suchasna literaturna komparatyvistyka - kasperskyj

Едвард Касперський

Про теорію компаративістики

1. ПОЛЕ І ПРОБЛЕМИ Термін «компаративістика» відсилає до латинських слів сотрагаге,

compa.ra.tio, сотрагаНуш. Вони відповідно означають дію порівняння,

порівняльне відношення й результат. Одначе літературна компаративістика як галузь науки про літературу не обмежується рефлексіями про порівняння, які здійснюються з дослідницькими

цілями. Її головною метою є пізнавальне осягнення своєї, чужої й загальної літературної дійсності як динамічної, внутрішньо диференційованої і змінної у своєму змісті й кордонах «можливої спільноти», пов’язаної багатьма стосунками з іншими царинами письменства й культури. Оця можлива спільнота, яка постає з відмінностей - так само у просторі культури, де література є лише фрагментом, - становить поле і дослідницьку проблематику компаративістики.

Інакше кажучи, літературна компаративістика досліджує участь зі стилістичного, мовного, культурного й етнічного боку різних літератур -

через їхні зв’язки, взаємовпливи й колективні конфігурації - у формуванні світової (powszechnej) літератури та, з другого боку, участь світової і регіональної літератур (таких як, наприклад, європейська чи латиноамериканська літератури) у формуванні окремих літератур,

передусім національних. Тим самим вона виходить за аксіологічний горизонт, а також поза традиції й зразки літератури однієї мови або одного етносу (нації). Вона займається сконфронтуванням і обміном різноманітних - часом далеких у часі і просторі - літературних горизонтів.

Етноцентричній перспективі, обмеженій до однієї літератури, замкненій

виключно в колі власного досвіду, компаративістика протиставляє поліцентричну концепцію літератур одночасно різнорідних і рівноцінних,

які перебувають у спільній залежності й доповнюють одна одну,

перебувають у живому контакті й ситуації діалогу. Потік і опанування ними цінностей (за посередництвом перекладів, переробок, адаптацій,

парафраз, імітацій, наслідування тощо) є однією з важливих конкретних дослідницьких сфер компаративістики.

Усучасному вигляді, який сформувався в дослідницькій традиції ХІХ-

ХХст., компаративістика є передусім наукою про взаємовпливи (про дво- і

багатосторонні взаємозв'язки), спорідненості, відмінності і типологічні відповідності літературних явищ: окремих творів, індивідуальної й колективної письменницької продукції, жанрів, стилів, течій, епох, тем,

національних літератур, культурно-цивіліза- ційних культур і кіл.

У ширшому розумінні, прийнятому, зокрема, в Америці, літературна компаративістика є частиною культурної компаративістики. З цього погляду вона є наукою про взаємні впливи (реальні зв’язки), спорідненість і типологічні відповідності літературних і позалітературних явищ, таких як образотворче мистецтво, музика, театр, кіно і т. д„ а також інших, ніж література, різновидів письменства і звукових текстів. Інакше кажучи,

компаративістика в цьому ширшому розумінні досліджує взаємозв’язки літератури з іншими різновидами мистецтва та іншими типами дискурсів,

такими як розмовна мова, публіцистика,

політичне красномовство, релігійне письменство, філософія, міфи, іс-

торіографія тощо. Вона займається пошуком спільних категорій - ко-

мунікативних, жанрових, стильових, структуральних, типологічних чи категорій напряму - які б відтіняли спорідненість цих, здавалось би,

взагалі непорівнюваних явищ і сфер культури.

Окрім подібностей, відповідностей та спорідненостей, компара-

тивістика відкриває також наявні відмінності й контрасти серед явищ, на перший погляд однакових чи близько між собою споріднених. Ці категорії

- контакту чи його відсутності, близькості чи відстані, спорідненості чи різниці, відповідності чи іншості - зрештою, доповнюють одна одну. Вони належать до основного понятійного репертуару компаративістики.

Таким чином, компаративістика досліджує, загально кажучи, іс-

торичні процеси диференціації й розходження (дивергенції) та збіжності й уніфікації (конвергенції) літературних явищ, а одним з її завдань є формування - на тлі наявних відмінностей і окремішностей -

синтетичного образу літератури. Цей образ віддзеркалюють цілісні категорії, такі як «національна література», «всезагальна література»

(powszechna), «загальна література» (ogölna), «світова література»

(Weltliteratur) чи «континентальна». У такий спосіб компаративістика об’єднує в одне ціле набуті в дослідженнях знання про літературу, про її місце в культурі та, як можливість, у даному цивілізаційному колі. На основі цього останнього критерію компаративістика ділиться на такі окремі й умовно самостійні, а водночас внутрішньо гетерогенні літературні комплекси, як «арабська література», «латинська література», «християнське письменство», «центральноєвропейська література» чи

«слов’янська література».

2. ПІДРОЗДІЛИ КОМПАРАТИВІСТИКИ Компаративістика поділяється на три основні підрозділи, які

відрізняються проблематикою, предметом і сферою зацікавлень. 1) Вона містить елементи методологічних розмірковувань на тему способів порівняння і порівняльного методу, які застосовуються з пізнавальною метою (літературознавча компаративістика цікавиться не будь-яким порівнянням), а також досліджує масштаб їхнього використання,

правомірність і обмеження. 2) Зосереджує в собі різноманітні емпіричні

дослідження, які стосуються впливів і взаємних стосунків окремих літератур, а також вільно чи тісно зінтегрованих літературних конфігурацій у відповідному просторовому і/чи часовому порядку, які

тури й літературних явищ на основі досліджень, проведених з вико-

ристанням порівняльного методу та додаткових методів.

Перший підрозділ займається окремими фазами дії порівняння та складниками структури порівнянь. У другому підрозділі містяться,

наприклад, дослідження польсько-чеських чи польсько-скандинавських літературних зв’язків, а в третьому - міркування на тему змісту поняття

«руська література», «центральноєвропейська література», «середземноморська література» чи «світова література». Оці три галузі окреслюють методологічні, емпіричні й теоретичні аспекти компаративістики.

Компаративістика є наукою, в якій виступають різноманітні позиції,

практики і дослідницькі стилі. Її термінологія та мова також далекі від точності й стабільності. Це стосується й самої назви дисципліни. У

минулому її називали по-різному й так само по-різному характеризували її дослідницьке поле. Одними із її визначень є, наприклад, «порівняльне літературознавство» і «порівняльна література», яку деякі дослідники відрізняли від «загальної літератури», «всезагальної літератури», чи

«світової літератури».

Завдання і предмет останньої французький дослідник Поль Ван Тіґем у праці «La littérature comparée» (1931) зводив до дослідження творів різних літератур у їхніх взаємостосунках, передусім до вивчення бінарних стосунків виключно між двома елементами, а на практиці - до відносин між двома національними літературами [1]. Ці обмеження слушно піддавали критиці. Однак важко пристати й на контрпропозицію,

приміром Рене Веллека, котрий стверджує, що порівняльне літературознавство має досліджувати «всі літератури з універсальної перспективи, усвідомлюючи єдність будь-якої творчості й письменницького досвіду» [2]. Обидві зазначені позиції становлять, по суті, необхідні й рівноправні складники компаративного дослідницького

проекту. Без пізнання конкретних історичних стосунків між окремими літературами ідея «єдності будь-якої творчості» зависає в порожнечі, а,

своєю чергою, дослідження виключно «бінарних відносин» звужує компаративістику до фактографії й позбавляє її синтетичної,

узагальнювальної перспективи.

Тож тіло компаративістики складається з емпіричних досліджень порівняльного літературознавства, які взаємокоригуються й урівно-

важуються, як і пропозиції зі сфери Weltliteratur (літератури загальної,

всезагальної, або ж «світової»), що пропонують найширший із можливих контекст для окремих явищ. Таким чином, необхідно відхилити безапеляційні постулати, які обмежують предмет і завдання компаративістики до дослідження «двосторонніх зв’язків» та - на протилежному полюсі - апріорні й загальникові твердження про «єдність усякої письменницької творчості» в загальнолюдському масштабі.

Подібні сумніви стосуються обмеження порівнянь виключно до службової ролі (до еврези), підпорядкованої викриванню причинових зв’язків та - як інша крайність - використанню їх у довільний і випадковий спосіб, відповідно до нівелятивного, пізнавально безплідного принципу

«порівнювати можна все з усім» і «всяке порівняння є однаково добрим».

Сила компаративістики полягає в поєднанні емпіричних досліджень з поглибленою теоретичною й методологічною рефлексією, у свободі порівняльних зіставлень - з їхньою мериторичною влучністю й обґрунтованістю.

3. ПРО ПОРІВНЯЛЬНИЙ МЕТОД На тлі інших досліджень компаративістика характеризується тим, що

виходить, за посередництвом порівняльного методу, поза окремі, єдині,

щільні й замкнені у собі літературні єдності (одиниці) і цілості, хоча -

парадоксально - саме з них виходить і до них, як правило, тяжіє. Адже умовою порівняння є явища виразні й стабільні; проте важче зіставляти

аморфні, текучі витвори [3]. Тож у методологічному аспекті компаративістика відрізняється від іманентних досліджень, зосереджених на розпізнаванні кордонів, виокремленні сталих і повторюваних складників усередині окремих літературних явищ (творів, жанрів, стилів,

течій, епох) та стосунків поміж цими складниками. Вона відрізняється також від генетичних досліджень, зосереджених на пошуку причин, які призвели до появи певних літературних явищ, а також на наслідках,

викликаних їхньою появою і функціонуванням.

Іманентні дослідження (ідіографічно-описові, структуральні, фе-

номенологічні) шукають зазвичай однорідні й цілісні єдності з яскравими рисами самототожності, виокремленими композиційними частинами,

внутрішніми зв’язками й межами, у той час як компаративістика за своєю природою зіставляє явища відмінні й різноформні, як, скажімо,

середньовічна рицарська епіка в Японії та Європі. Генетичні дослідження,

своєю чергою, шукають реальний контекст історичних і фактичних передумов цього явища, у той час як компаративістика контекстом для даного явища робить явище в принципі з ним порівнюване, незважаючи на те, чи існують або існували поміж ними реальні стосунки спорідненості й впливи. Для генетичних досліджень вони необхідні, для порівняльних - факультативні.

Рішення про те, «що з чим порівнюється», залежить не тільки від реально сущого контексту, а й від рішення дослідника. Тож воно пев-

ною мірою суб’єктивне й довільне. Через те, власне, компаративним дослідженням постійно загрожує небезпека випадкових і беззмістовних -

вирваних навмання з контексту - зіставлень і порівнянь. Воля порівняння не знає обмежень. Однак це не означає, що кожне з порівнянь провадить до рівною мірою відкривавчих, мериторично обґрунтованих і пізнавально плідних результатів. Тож порівняння мусить дотримуватися визначених дослідницьких принципів, однак передусім ураховується його

пізнавальний ефект, тобто те, що воно відкриває в літературі і що раніше було невидимим і невідомим.

Це вимагає виконання кількох умов. Порівняння мусить мати перш за все опору в природі речей, а не тільки - в імпресії особи, яка здійснює порівняння. По-друге, треба чітко й виразно уявляти певне tertium comparationis \ тобто окреслювати спільну площину, на якій відбувається зіставлення літературних явищ (творів), можливо, літератури - з іншими мистецькими й позамистецькими дискурсами. По-третє, вимагає сформулювання і дотримання критерію порівняння, тобто загального принципу, що визначає добір характеристик, які зіставляються

(порівнюється одне явище з другим тільки під кутом зору вибраних властивостей, а не «як піде»). Також вимагає, почетверте, окреслення пізнавальних цілей, які постають перед компаративним дослідженням. До них належать, зокрема, усталення морфологічної, функціональної чи тематичної подібності, паралелізму чи відповідності окремих явищ,

відкривання невідомих внутрішніх чи релятивних рис, констатація фактичної спорідненості, встановлення походження, відкриття спільного генотипу в зібраннях творів, визначення притаманного їм структурного зразка або, незважаючи на видиму подібність, істотну різницю тощо.

Варто наголосити, що порівняння, окрім пізнавальних завдань,

виконують також важливі оцінні й цінніснотворчі функції. Вони слугують,

зокрема, визначенню масштабу явищ, вказують їхні взаємні пропорції.

Добір відповідного члена і тла для порівняння є, таким чином, формою розпізнавання і виміру літературного явища, є визначенням контексту для нього. Більше того, порівняння співвизначає сенс і співокреслює цінність цього явища. З цього погляду порівняльний метод становить знаряддя

історико-літературного синтезу.

Дослідницькою основою компаративістики є не стільки сам факт використання порівнянь - їх широко використовують віддавна, крім того,

вони постають у різноманітних царинах життя, які небагато спільного мають із пізнанням і наукою, - скільки застосування порівняльних дій як цілісного й систематично практикованого дослідницького методу Вона

протиставляється атомічному й розпо-

рошеному описові літературних явищ та абстрактним системним конструкціям.

Вказівкою на спільність серед строкатості індивідуальних творів було, зрештою, саме поняття «національна література», а видобуттям конгломерату історично різнорідних текстів в умовній єдності - аналіз епосів Гомера і Біблії. Таким чином, порівняльні дослідження рівною мірою провадили до позитивних тверджень, як і становили результативне знаряддя критики стану фактичної науки й загальних передумов, на які спиралися окремі твердження.

Отже, наслідком використання порівняльних методів було відкриття,

з одного боку, системного характеру функціонування літератури

(взаємної співзалежності та взаємодії її складників), а з другого -

констатація еволюційного характеру літературних процесів. Наука про літературу в такий спосіб виходила за межі безпосереднього,

однобічного, позбавленого ширшої перспективи огляду окремих літературних творів, а також звільнялася від фальшивої перспективи розглядання їх виключно під кутом і в межах однієї національної традиції. Таким чином вона піддавала сумніву невдалі судження про єдиність чи винятковість (непорівнюваність) окремих творів і навіть цілих літератур. Водночас компаративістика відкривала колективну історичність літератури, безперервність процесів порозуміння, які в ній

відбуваються, обмін цінностями, який ламав установлені політичні кордони й расові, соціальні, культурні чи релігійні табу.

4. КОМПАРАТИВІСТИКА ТА ІСТОРІЯ Ідея Жана-Марі Карре*, що порівняльне літературознавство є га-

луззю історії літератури, зробила міжнародну кар’єру. Тим часом усе виглядає принаймні не так просто, як це півстоліття тому уявляв собі Карре. Тут постають три основних проблеми: 1) чи історичні категорії можливі в компаративістиці; 2) чи компаративістика є самостійною дисципліною, чи становить тільки підрозділ або допоміжну дисципліну історії літератури; 3) чи компаративістика у суті своїй є галуззю теорії, а

не історії літератури.

Заперечна відповідь на запитання, чи історичні категорії можливі в компаративістиці, провадить до погляду про її аісторизм. Цей погляд виникає з переконання, що компаративістика за своєю природою неодмінно презентистична. Про це свідчить практикований у ній спосіб спілкування з літературою та її дослідження, тобто використання окресленого вище порівняльного методу. Акт порівняння, як аргументують прибічники цього погляду, відбувається завжди й неминуче в теперішності компаративіста (інакше кажучи: в його ак-

туальній свідомості), і ота теперішність впливає на предмет, спосіб і результат порівняння. Вона залишає на них власний відбиток незалежно від того, чого - в цьому випадку: наскільки далекої епохи - стосується.

Ба більше, стверджують, що порівняльний метод полягає принципово в пошукові подібностей, а тим часом сітка подібностей і відмінностей є результатом добору і синхронічного зіставлення явищ - похідною їхньої перцепції і прийнятої позиції, - а не об’єктивною категорією, тобто чимось фактично від перцепції незалежним, до чого перцепція лише пристосовується і що віддзеркалює. Порівняльний метод не мусить дотримуватись ані часової послідовності явищ, ані їхньої просторової дотичності, ані причинно-наслідкових зв’язків. Контекст, який він пропонує для піддослідного явища, постає виключно з волі