Висновки до розділу 1
Власні назви на відміну від загальних служать для виділення названого ними об’єкта з низки подібних для його індивідуалізації та ідентифікації. У мові, поза межами тексту, ВН не мають денотативного значення. У ВН в основному відсутній розподіл за ознакою статі, яку не завжди можна виділити.
Виділяється наступна класифікація власних назв: антропоніми – імена людей; топоніми – географічні назви; теоніми – назви божеств; зооніми – клички тварин; астроніми – назви небесних тіл; космоніми – назви зон космічного простору і сузір’їв; хрононіми («квазівласні імена») – назви відрізків часу, пов’язані з істричними подіями; ідеоніми – назви об’єктів духовної культури; хрематоніми – назви об’єктів матеріальної культури; ергоніми – назви об’єднань людей: товариства, організації тощо; гідроніми – назви водоймища; етноніми – назви народів, етнічних груп.
Широка представленість ВН у мові, специфіка їх функціонування, характер їх витоків обумовили виокремлення досліджень ВН в окрему мовознавчу галузь – ономастику.
У лінгвістиці та теорії перекладу розповсюджена думка, що власні назви не потребують перекладу або попередньо перекладацький аналіз. Зокрема, в українській лексикографії ВН не включаються в тлумачні словники. За замовчуванням читачів відсилають к довідникам енциклопедичного характеру. Ця практика базується на трактуванні того, що ВН, це ті одиниці, які мають лише енциклопедичне значення, і хоча з такою трактовкою погоджуються далеко не всі вчені, в лексикографія дана традиція зберегла досить сильну інерцію.
Що ж стосуються таких спеціальних двомовних словників лексикографічної ономастики перської та української мови, то вони зустрічаються напрочуд рідко і в обмежених екземплярах.
Однією з най розповсюджених проблем, що постає перед перекладачем при перекладі власних є неправильний некоректний, переклад власного імені індивіда. Також, відсутність системно організованого розділу правил написання чужомовних назв, розходження деяких правил щодо факультативної передачі апелятив і власних назв зумовлюють нестабільність орфографічного вигляду запозичень.
Що стосується перекладу перських власних назв українською мовою, то можна стверджувати про те, що вони зазвичай вони перекладаються за допомогою транскрипції, транслітерації, транспозиції або калькування.
Досить часто для мовних одиниць, що не мають відповідника в перекладацькій мові використовують калькування – відтворення не звукового, а комбінаторного складу слова, тобто складові частини слова передаються відповідними елементами перекладацької мови. Загалом більшість власних імен передаються за допомогою транскрипції (імена людей, географічні назви, прізвиська, топоніми, назви організацій, книг тощо) При транскрипції слово записується буквами кирилиці, при цьому перекладач орієнтується на точну відповідність звучання слова мовою оригіналу.
Транспозиція полягає в тому, що власні назви в різних мовах, які розрізняються за формою, але мають загальне лінгвістичне походження, використовуються для передачі один одного.
При транслітерації кількість неоднозначностей менша ніж при транскрипції, оскільки слово перекладається побуквенно згідно з таблицею відповідностей символів, але побуквенне транскодування далеко не завжди відповідає реальному звучанню слова в мові оригіналу, крім того, його результат не завжди зручний для носіїв української мови.