26.Державні процеси в Україні у 1991 – 2008рр

Головним завданням суверенної України з перших днів її існування стало здійснення державотворення.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумки Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України стали правовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.

Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р.

Президентами України були: Леонід Кравчук 5 грудня 91–19 липня 94, Леонід Кучма 19липня 94го.-23 січня 2005, Віктор Ющенко 23 січня 2005-25 лютого 2010, Віктор Янукович 25 лютого 2010-2015рр.

16 квітня 2000 року відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за створення двопалатного парламенту, скорочення кількості депутатів з 450 до 300, але останнього добитись так і не вдалося.

Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Записи майора Служби безпеки України О. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, свідчили про причетність до цього й інших резонансних злочинів представників найвищих ешелонів влади. Вони стали причиною резонансного «касетного скандалу», який значно знизив довіру народу до влади. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла, але авторитет влади був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном.

Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000—2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У 2001 році відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок Віктора Ющенка «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. Вибори Президента України 2004 р. стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став тодішній Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, колишнього Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр., прихильника реформ.

У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: Віктор Ющенко (39,26% голосів), Віктор Янукович (39,11%), Олександр Мороз (5,82%), Петро Симоненко (4,97%). Такий розподіл не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. Голосування другого туру відбулося зі значними порушеннями і фальсифікаціями. Своїм рішенням від 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

Під час Помаранчевої революції Україна перебувала у центрі уваги світової преси. На переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — бл. 12 тисяч осіб. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за Віктора Ющенка проголосувало 51,99% виборців за Віктора Януковича — 44,21%. Інавгурація нового Президента України Віктора Ющенка відбулась 23 січня 2005 року. 17 січня 2010 року відбувся перший тур президентських виборів в Україні, у результаті якого переможця виявлено не було.

7 лютого було проведено другий тур виборів, у якому перемогу з відривом у три відсотка над тодішнім Прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко здобув опозиційний лідер Віктор Янукович. Це перший в історії України випадок, коли президента було обрано менше, ніж 50% голосів виборців.

11 березня було сформовано новий уряд на чолі з Миколою Азаровим.

21 квітня Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 27 квітня цю угоду синхронно ратифікували Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації.

16 листопада 2010 року почалася Акція протесту проти Податкового кодексу, в багатьох містах проводяться масові мітинги і протести, на Майдані Незалежності в Києві розбите наметове містечко. На головній площі столиці зібралося близько 20 тисяч мітингувальників.

27. Політика «українізації» та її наслідки .О. Шумський, М. Скрипник

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття. Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації. Олекса́ндр Я́кович Шумськи́й (*2 грудня 1890 — †18 вересня 1946) — український політичний діяч. Народився у селянській родині. З 1908 — член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 по осінь 1919 — член Української партії соціалістів-революціонерів. Позицію Шумського під час українізації засудили як "національне ухильництво”. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УРСР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Й. Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його українцем В. Чубарем. Мико́ла Олексі́йович Скри́пник (*25 січня 1872, Ясинувата — † 7 липня 1933, Харків) — радянський партійний і державний діяч. Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р. — в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. — голова Народного секретаріату (першого українського Радянського Уряду). Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення Радянської влади в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927–1933 рр. — нарком освіти УРСР. Так, 14 липня 1921 члена колегії ВУЧК, заступника начвідділу по боротьбі з контрреволюцією М. Скрипника призначено наркомом внутрішніх справ УСРР. Був активним провідником українізації України.

Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації. Період «українізації» був часом розквіту різних літературних угруповань, до них входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський. Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної сфери. Вона викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства, наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня.

Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військових керівників, технічної інтелігенції, священиків Російської православної церкви. Вони сприймали її як тимчасове явище.