82. Як учити своїх вихованців виховувати самих себе

Наукова побудова процесу комуністичного виховання висуває в числі найгостріших, самих животрепетних питання про взаємозалежність багатства духовного життя колективу і особи. Звідки в колективне життя прийдуть духовна повнота і багатство, якщо кожен буде тільки споживачем? Хіба можна говорити про колектив як про вихователя особи, якщо не розібратися зі всією серйозністю, звідки ж течуть струмочки, що наповнюють джерело духовного багатства колективу? Група людей стає неорганізованим натовпом, якщо кожна людина, що спілкується з своїми товаришами, не відкривається перед ними щоденно. Особа і колектив — це дві сторони однієї медалі. Без виховання особи не може бути і мови про колектив як про виховну силу, а виховання особи немислиме без самовиховання. У широкому сенсі поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу і виховання особи, а у вихованні особи одна з провідних ролей належить самовихованню.

Виховувати людину — означає виховувати у нього вимогливість до самого собі. А це можливо лише тоді, коли людини не ведеш постійно за руку, але і надаєш його самому собі, щоб він відповідав за саме себе, виробляв власну життєву позицію.

Як це робити практично?

З малих років учите людину пізнавати себе і виховувати себе. Девіз самопізнання добре виражений в словах великого мислителя і художника Ф. М. Достоєвського: «Знайди себе в собі, підпорядкуй себе собі; опануй собою». Виховання відчуттів, дисципліновані думки і волі, вироблення і урівноваження характеру — все це людина повинна робити сам, пізнаючи себе і опановувавши собою.

Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — відчуття власної гідності, пошана до самого собі, в бажанні стати сьогодні краще, ніж був вчора. Самовиховання можливе тільки за тієї умови, коли душа людини дуже чуйна до якнайтонших, чисто людських засобів дії — доброго слова, ради, ласкавому або докірливому погляду Не може бути і мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості і реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примушення. По самій істоті своєму самовиховання припускає віру людини в людину, звернення до честі і гідності особи. Педагогічне керівництво самовихованням — це раніше всього відношення між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.

Виходячи з багаторічного досвіду, я дозволяю собі дати вихователеві практичну раду: самовиховання вашого вихованця вимагає певного стилю вашого виховного впливу. У колективі у вас повинен панувати спокій, не повинно бути крику, нервозності. Нічого і думати про самовиховання, якщо у вихователя час від часу закипає злість до того або іншого вихованця і якщо це недобре відчуття знаходить свою «розрядку» в окрику, зопалу придуманому покаранні, в прагненні якомога сильніше пробрати вихованця. Чим більше людини лають, пробирають, карають, тим менше він чутливий до доброго слова, тим менше у нього розвивається та здатність, яку Л. Н. Толстой називав здатністю думати добре ^15.

Я твердо переконаний — і це переконання не плід книжкових висновків, а підсумок багаторічної практики, - що абсолютно нормальне виховання не знає покарань. Треба зробити обмовку, товариші педагоги: йдеться про дітей, про покарання дитини. Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання, а без самовиховання не може бути нормальним і виховання взагалі. Не може, тому що покарання вже звільняє вихованця від розкаянь совісті, а совість — адже це головний двигун самовиховання; де совість спить, не може бути і мови про самовиховання. Що отримав покарання думає: мені нічого більше роздумувати про свій вчинок; я отримав те, що покладене.

Був в нашій школі такий випадок. Дев'ятирічний Костя, учень III класу, стріляв з рогатки по горобцях. Поранивши пташку, він зловив і мучив її. Вчитель покарав хлопчика: заборонив йому три рази йти з класом в ліс. Напередодні другої, цікавої, з нетерпінням очікуваної дітьми прогулянки, Костя сидів на уроках похмурий, невлад відповідав на питання вчителя. Коли клас пішов в ліс, хлопчик залишився в школі. У солом'яному даху сарая він зловив декілька голих, безпорадних горобців і поклав їх в стіл вчителеві. Через день, відкривши стіл, вчитель знайшов пташенят, майже всі вони задихнулися.

Чим пояснити цю жорстокість? Чому дуже часто в результаті покарання дитина озлоблюється? Тому що «сильний» засіб дії звільняє дитину від думок, роздумів, роздумів; він переживає не негожий свій вчинок, а покарання; він по суті забуває про поганий вчинок, адже логіка виховання полягає в тому, щоб дитина про нього помислила, подумала. Виходить же так, що дитина думає погано. Він думав про себе як про скривджений, в його серці нагромаджується озлоблення. До того ж, якщо в покаранні є хоч крапелька несправедливости—тогда лавина озлоблення загрожує сильним, несподіваним для вчителя обвалом.

Нормальне виховання я уявляю собі так: дитина не допускає серйозних негожих вчинків, а маленькі, незначні «грішки» він глибоко переживає, приймає близько до серця, відчуває розкаяння совести— це найголовніше. Мистецтво виховання в тому, щоб попередити серйозну провину. Чим же попереджати? Перш за все — індивідуальною бесідою з дитиною.