politologija_2

Одним із перших дослідників політики у Новий час був Нікколо Макіавеллі (1469–1527), який обіймав державні посади у Флорентійській республіці. У своїй найвизначнішій праці “Володар” він визначає державу як відносини між урядом і громадянами, що мають спиратися або на страх, або на любов (не перетворюючись на ненависть та презирство). Створити сильну державу можна за допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичних цілей він може використовувати всі засоби, незважаючи на вимоги моралі.

Творчість Н. Макіавеллі є багатогранною. Він виправдовує звання “батька” політичної науки, оскільки обґрунтував автономність і самостійність політичних знань; сформулював предмет і метод політичної науки; дав політичній науці один з її ключових термінів “держава” – stato; заклав основи аналізу політичної поведінки мас і еліти; став піонером політичної психології, визначив зміст принципу відносності в політиці як взаємодії мети, засобів і ситуації [94, 75]. В історію Макіавеллі увійшов як засновник макіавеллізму – політичної ідеології, яка нехтує нормами моралі для досягнення політичної мети (“мета виправдовує засоби”).

З другої половини XVII ст. політична думка виражена у різних теоріях. Одна з найяскравіших серед них – політична теорія лібералізму, що прагнула до реалізації ідеалу вільної особистості, забезпечення її природних та невід’ємних прав. У політиці активно обговорюється питання про природу державної влади, визначаються різні напрями політичної думки.

Лібералізм – система політичних поглядів, яка визнає свободу людини, індивідуальні права і рівність можливостей найвищими цінностями, захищає виборче право та громадянське суспільство.

Основні ідеї лібералізму: прихильність до парламентського устрою; негативне ставлення до надмірних економічних і соціальних функцій держави; забезпечення основних політичних прав і свобод громадян; розвиток місцевого самоврядування; необхідність конкуренції еліт; застосування компромісу під час вирішення найважливіших політичних проблем.

Англійський політичний мислитель Томас Гоббс (1588–1679) у книзі “Левіафан” обґрунтовував доцільність створення абсолютистської держави як інструмента придушення природного егоїзму людей. Додержавне існування людства він розглядає як “війну всіх проти всіх”, а сама держава є машиною, що забезпечує “збереження” людей без урахування їх особистих інтересів. Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливим лише три її форми: монархію, демократію та аристократію. Монархія краще, ніж інші форми правління, відображає і реалізує абсолютність влади держави.

Англійський філософ Джон Локк (1632–1704) у праці “Два трактати про державне правління” писав, що держава не повинна мати абсолютної влади, бо не людина створена для держави, а держава – для людини. Так, держава правовим способом гарантує громадянам “життя, власність і свободу” [94, с. 77].

Дж. Локк став ідеологом лібералізму. Виступаючи за вільну особистість, він акцентував на потребі обмеження влади держави – індивіди повинні укласти суспільний договір, головним принципом якого є положення про народний суверенітет: народ – джерело влади, що укладає договір, наслідком якого є створення держави. Заслугою Дж. Локка є обґрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права та свободи, а також ідея розподілу влади на законодавчу та виконавчу.

Ідею Дж. Локка про розподіл влади (на законодавчу, виконавчу і судову) активно розвинув французький філософ Шарль Монтеск’є (1689–1755), вказуючи, що влада повинна мати свої межі і не загрожувати правам та свободам громадян. У праці “Про дух законів” він виокремив три типи правління – республіку, монархію і деспотію. Ідеальним типом правління вважав демократичну республіку, проте реальнішою могла бути форма аристократичної демократії, коли правління монарха урівноважує правління представників народу.

Саму можливість співіснування різноманітних принципів державного устрою Ш. Монтеск’є пояснював не соціально-

історичними обставинами виникнення держав різного типу, а співвідношенням між способом правління та фізичними особливостями країни (розташування, клімат) і лише потім – устроєм життя народу, його основних занять, ступеня матеріального благоустрою, релігійних поглядів.

Голландський мислитель Гуго Гроцій (1583–1645) був автором теорії природного права (трактат “Три книги про право війни і миру”). Згідно з його теорією, існує право природне і право волевстановлене. Джерелом першого є природа людини, людський розум, у якому закладено прагнення до спокійного і раціонального спілкування. Волевстановлене право, що має відповідати вимогам природного права, він поділяє на “божественне” і “людське”. Державу він визначає як “досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі”.

Жан-Жак Руссо (1712–1778) у своєму трактаті “Суспільний договір” розробив концепцію народного суверенітету. Він доводив, що єдиною корективою до історичної нині соціальної нерівності – нерівності майнової та нерівності обов’язків – можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав.

Джерелом суперечностей цивілізації він визнавав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Справжнім засновником суспільства, на його думку, був той, хто перший “відродив ділянку землі, сказав “це моє” і хто знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірити”.

Основу політичного життя суспільства Ж. Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу і запропонував систему постійного плебісциту щодо всіх питань політичного життя в державі.

По суті, мислителі Нового часу розвинули концепцію природних прав і суспільного договору як пояснення створення держави. Проголошуючи принцип “держава для людини, а не людина для держави”, ця концепція стала підвалиною політичної доктрини лібералізму.

Консерватизм (лат. “conserve” – зберігати) виникає як антитеза лібералізму і як реакція на Велику французьку революцію, котра визнавалася його ідеологами причиною суспільного хаосу й руйнування. Засновники – Е. Берк, Ж. де Местр, Л. Бональд.

КОНСЕРВАТИЗМ – ідейно-політична течія, спрямована на захист норм суспільного життя, традицій, авторитету школи, сім’ї та церкви і виступає проти радикальних змін у державі.

Політична думка Новітньої доби. Сучасні ідейно-політичні течії

Цей період характеризується:

–виникненням нових політичних концепцій і підходів;

–бурхливим розвитком науково-технічного прогресу;

–подальшим розвитком теорії демократії;

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у світі відбувалося подальше ускладнення практичної політики, накопичення політичного досвіду і знань, що стимулювало розвиток політичної теорії, виокремлення різних підходів та ідей. Саме у цей період відбувається становлення сучасної політичної науки. Головна увага зосереджується на дослідженні проблеми політичної влади, її соціальних основ. Представники – М. Вебер (соціологічна теорія держави), В. Парето і Г. Моска (теорія еліти), Р. Міхельс (теорія олігархізації влади), А. Бентлі (теорія зацікавлених груп).

Макс Вебер (1864–1920) вважав, що для ефективнішого відстоювання своїх прав і свобод окремі індивіди повинні об’єднуватися у групи за інтересами та сприяти легітимізації влади. Він розглядав державу як спільноту людей, що володіє у межах певної території монополією на законний примус та обґрунтував парадигму легітимності як основи довіри підданих до влади. Йому належить теорія бюрократії, яку він вважав спеціалізованим апаратом управління, необхідним в умовах капіталістичного суспільства.

Серед ідейно-політичних течій сучасності варто виокремити: неолібералізм, неоконсерватизм, соціалізм із марксистським і соціал-демократичним підходами, націоналізм, фашизм.

Неолібералізм – різновид лібералізму. Він виник на початку ХХ ст. (Д. Кейнс, Ф. Хайєк, Р. Даль, Ф. Рузвельт); його прихильники виступають за створення “держави загального добробуту” і визнають за нею визначальну роль у соціальному регулюванні, намагаються узгоджувати принципи свободи з принципами соціальної рівності.

Неоконсерватизм формується як сучасна політична течія, що пристосовує цінності консерватизму до вимог постіндустріального суспільства за допомогою зміцнення законності й порядку, звільнення приватного капіталу від активного державного втручання, скорочення соціальних витрат.

Соціалізм (лат. “socialis” – суспільний) – політична течія, яка стверджує ідеал суспільного устрою, заснованого на спільному володінні. Розуміння цієї течії зумовлюють марксистський і соціал-демократичний підходи.

Соціал-демократія (демократичний соціалізм) (П. Бернштейн) ґрунтується на принципах соціальної справедливості, свободи, рівності та солідарності. У сучасній світовій політиці демократія стала значущим поняттям, оскільки більшість націй у світі дотримуються її широких принципів.

Анархізм – радикальне політичне вчення, що заперечує необхідність держави і влади, сприймаючи їх як насильство над особою.

Фашизм (лат. – “fascio” – пучок, в’язка, об’єднання) (Б. Муссоліні) – ідейно-політична правоекстремістська реакційна течія, для якої характерні: ірраціоналізм; крайній націоналізм та расизм – культ “вищої раси”; культ сили і особистої влади; пропаганда війни як природного стану суспільства; суворий контроль за усіма проявами суспільного і приватного життя людей.

Націоналізм провідне місце відводить нації, похідною від якої є національна держава як засіб самоствердження й розвитку народу та суспільства.

Усучасному світі істотними залишаються зв’язки політики

ірелігії, що виявляються у клерикалізмі (лат. “clericalis” – церковний) – суспільно-політичній течії, що виступає за посилення ролі церкви в політиці та духовному житті суспільства, участь релігійних організацій у політичних акціях – виборах, місцевому самоврядуванні тощо.

Упіслявоєнний період (до кінця 70-х рр. ХХ ст.) відбувається розширення сфер політологічних досліджень – поворот до проблем лібералізації політичного життя, демократії та соціальної політики держави [68, с. 158]. Розвиваються порів- няльно-історичні методи дослідження в політології (інституціоналізм – С. Ліпсет, М. Дюверже та ін.); структурно-функціональні концепції політики (Г. Лассуелл, Т. Парсонс, Д. Істон); вивчення феномену тоталітаризму (Х. Арендт, К. Фрідріх і З. Бжезінський); та різноманітні концепції держави добробуту, суспільства споживання.

Наприклад, під час вивчення тоталітаризму було проаналізовано причини його виникнення (масове суспільство), визначено характерні риси (монополія однієї партії і однієї ідеології, взаємозалежність між ідеологією і терором, недопустимість будь-якої опозиції).

Від кінця 70-х рр. ХХ ст. до нинішнього часу триває пошук нових парадигм розвитку політичної науки, пов’язаний з обґрунтуванням актуальних теоретичних моделей і концепцій влади для західного суспільства. Це футурологічна концепція єдиної світової держави (У. Кларк, П. Сон); концепція постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон, Дж. Гелбрейт); концепція інформаційного суспільства (О. Тоффлер, Дж. Нейсбіт, Е. Масуда), концепція національних інтересів (Г. Моргентау) та

ін. [1, с. 158].

Виникнення цих моделей пов’язане з глобалізацією, що перетворює світ на єдине ціле, сприяє розширенню світових зв’язків у всіх сферах та засвідчує необхідність широкого відкритого діалогу між різними політичними інституціями сучасного суспільства.

2.Політологія : підруч. / [СІ.. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.]; за заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. –

К. : Вища шк., 2001. – 415 с.

3.Безродний Є. Ф. Історія політичних вчень : навч. посіб. / Є.Ф. Безродний. – К. : Професіонал, 2006. – 432 с.

4. Себайн Джордж Т. Історія політичної думки / Джордж Т. Себайн, Томас Л. Торсон. – К. : Основи, 1997. – 838 с.

5.Консерватизм: Антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісо-

вий. – К. : Смолоскип, 1998. – 597 с.

6.Лібералізм: Антологія / упоряд. О. Проценко та ін. – К. :

Смолоскип, 2002. – 1122 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Політичні погляди Конфуція.

2.Вчення Платона про “ідеальну державу”.

3.Правильні та неправильні форми правління Аристотеля.

4. Ідея розподілу влади у політологічній спадщині Ш. Монтеск’є.

5.Теорія “плебісцитарної демократії” Ж.-Ж. Руссо.

6.Теорія “природних прав та суспільного договору” як підґрунтя ідеології лібералізму.

7.Ідея соціальної справедливості як запорука популярності соціалістичної ідеології.

8.Націоналізм як ідеологія нації.

Тема 3

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Зміст заняття

1.Політична думка Київської Русі

2.Політична думка в Україні у ХVІ–ХVІІІ ст.

3.Політична думка в Україні ХІХ – першої половини ХХ ст.

Вивчаючи тему “Історія української політичної думки”, студенти повинні: зрозуміти основні проблеми політичної думки Київської Русі; проаналізувати погляди українських мислителів литовсько-польської та козацько-гетьманської доби; засвоїти програмні принципи КирилоМефодіївського братства; охарактеризувати ідейні засади основних ідеологічних напрямів української політичної думки кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.; порівняти погляди представників різних ідеологічних течій.

Політична думка Київської Русі

Початки політичної історії України пов’язують із процесом об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва й утворення феодальної держави Київської Русі, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу.

Прийняття християнства (988 р.) пожвавило міжнародні політичні зв’язки та збагатило культурні надбання Київської держави здобутками візантійської та європейської цивілізацій, що істотно вплинуло на розвиток давньоруської політичної думки.

У політичній думці Київської Русі відобразились найгостріші проблеми політичного життя тогочасного суспільства:

а) зміцнення самостійності та незалежності Київської Русі, її рівноправність з іншими державами;

б) зміцнення державності, єдності і суверенності політичної влади, її централізація як запорука збереження незалежності та цілісності країни;

в) необхідність об’єднання руських земель (окремих князівств навколо великогокнязякиївського) перед зовнішньоюзагрозою;

г) співвідношення світської та релігійної влади, держави та церкви;

д) правове регулювання різних сфер суспільного життя, дотримання законності;

ж) відносини між правителем і підданими, моральні якості правителя та необхідність обмеження його влади законом.

Різні питання зазначеної вище проблематики подані в основних літературних творах Київської Русі – пам’ятках української політичної думки.

Автор “Слова про закон і благодать”, перший київський митрополит руського походження Іларіон зводив історію Русі до історії великих князів, прославляючи тих, які дбали про єдність і міцність держави. Особливо акцентував він на заслугах князя Володимира Великого, якому роль хрестителя Русі вдалося виконати завдяки зосередженню у своїх руках верховної влади.

Князівське єдиновладдя Іларіон вважав запорукою територіальної цілісності Київської держави, міцності державної влади та ефективності її функціонування. Влада князя мала здійснюватися в межах закону, що основувався на нормах моралі і принципах справедливості. Рішуче засуджувалася сваволя правителя у ставленні до підданих. У відносинах між церквою і державою пріоритет належав останній [36].

Правове регулювання різних сфер суспільного життя у Київській державі відбувалося на основі “Руської правди” Ярослава Мудрого – першого писаного слов’янською мовою кодексу законів, відповідно до якого князь та його підлеглі здійснювали правосуддя. Закони “Руської правди” відзначалися гуманністю (особливо для епохи Середньовіччя): заборонялася смертна кара, каралися насильницькі дії, пильно захищалися особиста безпека та майно, відповідно до норм моралі регулювалися родинні стосунки.

Проблеми єдності руських земель, централізації влади, дотримання законності та моральності у відносинах між правителем і підданими нормуються у визначному літературному творі того часу – “Повчанні дітям” авторства онука Ярослава Мудрого