6. Йоганн Генріх Песталоцці — один з найвидатніших представників світової демократичної педагогіки другої половини XVIII - початку XIX ст. У його творах «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Книга для матерів»чимало місця відведено питанням початкового сімейного виховання. Він зауважував, «година народження дитини є першаю годиною її навчання»; розробив завдання , зміст, і методику виховання дутей до школи в умовах сім»ї.

Народився Песталоцці 12 січня 1746 р. в м. Цюріху (Швейцарія) в родині лікаря. Батько його помер, коли хлопчикові було п'ять років. У 1751 р. він вступає до початкової школи, де особливими успіхами не відрізнявся, завжди був невдахою і об'єктом для насмішок та жартів. В той же час Песталоцці з ранніх років були властиві велика доброта, чуйність, готовність прийти на допомогу, надмірна мрійливість і цілий ряд жіночих рис, що стало результатом надмірної любові і турботливості з боку матері.

Створюючи свій заклад, Песталоцці був ознайомлений в загальних рисах з передовою педагогічною теорією і практикою. Він ще в студентські роки вивчав праці Локка, Руссо, Базедова. Центром всього шкільного життя вважалась продуктивна праця в поєднанні з необхідним розумовим, моральним та фізичним вихованням. В сутності Песталоцці організував першу промислову школу для бідних.

Навчання і виховання у Нейгофському закладі здійснювалось одночасно з участю дітей у продуктивній праці (ткацтві, прядінні), а коло знань, до яких прилучав їх Песталоцці, не було широким. Він прагнув дати хлопчикам знання з сільського господарства, садівництва, дівчаткам загальне уявлення про домашнє господарство. Регулярне харчування, загартовування на повітрі і сонці, організація лікарського нагляду, гігієна побуту — все це в додаток до трудової діяльності сприяло фізичному розвиткові дітей.

Матеріальні збитки, неможливість погашення позики, крах життєвих планів змусили Песталоцці взятися за перо. З 1781 по 1787 рр. виходить чотири частини твору “Лінгард і Гертруда”. Успіх книги не тільки повернув Песталоцці в коло його друзів, але й значно розширив його духовні зв'язки. Він знайомиться з Гете, Віландом, Гердером, Клопштоком, Фіхте. На пропозицію уряду Швейцарії він відкриває в м.Станц “Притулок для сиріт”. Песталоцці вдалось в короткі строки згуртувати своїх вихованців в одну велику сім'ю, в якій він виконував роль турботливого батька.

 

Що ж нового в педагогічному відношенні дав для Песталоцці Цей другий досвід його життя?

Відправною в цьому досвіді стала відмова Песталоцці від ставки на продуктивну працю дітей. Тут він відходить від розуміння праці як джерела самооплати, а веде мову про педагогічне значення дитячої праці. «Я розглядав працелюбність, - пише він, — більше з точки зору фізичної підготовки до праці і здатності заробляти, ніж з точки зору отримання від неї прибутку».

Але в міру розвитку давали себе знати суперечності між педагогічною системою і практичною діяльністю Песталоцці. По-перше, дидактика Песталоцці, сконструйована ним стосовно потреб початкової школи, відмовлялась служити середньому навчальному закладу. По-друге, чим більше розширялась освітня справа в Івердоні, тим більше відчувалось невміння Песталоцці знайти правильну лінію зв'язку розумового розвитку дітей з їх моральним вихованням. По-третє, не знайшовши нової лінії в моральному вихованні дітей, Песталоцці вперто тримався за стару базу морально-виховного впливу сімейну форму ставлення педагога до дітей, за якої педагог повинен був виступати по відношенню до дітей в ролі їх турботливого батька, а вдячні вихованці повинні були у відповідь бути слухняними і податливими на всі його вимоги і накази.

Песталоцці підходив до проблеми виховання як соціальної проблеми і будував свою педагогічну теорію на базі соціології. Він досліджує політичні, економічні, соціально-психологічні умови оточуючого середовища, без врахування яких неможливо будувати педагогічну науку. До педагогіки Песталоцці прийшов від соціології і став засновником соціологічного напрямку в педагогіці. «Основою будь-якого хорошого виховання є ретельний підбір засобів і шляхів, за допомогою яких можна природно і легко прищепити кожній дитині навички, переконання, судження і смаки, що зроблять її щасливою у своєму стані і корисним членом суспільства у відповідності із становищем, що вона займає».

Мета виховання, за Песталоцці, полягає в тому, щоб розвинути всі природні сили і здібності людини, причому цей розвиток має бути різностороннім і гармонійним. Песталоцці не сприйняв положення Руссо про те, що людина є досконалою, виходячи з рук Творця, а отже й тези про негативні завдання раннього виховання. І він відходить від цієї концепції Руссо, підкреслюючи необхідність здійснення прямого педагогічного впливу, починаючи з першого дня життя людини. «Час народження дитини є, - за словами Песталоцці, - першою годиною її навчання».

В основу виховання Песталоцці поклав принцип природовідповідності, який він розкриває не в дусі загальної аналогії з явищами природи (Коменський), не в дусі своєрідного саморозкриття природних особливостей дитини (Руссо), а в дусі психологізації виховання і навчання. Він прагне побудувати навчально-виховний процес на основі врахування особливостей психологічного розвитку дитини. Принцип природовідповідності у Песталоцці, порівняно з Коменським і Руссо, набирає багатшого змісту. Він перетворюється в засіб, завдяки якому робиться крок вперед у розумінні наближення теорії педагогіки до психології.

Визначення виховання як «мистецтва сприяти прагненню природи до саморозвитку» сповнене глибокого змісту. Це поступово привело Песталоцці до педагогічної психології, яка повинна допомогти уміло і обґрунтовано керувати цією природою. Визначеність сприймань, ясність уявлень, чіткість понять – такі ступені пізнавальної діяльності намічає Песталоцці.

На відміну від Руссо, Песталоцці вважав, що людина від природи не є досконалою, а може стати такою лише в результаті впливу суспільства. Тому виховання повинно бути суспільним, хоч за духом і організацією повинно будуватись на сімейних засадах. Крок вперед, зроблений Песталоцці порівняно з Руссо, полягає у визнанні активної ролі вихователя, який не тільки створює середовище, що сприяє саморозвитку, але й послідовно і систематично виховує і навчає. Неодноразово в своїх теоретичних працях та в практичній діяльності Песталоцці наголошував на необхідності освіти, на значущості знань і умінь в житті людини. «Людина, що знає багато-що, — пише він, — прийде повніше і швидше від будь-кого іншого до згоди із самою собою, до гармонії своїх знань із своїми життєйськими відносинами і до однакового розвитку всіх сил своєї душі». Людина, яка багато знає, може бути корисною для інших людей, може і порадити і допомогти їм. Зрештою, освічена людина завжди зможе заробити собі на життя і цим самим в старості не буде обтяжливою для своїх дітей чи благодійників.

Висунувши перед навчанням завдання сприяти утворенню у дітей правильних понять, що для його часу було новаторством, Песталоцці роз'єднав єдиний процес озброєння учнів знаннями і розвитку їх розумових сил, вдавшись у крайність, не розуміючи, що обидва ці завдання є єдиними і нерозривно пов'язаними одне з одним.

7. Сковорода

Григорій Савович Сковорода (1722-1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник - загалом мав ідеалістичний світогляд, однак у його поглядах прослідковувалося чимало матеріалістичних елементів. Наприклад, він вважав, що "природа є всьому початком, що вона безмежна у просторі та часі, не має ні початку, ні кінця". А людина є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макрокосмоса. Для неї ніяких вроджених ідей не існує, а джерелом знань слугує навколишній світ.

Педагогічні погляди мислителя в різній мірі розкриваються у притчі "Благодарный Єродій", вірші "Убогий жайворонок", збірниках творів " Сад божественних пісень ", " Басні Харьковськія ".

Зокрема, у названій притчі йдеться про благородного журавля Еродія, який уміло виховує дітей, рятуючи їх від егоїзму, неробства, зазнайства та аморальності. На противагу йому, мавпа намагається виховувати своїх дітей не так, як простий народ, а "по-благородному". Таке виховання здійснюють французькі вчителі. Вони вчать мавп по-французьки говорити, танцювати, співати, грати, володіти світськими манерами з метою потрапити до двору марокканського володаря.

У центр уваги педагога Г.С.Сковорода ставив розумовий розвиток людини, який необхідний для пізнання навколишнього світу і самого себе в ньому. До такого висновку мислитель прийшов на основі власного життя, яке було присвячене пошуку сенсу людського буття. Навчання в Києво-Могилянській академії; піші мандрівки по країнах Європи: Угорщині, Італії, Німеччині, Польщі; прослуховування курсів наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах; робота спочатку в Переяславському, пізніше в Харківському колегіумах, в архівах Києво-Печерської лаври, згодом Сергієвської (Підмосков'я); багаторічні мандрівки Лівобережною Україною допомогли йому дійти до низки педагогічно значимих висновків.

o Метою людського життя є "досягнення вищих доброчинностей, і в цьому досягненні людина "не повинна ставити собі ніяких меж". Пізнаючи себе та самовдосконалюючись, шляхом "цілковитої перемоги духу та душевного спокою" кожний зможе досягнути щастя.

* Праця - основа суспільного життя. У ній людина найповніше само-реалізується, морально самовдосконалюється. Це важливий шлях до добра, оскільки "чим краще добро, тим більшим трудом обкопалося воно як ровом", а "хто труда не перейде, і до добра той не прийде".

o Обов'язки батьків: породити дітей, потурбуватися про їхнє здоров'я, навчити вдячності, оскільки останнє - основа морального виховання. Адже "у подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідую. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, котра посилається їй від Бога? З невдячності - смуток, неувага і жадоба, з жадоби - заздрість, а із заздрості -лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва без законів".

o Виховувати дитину потрібно на основі принципу "еродності" (природо відповідності), тобто навчати тому, для чого вона народжена, відповідно до її натури, що дозволило б організувати життя "за внутрішнім блаженним духом". Природні здібності дітей неоднакові, але природа, подібно до "багатого водограю", наповнює різні посудини до повної місткості". Таким чином, кожна дитина на основі цієї власної повноти має можливість у майбутньому прийти до своєї "еродної праці".

o Важливе значення у вихованні підростаючої людини має також принцип народності, який може обмежуватися навчанням дітей рідною мовою, оскільки народність зумовлена історичними особливостями життя, його укладом, культурою, ментальністю. Зважаючи на це, кожен "повинен узнати свій народ і у народі себе".

o Істинність життя - не у складності, а в "простоті". Через це "ми повинні дякувати Богу, що він створив світ так, що все просте - правда, а все складне - неправда".

o "У істини проста мова", - любив говорити Григорій Сковорода. І він шукав цю мову у спілкуванні з простим народом у мандрівках, під час проведення просвітницьких уроків серед селянського люду, у бесідах із вихованцями.

КОСТОМАРОВ

В грудні 1845- січні 1846 pp. Микола Іванович брав активну участь в організації Кирило-Мефодіївського товариства, написав його статут. Програмні засади товариства, крім “Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”, були викладені М. Костомаровим в “Книгах буття українського народу” та у відозвах “До братів-українців”, “До братів-росіян”, “До братів-поляків”.  Братство внаслідок доносу наприкінці березня 1847 р. було викрите, М. Костомарова разом із  Т. Шевченком  та  іншими  членами  товариства   заарештовано.  Після  річного ув’язнення в Петропавловській  фортеці  Микола Іванович був засланий під нагляд поліції у м. Саратов із забороною викладати у навчальних закладах. У квітні 1859 р. Костомаров був запрошений очолити кафедру російської історії в  Петербурзькому університеті як екстраординарний професор. Лекції його користувалися величезною популярністю і завжди збирали широку аудиторію слухачів. У викладацькій роботі М. Костомаров ставив перед собою два головних завдання: висувати в історичному житті на перший план пізнання народу  в усіх неповторних виявах його життя та популяризувати ідею федерації як вільного об’єднання народів на рівноправних взаємовигідних засадах. Ці настанови, крім лекцій, були розгорнені ним у ряді наукових праць 60-70-х років ХІХ ст: “Начало Руси” (1860), “Две русские народности|” (1861), “Черты народной южнорусской истории” (1861), “Мысли о федеративном начале в древней Руси” (1861).

У Петербурзі  Костомаров  мав  можливість  зустрічатися   з  Т.Шевченком, М.Чернишевським,

П. Кулішем. Разом з В. Білозерським і П. Кулішем він брав активну участь в організації першого українського журналу “Основа”, виробленні принципів університетської реформи,  заснуванні вільного університету, підтримці вимог жінок працювати в артілях, редагував перше посмертне видання творів.  М. Костомаров активно виступав як літературний критик, вів багаторічну полеміку з реакційними колами про українську мову й літературу, цікавився роботою журналу “Киевская старина”. У 1862 p. вчений розпочав видання серії популярних книжок для народного читання, яке було  припинено у зв’язку з Валуєвським указом 1863 року. У 1864 р. М.Костомаров був обраний професором Харківського університету, але як “українофіл” до викладання не був допущений. У 1875 р. по смерті матері до М.Костомарова в Петербург переїхала А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стала дбайливою помічницею свого чоловіка. Незважаючи на погіршення власного  стану здоров’я у 1885 р. вчений закінчив видання 12 томів “Актов Южной и Западной России”. Помер Микола Іванович Костомаров 18 квітня 1885 pоку, похований на Волковому цвинтарі у м. С-Петербург. Право на видання своїх творів учений заповів «Літературному фонду», особисту бібліотеку просив передати Київському університету, а власні кошти витратити на будівництво школи в його рідній слободі Юрасівка. Його творчий доробок — близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей. До сьогодні збереглася садиба Костомарова  під Прилуками в селі Дідівці, де він працював останні десять років.  Громадськість Чернігівщині, культурні діячі намагаються реставрувати будинок і відкрити на його базі меморіальний музей. Педагогічний музей України популяризуючи вітчизняну педагогіку, приділяє значну увагу проведенню виставок, які присвячені видатним науковцям та педагогам. У фондах музею можна ознайомитсь з примірниками  першого українського журналу “Основа” (1862), в організації якого активну участь брав М. Костомаров.

Педагогічні погляди Ушинського, Русової

Причини недостатнього розвитку педагогічної науки Ушинський вбачав у недостатній увазі суспільства до проблем виховання, у вкрай незадовільному стані народної освіти у країні. Визначаючи предметом педагогіки людину, Ушинський відзначав також недостатній рівень розвитку наук про людину, з яких педагогіка повинна черпати дані для розуміння процесів навчання і виховання. Більшість з цих наук самі перебували у зародковому стані. Ще однією причиною була бідність і беззмістовність педагогічної літератури.

Ушинський вважав, що педагогіка може стати наукою у повному смислі слова, якщо вона буде тісно пов’язана з життям, виражати потреби суспільства і спиратися на дані наук про людину.

Педагогіку, як вказує Ушинський, не можна назвати наукою у строгому значенні цього слова. Їй неможливо навчитись як математиці, хімії, астрономії. Крім знань вона передбачає й уміння застосовувати їх на практиці. Педагогіка не досліджує минулого чи теперішнього, а має на меті створення нового, чого ще не було. У цьому відношенні Ушинський називає педагогіку найвищим мистецтвом.

Принцип народності виховання

Ця ідея є центральною у педагогічній системі Ушинського.

Термін "народність" Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу.

Ушинський виступив проти намагань російського уряду провести шкільні реформи шляхом запозичення якоїсь іноземної системи виховання. Він вважав, що громадське виховання є продуктом довготривалого історичного розвитку нації, його неможливо придумати у кабінеті або запозичити в інших народів. Мета виховання, на його думку, визначається особливою ідеєю про людину, властивою для кожного народу: "Кожний народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях." "Виховання бере людину всією зі всіма її народними й частковими особливостями, – її тіло, душу, розум, – і, перш за все, звертається до характеру, а характер і є саме той ґрунт, у якому коріниться народність..."

Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує за­гальної виховної системи для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою.

Складовою частиною ідеї народності в Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання.

Оскільки виховання повинно бути народним, то, як вказує Ушинський, рідна мова повинна займати центральне місце у вихованні людини. Він критикував політику російського царизму в українських школах і наголошував, що навчання у них повинно відбуватися рідною мовою.

Якість навчального матеріалу, на думку Ушинського, залежить, передусім, від методів, які використовує вчитель. Він надавав важливого значення методам усного викладу, лабораторно-практичним роботам, письмовим і усним вправам, роботі з книгою.

Серед методів усного викладу звертав увагу на розповідь, за допомогою якої у більшості випадків учням передаються нові знання. Тому до розповіді ставив високі вимоги: строга послідовність викладу і виділення головного, переконливість думок, жива і образна мова вчителя.

Кращим методом навчання для всіх вікових груп школярів називав бесіду, особливо сократичну. Але наголошував, що це є надзвичайно складний метод, який вимагає високої майстерності учителя. Застерігав, що бесіда не призначена для передавання нового матеріалу, як це помилково вважали, а "для кращого засвоєння вже поясненого".

Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової концепція національного виховання. Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній можуть успішно здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

Школа повинна бути активною, будуватися на принципі самодіяльності дітей. Вона має стати школою соціального виховання.

Соціальне виховання розвиває в дитині ті особистісні риси, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином.

Суть соціального виховання в новій школі полягає у створенні наступних умов:

1) товариська атмосфера в школі, довірливі відносини між вчителями та учнями;

2) учнівське самоврядування;

3) заміна класу нечисленними рухливими групами;

4) реформа методів навчання (перехід від пасивних до активних);

ДУХНОВИЧ

 Педагогічні ідеї О.В. Духновича

Визначну педагогічну діяльність у першій половині та середині XIX ст. проводив на Закарпатті Олександр Васильович Духнович (1803—1865). Педагог стверджує, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли вона набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на думку О.В. Духновича, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. Отже, людині треба надати освіту, повноцінне виховання, тільки тоді вона буде корисною собі та суспільству. Виходячи з цих позицій, О.В. Духнович все життя дбав про створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей. Підбиваючи підсумки свого життя, він з гордістю заявив: "Я сподорожував усю Маковицю, навчаючи і закликаючи народ будувати школи і, слава Богу, в 71 селі заснував училища...".

Олександр Духнович у своїх ідеях стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство. Довгий час теоретична спадщина і досвід практичної діяльності самобутнього просвітителя карпатських русинів і всього українського народу О.В. Духновича по-справжньому не доводились до широкої громадськості, і лише в останні десятиліття XX ст. поволі, але впевнено, з'являються дослідження, розвідки щодо життя та творчості славетного українця. Великою заслугою педагога є написання ним підручників для народних шкіл. У 1847 р. він створює перший буквар на Закарпатті "Книжицю читальну для начинающих", у 1831 р. пише підручник з географії "Краткий землепис для молодих русинов", у 1853 р. — "Сокращенную грамматику письменного русского языка" тощо.

Вершиною педагогічної творчості О.В. Духновича є написання ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи. Взятися за створення цієї праці просвітителя примусила відсутність систематизованих знань з теорії та практики навчання дітей, підготовки вчителів до наставництва. Це ускладнювало навчальний процес, більшість учителів, не маючи відповідних знань для роботи з дітьми, інтуїтивно вели навчання, часто невміло дбали про розвиток дітей. Враховуючи це, О.В. Духнович систематизував наявні педагогічні знання, використавши власний досвід і подав їх у вигляді підручника для вчителів і тих, хто готується взятися до наставництва. О.В. Духнович вважав педагогіку мистецтвом мистецтв, а педагог, на його думку, усіх митців з огляду на звання своє перевищує. Для того щоб, за висловом О.В. Духновича, людину і людство влаштовувати, необхідно досконало оволодіти педагогічними знаннями, навчитися їх застосовувати.

О.В. Духнович, як і його попередник Г.С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природу дитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливості дітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприяти всебічному їхньому розвитку: "щоб сили людські, тілесні і духовні, природою людині надані, з молодості... зберегти і удосконалювати".[12.18-23]

Особливо педагог наполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученні їх до фізичної і, зокрема, аграрної праці. У зв'язку з тим, що діти не однакові за природою, вони потребують індивідуального підходу, "адже від натури деякі діти схильні суттю на деякі витівки". У такому разі педагог зобов'язаний вживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмувалися негативні якості. При цьому Духнович застерігає вихователя від того, "щоб пристрастями тими не нашкодив, але ще примножив і збільшив в учневі такому...". [10. 38].

Розглядаючи природу як чинник, що визначає природні нахили людини, її задатки до фізичного та інтелектуального розвитку, педагог підкреслює, що сам розвиток значною мірою залежить від системи вправ і наставляння, або виховання. Останнє має враховувати природу дитини і сприяти саморозвиткові, вдосконаленню природних обдарувань.Обстоюючи принцип природовідповідності, О.В. Духнович дбає про рівномірний розвиток фізичних і духовних сил дитини, наголошує на тому, щоб ці "сили завжди в рівномірності були".

"Настанови, — писав О.В. Духнович, — прямий кінець або прямий напрямок хай буде людство, або, як мовиться, людськість, людинолюбство... поскільки людство в цивільному житті є найбільша доброчесність...". [10. 39].

Таких людей може виховати рідна школа, духовно багата сім'я. Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу. У ній учні мають навчатися рідною мовою, яка всебічно розвиває природні сили. Навчання чужою мовою є протиприродним і затримує розвиток здібностей дітей, воно безсиле й гальмує поступ особистості й народу. Рідна мова в народній школі має становити "предмет головний, центральний, що входить до всіх інших предметів і збирає до себе їх результати".

Забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиною педагогіки О.В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати - в дітях людяність, людинолюбство, доброчинність.Також мова має сприяти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей. Педагог вважав, що у процесі навчання діти мають засвоювати реальні знання. Сільські діти мають користатися ними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видами діяльності. Тобто О.В. Духнович обстоював реальні знання, але водночас дбав і про те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Цій меті були підпорядковані розроблені педагогом навчальні плани для першого і другого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О.В. Духнович дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

Щоб "людину і людство влаштовувати", народна школа має бути осередком духовної культури.

Навчаючись у школі, діти мають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили, прищеплює любов до рідної землі й не дозволяє вихованцеві вбиратися у "чуже пір'я". О.В. Духнович щиро вірив у те, що шляхом поширення освіти поліпшується мораль людей, а це, у свою чергу, робить суспільство гуманнішим і веде до злагоди та згоди в ньому. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей педагог вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї народу, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо. У процесі виховання, на думку О.В. Духновича, повинен мати місце широкий вибір методів впливу в гармонійному їх поєднанні, бо "слова вчать, а приклади приваблюють".

Особливу роль у зростанні молоді він надає прикладу старших: батьків, учителів, яких застерігає від необачних вчинків, закликає до мудрості та виваженості в діях. О.В. Духнович наводить сентенцію про те, що "діти розбещених батьків теж розбещеними бувають, а розбещений учитель всіх дітей розбещеними зробить і замість доброчесності розплодить злонравність і розбещеність у цілому суспільстві". Педагог надіється на усвідомлення дорослими свого призначення в родині, школі, у цілому в житті. Виховання передбачає засвоєння дітьми звичаїв свого народу шляхом вправ і наставляння. Першими наставниками і вихователями дітей є їх батьки. [6. 47-48].

Звертаючись до батьків, О.В. Духнович пише: "Дай сину твоєму здоровий розум, дай йому добрий норов, дай йому науку, здібності; працьовитість, добре серце... дай йому добру волю... — і дав йому все".[10. 40].

Як важливий засіб виховання педагог розглядав залучення дітей до праці, через яку вони набували реальних знань. Він визначає широке коло трудових обов'язків дітей, виконання яких узгоджується із їхніми фізичними можливостями (робота в саду, на городі, у дворі тощо). "Землеробство для людини є природною вправою, воно... сили зміцнює, розум розвиває, також приносить користь людині. Для того також потрібно їсти, щоб всюди до школи належала більша загородка (город) або сад, в якому діти могли привчатися до науки правильного землеробства впражнялися..." О.В. Духнович слідом за Г.С. Сковородою приділяв увагу проблемі зайнятості дітей. На його думку, вони повинні завжди займатися корисними справами, дозвілля їхнє має бути доцільним і розумним, інакше неробство призведе до пустослів'я, ліні, непокори, злих вчинків тощо. Отже, виховання має здійснюватися продумано й за певною системою. Особливо важливу роль у зростанні громадянина О.В. Духнович надавав народному вчителеві. Вчитель повинен всебічно знати і розвивати особистість учня. Для цього він має добре знати анатомію і фізіологію дитини, її вікові особливості й можливості, закономірності їхнього розвитку. О.В. Духнович вважав вчителя тією особою, яка ростить і формує патріота свого народу і краю. Тому вчитель, на його думку, має у дітях "народолюбіє возбудити" і в серцях їхніх закріпляти любов до своєї народності. Для цього треба використовувати всі засоби: поетичне слово, історичні твори і бувальщину, народну пісню, що збуджує любов до рідного краю, тощо. [2.10-14].

Учителів О.В. Духнович називає просвітителями народу, його сіллю. Діяльністю вчителя має бути знищено зло і процвітати доброчинність. На думку педагога не кожна людина може бути наставником. Ним є той, хто має природні нахили, добре знання предметів та навчання дітей. У "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" О.В. Духнович виставляє такі вимоги до вчителя:

"...Наставник повинен бути обдарованим особливими якостями, і між ними такими:

1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання і відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доб-рочесностями.

4. Повинен бути від природи лагідним, поважним, з повним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладання.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати.

Хто цих властивостей, від природи дарованих, не має, той не принесе у педагогічній сфері ніякої користі, і краще йому відмовитися від цієї служби, ніж коли-небудь жахливо відповідати за недоліки і бути навіки покараним". [11. 229-234].

АЛЧЕВСЬКА

Найціннішим внеском Христини Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею методика проведення літературних бесід з учнями. Вона використовувала літературні бесіди як один з найефективніших методів на уроках, позакласних заняттях, у роботі поза школою. Вона проводила бесіди за системно розробленою і чітко контрольованою програмою як обов'язкове навчальне заняття. Програма літературних бесід у школі Алчевської періодично поновлювалася і обговорювалася на загальному зібранні вчителів. Ефективність праці перевірялася здебільшого через письмові роботи.

Методика у школі Алчевської створювалася колективними зусиллями очолюваних нею вчителів, за участю видатних педагогів того часу — М. А. Корфа, В. А. Євтушевського, В. І. Водовозова.

Школа була першим та не останнім кроком Христини Алчевської шляхом просвітництва. Вона організувала в Харкові Товариство грамотності, першу громадську бібліотеку (нині Державна наукова бібліотека ім. В. Короленка). Понад півстоліття присвятила вона педагогічній діяльності, яка здобула високу оцінку українських, російських і зарубіжних діячів культури. Христину Алчевську було нагороджено почесним дипломом на Всесвітній педагогічній виставці 1899 року в Парижі. Вона була віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

З іменем Христини Алчевської пов'язані подальша історія недільних шкіл і майбутній розвиток методики навчання дорослих.

Сучасники, відзначаючи п'ятдесятиріччя її творчої праці, зазначали, що перед діяльністю Христини Алчевської, "наповненої пафосом і одухотворенням, яка не припинялася упродовж всього цього періоду, не дивлячись ні на що, ні на які зовнішні перепони і обставини, — перед таким фактом не можна не схилити голову".

Христина Данилівна Алчевська залишила по собі прекрасні спогади "Передумане й пережите", свої щоденники, цікаве листування з відомими людьми того часу — Л. Толстим, І. Тургенєвим, Ф. Достоєвським, І. Франком, В. Короленком.

І.Огієнко великого значення надавав ознайомленню дітей з національними звичаями та обрядами. Учений доводив необхідність формування в підростаючого покоління поваги до звичаїв свого народу. "Звичаї він поділяв на родинні (домашні), релігійні, загальнонародні", – писала А.А. Марушкевич. І.Огієнко орієнтував на прилучення молоді до дотримання обрядів свого народу, оскільки вони поєднують у собі багато естетичного, морального, етичного, історичного і філософською. Звичаї та обряди об’єднують минуле і сучасне, свідчать про наявність етнічної спільності людей. "У який бік не поглянемо, скрізь бачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український", – зазначав великий мислитель. Підтвердження цих думок знаходить своє відображення і в сьогоденній практиці навчально-виховної роботи з дітьми. Жодна родина, жодний заклад освіти не має обходитися без використання народних традицій, звичаїв та обрядів. Це той фундамент виховання, що переходить і передається з покоління в покоління. "На основі народних традицій у дітей формуються норми й правила моральної поведінки, світосприймання. Традиції – це живий пізнавальний, емоційний, зрозумілий зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім народу. Прилучаючись до традицій, наслідуючи їх, діти вбирають їх пізнавальний, психологічний, моральний, естетичний зміст", – підкреслюється в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.). І.Огієнко наголошував на великому виховному змісті народного календаря – системи історично обумовлених дат, свят, подій, традицій, звичаїв та обрядів, які в певній послідовності відзначає весь народ протягом року. Педагоги повинні зосередити свої зусилля на вивченні дітьми народного календаря, розумінні його виховного значення, духовного потенціалу і змісту. Свята, фольклорно-календарні традиції, звичаї українців вказують на їхній високий культурний рівень, ступінь талановитості, глибокий гуманістичний потенціал. "Народний календар… прилучає дошкільнят до живої енциклопедії побуту й дозвілля народу. У могутньому гармонійному комплексі емоційно-естетичних засобів виховання дитина формується як представник певного етносу. У дитячому садку народний календар є природовідповідною програмою національного виховання. Традиції і обряди притаманні кожному святу, пов’язані з природою рідного краю, природою самої людини, трудовою діяльністю народу в різні пори року. Вони поглиблюють емоційні зв’язки дитини з життям, працею, красою рідного народу…". У процесі підготовки до свят, календарних дійств та під час проведення їх у дітей пробуджуються, поглиблюються і закріплюються найкращі якості особистості: творче ставлення до дійсності, кмітливість, працьовитість, ініціативність, діловитість, підприємливість, а головне – любов до рідного народу, до батьківщини. Педагогічні ідеї Івана Огієнка і сучасні концепції національного виховання Досить часто, з’ясовуючи актуальність тієї чи іншої освітньої проблеми, ми звертаємося до досліджень зарубіжних учених, безпідставно забуваючи про величезну вітчизняну наукову скарбницю. Доречно згадати про деякі аспекти виховання дітей дошкільного віку на сучасному етапі і простежити, як воно трактувалося видатним українським мислителем Іваном Огієнком на початку ХХ ст. І.Огієнко дав настанови, як треба здійснювати національне виховання підростаючого покоління: прищеплювати любов до свого народу, народної творчості, рідної мови. "В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по корнях слів можна довідуватись і про культуру нашу", – писав він.  Так само про це говориться і в одному із основних державних документів сьогодення – проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993), де акцент ставиться на необхідності націоналізації освіти: "Необхідно формувати особистість у контексті рідної культури, мови як емоційного природного середовища дитини, що відповідає її етнопсихології". Пріоритетну роль у формуванні особистості Іван Огієнко відводить родині, яка є, на його думку, джерелом національного духу, високої свідомості й моралі. "Чого батько і мати навчать у родині, з тим і в світ піде дитина", – вказував педагог. Дослідниця просвітницької та педагогічної діяльності Івана Огієнка А.А. Марушкевич зазначає, що основними засобами родинного виховання мислитель вважав мову, материнський і батьківський вплив, рідномовне оточення, етнічне середовище. Крім того, учений підтримував думку про виховання в дітей поваги до моральних законів свого народу, яка виробляється в сім’ї, насамперед, прикладом батьків, старших братів і сестер, інших осіб. Батько і мати повинні докласти зусиль для забезпечення дитині рідномовного оточення, щоб не сталося пізніше відокремлення її від української нації. Відчуження від своєї нації І.Огієнко розглядав як скривдження людини на все життя, забуття нею духовних заповітів предків. Як на перших вихователів – батьків вказується в усіх існуючих нині документах з питань дошкільного виховання і освіти. Зокрема, у Державній національній програмі "Освіта" (Україна ХХІ ст.) (1993 р.) зазначається, що дошкільне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання: "Батьки, як перші педагоги, покликані створити умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, … сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу. Сім’я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей". "Основи духовного та фізичного формування особистості закладає сім’я. Родинне виховання в єдності з суспільним дошкільним вихованням забезпечує повноцінний та всебічний розвиток дитини", – підкреслено в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993). Тобто, ніяким соціальним інститутом не можна замінити рідне родинне оточення, яке забезпечує входження дитини у великий життєвий світ. Саме в сім’ї малюк здобуває початкові знання, вміння та навички, засвоює норми і правила поведінки, здобуває певний соціальний досвід. Заслуга Івана Огієнка полягає і в тому, що він розкрив основні засоби здійснення національного виховання підростаючого покоління. За твердженням педагога, мова нерозривно пов’язана з народом та його історією, "… і коли ми мусимо любити свій народ, то тим самим мусимо любити і берегти й свою рідну мову, бо без мови народ не може існувати". Спираючись на власний досвід, І.Огієнко доводить, що "безмовний народ – не народ". Спілкування з дітьми своєю мовою веде до підвищення свідомості, формує гідність, високі моральні якості. "Рідна мова – то найголовніший наріжний камінь існування народу, як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу, бо рідна мова – то основа нашої історії, як душа цього народу". На думку І.Огієнка, мова – це найкращий вихователь, бо завдяки їй формуються основи духовного світу дитини, тільки вона (мова) може забезпечити повноцінне життя особистості. Особливу увагу як засобу виховання, вважав І.Огієнко, потрібно приділяти рідній природі. "Пишна природа чарівного краю нашого сама нахиляє своїх мешканців до замилування у всякім мистецтві", – писав він. Так само високо підноситься вплив природи на процес розвитку і виховання дітей і в сучасних документах у галузі дошкільного виховання. "Природа рідного краю є основою матеріальної і духовної культури народу… Природні фактори, що зумовили національні особливості українців, формують у дітей чуття єдності, гармонії людини й природи. Дитяче чутливе сприймання природи як живого організму, зустріч її з таємницями, прагнення осягнути їх, породжує любов до природи, екологічне світобачення". На думку І.Огієнка, важливе місце в системі національного виховання займає історія, тобто реальні події, факти про виникнення, становлення і розвиток свого рідного народу і нації. Він вважав, що знання з історії свого краю містять високий виховний потенціал і сприяють формуванню національного світогляду, свідомості, самосвідомості й духовності. Погляди Івана Огієнка на роль історичних фактів у виховній роботі простежуються в багатьох його працях. Педагог-мислитель застерігав від "перекручування" історичних фактів і подій. Він наголошував на тому, що кожен вихованець повинен знати з дитинства, шляхом навчання, що український народ "має свою довгу історію". Чи не це ж саме говориться в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.), де записано: "Рідна історія дає знання про виникнення, становлення й розвиток свого народу… У дітей пробуджують розуміння історії та інтерес до неї, духовність, історичну пам’ять, усвідомлення себе як частини народу. У доступній формі дітей знайомлять із сучасними соціальними процесами національного відро- дження". І.Огієнко великого значення надавав ознайомленню дітей з національними звичаями та обрядами. Учений доводив необхідність формування в підростаючого покоління поваги до звичаїв свого народу. "Звичаї він поділяв на родинні (домашні), релігійні, загальнонародні", – писала А.А. Марушкевич. І.Огієнко орієнтував на прилучення молоді до дотримання обрядів свого народу, оскільки вони поєднують у собі багато естетичного, морального, етичного, історичного і філософською. Звичаї та обряди об’єднують минуле і сучасне, свідчать про наявність етнічної спільності людей. "У який бік не поглянемо, скрізь бачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український", – зазначав великий мислитель. Підтвердження цих думок знаходить своє відображення і в сьогоденній практиці навчально-виховної роботи з дітьми. Жодна родина, жодний заклад освіти не має обходитися без використання народних традицій, звичаїв та обрядів. Це той фундамент виховання, що переходить і передається з покоління в покоління. "На основі народних традицій у дітей формуються норми й правила моральної поведінки, світосприймання. Традиції – це живий пізнавальний, емоційний, зрозумілий зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім народу. Прилучаючись до традицій, наслідуючи їх, діти вбирають їх пізнавальний, психологічний, моральний, естетичний зміст", – підкреслюється в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.). І.Огієнко наголошував на великому виховному змісті народного календаря – системи історично обумовлених дат, свят, подій, традицій, звичаїв та обрядів, які в певній послідовності відзначає весь народ протягом року. Педагоги повинні зосередити свої зусилля на вивченні дітьми народного календаря, розумінні його виховного значення, духовного потенціалу і змісту. Свята, фольклорно-календарні традиції, звичаї українців вказують на їхній високий культурний рівень, ступінь талановитості, глибокий гуманістичний потенціал. "Народний календар… прилучає дошкільнят до живої енциклопедії побуту й дозвілля народу. У могутньому гармонійному комплексі емоційно-естетичних засобів виховання дитина формується як представник певного етносу. У дитячому садку народний календар є природовідповідною програмою національного виховання. Традиції і обряди притаманні кожному святу, пов’язані з природою рідного краю, природою самої людини, трудовою діяльністю народу в різні пори року. Вони поглиблюють емоційні зв’язки дитини з життям, працею, красою рідного народу…". У процесі підготовки до свят, календарних дійств та під час проведення їх у дітей пробуджуються, поглиблюються і закріплюються найкращі якості особистості: творче ставлення до дійсності, кмітливість, працьовитість, ініціативність, діловитість, підприємливість, а головне – любов до рідного народу, до батьківщини. Не менш важливу цінність має і народне мистецтво. Українці, вважав учений мають багатющу спадщину національного мистецтва. На його думку, виховання засобами народного мистецтва – "глибоко змістовне", "пристойне". Ці роздуми мають відбиток у проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.): "Мистецтво, сконцентроване в естетичній формі, матеріалізує національний дух народу в проявах його творчості. Твори українських скульпторів, художників, народних митців яскраво відбивають риси національного характеру і відображають життєвий уклад, історію й культуру народу України". Народне мистецтво в його різноманітних видах і жанрах формує в дітей естетичні смаки, відчуття багатства, краси національного духу. Народна творчість виявляє в дошкільників потяг до прекрасного, породжує бажання розвивати традиційні форми мистецтва. "Мистецькими традиціями мають бути просякнуті всі сфери життя дітей", – підкреслено в документі. Особливого значення Іван Огієнко надавав вихованню піснею. "Пісню утворив наш народ такою, як ніхто з інших народів… Наші пісні – це тихій рай. Це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними". Вони впливають на формування гордості за свій народ, його минуле, спонукають дітей прилучатися до цього виду народної творчості. "Засвоєння національної музичної культури дітьми зумовлене національним музичним генотипом. Це вироблена поколіннями сукупність музичних структур і засобів…, які передаються, закріплюються спадково і забезпечують природне органічне сприймання та переживання. Органічність сприймання і переживання фольклорного музичного мистецтва зумовлюються вродженою готовністю дитини до сприймання інтонаційного багатства рідної національної музики й мови, особливостей їх ритмічного інтонування тощо", – підкреслюється в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1999 р.). До цінних джерел національного виховання вчений відносив фольклор – "найкращий здобуток старовини, що має вплив на стару й нову українську літературу". Виховання засобами фольклору впливає на розвиток емоційної сфери дитини, сприяє формуванню глибоких духовних почуттів підростаючої особистості, "допомагає відтворити картину світу в традиційних для народного світогляду формах: казках, прислів’ях, приказках, забавлянках, колисанках, мирилках, потішках тощо". Іван Огієнко наголошував також і на виховному значенні рідного побуту. На його думку, діти повинні знати глибокий смисл і значення оформлення житла в національному дусі, елементи національного одягу тощо. "Ми бачимо орнамент на кожному кроці життя селянського: малюнки криють сволоки й комини, містяться над дверима та вікнами, по стінах хат, оздоблюють дерев’яний посуд, широко розкинулись по скринях, мисниках, річах свіцьких…", – писав мислитель. З дитинства в малюках формується "доречне й естетичне" використання елементів українського національного побуту, "розуміння їх краси й моралі", тобто відчуття своєї етнічної належності, ставлення до свого народу. Як можна бачити, переважна більшість ідей Івана Огієнка з питань виховання дітей переплітається із запитами і завданнями педагогіки сьогодення. На часі проблеми реалізації національної системи виховання в практиці роботи дошкільних закладів. Засоби, запропоновані видатним українським мислителем І.Огієнком, – рідна мова, природа рідного краю, історія, звичаї, обряди, народний календар, мистецтво, українська народна пісня, фольклор, побут та ін., – мають місце і в сучасних концепціях МАКАРЕНКО

Педагогічна діяльність А. С. Макаренка ввібрала в себе кращі досягнення класичної та нової педагогіки. Його спадщина — досягнення всього прогресивного людства, яке прагне-до гуманної освіти. Він вирішував складні педагогічні проблеми, які хвилюють нас і зараз. Тому ми впевнено говоримо "А. С. Макаренко — наш сучасник", "З А. С. Макаренком — у XXI сторіччя". Його розробки в педагогіці не втратили свого значення і сьогодні.

Перша стратегічна лінія його світогляду — віра в педагогіку, її випереджуючу функцію в розвитку дитини, підлітка, юнака. Він постійно підкреслював, що справжня педагогіка живиться самим життям. Говорячи про результати своєї роботи, він каже: "... не-я це створюю і не купка педагогів, створює це "диво" вся атмосфера життя". Виховує кожен квадрат землі. Єдність виховання і життя червоною ниткою проходить через усю творчість педагога.

Велике значення праць А. С. Макаренка в розробці цілей виховання. Для кожної епохи і для кожного покоління, вважав А. С. Макаренко, мета виховання повинна визначатися діалектично, тобто її потрібно знаходити у вимогах суспільства в даний час. А. С. Макаренко з граничною точністю визначив цілі виховання, виконав завдання формування людини-бор-ця, патріота, трудівника, колективіста з високим почуттям соціальної відповідальності і дисципліни.

А. С. Макаренко обґрунтував взаємозв'язок виховання і вивчення особистості дитини, колективу і особистості, навчання і виховання; показав співвідношення педагогіки з іншими науками, розкрив шляхи узгодження шкільного, сімейного і позашкільного виховання. Проблемі створення гармонії суспільного і особистого інтересу у вихованні Антон Семенович присвятив багато років педагогічної діяльності і багато сторінок своїх творів. У цій гармонії він бачив щастя людини і суть виховання. Виховання в колективі він розглядав як метод, спільний для всіх і який у той же час дає можливість розвиватися кожному.

Важливим уроком для нас є висновок видатного педагога про те, що гуманізм полягає не в красивих словах і деклараціях, а у відповідальності, повсякденній реальній роботі зі створення нормальних умов для здорового побуту, навчання, праці, освоєння професії, фізичного зростання і духовного росту молодої людини. Саме на справжньому піклуванні про наших дітей, їх розвиток ми повинні сьогодні перевіряти гуманізм і демократизм керівників виховних закладів, організаторів народної освіти, учених, педколективів і педагогів.

 

Теорія педагогічного колективу, розроблена і втілена в життя А. С. Макаренком, і сьогодні допомагає оновити виховну роботу в закладах освіти. Модель учнівського колективу, створена А. С. Макаренком, є неперевершеною. Це колектив, який виникає на основі спільної діяльності і спільних цілей, чіткої демократії життя дітей. "Колектив учителів і колектив дітей, — писав Макаренко, — це не два колективи, а один колектив, і перш за все колектив педагогічний". Високий динамізм життя колективу, тісні зв'язки між його членами, відкрите, демократичне обговорення всіх питань на загальних зборах, в інших органах учнівського самоуправління поступово стають запорукою здорової громадської думки; періодична заміна активу, рівні вимоги до кожного і обов'язковий звіт за роботу перед колективом стають перегородкою для чванства, зазнайства, бюрократизму.

Зрозуміло, що конкретні форми організації самоуправління, які існували в колонії ім. М.Горького, у комуні ім. Ф.Е.Дзержинського, не всі і не завжди можуть бути перенесені в практику сучасної школи. Але дух дискусії, колективного вироблення рішень і свідомої дисципліни, атмосфера, яка формувала почуття господаря у своєму колективі і країні, — усе це повинно ретельно вивчатися нашою школою, дитячими організаціями в нових умовах. За Макаренком, "дисципліна — це перш за все не засіб виховання, а результат, і вже потім вона стає засобом". Дисципліна формується повагою до колективу, захопленістю навчанням, працею.

А. С. Макаренко, продовжуючи роботу прекрасних педагогів 20—30-х рр., розробив методи виховання дітей, довів необхідність усіх педагогічних засобів, спрямованих на реалізацію цілей виховання. Завдяки А. С. Макаренку в теорію виховання і в практику нашої школи широко ввійшли такі методи виховання, як: організація колективу, формування громадської думки, поєднання поваги з вимогливістю, створення позитивних традицій, використання змагання, розумних і мотивованих видів заохочень. Не втратила актуальності і в сучасних умовах макаренківська ідея перспективних ліній, як методу розвитку колективу і особистості. "Виховати людину, — писав А. С. Макаренко, — значить виховати перспективні шляхи досягнення завтрашньої радості".

А. С. Макаренко підкреслював значення гри як методу навчання і виховання: "Потрібно йти назустріч постійному прагненню дітей до гри".

Внесок А.Макаренка в розробку методики виховання ми бачимо і в тому, що він не лише показав, що повинен робити вихователь, але й розкрив, як це слід робити: "Виховання дітей — це легка справа, коли вона робиться без нервів, на основі здорового, спокійного, нормального, розумового і веселого життя". /т. VІІ, с.157/. До цього повинен прагнути кожен вихователь, особливо молодий.

В основу виховання колективу і особистості А. С. Макаренко ставив колективну працю, органічно поєднану з навчанням, грою, спортом. Центральне місце в його системі відводиться поєднанню повноцінної середньої освіти з продуктивною працею на технічно добре обладнаній базі. Головне для Макаренка — не "гра в працю", а організація дитячого виробництва на госпрозрахунковій основі, як на справжньому підприємстві. Системі профтехосвіти потрібно сміливо включати учнів у систему виробничих відносин, бо лише сфера виробництва формує почуття відповідальності за якість продукції, за результат праці, за збереження обладнання, своєчасне постачання.

Внесок А.Макаренка в сучасну педагогічну науку неможливо переоцінити, його система пройшла через вогонь життєвого експерименту. Справи та ідеї Антона Семеновича вивчаються і розповсюджуються у всьому світі. Багато уваги приділяв Макаренко питанням фізичного й естетичного виховання дітей і молоді. На першому місці повинне стояти завдання — випустити здорове покоління. "Дохлі виробники і будівельники нам не потрібні, неврастеніки лише зіпсують нашу справу", — писав Антон Семенович /т. І, с.190/,

У комуні ім. Ф. Е. Дзержинського кожен день починався ранковою зарядкою на свіжому повітрі, незалежно від погоди, колоністи любили спорт: лижі, ковзани, футбол теніс та ін. Кожен комунар повинен був здавати норми значків БГПО і ГПО. Проводилися заняття із спортивної та художньої гімнастики, з акробатики. Найбільш ефективним засобом фізичного виховання Антон Семенович вважав гру, він сам спрямовував роботу з розробки і впровадження ігор, які весь час змінювалися. Заняття військовим спортом дисциплінувало колоністів, облагороджувало їх фізично й естетично. Велике значення надавалося туристичним походам. Комунари пройшли весь Крим, Кавказ, Україну, здійснили подорож по Волзі — це сприяло зміцненню здоров'я, фізичному розвитку дітей.

Фізичне виховання поєднувалося з естетичним. Це проявлялося перш за все в елементах воєнізації і символіки (сигнали, рапорти та ін.), у ритуальних заходах і діях. Сильним засобом естетичного виховання був хор, оркестр, театр, кіно, клубна робота, читання художньої літератури, заняття образотворчим мистецтвом, велика кількість квітів як у приміщеннях, так і на всій території колонії і комуни. У комуні був гектар прекрасного квітника, краща в Харкові оранжерея. З великим естетичним смаком проводились у колонії свято першого снопа і свято праці. А. С. Макаренко добре грав на скрипці, непогано малював, був талановитим режисером і актором, для роковин комуни він писав сценарії та п'єси. У виставах "Ревізор", "Ліс" він грав роль городничого і Нещасливцева. Він піклувався про естетичну освіченість своїх вихованців. Зацікавившись "Євгенієм Онегіним", комунари провели теоретичну Онегінську конференцію. Професор-літературознавець прочитав лекцію про роман, музикознавець дав характеристику однойменній опері Чайковського. Оркестр вивчив низку творів композитора. Комунари в повному складі прослухали оперу в театрі, було проведено конкурс на краще читання "Євгенія Онегіна". Антон Семенович знав весь роман напам'ять, любив поезію, міг без кінця декламувати вірші О. Тютчева, О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Крилова, К. Чуковського. А. Макаренко був чарівною людиною, спілкування з ним приносило людям позитивні емоції. Він був досить ерудованим і інтелігентним.

Повчальною є організована А. С. Макаренком робота з культурного обслуговування населення сусідніх сіл. У комуні було багато гуртків, клубів, головним був гурток образотворчого мистецтва, у якому нараховувалося 120 чоловік. Малювали і писали в комуні дуже багато, наприклад, до свята 1 Травня одного разу було написано лозунгів загальною довжиною в три кілометри чотириста метрів, і зробили це 11 вихованців за одну ніч.

Рідним братом цього гуртка був, як писав А. С. Макаренко, ребусник, який включав до 100 комунарів. У програму естетичного виховання А. С. Макаренко включав і красу одягу, мови, рухів, побуту, праці, відпочинку. Він високо цінив художню простоту, природність, почуття міри, не міг терпіти грубості, нетактовності, розхлябаності, хизування в роботі, рухах, розмові, вчинках. Він постійно намагався забезпечити єдність внутрішньої і зовнішньої краси людини, єдність етики й естетики. Шліфування емоційно-вольової сфери формувало у вихованців хороші естетичні смаки і високі людські ідеали, до яких вони прагнули не лише в період перебування в комуні чи колонії, але й усе своє життя.