між собою вони вирізняються більш об­меженим набором спеціалізованих напрямів використання земель за меншої комплексності їх господарства, ніж по адміністративно-територіальному утворенню в цілому, частиною якої вони є. Вони мають також різні за розмірами території, кількість населення, при­родно-господарський потенціал, спеціалізацію тощо.

Спеціалізація економічних районів відображує напрям розвитку їх господарських комплексів, тобто поділ суспільної праці, що склав­ся історично відповідно до природних, економічних та інших особ­ливостей території. Тому важливо виявити чинники, які можуть зу­мовити зміни напрямів подальшого розвитку землекористування та визначити нові лінії ринкових типів землекористування.

Знання реальних можливостей і шляхів подальшого розвитку економічних районів (зон) дає змогу точніше визначити параметри, склад і межі розвитку в цілому землевпорядковуваної території.

Економічні райони так само, як й інші таксономічні одиниці, є історичною категорією. З розвитком земельних відносин і землеко­ристування та істотними змінами в структурно-територіальному поділі земельних ресурсів межі і склад районів іноді значно зміню­ються. У цілому рухомість мережі економічного районування (зону­вання) відносно велика порівняно з мережею районів вищих града­цій. Нерідко проведення однієї транспортної магістралі, створення одного потужного індустріального вузла або потужної зрошувальної системи можуть зумовити утворення нових або зміну меж існуючих районів. Ще швидше може змінитися напрям спеціалізації те­риторіальних систем землекористування внаслідок інтеграції ви­робництва.

Внутрішньообласне і внутрішньорайонне районування дає змогу науково обґрунтовувати розвиток земельних відносин і системи зе­млекористування, вивчати і регулювати взаємодію, наприклад, сільського господарства і природного середовища. Основою їх є ана­ліз природних і соціально-економічних процесів, явищ і чинників.

Багато вчених вважають, що є потреба у нових комплексних природно-господарських підходах до районування для поліпшення територіального управління використанням і охороною земель. З метою розроблення землевпорядних заходів для планування або прогнозування організації сталого землекористування пропонується виділяти райони (зони) територіальної організації використання та охорони земель за трьома чинниками: географічним середовищем (умовами розвитку), економічним чинником (причинами розвитку) і адміністративним поділом (умовами управління). Комплексний підхід до районування забезпечується за таких умов:

1. врахування відмінностей у спеціалізації господарства або ти­пах землекористування всередині адміністративно-територіальної одиниці та виявлення їх сталості і доцільності господарського вико­ристання земель доцільності;

1. виявлення районоутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням те­риторіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньо обласного або внутрішньорайонного економічного району і визначають його місце в ієрархії районів вищого рангу;

2. аналізу транспортно-економічних зв'язків, їх інтенсивності й конфігурації, що впливають на формування функціональної струк­тури землекористування і відображують характер територіальної організації використання земель навколо промислових вузлів і центрів на основі певних галузей спеціалізації;

3. врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у райо­ні, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та форму­ванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінюванням можливого їх впливу на економіку землекористування району (зони);

4. врахування особливостей окремих частин територіально-адмі­ністративних утворень з надмірною заселеністю, заболоченістю, го­ристістю та іншими компонентами природного середовища, які по­мітно впливають на спеціалізацію землекористування.

Із наведених вище передумов районування найважливішою є структуризація окремих частин території області, району за інвес­тиційно привабливими типами землекористування.

районів під впливом індустріального, транспортного і великого сіль­ськогосподарського будівництва. Проте в цілому контури економіч­них районів залишаються достатньо стійкими протягом тривалого часу, що дає змогу ставити конкретні завдання розвитку системи землекористування.