1. предмет завдання та значення курсу історії україни

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.сторія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному життіІсторія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

2. Методи принципи та джерела вивч. Іст.укр.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: 1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

3. Сутність понять етнос , народність, народ ,нація . Основні концепції формування укр.. народу.

Слово «народ» у сучасному науковому та суспільному лексиконі майже злилося з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», а нерідко воно застосовується як тотожне термінові «нація». Взагалі терміни „етнос” і „нація” – синонімічні та перекладаються з грецької та латини одним словом „народ”. Більшість сучасних українських дослідників його походження виводить від слів «рід», «родина», «народити». Крім того, в українській суспільній думці утвердився етносоціальний підхід, згідно з яким, поняття „народ” охоплює всі класи, суспільні верстви та прошарки, що мешкають на території Української держави. До українського народу, таким чином, входять не лише етнічні українці, але й представники всіх інших етнічних груп (меншин), що проживають на території України.\

Слово «етнос» (ethnos) запозичене з давньогрецької мови, де так називали всіх не греків, чужинців. По суті, воно означає такі поняття, як плем'я, народ, група людей, стадо, рід та ін. З XIX ст. слово «етнос» увійшло в наукову літературу в значенні «народ». У такому ж розумінні воно побутувало в радянському суспільствознавстві. У західній літературі поняття «етнос» не отримало належного теоретичного опрацювання, хоча ним часто позначається термін «нація». Латинське слово нація (nation) особливо прижилося в Західній Європі, де переважна більшість народів здавна мала власні держави. Тому поняття „нація” у наш час набуло значення „одержавлений народ”, тоді як словом „етнос” користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів

Спираючись на наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних учених, можна запропонувати таке визначення етносу. Етнос – це стійка природно та історично сформована на певних територіях динамічна людська спільнота, що має власну самоназву й усвідомлює свою єдність та спільне походження, протиставляючи себе всім іншим аналогічним утворенням, і  характеризується сталими своєрідними  ознаками мови, культури, способу життя, психічного складу та менталітету,  стійкими господарськими та економічними зв’язками

Поняття „народ” в зарубіжній етнології вживається як синонім до слова «народність». У пострадянській літературі цей термін найбільш активно застосовується при вивченні етнічних процесів X–XIX ст. Виходячи з формаційного членування історичного процесу, із другої половини 1940-х років радянські історики та етнографи стали визначати народність як рівень етноісторичної зрілості, що відповідає першому етапові класового суспільства (починаючи з рабовласницького). Відтак і сьогодні народностями називають людські спільноти, які виникли на основі злиття племінних об'єднань, передували націям, і мали такі риси, як спільність мови, території, економічних і культурних зв'язків. Отже, згідно з таким підходом категорія «народ» має означати державну, а «народність» – етнічну належність населення  Нація − це найвища стадія в розвитку етнічних спільностей і не всі вони досягли такого рівня. З  3,5 тисяч етносів у сучасному світі лише 800 є Усі інші знаходяться на до національних етноісторичних стадіях. Перетворення етносу в націю відбувається шляхом зростання й поглиблення його самосвідомості. Етнос, на відміну від нації, не усвідомлює своєї єдності в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому  нездатний створити незалежну національну державу 

КОНЦЕПЦІІ

Ранньосередньовічна

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвиткусередньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з'явились в ранньому середньовіччі у (наприклад, французи, німці, англійці,іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності

Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов'ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов'ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов'янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз'єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз'єднання з росіянами.

4. Основні етапи етногенезу

Виключаючи більш ранні етапи україногенезу, цей підхід суттєво звужував його межі, що також мало ідейне підґрунтя, бо доводило статус «старшого російського» та «молодшого українського» етносів. Не виходячи за межі такої ідеологічної платформи, спробу відсунути початки східнослов'янського етнотворення в глибину історії зробив авторитетний радянський вчений Б. Рибаков. Він визначив наступні етапи формування єдиного руського народу-етносу:

–  перший етап (V–VII ст.) – створення союзів слов'янських племен;

–  другий етап (VIII – початок IX ст.) – об'єднання союзів слов'янських племен у «суперсоюзи»;

–  третій етап (у межах Давньоруської держави) – завершення процесу перетворення племінних союзів у новий суперетнос русичів, який надалі став основою для виокремлення трьох східнослов'янських народів.

5. Стародавні етнічні процеси.

Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям простежується з кінця V ст., коли празька та пеньківська культури V—VII ст., трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців, сіверянПівнічно-Західної України (Лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь, яка, як сьогодні підкреслюється, була поліетнічним утворенням, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу(утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, Результатом цих процесів стала спроба творення власної держави українським народом середині XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.

5. Етапи словянського етногенезу

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу(етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезуукраїнців. Існують такі теорії:

• теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн років;^{[Джерело?]}

• теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

• теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

• теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Серед сучасних вчених є чимало прихильників традиційної в радянській науці схеми поділу східнослов'янського етногенезу на такі три етапи:

–  перший етап (IX–X ст.) – первісна консолідація русичів у єдину давньоруську народність у межах Давньоруської держави;

–  другий етап (XII–XV ст.) – початок формування українського етносу завдяки освоєнню причорноморських степів та виникненню козацтва; 

–  третій етап (XV–XVI ст.) – завершення процесу формування українського етносу, який далі вже не зазнавав суттєвих іноетнічних вкраплень.

5. Етнічний розвиток за часи князівства

Сформувавшись у VIII–IX ст., український етнос уже в X ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стає поліетнічна Руська земля.Київська Русь (умовна назва першої Давньоукраїнської держави з центром у Києві) в IX–XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Тема етногенезу українців, білорусів та росіян вимагає очищення  від ідеологічно-кон'юнктурних спекуляцій, спрощення і профанації. І найперше треба піддати беземоційному науковому аналізу багаторічну аксіому про „спільне коріння братських слов'янських народів”Внаслідок занепаду Києва у другій половині XII ст. серед українських князівств зростало значення Галича. Галицько-Волинська держава на ціле століття продовжила традицію української державності, ставши визнаним центром України-Русі. Важливо відзначити, що вона об'єднувала лише українські етнографічні землі, тому була більш монолітним в етнічному відношенні утворенням, аніж Київська Русь. У цьому проявляються наступність, послідовність і безперервність україногенезу.Процеси формування українського етносу в другій половині XIV– першій половині XVII ст. значною мірою зумовлювалися чотирма зовнішніми «іноетнічними» факторами – литовським, польським, татарським, московським (російським). Зовнішні фактори значною мірою зумовили такі полярні й суперечливі тенденції розвитку українських земель у XV–XVI ст., як внутрішня дезінтеграція та консолідація, поглиблення етнічної окремішності русинів-українців тощо.В умовах Великого Литовського князівства відбувався активний процес «ослов'янення» литовської верхівки українцями. Руська правляча династія змінилася на литовську. Опинившись у слов'янському етнічному масиві, литовська знать прийняла християнство, а також руську мову, право, військову організацію тощо. Однак ці процеси не слід абсолютизувати, адже вони стосувалися лише соціальної верхівки. Руське та литовське селянство, як основний носій етнічності, продовжувало зберігати свої самобутні етнокультурні риси [35, с. 222]. Крім того, Литовська доба мала вирішальне значення для етнонаціональної диференціації між Україною, Білоруссю та Московією. Скристалізовані в цей час полярно протилежні орієнтації русинів-українців на Захід, насамперед на Польщу, а московитів-росіян – на Схід, міцно вкорінилися в ментальності цих народів.У 1569 р. відбулося об’єднання Польщі та Литовського князівства (Люблінська унія). Утворилася дуалістична держава Річ Посполита, яка інкорпорувала більшість українських земель.З одного боку, той факт, що в складі Речі Посполитої опинилася більшість української спільноти, сприяв його внутрішній етнокультурній консолідації. Етнічну інтеґрацію посилювали також економічні зв'язки та пертурбації й міграції населення. Найпомітнішим у цьому процесі стало просування в другій половині XVI ст. великого потоку населення з Волині на Брацлавщину та Київщину.

5. Теорія давньоруської народності.

На думку істориків - противників концепції «давньоруської народності», у Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській ^[11]. Враховуючи, що східнослов'янські племена проживали певний проміжок часу на території спільної держави - Русі, можна припускати, що між ними відбувався деякий, певний процес зближення та консолідацї. Однак, навіть прихильники концепції давньоруської народності погоджуються з думкою, що процеси етнокультурної консолідації в Русі повністю не завершились і через те давньоруська народність була відносно неоднорідною^[12][13]. Якщо погоджуватись з концепцією давньоруської народності, то треба вважати, що вона була настільки неоднорідною, що, наприклад, тільки її розселення на територіях колишніх спільних держав Литовського князівства та пізніше - Речі посполитої в однакових історичних умовах спричинило утворення двох окремих народів - українського та білоруського. Концепцію давньоруської народності також використовують російські шовіністичні кола для продукування численнихміфів щодо української мови, зокрема, що українська мова виникла внаслідок ополячування російської мови.

Давньоруська народність — етнічна і мовна єдність східнослов'янських племен, яка згідно з твердженнями радянських істориків, виникла за доби Київської Русі протягом IX-X ст. унаслідок їхнього зближення і злиття^[1]. Ще в дорадянський період під впливом шовіністичних та імперських чинників царизму поширювалась думка про спільність походження росіян білорусів і українців, утверджувалась царська теорія про єдиний "русский" народ^[2]. Відтак, об' єднання та асиміляція україн­ців, росіян та білорусів Москвою в Російській імперії, а пізніше в СРСР вважалося прогресивним процесом поновлення історичної спра­ведливості. Таким чином, від самого початку виникнення ідея давньоруської народності була значною мірою політично вмотивованою — в її утвердженні та поширенні, в тому чи іншому вигляді, були зацікавлені російські шовіністичні, імперські кола Російській імперії та пізніше — СРСР^[3]. Історичні науки у західних європейських державах ніколи так особливо не приділяли уваги темі відповідних народностей, які б раніше населяли території цих держав, як радянська історична наука приділяла увагу та розвивала тему давньоруської народності. Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники "єдиної та неділимої" та загальноросійськоі ідеї намагаються обґрунтувати необхідність русифікації українців та білорусів та відновлення Російської імперії бодай у межах її слов'янського ядра.^[4]

Не заперечуючи тези, що етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних земель стали, крім слов'янських племен словенів, кривичів,в'ятичів і східних сіверянив, частково угро-фінські та балтійськи племена — меря, мурома, весь, голядь та ін., офіційна радянська наука висунула в 1950-их pp.^[5]концепцію спільного походження трьох сх.-слов. народів — російського, українського й білоруського, які, мовляв, складали колись «єдину древньоруську (чи „руську“) народність», а формування тих народів з цієї народности почалося щойно після розпаду Київської Русі.^[6] Пропаганда радянської концепції «єдиної древньоруської народності» старалася оминати увагою культурні відмінності різних слов'янських племен Русі, на які навіть вказано у тексті «Повісті врем'яних літ»^[7] [8]. Ця концепція була стверджена в офіц. урядово-партійній тезі, що «єдиний русский народ», «далекий предок рос., укр. і білор, націй», утворився вже в 10 — 11 вв., але процес його формування був перерваний пізнішими іст. умовами (зокрема монголо-тат. навалою), в наслідок яких згодом, у 14 — 15 ст., сформувалися три окремі «братні» народності: великоруська, українська й білоруська. За цією концепцією, російська (великоруська) народність склалася щойно в 14 — 15 ст. в районі Великого Новгорода і Волго-Окського межиріччя з центром у Володимирі на Клязьмі і потім у Москві, в період піднесення останньої і поступового об'єднання навколо неї всієї Північної і Північно-Східної Русі, тобто Московщини.

5. Етнічний розвиток у період козаччини.

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницвка», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі. Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження означав «вільна людина, «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які називалися січчю (від слова «сікти» — рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична організація козаків». Поряд з цим вживав ся термін «запорозький кіш», який означав керівництво козаків, їх місцеперебування, табір.

5. Походження назв Україна Малоросія Великоросія Росія

РУСЬ

Неоднозначність, суперечливість та напругу, що викликає в науці цей термін, ми бачимо з відповідного розділу в "Історії України” Наталії Полонської-Василенко:" У 8 столітті чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву "Русь”. З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато гіпотез. Головні з них такі:- Слово "Русь” - фінського походження (В. Татіщев, 1739 р. );- Хозарського (Еверс, 1814);- Угорського (Юргевич, 1867);- Литовського (Костомаров, 1860);- Єврейського (Барац, 1910);- Кельтського (Шелухин, 1929);- І дві найголовшіні теорії: варязьке та українське (слов'янське) походження. Варязька теорія базується на припущенні, що "руссю” фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у 8-9 століттях почали походи на узбережжя Західної Європи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали і засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом – в Англії. У той же час прийшли вони і до східної Європи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну і там заснували державу. Одним з доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний подав назви Дніпрових порогів – "руські” і "слов'янські”. Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє "русів” та "слов'ян”. Другий аргумент – той, що фіни називали шведів "Rootsi”, та він не є переконливий, бо важко припустити, щоб для назви скандинавських варягів користувалися терміном з фінської мови. М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, що багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнювали варягів з Руссю, Русь для них – чужа земля.

МАЛОРОСІЯ

За Дмитром Дорошенком: " Термін "Мала Русь” і "малоруський” є чисто штучного книжного походження: так стали називати нашу землю в 13 столітті вчені-греки, а далі й латиняни: Russia Minor – на означення Малої, себто Русі на півдні. На противагу Великій, себто нової Русі на півночі. Точнісінько як у давнину називали Малу Азію для відрізнення від Великої Азії, або Велику Грецію на півдні Італії, що вийшла як колонія зі старої, отже "малої” Греції на Балканах. Цей термін прийнявся особливо з кінця 17 віку з Московщини для позначення тої частини Української землі, яка після 1654 року знайшлася в політичній унії з Москвою, себто на позначення Гетьманщини. В устах освічених людей він продержався й на самій Гетьманщині в 18 і навіть 19 століттях. Є деякі українські вчені, які вживають його і тепер, але виключно в наукових працях, на означення "малоруської”, себто української мови, поруч з "великоруською” та білоруською”.Отже, як бачимо, від початку нічого образливого в слові "Малоросія” не було, навпаки, він вказував на першопочатковість України Київської відносно великих малозаселених колоній на півночі. Подібно до того і Малопольща, не названа Д. Дорошенком, є початком Великої Польщі, бо саме з неї почалися державотворчі виступи поляків. Частини "мала” та "велика” позначають лише територіальне відношення – що є правдою, адже північні слов'яни, знищуючи фіно-угорські племена на території нинішньої європейської частини Росії та змішуючись з ними, захопили величезну територію. Але згодом, а особливо з втратою в російській мові словом "великий” свого початкового, давньоруського значення, співставлення "Великої” та "Малої” Русі стає дуже і дуже невигідним, навіть на підсвідомому рівні. Україна стає колонією Московії, "Великой” Русі, залежною від неї.

УКРАЇНА

За Д. Дорошенком: "Вже з половини 17 століття входить в ужиток поряд з назвою "Русь” друга, також стара назва, яка мала колись чисто географічне значення й означала поняття земель пограничних: ця назва – "Україна”. Вперше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень і дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західня Європа. Так сталося головно внаслідок повстання в половині 17 століття козацької української держави, що поставила була своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею та Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва "Україна” стає знову назвою географічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна – це її південно-східне пограниччя, себто Київщина, для Московії – південно-східний край нашої землі, так звана Слобідська Україна. Тільки національне відродження 19 віку принесло остаточну перевагу термінів "Україна”, "українець”, "український”, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни "Русь”, "русин”, "русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає назви "український”, "Галицька Україна”. Назва "Україна” є нині загально прийнята та освячена ідейно-національними стремліннями,і вживати поруч неї якусь іншу, принаймні для нас самих, немає жодної рації. Термін, назва, ім'я все є речі умовні, ковенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним. "

5. Етнос 19-20 ст.

З першої половини 19 ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім. Проте, наприклад, Тарас Шевченко слова «українець» жодного разу не вживав ^[28]. Остаточно стверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні після національно-визвольного руху 1917–1920 рр. В Галичині і Буковині починає поширюватися з кінця 19 ст., в часи піднесення українського національно-культурного руху, цьому сприяють українська інтелігенція — рух січових стрільців і національно-визвольний рух, діяльність УПА тощо.

В залежності від того, за якою ознакою відокремлюють частину від цілого, утворюється й комбінація понять, наприклад: «етнічна територія українців на Північному Кавказі»^{[Джерело?]}, «українська етнічна територія в межах Чехо-Словаччини»^{[Джерело?]}, «зміни меж української етнічної території підросійської частини України в XIX—ХХ ст»^{[Джерело?]}.

в українській науці кінця 19 - початку 20 століття ототожнювались українські етнічні землі з українською національною територією^{[Джерело?]}, і всі вони, на думку національної еліти^[Хто?], мали стати територією майбутньої української держави^{[Джерело?]}. Зокрема, Степан Рудницький ототожнював територіальний зміст назви«Україна» і терміну «простір України» зі значенням термінів «українська національна територія», «суцільна територія українського народу», а також з іншими^{[Джерело?]}. У часи національно-визвольної боротьби «ми не клали належної ваги на етнографічні межі нашої суцільної території і підрізували тим чи не одиноку галузь, на котрій сидимо!», що українці не боронили «кожного кусня нашої національної території».

В часу СРСР відбулося вихолощення терміну «нація»^{[Джерело?]}. Різниця між «етнічним» і «національним» не відчувалася^{[Джерело?]}.

У незалежній Україні у наукових текстах поняття «національний» та «етнічний» не мають однозначності^[1]. Значення термінів «українська етнічна територія» та «українська національна територія» є різними. Українська національна територія дедалі частіше цілком природно ототожнюється з українською державною територією^{[Джерело?]}. Водночас, назва «Україна» набула державно-політичного значення на відміну від етно-географічного, який існував до того часу^{[Джерело?]}

5. Особливості формування української нації.

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення. Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською імперіями. її статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст в Україні. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, дана обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських — польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального і правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це великою мірою спричинило еміграцію українців-селя за межі України. Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею користуватися на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Видатну роль українська інтелігенція відіграла в утвердженні національної самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну пам'ять, етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм намагався замінити принизливим терміном "Малоросія".Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2. З них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття вбачало в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак — прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу. Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні показники по західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво. За даними всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5 були місцевими уродженцями, більше половини з них визнавали своєю рідною мовою українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис. осіб, які говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді таких капіталістичних підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації. Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо. Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху доводилось долати багато перешкод.

5. Значення укр.. діаспори.

Очевидно, усі згідні, що українська діаспора вже відіграла свою поважну ролю у відновленні української державності, але її значення у майбутньому теж може залишатися поважним. Україна як держава має бути зацікавлена в існуванні української діаспори в інших країнах світу, особливо в таких впливових, як Америка. Отож, Україна мала би допомогати діаспорі сберігати  національну ідентичність. Так воно не є, але з часом так буде. Приклад інших держав говорить за це.  Зовсім інакша справа, чи сама діаспора бачить якийсь сенс у свому існуванні. Питання складне, бо неможна бути громадянином одної держави, а патріотом іншої. Приклад жидівської діаспори говорить, що для розвиненої і впливової діаспори має існувати якась національна ідея. Такої ідеї для української нації поки що нема, але вона може бути розроблена. Українці належать до великої сім"ї індоевропейських народів, котрі ведуть перед у світовій цивілізації, тяглий розвиток якої започаткували давні греки. Їхню справу продовжили римляни. У середні віки лідерство перехопили кельти (Франція) та германці(Англія), пізніше до них долучилися німці. Зоряний час слов"янських народів ще не прийшов, але приклади Росії і Польщі говорять за те, що і слов"яни здатні на великі звершення. Ми, українці, - молода, здорова нація. Якщо ми засвоїмо найліпші досягнення світової культури і науки, нас може чекати велике майбутнє, бо маємо непоганий інтелектуальний і духовний потенціал. Ми звикли шукати національної величі у минулому, але нам треба дивитися у майбутнє. Міфи про наші трипільські витоки тільки шкодять нашому розвитку.Освальд Шпенглер писав, що кожна культура народжується, досягає апогею свого розвитку, а потім вмирає і передрікав занепад Заходу, і він мав рацію. Українці західної діаспори можуть стати здоровим елементом у своїх державах, у розвитку якого мають бути зацікавлені уряди західних країн. Отож, у принципі тісний зв"язок українців всього світу між собою і історичною батьківщиною може піти на користь світу.  Десь на такій основі я бачу розвиток національної ідеї. 

5. Сучасний стан укр.. етносу.

неможливо однозначно встановити, на якій саме фазі етногенезу знаходиться сучасний український етнос. Хоча вже поверховий аналіз говорить, що оскільки і держава, і значна частина суспільства ведуть себе як агресивні субпасіонарії, очевидно, в Україні переважає занепадницьке світобачення. Можливо, ми знаходимось десь в кінці інерційної фази життя сучасного українського етносу. Вірогідно також, що ми паралельно спостерігаємо процес відмирання «химерного» (тобто накинутого штучно) етносу під назвою «радянський».

Що надалі – занепад і втрата суб’єктності? Не все так просто. Як було сказано вище, виродження старого способу буття означає звільнення життєвого простору для нового світобачення. За законом збереження енергії, якщо є занепад, десь має відбутися підйом. Спробуємо пошукати фактори так званого пасіонарного підйому у сучасному українському суспільстві.

В Україні прикметною є сильна політизація суспільства, активне політичне протистояння і практично повна відсутність конфліктів на етнічному і релігійному ґрунті. Згідно ПТЕ, відсутність конфліктів - ознака низького рівня пасіонарної енергії. Це створює ситуацію природного взаємопроникнення етносів і субетносів на добровільних засадах (так, приміром, було у Московському князівстві у ХІV-му ст.). Не дивлячись на вперте намагання політиків придати актуальність питанням мов і реалізації інших культурних потреб, в існуючому українському соціальному середовищі вони лише побіжно цікавлять людей. Але невдоволеність українців існуючим станом речей у країні є загальною, незалежно від того, до якого субетносу (галичани, донбасці або кримчани) вони належать. По аналогії з електрикою - це ознака високого пасіонарного потенціалу.

Описаний стан суспільства є спільною рисою дійсно несхожих субетносів, і, з точки зору ініціювання процесів етногенезу, такий негативізм щодо оточуючої дійсності цілком виправданий та свідчить про те, що якість соціального буття і кількість (складність) соціальних зв’язків виявляються більш пріоритетними для етносів і субетносів, що населяють Україну, порівняно із архетипічними потребами, традиціями і забобонами. Напрошується висновок, що у більшості українці воліють жити сьогоденням і майбутнім, у якійсь мірі базуватись на минулому, але не «чіплятися» за нього. Така масова потреба є необхідною причиною формування нових суспільних структур.

5. Зародження укр.. визвольного руху.

Національно-визвольний рух є невід’ємним компонентом історії людства. Феноменальність його полягає в тому, що в різні історичні періоди існували (і сьогодні існують) етноси, які борються за здобуття незалежності або намагаються її повернути. Тобто прагнуть здобути: політичне, національне, релігійне, соціальне та економічне визволення. Це є водночас основною причиною існування руху і його метою.Поява українського національно-визвольного руху була спричинена потребою відновити широкомасштабні політичні права, з метою збереження власних державних та етнічних традицій і звичаїв. У свою чергу, всі інші вищенаведені чинники теж впливали на формування і становлення цього руху. У процесі боротьби за реалізацію українцями свого права на самовизначення були періоди тріумфу і трагедії. Тому історія українського національно-визвольного руху включає в себе декілька етапів, під час яких, після чергового консолідування українського визвольного потенціалу, наступав період напруженої боротьби за свободу. Що характерно, незважаючи на поразки, українці вели багатовікову боротьбу за незалежність. Ця боротьба супроводжувалася багатомільйонними жертвами найкращих представників нашого народу, завдяки непохитній вірі в перемогу українцям вдалося наприкінціХХ століття відновити суверенітет Української держави.Нашому народу довелося протягом усієї своєї історії відстоювати законне право на життя як окремої етнічної спільноти. Після розпаду могутньої Київської держави – Руси-України, її спадкоємниця – Галицько-Волинська держава наполегливо здійснювала боротьбу за відновлення власного політичного суверенітету. Грізним її ворогом стала держава монголо-татар – Золота Орда, що утворилася в пониззі Волги. Здійснивши спустошливий напад на територію східноєвропейських держав, у тому числі на територію Галицько-Волинської держави, правителі монголо-татарської орди намагалися обмежити політичні права князівства. Супроти цього князі Галицько-Волинської держави розпочали рішучий опір, визвольну боротьбу.Галицько-Волинський князь Данило Галицький, на час правління якого припав напад монголо-татар, став організатором боротьби проти Орди. Для цього він шукав союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, розпочав переговори з папою Інокентієм ІV щодо організації хрестового походу проти монголо-татар. Однак, ця діяльність не принесла реальних результатів і князь Данило зважується на самостійні антиординські дії. Війна тривала з перемінним успіхом, закінчившись згодою Данила визнати васальну залежність від Орди. Невдача у війні з татарами хоч і вплинула на зростання воєнно-політичного потенціалу Галицько-Волинської держави, однак все ж її авторитет серед інших держав залишався значним. Спадкоємці Данила Галицького продовжили здійснювати антиординську визвольну боротьбу і здобули право цілковитого суверенітету власних дій [14, с. 90].Позбувшись впливу Золотої Орди, Галицько-Волинська держава, внаслідок внутрішнього політичного ослаблення (припинення власної князівської династії), стала об’єктом експансії Польщі, Угорщини та Литви. На території Волині та Правобережній і Лівобережній Україні утвердилося Литовське князівство; Галичина попала під владу Польщі; Угорщина захопила Закарпаття, Буковину – Молдавія. Під час цього процесу, визвольна боротьба розгортається з новою силою, особливо в Галичині, де польський режим, на відміну від литовської влади, почав вносити кардинальні зміни в соціально-економічне життя регіону. Тому одразу після вторгнення поляків в Галичину місцеве населення підняло проти них повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці визволили свої землі і польський король Казимир ІІІ відмовився від своїх претензій. Проте, на цьому інтервенція Польщі не припинилася. Після смерті Дмитра Дедька польські війська знову вторгнулися в Галичину і декілька років придушували народні виступи. Отримавши перемогу в цій боротьбі, польська влада розпочала політику асиміляції місцевого українського населення.З огляду на толерантне ставлення литовської влади до населення Волині, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Поділля, приєднання цих земель до Литви відбувалося мирним чином, антилитовських виступів не спостерігалося, та вже наприкінці ХІV ст. ситуація змінюється. Після зближення Литви і Польщі, в Литовському князівстві посилився польський вплив, у результаті чого українська і українізована литовська знать почала втрачати свої політичні позиції. Порушуються права православної церкви та ліквідовуються автономні українські князівства.За таких обставин українська аристократія стала в опозицію до державної влади. Розпочалася боротьба за державну незалежність українських князівств, яка характерно посилилась з 90-х рр. ХІV ст. Більшість українських князів відмовилися визнати Кревську унію (1385), а відтак і владу як польського короля, так і великого князя литовського. Патріотичні сили очолили: київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович. Однак, діяли вони розрізнено, неузгоджено і тому визвольний рух зазнав невдачі. Литовський князь Вітовт протягом 1392–1399 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Удільному устрою України було завдано серйозного удару.У 1481 р. українські князі, що походили з литовської династії, організували таємну змову з метою вбивства литовського князя Казимира, для припинення політики централізації. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Але конспірацію було розкрито і змова не вдалася. Останньою спробою українських аристократів здобути давні права було повстання, організоване Михайлом Глинським у 1508 р. Повстання охопило Київщину і Полісся, знайшло підтримку серед української знатті і духовенства. Литовська влада вислала проти Михайла Глинського війська і він, не змігши зорганізувати опір, припинив повстання та втік у Московію.Після цієї невдачі українські аристократи відмовилися від подальших спроб змінити своє становище в державі за допомогою зброї, сподіваючись тільки мирними засобами обороняти свої давні права та надбання [13, с. 127]. Здебільшого місцеві українські феодали дотримувалися угодовської політики і не поспішали захищати інтереси співвітчизників (стримувати утиски і окатоличення). Загалом у середині ХVІ ст. українські князі і верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства. Значна частина аристократії асимілювалась, перейняла мову, традиції і віру завойовників.Зважаючи на це, провідна роль у захисті етнічної самобутності переходить до міщанства. Вони разом з окремими представниками української аристократії проводять боротьбу за збереження української мови, освіти, культури, православної віри. Задля згуртування власних сил постали організовані структури – братства. Оскільки не було створено єдиного координаційного центру братств, то вони контактували між собою індивідуально. Завдячуючи діяльності братств, які постали в багатьох містах України (Львів, Київ, Кременець та ін.), українська спільнота не втратила своїх культурних надбань, навпаки вони примножувалися.Водночас із боротьбою братств за збереження власної культури відбувався процес формування нової української визвольної сили – козацтва. Безперечно, значний вплив на формування світогляду провідників козацтва здійснила культурна діяльність братств. Досить швидко козацтво перетворилося з соціального явища в соціальний стан, окрему верству, яка генерувала нову українську еліту з розвиненим політичним мисленням. Українське козацтво перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.Визвольна боротьба козацтва мала єдину стратегічну мету з боротьбою братств, але відрізнялася тим, що козацтво знову стало захищати права української спільноти за допомогою зброї. Сформувавшись й зміцнівши в боротьбі з Османською імперією і Кримським ханством, козацтво наприкінці ХVІ ст. переходить до боротьби проти польської окупаційної влади. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. відбувається низка козацьких повстань, що посилили позиції козацтва та заставили польську владу з ним рахуватись. Крім того, зріс міжнародний авторитет козацтва, Запорозька Січ перетворюється в своєрідну окрему козацьку республіку, з якою правителі інших держав вели дипломатичні переговори. Це, звичайно, дратувало Польщу, тому польська влада наполегливо намагалася знищити козацтво, однак, незважаючи на існування сильного військово-адміністративного апарату, їй це так і не вдалося.Наприкінці ХVІ та на початку XVII ст. у повстаннях проти польської окупації брала участь велика кількість селян та козаків, а тереном їхніх дій була вся територія України від Закарпаття до Слобожанщини. Хоча вони зазнали поразки, проте підготували ґрунт для подальшої боротьби проти соціального та національно-релігійного гніту. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалася в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреволюції.

5. Створення і діяльність братств 16-17 ст.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Ієзекіїль Курцевич, шляхтянка Гальшка Гулевичівна, належали до числа засновників братства. Найактивніший діяч Київського братства — Іов Борецький (до чернецтва Іван), київський митрополит (з 1620), автор публіцистичних творів, спрямованих проти католицтва й унії, політичний діяч.Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт. У цій боротьбі братства скористалися з суперечностей в колах православної ієрархії. Так, коли на Україну десь в кінці 1585 — на початку 1586 pp. прибув антіохійський патріарх Йоаким IV Доу, а в 1589 р. — константинопольський патріарх Єремія Транос, керівники Львівського братства домоглися від них грамот, які підтверджували статут останнього й право на ставропігію — виключення його з-під юрисдикції єпископа. Видаючи грамоти, патріархи намагалися використати конфлікт братств з єпископом для посилення свого контролю над церковною адміністрацією України. Однак, як визнавали пізніше самі представники церковної ієрархії, члени Львівського братства не слухалися «ні митрополита, ні патріарха».Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

5. Козаччина та її роль в історії

Місце і роль українського козацтва у вітчизняній історії абсолютно унікальні, особливі, не мають аналогів в історії інших народів, у тому числі і тих, в яких були подібні формування (донські, терські, яїцькі козаки в Росії, таборити в Чехії, гаренцери або гранчари в Хорватії; ускоки й гайдуки в південних слов’ян, румунів та угорців тощо).Без перебільшення, на певному етапі історичного буття українського народу козацтво виступало провідною і організуючою силою в боротьбі за національне визволення. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України.

Таким чином, основні аспекти ролі козацтва в українській історії такі:

по-перше: протягом другої половини ХV – першої половини ХVІІ ст. саме воно відіграло вирішальну роль в господарському освоєнні півдня України, воно започатковує на українських землях нову суспільно-економічну добу – буржуазну, в основі якої вільна праця, приватна власність, товарно-грошові відносини, тобто вільний господар;

по-друге: в конкретно-історичній ситуації українських земель козацькому стану, що формувався, доводилося, окрім виробничо-трудової діяльності, займатися і військовою, виступаючи озброєною силою на захист народу від фізичного знищення і рабства внаслідок татаро-турецької агресії, тобто козацтво - оригінальне поєднання – хлібороба і воїна, селянина і лицаря, руйнівника і творця.

по-третє: козацтво виявило великі потенційні можливості і динамізм у процесі не лише самоорганізації власного стану, а й становлення нових, відмінних від середньовічних, суспільних відносин. Відбулась організація “козацького устрою”, що відзначався демократичністю, його життя і устрій став альтернативою деспотизму, кріпацтва, тоталітаризму, воно вписувалось в європейський шлях розвитку цивілізації;

по-четверте: козацтво спромоглося виробити кодекс “козацьких прав і вольностей” – неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, що визначали його статус у суспільстві і стали притягальним ідеалом для широких верств українського суспільства;

по-п’яте: на відміну від російського українське козацтво стало виконувати також “історичну місію національного речника українського народу, набуваючи функції носія української державності” (оскільки російська держава існувала, то в російського козацтва такої місії і не могло бути). Українське козацтво – це реакція на європейське відродження, творення моноетнічних національних держав, воно обєднало еліту нації та всі інші верстви населення від селянина-втікача до князя, шляхтича, його ядром була українська шляхта /тогочасний прототип інтелігенції/,тому козацтво стає порятунком нації і держави.

5. Козацько селянські повстання 16-17 ст.

Протягом 45 років в Україні відбулося шість великих козацьких повстань, до яких майже завжди поєднувались селяни.Це повстання під проводом: Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Северина Наливайко а1594-1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630-1631), Івана Сулими (1635), та повстання 1637-1638 рр., яким керували спочатку Павло Буг, пізніше Яків Острянин та Дмитро Гуня Головною рушійною силою цих повстань було козацтво.Серед головних причин повстань можна виділити посилення кріпосницького та національного гніту; експансію шляхти на відносно вільні українські земні, колонізовані "уходниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств населення; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.Перше велике селянсько - козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Саме тоді український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Коптський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський зі своїми козаками напав на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і ловів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського - тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов'язувався припинити боротьбу. Однак, зібравши на Січі нові, свіжі сили, він вирушив у похід на Черкаси, де під час облоги міста загинув.Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Треба звернути увагу нате, що повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали.Допомог)' Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки. Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Згодом старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Цю ситуацію використали поляки, вони вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Вар.шави і там стратили, відрубавши голову, а потім четвертували.

5. 20.Укр. Нац.. Визвольна революція. , Визвольна війна з б. Хмельницьким

Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

1.2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів зарадивиробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість  міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

2. Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

3. Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

4. Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

4.1. Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.

4.2. Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася  у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

4.3. Політичні і соціально-економічні зміни в українських землях. Під натиском народних повстань і бойових дій польські магнати й пани, католицьке духовенство змушені були залишити свої маєтки і втікати. У результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Богдан Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козаки і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани дістали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

4.4. Події 1651-1653 pp. Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.

4.5. Зближення з Росією. Переяславська рада. Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.

4.6. Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією. Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав 20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали «царськими».

Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило Надії українців на допомогу царя, який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

4.7. Прагнення Б. Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель. 3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.

Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р. н-

3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.

5. Нац. Визвольна і антифеодальна боротьба.

Землі Правобережної України, на яких тривалий час точилися воєнні дії, були спустошені і знелюднені. Тому поляки заселяли їх заново. Для цього козакам було дозволено знову селитися на Правобережжі із збереженням традиційного самоуправління. Сюди, починаючи з 1680-х рр., почали повертатися біженці, а з подальшим заселенням краю й польська шляхта, яка відновила кріпацькі порядки. Панщина на Правобережжі становила 4—5, а в Галичині до 6 днів на тиждень. Посилювались утиски православного населення. Одночасно занепадали братства, що активізувало роль уніатської церкви. З, цього часу починається масовий перехід українців Галичини в унію. Українці Північної Буковини перебували під подвійним гнітом — з боку Молдавії та Туреччини, васалом якої було Молдавське князівство. Окрім панщини і податей на користь молдавських феодалів, вони сплачували податки на користь турецького султана. На відміну від Правобережної України і Галичини, в Північній Буковині релігійні утиски чинилися у формі переслідування християн з боку мусульманського духовенства. Така сама ситуація була і в Закарпатті, яке входило до складу Трансільванії, також підвладній Туреччині.

Посилення феодальної експлуатації породжувало опір серед українського населення. Під час Руїни на Лівобережжі піднімались селянські повстання. Найбільшими серед них були повстання 1657—1658 рр. під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша, 1666 р. — на Переяславщині, 1687 р. — козаків Гадяцького і Прилукського полків. Ще ширшою була антифеодальна боротьба на Правобережжі і в Східній Галичині. Вона супроводжувалася відмовою від несення повинностей, втечами селян, нападами на панські маєтки, створенням на Правобережжі козацьких полків, центрами яких стали Вінниця, Фастів, Брацлав, Корсунь і Богуслав. Цю боротьбу очолив фастівський полковник Семен Палій. До кінця XVII ст. в багатьох районах Правобережжя населення звільнилося від польської шляхти. Палій, що орієнтувався на Росію, неодноразово звертався до царського уряду з проханням приєднати до неї правобережні землі. Але Москва відмовлялася, оскільки не бажала псувати стосунки з Польщею, з якою був укладений союз для боротьби проти Туреччини. На галицьких землях розгортався рух опришків (від слова опір), які переховувалися в Карпатах і чинили успішні напади на маєтки місцевої шляхти.

5. Українське нац.. відродження.

иокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648—1676. Однак після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством^[4].

Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації^[5].

У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

5. Нац. Відродження в західній укр..

Проягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу.За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Водночас імперська влада тлумила український національний рух, не бажала його посилення і розглядала лише як засіб ослаблення інших рухів.Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у Наддніпрянщині. Галицьким русинам було би дуже важко вистояти в боротьбі за свої національні права без допомоги зі сходу – поезій Т.Шевченка, досягнень з історії, мовознавства, етнографії українського народу.Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст.Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Спричиняли це, передовсім, несприятливі умови та утиски українства в Наддніпрянщині російською владою. Проте сам факт переходу першості зі сходу на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків  українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє.

5. Роль Кирило-Меф. Товариства

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість^[8][9].Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом^[10].

5. Вплив ідей шевченка , Драгоманова , Міхновського.

Драгоманов намагався поєднати ідеї західноєвропейської соціал-демократії, анархізму та українську народну традицію соціального ідеалу. Він був прихильником ідей демократизму і федералізму. Зразком державного устрою вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Він був прихильником пріоритету політичних свобод над економічними, суспільними і класовими інтересами. Вважав, що загальнолюдські цінності вище, ніж національні. Виступав за відокремленні церкви від держави та секуляризацію українського громадського та політичного життя. Вважав втрату Україною державності негативним фактом, однак не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократію і федералізм у рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Вважав, що центром українського національного руху повинна залишатися Галичина.  Драгоманов вважав себе соціалістом, однак заперечував теорію К. Маркса про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату, як помилкову, нездійснену і шкідливу для українського політичного життя. Саме під впливом Драгоманова в Україні поширилися ідеї соціалізму (улаштування більш справедливого ніж капіталізм суспільства), автономії України, перебудови Росії на федеративну державу.

Значну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р. "Кобзаря" за українською мовою остаточно затверджується статус літературної, "рівної серед рівних". Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення. Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

В 1902 році утворюється Українська народна партія на чолі з Миколою Міхновським

5. Створення політ партій 19-20 ст.

Наприкінці ХІХ століття відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших політичних партій.У 1897 році в Києві на нелегальному з”ізді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича(сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 19000 року була створена Революційна українська партія(РУП). У 1900 році харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостіна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”.Однак на відміну ід Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукрахнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру "Самостійна Україна” за свою программу, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Михновський у 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникла на початку ХХ століття на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В”ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Під час спроби провести у Львові свій ІІ з”ізд наприкінці 1904 року РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М.Меленевського на початку 1905 року утворила Українську соціал-демократичну спілку. Інша частина, у керівному ядрі якої були В.Вінниченко, С.Петлюра і М.Порш, у грудні 1903 року трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Програма УСДРП, який судилося відіграти величезну роль у рогортанні українського національно-визвольного руху, за змістом нагадувала прогаму німецької соціал-демократії. На відміну від програм загальноросійської соцвал-демократичної партії в ній не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетних, церковних і монастирських земель у власність органів самоврядування. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартийність соціал-демократії, УСДРП вважала можливим об”єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Схожих позицій дотримувалися у цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 року виникла Українська демократична партія (УДП). Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП змусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б.Грінченком, С.Єфремовим і Ф.Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, і в1903 році УДП і УРП злилися вУкраїнську демократично-радикальну партію (УДРП) В 1907 році УДРП була перейменована в Українську трудову партію.

5. Укр. Нац- Демокр. Революція 1917-1921рр

Основними причинами Української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. були:

- перебування українських територій з кінця XVIII ст. в політичній та економічній залежності від Російської та Австрійської імперій; великодержавницька політика щодо України панівних кіл двох імперій;

- важкі соціально-економічні умови більшості населення українських земель (особливо селян і робітників): низька зарплатня, виснажлива праця, злидні, безземелля, жорстока експлуатація;

- переслідування в Російській імперії українського суспільного руху, утиски політичних партій та громадських рухів.

Основними передумовами Української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. були:

- Перша світова війна, яка порушила стабільність Російської та Австро-Угорської імперій, загострила їхні внутрішні проблеми, призвела до злиднів, численних жертв серед українців, політичної та економічної криз;

- піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення

+++++++УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-20 національно-демократична революція в Україні; поштовхом до початку У. р. стала лютнева революція 1917 в Росії; 3 етапи: 1. доба Центральної Ради: створена у III 1917 Укр. Центральна Рада 7 (20) XI 1917 проголосила УНР, 12 (25) I 1918 незалежність України; з XII 1917 інтервенція більшовицької Росії, з лютого - Німеччини; 2.доба Гетьманату: 29 IV 1918 державний переворот П. Скоропадського - повалення Центральної Ради, встановлення консервативного гетьманського режиму (Укр. держава 1918); 3. доба Директорії УНР: XI-XII 1918 повстання під проводом Директорії повалило Гетьманат і відновило УНР; внаслідок Листопадового повстання 1918 в Галичині утворилася ЗУНР, яка 22 I 1919 проголосила злуку з УНР; проти УНР виступили більшовицька Росія та білогвардійці, проти ЗУНР - Польща; війна за незалежність 1917-21 закінчилася поразкою і новим поділом України

5. Причини поразки революції

 ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ РЕВОЛ.

Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутністьсереднього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

5. Політика Українізації

Початком українізації можна вважати вихід дек­рету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомо­гу розвиткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги попов­нення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користу­вання мовою місцевого населення в державних уста­новах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву «українізація». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень ство­рено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і роз­виток культури стала боротьбою за національну дер­жавність, за незалежність.У 1923 р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який од­наково був готовий втілювати в життя чи україніза­цію, чи контрукраїнізацію. Олександр Шумськийочо­лив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації долався опір шовіністич­но налаштованих викладачів і студентів, які не бажа­ли вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграціїв Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудниць-кий та інші відомі діячі, які включилися в процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибу­ли в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшо­вицького керівництва.

З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка ук­раїнців у КП(б)У зросла у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 — 25%; 1930 — 43%. Центром українізації став нар­комат освіти. Очолив його з 1927 р. Микола Скрип­ник. Українська освіта успіхами значною мірою зав­дячувала його діяльності.

У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% техні­кумів і 30% інститутів.

У процесі українізації велика увага приділялась та­кож створенню умов для розвитку національних мен­шин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього Ж року стало українське місто Балга.

У 1926 р. в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%.

Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка украї­номовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес де русифікації міст, якому сприяв ма­совий наплив селян, що тікали від колективізації. Слід зазначити, що російська бюрократичнаверхівка чи­нила опір українізації. Уже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

5. Нац. Рух на ЗХ Україні . Діяльність ОУН

Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році^[2].ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:

• Групи української національної молоді;

• Легії українських Націоналістів;

• Союзу української націоналістичної Молоді.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника (ОУН-М), тоді як молодші і радикальніші члени — Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні, в тому числі над військовим крилом ОУН — Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.

В 2013 році ОУН (б) та ОУН (м) оприлюднили спільну заяву про бажання «консолідувати український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН», яку підписали голови організацій Стефан Романів і Богдан Червак^[3].

Українські землі у складі ПольщіЗгідно з домовленостями Паризької мирної конференції 1919 р. та Ризького договору 1921 р. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина і Полісся увійшли до складу Польщі. Населені українцями землі у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишилися в таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари. Основними проблемами в сільському господарстві залишались перенаселеність сіл та мізерні земельні наділи. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі. Значних розмірів набували тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Польський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині.

Українські землі у складі Румунії Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані. Не в кращому стані знаходилась і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.

5. Укр. Питання в міжнародній політиці наприкінці 2 світової

63 роки тому, згідно з актом про капітуляцію збройних сил нацистської Німеччини, в Європі припинилися всі бойові дії. І сьогодні Об’єднані Нації відзначають День перемоги у Другій світовій війні і вшановують пам’ять її жертв. На завершальному етапі тієї війни знову набуло актуальності «українське питання», хоча жоден з урядів не розглядав Україну як суб’єкт європейської політики. Від осені 1943 року радянсько-німецький фронт знову проходив територією України, і радянське керівництво, щоб здобути прихильність українців, вдалося до так званої «другої українізації». Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й та 4-й українські фронти, в армії була запроваджена нова нагорода – орден Богдана Хмельницького. Газети писали про радянську Україну як національну суверенну державу, а в її уряді були створені народні комісаріати оборони та іноземних справ. Коли ж наприкінці жовтня 1944 року радянська армія зайняла всю територію України, Сталін поступово згорнув «другу українізацію». Нацисти до останніх місяців війни ставилися до України як до німецької колонії, на чому не раз наголошував Гітлер: «Я не хочу, щоб хтось виношував приховані надії, що після утворення української держави все буде гаразд, бо вона нам дасть мільйон солдатів. Ми не отримаємо нічого, жодної людини. Але це з нашого боку буде справжнім божевіллям. Ми облишимо свої політичні цілі, які не мають нічого спільного з українською республікою». Проте наприкінці війни нацисти спробували домовитися з лідерами українського руху про спільні дії проти радянської армії. Вони звільнили з концтаборів Степана Бандеру, Тараса Бульбу-Боровця, Ярослава Стецька та Андрія Мельника, а за півтора місяця до капітуляції Німеччини погодилися на формування Першої і Другої українських дивізій. 

5. Рух опору у роки 2 світової

Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали: • комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності; • солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні; • утікачі з німецьких гетто й концтаборів; • фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах; • патріотично налаштоване місцеве населення. Форми боротьби народних месників: • напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації тощо; • диверсії в тилу ворога; • створення радянських районів у німецькому тилу; • пропагандистська робота серед місцевого населення.

5.  Діяльність ОУН і УПА у др.пол. 40-х – п.пол. 50-х рр.

Після звільнення України від німецької окупації націоналістичні рухи спротиву зосередились на боротьбі з радянською владою. Територія дій УПА була поділена на зони/військові підрозділи: УПА-Північ (Волинь), УПА-Захід (Галичина і Закерзоння), УПА-Південь (Поділля і Півд.Волинь), загальна чисельність іноді могла сягати 40 тис. вояків, а всього через лави УПА за десятиліття боротьби пройшло до кількасот тисяч осіб. ОУН при цьому грала роль керівної партії, що контролює всі ланки управління УПА, за лояльністю командирів слідкувала Служба Безпеки ОУН. З літа 1943 до загибелі у 03.1950 р. командуючим УПА був Роман Шухевич, у 1950-55 рр. – Василь Кук. Тактика: у 1944-45 рр. насмілювалися на відкритий бій великими групами проти військ НКВС, у 1945-1947 рр. вели активний збройний опір окремими загонами, пізніше перейшли до діверсійних дій боївками (по декілька чол.) та до підпільної боротьби. В 1946-47 рр. основна вага припадає на Закерзоння, звідки вилучалося укр.населення і переселялося до УСРР, а в 1947 р. внаслідок проведення операції «Вісла» - до відібраних у Нім. західних областей ПНР. Цим поляки підривали цивільну пітримку укр.партизанів. У 1946 р. на Львівському соборі ліквідовано греко-католицьку церкву, що підтримувала повстанців, митрополит Й.Сліпий - ув’язнений.До 1955 р. збройний опір УПА практично припинився, останній командир В.Кук потрапив у полон, а 1956 р. у Мюнхені радянським агентом було вбито С.Бандеру.

5. Дисидентський рух в Україні

Дисидентство – виступ проти існуючого держ.ладу чи загальноприйнятих норм, протистояння офіційній ідеології; первісне значення - незгода з ученням панівної церкви. На відміну від стихійних антидержавних випадів окремих осіб, нон-конформізма і хуліганства, від переказування політичної сатири, дисидентських рух вирізняється грунтовною теор.базою і великим впливом на масову свідомість, особливо в порівнянні з чисельністю руху (кілька десятків осіб, сотні – в союзному масштабі). Почався як критика відхилень влади від справжнього марксизму-ленінізму, згодом з’явилися й інші напрями: правозахисний, релігійний, національно-визвольний тощо. Один з перших проявів - укр.роб.-сел.спілка Л.Лук’яненка з 1959 р. та її розгром по «справі юристів» 1961 р. Дисс.тісно пов’язане з мистецьким рухом «шістдесятників». Виступ В.Стуса, І.Дзюби, В.Чорновола на прем’єрі «Тіней забутих предків» 1965 р. «Самвидав» - література і публіцистика, що оминала цензуру, розповсюджуючись копіюванням через приватних осіб. Стаття І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». «Український вісник» В.Чорновола. З 1976 р. – активна правозахисна діяльність в рамках «Укр.гельсинзької групи» (М.Руденко, В.Чорновіл, генерал П.Григоренко та ін.). Переживши переслідування поч.80-х рр., дисс.рух легалізується вже за часів «Перебудови».

5. Українські визвольні і суспільні рухи наприкінці 80-х на початку 90-х рр. ХХ ст.

Початок «Перебудови» М.Горбачова та послаблення цензури («гласність») дозволила диссидентам вийти з підпілля і перетворитися на природню складову громадсько-політичного життя. КПУ втратила ідеологічну монополію. Перший масовий гром.-політ.рух – «Народний Рух України (за перебудову)» - ініційовано укр.літераторами, в т.ч. І.Драчем (обраний головою на установчому з’їзді НРУ у 09.1989 р.), В.Чорноволом та ін. Відновлено правозахисну діяльність – з 1987 р. діє Укр.Гельсинзька Спілка (Л.Лук’яненко). Екологічні рухи (пам’ять Чорнобиля тощо). У 1989 р. поширюються робітничі страйки, в т.ч. донецьких шахтарів. На поч. 1990 р. зі скасуванням 6-ї статті Конст.СРСР про керівну роль КПРС – початок політ.плюралізму, створення нових політ. партій. УГС → Укр.Республ.Партія (мета - незалежність). Жовтень 1990 р. – перший «майдан», голодування студентів наметового містечку на пл. Жовтневої Революції (сучасн. МН) за відставку уряду В.Масола. 22.01.1990 – «живий ланцюг» Київ-Львів у річницю Злуки. Дем.платформа – «відступники» з КПУ за реформи. Вже у 1992 р. утв. політ. партія НРУ (В.Чорновіл). Особливість укр.партій – нечисленність при збільшенні числа політ.неактивних громадян на поч. 90-х рр. 

5. «Помаранчева революція».

Назва масової акції громадянської непокори, що відбулася під час виборів Президента в листопаді 2004 р. Причини: 1) незадоволення антидемократичним та корупційним режимом Л.Кучми; 2) несприйняття його спадкоємця – В.Януковича, вихідця з Донбасса; 3) очікування масштабних фальсифікацій на виборах. Економічний підйом поч.2000-х рр. зміцнив центристські настрої у суспільстві (бажання поміркованих демкратичних реформ), відбувався на тлі неефективності держ.влади.  Хід подій: 22.11.04 р. – заснування «майдану» - наметового містечка на Хрещатику і МН на знак протеста проти опублікованих результатів 2-го туру виборів, що показала перемогу Януковича над опонентом Ющенком. акцію зокрема підтримав міський голова Омельченко, влада не насмілилася застосувати силові структури для розгону; Верховний суд визнав голосування фальсифікованим, призначив переголосування на 26.12.04 р., в якому переміг В.Ющенко. Назва – від кольорів зовн.оформлення опозиційного політ.блоку «Наша Україна», що виставила єдиним кандидатом В.Ющенка.

5. Державотворчі процеси

Античні часи

Скіфська держава: VII—III ст. до н. е.

Скіфи населяли степи від Малої Скіфії (частина Румунії та Болгарії) до Сибіру. У VII ст. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим населенням).

Древньогрецькі поліси Північного Причорномор'я VII ст. до н. е. — V ст. н. е.: Борисфен (на острові в гирлі Дніпра); Тіра (нині Білгород-Дністровський); Ольвія (район Очакова); Керкінітида (нині Євпаторія); Херсонес (нині Севастополь); Феодосія;Пантікапей з прилеглими дрібнішими колоніями (Німфей, Тірітака та ін.) — пізніше центр Боспорського царства (ниніКерч);

Практично всі загинули або перенесли найглибшу кризу у часи великих переселень народів в III—V ст. н. е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

• Боспорське царство — 480 до н. е. — кінець II століття до н. е., на території Криму з багатьма містами в Російському Приазов'ї.

• Понтійське царство III—I століття до н. е. — Мала Азія, Північне Причорномор'я, у тому числі Боспор в I столітті до н. е. Розбите Римом і нізведене до статусу васала.

• Римська імперія — I століття до н. е. — III століття н. е. — Землі в пониззі Дунаю, Ольвія, Херсонес з околицями були прикордонними територіями Імперії, чиї володіння знаходились на південь і на захід. Відома римська фортеця Харакс на південь від Ялти.

• Держава готів — спочатку Польща, потім Україна, Східна Румунія, Молдова — III—IV ст. н. е. Столиця — Данпрстадт — ймовірно на Дніпрі між Дніпропетровськом таЗапоріжжям або в районі Києва. З готами пов'язують Черняхівську культуру, а також залишки т. з. Зміївих валів в Центральній Україні загальною довжиною понад 1000 км. Розбиті гунами в 375 р. і втекли у межі Візантійської імперії і далі в Західну Європу, де заснували пізніше великі царства в Італії-Паннонії та Південній Галіі-Іспанії.

• Держава гунів — IV—V ст. — від майбутньої Франції до Поволжя в V столітті н. е., з центром на землях Поволжя, потім Нижнього Дніпра і в Панноніі. Розпалася невдовзі після смерті вождя Аттіли в 453 році. Залишки гунськіх орд розчинилися в Європі, а частково відкочувалі на схід в степи Євразії.