ющук 2004

§ 203

Відокремленнядодатків

Відокремлюються додатки, що мають значення виключен ня або включення і починаються словами крім, окрім, опріч винятком, на відміну від. На письмі вони виділяються з обох боків комами.

Наприклад: Всі, крім поранених, підвелись і присунулись до нього (О. Довженко). Всі, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на шкіпера (М. Трублаїні). Пахне грибами й медом, вогкістю пахне тією, що, опріч назви осінь, немає імені їй (М. Рильський).

Додаток, виражений іменником із прийменником замість, переважно не відокремлюється: В кутку під божницею замість стола стояла вузесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю (Панас Мирний). Хоч залежно від змісту він може й відокремлюватися: У нашій лоцманівській, замість тополь, край шляху виросли металеві щогли, вищі за всяку тополю (О. Гончар).

Однак якщо такий додаток виражений неозначеною формою дієслова, він завжди відокремлюється: Дорогу до кращих результатів запиняє нам та ж сама темнота молдуван, бо, замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняються до розповсюдження філоксери (М. Коцюбинський). Замість робитися майстрами часу, ми стали його бранцями (О. Забужко). Цей додаток співвідносний із підрядним реченням, яке починається сполучником замість того щоб.

Відокремлюються додатки, які вводяться прийменником

щодо разом із часткою то: Щодо моєї роботи, то краще не питай. Я нічого не роблю, і це мене гризе немало (М. Коцюбинський). Але якщо частки то немає, то такі додатки не відокремлюються:АнтоновичсуворозасуджувавтихофЩеРів> які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою <* підлеглими... Щодо цього погляди Антоновича цілком збіглися поглядами комбата (О. Гончар).

просте речення

±221

Відокремленняузгодженихозначень

Якшо означення стоїть безпосередньо перед означуваним

. енником (або перед сполученням прикметника з іменником)

• це має обставинного відтінку, то воно не відокремлюється:

Омиті росами квітки розтулюють повіки (В. Сосюра). Розтоптана танками мертва земля безмовно лежала навкруги

(Л.Первомайський).

Не відокремлюється одиничне непоширене означення, яке стоїть безпосередньо після означуваного іменника, якщо воно не має обставинного відтінку: На київських вулицях шумних

каштани давно одцвіли (М. Рильський).

В інших випадках узгоджене означення звичайно відокремлюється, зокрема якщо воно:

а) стосується особового займенника я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони або зворотного себе: Гордий і волелюбний,

він нагадував сокола (А. Шиян); іноді займенник може бути пропущений: Малий, сиджу біля вікна і всього боюсь (Є. Гуцало);

б) поширене й стоїть після означуваного слова: Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі

(Л. Костенко); таким відокремленим поширеним означенням може бути й вказівне слово з підрядним означальним реченням: / дівчина несамохіть материні слова згадувала, ті, що вона ще малою чула (Б. Грінченко);

в) від означуваного слова відділене іншими членами речення: Налита сонцем і вітрами, хлюпоче веслами весна

(М. Стельмах);

г) має обставинний відтінок (до нього, крім питання який?, можна поставити ще питання чому? за я к о ї Умови? н е з в а ж а ю ч и на що?, і стоїть воно переважно на початку речення): Стривожені світлом, звірятка заворушилися, збилися в одну купку (О. Донченко).

У червонім намисті, зав'язана великою хусткою, Марта булабдужегарноюмолодицею(І. Нечуй-Левицький).

а к°,^ ^ ^л ь ш е непоширенихозначень після означуваного обов'язково відокремлюються лише тоді, коли перед оз-

начуваним словом уже є узгоджене означення: Досвіти' переможні, урочі, прорізали темряву ночі (Леся Українка^ Якщо такого означення перед означуваним словом не

то таке відокремлення необов'язкове: 3 новим роком поба Э € '

я нам долі тихої, погожої та роботящої (М. Коцюбинськ '? Але відповідно до змісту за бажанням автора означення м й відокремлюватися: Небо, ясне й бірюзове, рідко бачилим *я

рівники (О. Донченко). У реченні Вночі повалив сніг, тих1•-"

густий (Григорій Тютюнник) такі відокремлені означення " своєю синтаксичною роллю наближаються до значення склал них присудків: Сніг повалив тихий, густий.

Проте не відокремлюються означення, якщо вони за зміс том невіддільні від слів, яких стосуються: Думка невідступна пекуча, ятрівна заволоділа всім її єством (А. Шиян). Без цих означень висловлювання втратило б свій основний зміст.

Від означення треба відрізняти виражений дієприкметником або прикметником присудок, який ніколи не відокремлюється:Анавкругивсянічпереповненарозміренимшумомхлібів (О. Гончар). Славко ступав за нею широкими кроками. Вона

всміхнена, а він сумний, нахмурений (Л. Мартович).

На письмі відокремлені означення звичайно виділяються з обох боків комами (див. наведені вище приклади). Але якщо автор хоче надати їм особливого значення, то вони виділяються тире: Мій стан був подібний до сну — тяжкого, болючого, тим більш болючого, що без мрій (І. Франко). У неї в хаті завелось багато всяких вузликів — великих і малих — і раз у раз щось сушилося на вікнах(М. Коцюбинський). Згорименібуло видно все село — велике, незграбнорозкиданеміжяругами та спадистими косогорами (Григорій Тютюнник).

І

Відокремлення неузгоджених означень

Неузгоджені означення звичайно не відокремлюються.

стала осінь (я к а?) з вітрами холодними, з дощами дріо .

(Леся Українка). В батьків та матерів є звичай чванитись мидочкамитасинами(1. Нечуй-Левицький).

Неузгоджені означення відокремлюють, якщо хочуть підслити їхню важливість у реченні, наприклад: Кремезні ко-

одних кольорових сорочках, чистили коней (М. Коцю- ^ський)- Маленькі вікна, завжди без шибок, були над самою лею (П. Панч). В останньому реченні словосполучення ЗЄвжди без шибок завдяки наявності в ньому обставини за- ^іісди своїм значенням наближається до значення вставлено-

горечення.

відокремлюються неузгоджені означення, якщо вони стошоться займенника або власної назви: У сатиновій сорочці, у полотняних штанях, він прийшов сюди першим з дружиною і дітьми(А.Шиян).Всічні1654-горокубояринБутурлін,ушубі, підбитій соболями, приїхав доукраїнського міста Переяслава, де івідбуласяукраїнсько-московська«рада» (В. Кожелянко).

Відокремлюються неузгоджені означення й тоді, коли виступають разом із відокремленими узгодженими означеннями:

Ухату ввійшов старшийДжеря, високий, тонкий, з сивувати-

мидовгими вусами, знужденним блідимлицемта смутними

очима(І. Нечуй-Левицький).

Відокремлене неузгоджене означення, виражене неозначеною формою дієслова, на письмі виділяється тільки за допомогою тире: Якесь незвичне, незрозуміле почуття... пройняло Катрюівиповнилосерцеїйневиразнимбажанням—розповісти

йому,пожалітися(А.Головко).

Відокремлення прикладок

У відокремленні прикладок є багато подібного до відокмлення звичайних узгоджених означень. Проте для виділен- вШокремлених прикладок частіше використовують тире.

Має З 0 0 прикладка стоїть перед означуваним іменником і не кий ь С Т 5 В И Н Н О Г О відтінку, то вона не відокремлюється: Вели-

і приі?піНський філософ Григорій Сковорода був сам патріотом д° сво^Ював та виховував у народу священне почуття любові

Є1 батьківщини (В. Яременко).

В інших випадках прикладки звичайно відокремлюються,

зокрема якщо вона:

а) стосується особового займенника: /, притомлений Котигорошко, я на груди землі упаду (А. Малишко);

б) поширена й стоїть після означуваного слова: Дивлячись на людей, усміхався і мій батько — великий добрий чоловік(О.Довженко);

в) від означуваного слова відділена іншими членами речення: Боровсь Еней з своїм, сердега, горем, слізьми, бідняжка, обливавсь (1. Котляревський);

г) стоїть після означуваного іменника — власної назви:

Хто винен? Овсій Колода, бригадир (В. Кучер); ґ) має обставинний відтінок: Вірний син трудовоїпонево-

леної України, Шевченко став найглибшим виразником народних дум і надій (О. Гончар).

Відокремлюються прикладки зі словами на ім 'я, на ймення, родом, так званий тощо: / жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, і мала вона сина, на імення Івашко (С. Васильченко).ЗашоферамипоставилитрактористаСерьогу,на

прізвище Півень (Ю. Яновський).

Прикладка, яка вводиться за допомогою сполучника як, звичайно не відокремлюється: Максим Рильський як перекладач зробив надзвичайно багато для розвитку української літератури. Але якщо така прикладка має причинове або уточнювальне значення, вона відокремлюється: Венера, як

правдива мати, для сина рада все оддати (1. Котляревський). Членом «Гарту» я був і сам, як книжковий ілюстратор (О. Довженко).

Прикладки виділяються на письмі за допомогою як ком, так і тире. За допомогою тире відокремлена прикладка виділяється, як правило, якщо вона:

а) має уточнювальне значення і перед нею можна поставити слова а саме: Винуватці тої катастрофи — два

хлопчики літ семи-восьми та п'ятиліток-дівчинка ' наче не чули сердитого материного поклику (М. КоцЮ'

бинський); б) стоїть у кінці речення і стосується іменника (це робить-

ся ще й для того, щоб прикладка не сприймалась я

однорідний член речення): Перед тобою світ — великий том розкритий (М. Рильський). Ти живеш у Києві —

прекрасному й чарівному місті (Ю. Смолич).

Якщо за умовами контексту після відокремленої прикладки має стояти кома, то друге тире не ставиться: / здавалось йому, що попав він в інший світ — у чудний і невідомий храм, і в тихім, радіснім спокої спочивала душа його (М. Івченко).

Відокремлення обставин

Обставини, виражені одиничними дієприслівниками й дієприслівниковими зворотами, звичайно відокремлюються (такі обставини завжди називають другорядну дію порівняно з дією, вираженою способовою формою дієслова): Па кладці, обнявшись, стояли дві дівчини і, забувши про все на світі, виводили стару сумовиту пісню (М. Стельмах).

При цьому треба пильнувати, щоб у виділений комами дієприслівниковий зворот не потрапили інші слова (зокрема сполучники), які синтаксично не належать до цього звороту, але інтонаційно приєднуються до нього (пауза чується не після них, а перед ними). Наприклад, у реченні Старий підводиться і, не прощаючись, іде, зникає десь внизу за курганом (О. Гончар) сполучник / з'єднує два присудки підводиться і йде. А в реченні Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи (М. Коцюбинський) сполучник

\як приєднує підрядне речення до головного.

І Але якщо сполучники /, а при дієприслівниковому звороті виконують приєднувальну або підсилювальну функцію, то вони не відділяються від нього: Треба діяти, і не зволікаючи (0- Довженко). / вибігши з хати, пішов у садок (М. Коцюбинський). А вступаючи в двір, схопимо з себе [вінки], позаки- °аємо... (Марко Вовчок).

Не ставиться кома між двома однорідними відокремлени- Ми Дієприслівниковими зворотами, якщо вони поєднані одиничним сполучником /, та (= /), або, чи: Степ, струснувши з

е°е росу та зігнавши непримітні тіні, горить рівним жовто-

зеленим кольором (Панас Мирний). Але в реченні Хлопчики сц ділинакрутомуберезі,звісившиноги,і,стежачизавудочками

вели тиху розмову (Ю. Яновський) сполучник / з'єднує не дієприслівникові звороти, а однорідні присудки сиділи і вели розмову, тому він відділяється комами від відокремлених обставин.

Одиничні дієприслівники не відокремлюються, якщо вони вказують на спосіб дії (я к? я к и м с п о с о б о м?) і стоять після присудка: Я був молодий, здоровий: міг працювати не

втомлюючись(О.Довженко). Ізвиріюлетятькурличучиключі

(М. Зеров). Такі одиничні дієприслівники за своїм значенням наближаються до прислівників.

Не відокремлюються також фразеологізми, виражені дієприслівниковими зворотами, якщо вони стоять після дієслівного присудка і становлять із ним нероздільну смислову групу: Вона не звикла сидіти склавши руки (М. Рильський). Іноді такі невідокремлені фразеологічні дієприслівникові звороти можуть стояти й перед присудком: Не довго думаючи я пориваюсь до двору (П. Колесник).

Якщо дії, названі присудком і одиничним дієприслівником або фразеологічним дієприслівниковим зворотом, мисляться як дві різні дії, а не одна, то такі частини речення відокремлюються: Десь за ланами гомонів, затихаючи, грім (С. Васильченко). Нічого сидіти, склавшируки (В. Кучер). Подекуди помітнозасмученихдекламаторів:стоять,понуроопустивши носи(С.Васильченко).Вонабіжить,нечуючипідногамиземлі, нічого не помічаючи навколо себе (В. Речмедін). Оленка мовчала, втопивши очі в підлогу (А. Хижняк). Найчастіше це буває тоді, коли одиничний дієприслівник або фразеологічний дієприслівниковий зворот стоїть перед дієслівним присудком чи відділений від нього іншими словами: Натомившися, спить дочка його рідна, у світі єдина (І. Нехода). Венера, облизня піймавши, слізки пустила із очей (1. Котляревський). / зовсім іншаріч, коливінсам,позичившивсіркаочей, поспішаєдотебе на берег (О. Гончар). Залитий потом, ледве переводячи дух,

[Юра] метався в нестямі (М. Коцюбинський).

Не відокремлюються дієприслівники й дієприслівникові звороти, якщо вони виступають як однорідні до невідокре*1' лених обставин, виражених іншими засобами: Жінка йде поволі і трохи зігнувшись (О. Довженко).

Вживаючи дієприслівники й дієприслівникові звороти, рім того, треба мати на увазі такі нормативні вимоги сучасної Української мови:

1) дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, мають стосуватися того самого діяча; порушенням цієї вимоги є речення на зразок Вже смеркаю -

чись, через велику силу доповзли вони до города (Г. Квіт- ка-Основ'яненко). В'їжджаючи на подвір'я, на гостей

загавкалисобаки;

2) підмет повинен стояти поза дієприслівниковим зворотом; неправильно побудованим із цього погляду є, наприклад, речення Од злості Турн осатанівши, велів багаття розводить (1. Котляревський).

За бажанням автора в реченні можуть відокремлюватися обставини, що починаються прийменниками всупереч, наперекір, внаслідок, завдяки, залежно від, згідно з, відповідно до, у зв'язку з, за наявності, за браком, за відсутністю, на відміну від, за згодою, на випадок і под.: Штаби й тилові бази, згідно з польовим статутом, розташовувались на певній відстані від фронту(О. Гончар). Погода, всуперечнашимпобоюванням, видаласягарною.

Але обов'язково слід відокремлювати обставини з прийменниками незважаючи на, починаючи з, кінчаючи (які подібні до дієприслівників): І я заснув нарешті, незважаючи на біль

(Ю. Яновський). Та сказано йому, що князь приймає, почавши

оддванадцятоїгодини(1.Нечуй-Левицький).

Поміркуйте

1.Від чого залежить відокремлення членів речення і яка його роль?

2.Чим зумовлене вживання уточнювальних членів речення?

3.Які формальні й смислові ознаки відокремлених додатків?

4.Коли узгоджені означення не відокремлюються? Наскільки це залежить від змісту висловлювання?

5.За яких умов відокремлюються неузгоджені означення?

Т

552 СИНТАКСИС I ПУНКТУДц|я

6.Чим подібне і чим відрізняється відокремлення при. кладок від відокремлення узгоджених означень?

7.Чи завжди відокремлюються обставини, виражені дієприслівниками й дієприслівниковими зворотд. ми?

8.Коли відокремлення обставин залежить від волі автора?

Внесення

Поняття провнесення

Внесення (слова, синтаксично не пов'язані з членами речення) — це повнозначні слова в реченні, які не відповідають на питання в ньому і слугують для уточнення його змісту та вираження комунікативних і модальних відношень.

Наприклад, у реченні Мені вже, вірите, набридли мандри по чужих краях (М. Руденко) члени речення такі: підмет — (х т о ? щ о?) мандри; присудок — (ш о з р о б и л и ? ) набридли; означення — (які м а н д р и ? ) по чужих краях; додаток — (кому н а б р и д л и?) мені; обставина часу — ( к о л и набридли?) вже. До слова ж вірите ніякого питання поставити не можна. Воно вжите для того, щоб підкреслити достовірність інформації. Це внесення.

У реченні Я не спатиму, люба, до світу, буду думати й буду писать (1. Вирган) підмет — я, однорідні присудки —

не спатиму, буду думати, буду писать, обставина часу — до світу. Слово люба на жодне питання в реченні не відповідає — воно лише називає особу, до якої звернена мова. Це також внесення.

До внесень належать звертання, вставні слова й речення, вставлені слова й речення, слова-речення та вигуки.

Внесення в реченні виділяються з обох боків комами, ріД- ше — тире. Вставлені слова й речення можуть також братися в дужки.

§209

Звертання

Звертання — це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді — предмет, до яких звернена мова.

Наприклад, у реченні Сій, сіваче, в людські груди правди

віцної зерно (П. Грабовський) слово сіваче вказує особу, до якої звернена мова.

Уфункції звертання виступає іменник у кличному відмінку (вживання в цій функції називного відмінка не відповідає нормам української мови). Звертання може виражатися як одним словом (непоширене), так і групою слів (поширене):

Ойбандуро,рідна сестро, золотіїструни!Вложи в неїмоє серце, високії думи (П. Куліш). Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання (О. Ольжич).

Узвертання можуть входити особові займенники ти, ви:

Ви,співціславетнінаші,ви,красовсьогонароду!Винам честь відрятували, вам ми винні надгороду. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє! (З тв. Лесі Українки). Іноді звертання виражається лише одним особовим займенником:

Слухай, ти! Що ти там отому дурневі плещеш ? Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко!{і тв. Панаса Мирного). Такі звертання надають усьому текстові пестливого або, навпаки, зневажливого забарвлення, залежно від усієї тональності висловлювання.

Уділовому стилі при звертанні до осіб вживають означенняшановний,вельмишановний,високошановний,високоповажаний, високоповажний. У приватному листуванні використовують означення дорогий, люб'язний, любий, коханий, милий, ріднийтощо.Наприклад:ВисокоповажанийІванеСеменовичу!СероечнеспасибіВамзапоздоровленнязсвятками.Дорогийдруже! Довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, не даремне сподівався хоч через мене дихнути родинним теплом (3 тв. М. Ко- ^обинського).

Розрізняють власне звертання і риторичне звертання.

о В л а с н е з в е р т а н н я називає конкретну особу чи 1Ь! увагу яких привертає мовець до свого висловлювання:

тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за

віру, загроші чи все-такиза Вітчизну-Україну-Неньку?(В. Ко. желянко). Таке звертання вимагає певної реакції названої ним особи на сказане.

Р и т о р и ч н е з в е р т а н н я не розраховане на безпосередню реакцію тих, кому воно адресоване. Воно стосується відсутніх осіб, тварин або неживих предметів: Бідна волошко

чому ти у житі, а не на клумбі волієш рости? (М. Рильський)

Не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать (Т. Шевченко). Таке звертання виконує не комунікативну, а стилістичну роль.

Звертання в реченні, крім називання того, до кого зверне-

на мова:

а) при дієслові в другій особі виконує функцію, подібну до функції підмета (вказує на носія дії, стану, ознаки):

Мужай,прекраснанашамово,середпрекраснихбратніх мов... (М. Рильський). Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко? (В. Стус);

б) при особових займенниках ти, ви, ми, зворотному себе та співвідносних із ними присвійних займенниках твій, ваш, наш, свій виконує роль, близьку до уточнення: /, може, в тихій твоїй хаті я буду знову розмовляти з тобою, друже мій (Т. Шевченко). Чи не продали б ви, чоловіче, тоїялинки, щоросте в вашім садочку?(М. Коцюбинський). Зачерпнімо, любі друзі, ми води одним відерцем! (П. Тичина);

в) у ролі риторичного звертання своїм значенням може наближатися до вигука: Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам (П. Куліш);

г) непоширене, вимовлене з особливою інтонацією, набуває певного комунікативного значення — запрошення, прохання,спонукання,попередження,застереження,ДО" кору тощо (так зване вокативне речення): Лушня по- стояв-постояв та знову підійшов під вікно. — Чіпко. Чіпко! — Чіпка лежить на полу, мовчить (Панас Мирний). — Марто! — загрозливо озвався з порога Варчук-

Ідівчина злякано метнулась убік (М. Стельмах).

Увимові перед звертанням паузи звичайно немає, пауза< як правило, робиться після нього. На письмі звертання обо-

/'язково виділяється з обох боків комами: Зеленійте, дол"

ускладнене просте речення

дужечки,і,орли,здіймайтесьувімлі,розливайтесь,крутіберелсечки, по вкраїнській молодій землі!(А. Малишко).

На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися також знаком оклику — тоді наступне слово пищеться з великої букви: Україно! Яка ж бо гарна ти!(М. Нагнибіда).

У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокремлені означення тощо. Тоді всередині такого поширеного звертання ставляться розділові знаки відповідно до загальних правил: Будь славен, мир, поля, іріки, і цвіт ранковоїзорі! (В. Сосюра). Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько — колюче терня?(І. Франко).

Вигуки від звертання відділяються комами: Гей, Орфею, небораче!Де ти змандрував від нас? (Леся Українка).

Але не відокремлюються комами (і паузами також) слова о, ой, якщо вони виступають у ролі підсилювальної частки:

ОйДніпре,мійДніпре,широкийтадужий,багатоти,батьку, у море носив козацької крові (Т. Шевченко). О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних пам 'яток святині (П. Куліш).

Звертання відповідає на питання х т о? щ о? і може граматично (за родом, числом) пов'язуватися з присудком у реченні. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, зокрема з підметом, слід мати на увазі таке:

а) іменник у кличному відмінку — це завжди звертання:

Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою (Т. Шевченко);

б) іменник, якого стосується дієслово в другій особі, — це звертання (підметом при такому дієслові можуть бути лише займенники другої особи ти, ви): О, спинися, прекрасна ранкова ця мить, — дай напитись твого життєдайного трунку (Г. Донець);

в) звертання не замінюється займенниками він, вона, воно, вони; при ньому стоїть або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь-якому відмінку (ці займенники до звертання не входять): Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус).

т

: Вставні слова і речення

Вставні слова і речення виражають особисте ставлення мов-

ця до свого висловлювання.

Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно й інтонаційно насиченим.

У реченні вставні слова й речення:

а) виражають упевненість або невпевненість у тому, щ0

повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, яснаріч, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся

тощо; б) вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть,

мовляв, чую, бачу, по-моєму, на мою думку, на думку такого-то, за вченням таким-то тощо;

в) виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, нівроку, на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, соромно казати, чогодоброготощо;

г) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш,уявляєш,уявисобі, майтенаувазі, звернітьувагу, даруйте на слові, між нами кажучи, вірите, слово честі

тощо; г) вказують на зв'язок між думками: по-перше, по-друге, з

одногобоку, зіншогобоку, доречі,міжіншим, крімтого, навпаки,отже,значить,наприклад,зокрема,взагалі,одне слово, коротко кажучи, зрештою тощо.

Вставні слова й речення стосуються переважно змісту всього речення. Тоді їх ставлять десь на початку речення і обов язково перед групою присудка: На превеликий жаль, у мене нем знайомих в Кишиневі (М. Коцюбинський). Якщо ж вони ст^ суються окремих членів речення, то їх ставлять біля цих 1*л нів: Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудаст ^ кіньми (М. Стельмах). На кормі — руль, перед рульовимм'сЦ ниц підойма управління, — адже човен був, певна річ, мотор

до. Смолич). Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно,

загубивши матку (Григорій Тютюнник).

Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділяється паузами, але на письмі обов'язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка — тире: Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна (О. Гончар). Голос його був не рокований, а, навпаки, бадьорий та глузливий

(Ю-Яновський).

Щоб правильно виділити їх, слід орієнтуватися як на їхнє значення, так і на деякі інші ознаки.

Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-дру- ге, щоправда, крім того, а втім: А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна (А. Головко). / був той хліб як великодня паска. Щоправда, хрумтів на зубах пісок, але на нього не зважали

(Ю. Мушкетик). 1, навпаки, ніколи не бувають вставними і, •отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні,все-таки,адже,мовби,немовбито,неначе,нібито: Вітер,здавалось,дужчав,принаймніочеретшумівтак,щозаглушив навіть думки (М. Коцюбинський).

Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок {здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і присудок {я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення, безперечно, вставне і його треба виділяти: Там, кажуть, з гір усю країну видно (Леся Українка). У кожному ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар).

Без вагань слід виділяти вислови, у яких є дієприслівники

кажучи, мовлячи (правду кажучи, між нами кажучи, власне каЩчи) або їх можна підставити в речення (напевно, взагалі, до Речі, між іншим, одним словом тощо): Він, правду мовлячи, не ночував ніякої охоти вчитися гри на фортеп'яні (1. Франко).

Якщо слово в реченні відповідає на якесь питання — то °но не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не Оповідає — то воно, можливо, вставне. При цьому слід мати Ув^зі, Що тільки вставні слова можна замінити такими безмнівно вставними словами й реченнями, як звісна річ, ма- да ь' я впевнений, як мені здається, скажімо, я думаю, я га-

(М к^Є пРав^а- Наприклад, речення Поїдемо, певно, човном н°вно °ц ю б и н с ь к и й ) можна висловити й так: Поїдемо, мабуть, м- Але цього не можна зробити з реченням Роби ревно й

навіть пряма мова: Григорій умів слухати, цінував почуте («Щі

Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!») та й сам під настрій не проти був розіграти когось, як і його дядьки (Григір Тютюнник).

Як правило, вставлені слова й речення вводяться без сполучників. Але іноді для введення їх у речення використовуються і сполучники: Це, звичайно, була страшенно наївна філософія, бо я тоді знайома була (і то поверхово) тільки з Платоном (М. Хвильовий). Часом вони мають форму підрядних речень: Як дивитися з Максаків (коли льон цвіте за Десною), то синя хмара гойдається у полях (С. Колесник).

Залежно від того, як вставлені слова й речення вимовляються, вони виділяються з обох боків комами, тире або дужками, їхня ж інтонація залежить від змісту речення і від волі автора. У кінці вставленого речення може також стояти знак питання або знак оклику.

Якщо вставлене речення вимовляється майже таким самим тоном, як і основне, то воно виділяється з обох боків комами:

Коли Сашко думав про матір, а він тепер думав про неїмайже постійно,віннібистоявнагарячомупружномувітрі(В.Дрозд). Такі вставлені речення вводяться переважно за допомогою сполучника а.

Якщо вставлені слова чи речення вимовляються підвищеним тоном, то вони виділяються з обох боків тире: Климко став навколішки, припав до води — холодна та добра! — тоді вмився і втерся галстуком од матроски (Григір Тютюнник).

Найчастіше вставлені слова й речення вимовляються пониженим тоном. Тоді вони виділяються дужками, іноді — комами зтире: Імені(та йвам, шановний!) буде жаль (ітужно, іжахно) розлучатися з сим світом (Б. Олійник). Але ось зі скреготом ібрязкотомудвір,—якщоте,щозалишилося,можнаназвати двором,—заїжджаютьдвабульдозери(О.Довженко).

Якщо такі слова чи речення вставляють у цитований текст, то їх беруть у квадратні дужки: Хоча десь має рацію і Євген Маланюк,колипише.«АніЮрійЛипа,аніМаксимГрива,аніОксано Лятуринська(пластик,емальєр!),анізмолодих—ОлегОльжиччи МиколаЧирський—«уродженими»небули,якіМосендз[йдеться^ прописьменників «празькоїшколи». — П. 1.]. Всівонипішли^ літературутількитому,щосередбезвихідності—тобув, єдиний вихід для ведення перерваної війни» (П. Іванишин)-

Вставлені слова й речення стоять звичайно в середині або в і речення. Але буває, що їх виносять і за його межі: Був брийлад —ми бачили —міжними, щоварте, як відомо, похвали.(Реченнямипремудримитакимихочпутьдопеклаабоврай

стели!) (М. Рильський). У такому разі крапку в кінці речення слід ставити не після закриваючої дужки, а перед нею: Що таке епохаРеформації?(Божемій,зновупідготовчагрупа.)Цепершза все,якговоритьтажтакиелементарнаполітграмота,—пер- тий удар по католицизму (М. Хвильовий). Так само в ремарках у драматичних творах: Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить?

(Засвічуєсвічку.)Цети,Микито?(М.Кропивницький).

Слова-речення і вигуки в реченні

Слова-речення — це замінники речень, виражені прислівниками, частками або вигуками. У них не виділяються ні головні, ні другорядні члени. Вони характерні для діалогічного мовлення, вживаються переважно в розмовному, художньому й публіцистичному стилях і передають реакції, відгуки мовця на висловлювання співрозмовника, найчастіше — на його запитання. Вони стають зрозумілі лише в контексті або в ситуації. За своїм значенням і роллю в реченні слова-речення близькі до вигуків (і нерідко виражаються ними).

Слова-речення переважно становлять окремі самодостатні Репліки в розмові двох чи більше осіб: — Ти мені не жбурляйся

к<шінням. Бо взнаєш. — Хе! Невже? — зухвало відповів той

''• Микитенко). Рідше вони вживаються в складі повнозначних речень для підсилення сказаного: — Не ваше діло! — Ні, наше! — гукнули солдати в один голос (О. Довженко). Він ду- Має, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого до- еІСаШся! Овва! Не вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо °зад ніяково вертатися (3 тв. М. Коцюбинського).

Слова-речення бувають стверджувальні, заперечні, питаль- ^ СіІ°нукальні, емоційно-оцінні. Сюди також належать слова

ного етикету.

Ролі с т в е р д ж у в а л ь н и х слів-речень виступають

а) прямою позитивною відповіддю на поставлене запитання: — Здобути собі пристойне місце в житті — це ганя тися за привидами?— Авжеж, — тихо сказав я. ~ Зна- єш, як учив Сковорода: не за значущістю ролі визначають талант актора, а за тим, як він грає (Вал. Ще в . чук); ствердна відповідь може виражатися й зовні заперечною формою, яка вимовляється із запитально-ствер- джувальною інтонацією: — Перелякався? — А то ні? Вся середина колотиться... (М. Стельмах);

б) підтвердженням міркувань співрозмовника: У сорок сьомому, як у правління проліз, так таким уже розумаком став, що куди твоє діло... — Еге, таке пхе було, — втулила Палажка (Григір Тютюнник);

в) підтвердженням власних міркувань мовця: Отож!

Отож! Се й був тойятірець, куди він людські душі, наче рибу, ловив... (Леся Українка).

З а п е р е ч н и х слів-речень є небагато — ні, навпаки, неправда, навряд. Вони можуть означати:

а) пряме заперечення на поставлене запитання: Ти, либонь, гніваєшся на мене? — Ба ні... (М. Кропивницький).

— їсти хочеш? — Ні. Я там наївся, — киваю назад (Григір Тютюнник);

б) незгоду з пропозицією чи міркуваннями співрозмовника: Марко. Таце справжнє пекло! Поет. Ні, це ще не пекло, але це гірше, ніж пекло, це остання станція перед пеклом (1. Кочерга). Неправда. Я не міг цього сказати, я хотів сказати щось інше (О. Довженко);

в) підсилення мовцем власної заперечної думки: Ні, кРа^ ще ніколи не роздивлятись, з чого зроблене те, Щ° н до вподоби (М. Коцюбинський). Смерті рало крізь* пройшло, глухе, жахне... Ні, ні, цього не може оу

(В. Сосюра).

0 — Та ну? (М. Коцюбинський). — На дівчат він дуже ла- Нф — Невже? А з вигляду такий непоказний (Григорій Тю- тюнник). — Ну що, ~ сказав [Підгаєцький], зупиняючись біля фпия, — не передумав іти?(Вал. Шевчук). — Пане професоре я прошу вас негайно відвезти звідси цих людей. — Тобто, як відвезти?— здивувався Карташов (О. Довженко).

у ролі питальних слів-речень можуть виступати також стверджувальні та заперечні слова, вимовлені з питальною Ілтонацією. Вони, як правило, адресуються співрозмовникові, щоб одержати пряму відповідь на поставлене запитання: — От ідобре.Нагарбісидітимеш,коніпоганятимеш.Добре?—Добре (Остап Вишня). — А курей на буряки вивозила? — Ні. — Ні? А чомуні?{ОстапВишня).

С п о н у к а л ь н і слова-речення містять наказ, заклик, прохання зробити щось, припинити якусь дію, допомогти і водночас виражають реакцію мовця на певну ситуацію. Виражаються вони переважно вигуками годі, геть, цить, гайда, марш, стоп, ура, алло, караул, ґвалт, досить, доволі, ша, тс-с-с, зась, гей, агов, ну тощо. У мовленні слова-речення, як правило, набувають різної експресії: Геть! Геть! Не давайте йому слова

(0. Довженко). — Послухаймо, — казку, — то й почуємо...

Ходім ближче. — Цить! Постривай! (Марко Вовчок).

Окрему групу становлять позбавлені емоцій спонукальні сло- ва-речення но, вйо, соб, цабе, тпру, гиля, агуш, киш та ін., з якими звертаються до свійських тварин: Но! Не здохла б вона тобі! Цабе! Вовки тебе були б з 'їли! (Остап Вишня). Дід Мусій розгнівався: — Киш, пустуни кляті!— Горобці не злякалися (Н. Рибак).

Е м о ц і й н о - о ц і н н і слова-речення містять позитивну або негативну реакцію мовця на побачене чи почуте. У ролі таких слів-речень вживаються здебільшого вигуки ого, ох, ах,

ех, хм, тьфу, овва, ат, пхе, он як, отакої, тож-то й ба, от

т°бі й маєш, хай йому цур та ін. У живому мовленні вони пеРедають різні відтінки почуттів — захоплення, подив, обурен- > Досаду, докір, гнів, погрозу, сумнів, вагання, нерішучість, ^ о в Ф невдоволення, насмішку, іронію, зловтіху, страх,

^Хе' Звідкіль ти такий розумний взявся? (М. Ко-

сь кий). Хм! Куди загнув! — сердито і насмішкувато

^Свирид Яковлевич (М. Стельмах).

тако Р°лі емоційно-оцінних слів-речень можуть виступати

мУч м Ш ^ Н н и к и в називному відмінку: Прокляття! Жінко, не ене!Кажи: нам грозить щось?(І. Франко). Яка краса! —