зБІРНИК №2 ВАТРА КОНФЕРЕНЦІЯ (СЕКЦІЯ БО)

2.Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і

http://zakon.rada.gov.ua

4.Янчева Л.Н. Організація обліку фінансових результатів у системі управлінні підприємством / Л.Н. Янчева // Бухгалтерський облік і аудит. –

2011. – ғ5. – С.49-53.

Марія Маркуш Науковий керівник: Патраманська Л.Ю., асистент

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

Діяльність, пов‘язана із забезпеченням динамічного соціальноекономічного розвитку суспільства, потребує постійного вдосконалення управління цими процесами. Важливою функцією управління фінансами є фінансовий контроль, який, з одного боку, є методом фінансового механізму, а з іншого – організаційною формою управління фінансами. Зважаючи на це, державний фінансовий контроль перебуває у процесі постійного розвитку та вдосконалення, а його зміст і спрямованість змінюються залежно від рівня розвитку суспільства, а також завдань, які це суспільство ставить перед собою.

Дослідженням проблем здійснення державного фінансового контролю в Україні займались такі вітчизняні вчені такі як: М.І. Баканов, Н.С. Барабаш, І.А. Василик, Л.П. Воронова, Г.В. Дмитренко, І.М. Іванова, Є.В. Калюга, М.П. Кучерявенко, Є. Мних та інших. Проте дане питання не є достатньо вивченим у науковій літературі і потребує подальшого розгляду.

Метою даного дослідження є визначення основних проблем здійснення державного фінансового контролю в Україні .

Державний фінансовий контроль - одна з найважливіших функцій державного управління. У широкому розумінні державний фінансовий контроль - це встановлена законодавством діяльність органів державної влади і управління всіх рівнів з виявлення та попередження:

помилок і зловживань в управлінні державними грошовими та іншими матеріальними ресурсами, а також контроль за використанням у господарській діяльності об'єктів державної власності; порушення фінансово-господарського, зокрема бюджетного, законодавства;

недоліків організації системи управління фінансово-господарською діяльністю державних органів, підприємств та організацій [3, с. 442].

251

Зокрема, на сьогодні система державного фінансового контролю в Україні не може забезпечити на високому рівні фінансово-бюджетної дисципліни в державі в цілому та на її регіональних рівнях. Це зумовлено існуванням значної кількості проблем, які призводять до зростання обсягів фінансових порушень.

Серед основних проблем державного фінансового контролю варто виділити такі:

відсутність єдиного погляду щодо визначення поняття фінансового контролю;

недосконалість нормативно-правового забезпечення діяльності суб‘єктів контролю, що спричиняє недосконалість їх координації;

відсутність єдиної інформаційної та методологічної бази контролю, що ускладнює досягнення його загальної мети;

недосконалість організаційної структури контролю; недотримання принципу гласності контролю [2, с. 78].

Крім того, у нашій державі відсутній моніторинг у системі державних органів, постійна оцінка якості функціонування системи фінансового контролю; має місце недостатньо швидке реагування правоохоронних органів у випадках фінансових порушень, відсутня належна відповідальність посадових осіб за порушення законів, норм, правил та відповідне відшкодування втрачених ресурсів; спостерігається дублювання окремих функцій державними контролюючими органами, відсутність жорсткої адміністративної відповідальності за бюджетні правопорушення та невідшкодування спричинених збитків, неможливість притягнути винних осіб до кримінальної відповідальності або тільки в окремих випадках та інші.

Проте, основною проблемою здійснення фінансового контролю є наявність великої кількості нормативно-правових актів, регулюючих цю діяльність, які певним чином дублюють функції державних органів, перекладають відповідальність та містять ряд колізій, у яких по-різному трактуються тотожні поняття, пропонуються різні класифікації форм контролю, контрольних органів, що призводить до певної плутанини між органами, на яких покладений обов‘язок здійснення фінансового контролю та зростання негативної тенденції стосовно фінансових правопорушень та економічних злочинів. Так, результати проведених в 2014 р. органами Державної фіскальної служби України контрольних заходів офіційно засвідчили продовження негативної практики незаконного та нецільового використання державних ресурсів, поширення інших бюджетних правопорушень. У ході реалізації контрольних заходів, спрямованих на здійснення державного контролю відповідно до вимог, визначених чинним законодавством, установлено фінансових порушень у використанні бюджетних коштів, що призвели до втрат, загалом на 498,1 млн. грн., з яких 320,3 млн. грн. (64,3 %) – кошти державного бюджету [1].

Саме відсутність єдиного нормативного акта з послідовно

252

врегульованим нормами права порядком проведення фінансового контролю перешкоджає завершенню створення правових засад функціонування цілісної системи фінансового контролю в Україні, ефективного функціонування та розвитку державних фінансів, насамперед, економічної цілісності та посилення престижу держави перед світовою спільнотою.

Виходячи з пріоритету державної політики України щодо вступу до ЄС, одним з важливих аспектів у цьому процесі є адаптація системи державного фінансового контролю до європейських вимог. Йдеться про виконання Україною вимог глави 28 ―Фінансовий контроль‖ документу ―Acquis communautaire‖ та дотримання положень Лімської декларації керівних принципів з контролю [4, с. 57].

Необхідно у контексті реформи системи державного управління, що започаткована в Україні, взагалі змінити підходи щодо поняття ―контроль‖ і наблизити його до європейських тлумачень. Система контролю повинна бути спрямована на виправлення порушень та недопущення їх в подальшому. Система фінансового контролю на місцеву рівні повинна мати постійний характер. Побудувати ефективну систему фінансового контролю в Україні, яка б забезпечувала стабільний стан фінансово-бюджетної дисципліни в регіонах можливо лише при наявності ефективно функціонуючої системи внутрішнього контролю в органах місцевої влади на всіх рівнях (області, міста, села тощо), тобто системи муніципального фінансового контролю. З цією метою необхідно розробити та схвалити на законодавчому рівні оновлену сучасну модель системи фінансового контролю в Україні.

Таким чином, основними проблемами державного фінансового контролю в Україні є: недосконале законодавство, відсутність цілісної системи органів, що забезпечують контроль, неефективний порядок складання звітності про контрольно-ревізійну діяльність. Однією з основних причин несформованості цілісної системи можна виділити недосконале законодавство. Система державного фінансового контролю України функціонує без існування базового закону, який би встановлював основні поняття у цій сфері, чітко розподіляв би завдання, функції та повноваження між органами державної та місцевої влади, регламентував відносини між суб‘єктами та об‘єктами контролю, визначав відповідальність та незалежність відповідних уповноважених посадових осіб.

Список використаних джерел:

1.Державна фінансова інспекція України. Офіційний сайт. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dkrs.gov.ua.

2.Дмитренко Г.В Проблеми удосконалення державного фінансового контролю в контексті зарубіжного досвіду / Г. В. Дмитренко // Економіка та держава. – 2012. – ғ 7. – С.76-79.

3.Любенко А. Сучасні вимоги до державного фінансового контролю в Україні / А. Любченко // Економічний аналіз. – 2013. – ғ 6. – С. 441-443.

4.Мних Є. Пріоритетні напрямки вдосконалення фінансового контролю на новому етапі розвитку ринкових відносин в Україні // Фінансовий контроль. - ғ 4. – 2014. – С. 56-59.

253

Ірина Мельник Науковий керівник: Откаленко О.М., асистент

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ

На сучасному етапі розвитку економіки формування централізованих фінансових ресурсів у вигляді доходів створюється, в основному, завдяки податковим надходженням. Основним джерелом наповнення бюджету України є саме непрямі податки. Вони встановлюються до цін товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки. Їх розмір для окремого платника прямо не залежить від величини його доходів. Держава використовує непрямі податки як регулятор цін, впливаючи на платоспроможний попит населення та на рівень споживання в суспільстві.

Стабільна та збалансована податкова система – ефективний інструмент економічної політики держави в умовах ринкової трансформації. Побудова раціональної податкової системи потребує розвитку теорії оподаткування, передусім досліджень окремих форм податків, їхнього взаємозв‘язку із розвитком економічного і політичного життя.

Актуальність даного питання виходить з того, що практично кожне підприємство України має розрахунки з бюджетом за даними податками, а вірне їх відображення в обліку, своєчасний контроль та аналіз є запорукою фінансової стабільності підприємства.

Податки – це встановлені вищим органом державної законодавчої влади обов'язкові платежі, що сплачують фізичні і юридичні особи у бюджет у розмірах і в терміни, передбачені законом. Історично вони виникли з поділом суспільства на класи з появою держави. Економічна природа податку полягає у визначенні призначення податку, об'єкта оподаткування і джерела сплати, а також визначення того, як впливає податок на суб'єктів оподаткування і на все народне господарство, як одне ціле[1].

Значна роль в реалізації політики стабілізації державних фінансів належить непрямим податкам. Якщо при економічному спаді зростає роль непрямих податків, що дає можливість закріпити і стабілізувати базу оподаткування, то при економічному зростанні, навпаки, прямі податки набувають домінуючого фіскального впливу.

За економічною сутністю головними видами непрямих податків є податок на додану вартість (ПДВ), акцизний податок і мито, що становлять важливу частину централізованих грошових фондів і використовуються для здійснення видатків держави.

Встановлюючи певні ставки податку на додану вартість, держава впливає на попит споживачів, оскільки може стимулювати його в період кризи чи сприяти зростанню попиту в період надмірного піднесення економіки. За допомогою акцизного податку держава зменшує споживання шкідливих для населення товарів, а також оподатковує товари розкоші, споживачі яких спроможні сплатити ці податки. Стягуючи мито, регулюються експортно-імпортні операції, орієнтовані на стимулювання

254

експорту і захист національних товаровиробників від конкуренції імпортованих товарів[2].

Зміна податкових надходжень безпосередньо впливає на розмір доходів держави, оскільки саме за рахунок основних видів податків утворюється найбільша частка доходів бюджету України.

ВУкраїні використовуються три види непрямих податків: акцизний збір (специфічний акциз), податок на додану вартість (універсальний акциз) і мито.

Специфічні акцизи встановлюються на обмежений перелік товарів. Універсальні акцизи відрізняються від специфічних тим, що мають ширшу базу оподаткування та уніфіковані ставки.

Практика оподаткування знає три види універсальних акцизів:

1.Податок з продажу. Застосовується у сфері оптової та роздрібної торгівлі. Об‘єктом оподаткування є реалізація товарів на завершальному етапі. При цьому оподаткування здійснюється один раз.

2.Податок з обороту. Стягується з валового обороту руху товарів. При цьому допускається подвійне оподаткування, оскільки у валовий оборот входять податки, що були сплачені раніше.

3.Податок на додану вартість. Сплачується на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг.

Об‘єктом оподаткування є не валовий оборот, а додана вартість. При цьому застосовуються уніфіковані ставки, що полегшують обчислення податку і контроль за його надходженням. Обчислення і стягнення податку на додану вартість потребує відповідного визначення об‘єкта оподаткування

-доданої вартості. Можливі два способи її обчислення: заробітна плата + прибуток; виручка від реалізації - матеріальні витрати. Цей податок набув значного поширення в європейських країнах[3].

Чільне місце у системі непрямого оподаткування належить акцизному збору. Даний податок був введений в Україні у 1992 р. Його ціль - збільшити доходи бюджету за рахунок оподаткування високорентабельних товарів, які споживаються здебільшого населенням з рівнем доходів вище середнього[3].

ВУкраїні виділено 4 групи підакцизних товарів: алкогольні та тютюнові вироби, транспортні засоби, нафтопродукти.

Податок на додану вартість (ПДВ) домінує серед непрямих податків, що надходять до бюджету. Тобто це податок, який виконує яскраво виражену фіскальну функцію. Податок на додану вартість був і залишається одним із основних джерел дохідної частини бюджету.

Цей податок охоплює практично усі сторони життєдіяльності не лише суб‘єктів підприємницької діяльності, а й інших юридичних та фізичних осіб, що здійснюють операції з продажу товарів (робіт, послуг), які підлягають оподаткуванню. Податок на додану вартість, що включається в ціну, розраховується виходячи з відсоткової ставки податку до ціни виробника і суми акцизного збору, включеного у відпускну ціну[4].

Важливе місце у сфері непрямого оподаткування займає мито. Мито є непрямим податком, що стягується з товарів, транспортних засобів, інших предметів, які переміщуються через митний кордон країни. Це переміщення може бути пов‘язане з увезенням або вивезенням товарів чи транспортних

255

засобів. Цей податок виконує фіскальну та регулювальну функції. Регулювальну функцію спрямовано на формування обсягів раціональної структури імпорту та експорту, захист національного виробника, заохочення або обмеження експорту.

Митна вартість придбаних товарів включає витрати: на їх придбання (контрактна вартість); на транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, страхування до перетину митного кордону, на сплату брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород.

Непрямі податки включають у ціни товарів, що реалізуються, робіт, що виконуються, послуг, що надаються. Отже, ці податки є ціноутворюючим елементом і можуть суттєво впливати на загальний рівень цін[5].

Отже, провівши дане дослідження, можна стверджувати, що роль непрямих податків у формуванні доходів Державного бюджету України є надзвичайно великою, адже такі податки як ПДВ та акцизний збір та мито є вагомими джерелами наповнення державного бюджету України та важливим засобом регулювання зовнішньоекономічних відносин. Але високі ставки податку на прибуток негативно впливають на підприємницьку та інноваційну діяльність, інвестиційні процеси. Реальні кроки назустріч підприємництву повинні бути зроблені насамперед за рахунок удосконалення оподаткування прибутку підприємств. Використання зарубіжного досвіду у регулюванні вітчизняного непрямого оподаткування сприятиме стабілізації економічного зростання та поступовій інтеграції держави в європейську спільноту.

Список використаних джерел:

1.Шкарупа О.В. Аналіз проблем та напрямків удосконалення системи оподаткування в Україні / О.В. Шкарупа // Механізм регулювання економіки. – 2010. – ғ1. – С.185-191.

2.Марцин В.С. Податкова політика держави та її вплив на ефективність

3.Крисоватий А.І. Державна податкова політика і система податків / А.І. Крисоватий // Фінанси України. – 2010. – ғ 1. – С. 64–69.

4.Добрик Л.О. ПДВ в Україні: проблеми адміністрування та напрями удосконалення / Л.О. Добрик, А.А. Литовченко // Інвестиції: практика та досвід. – 2013. – ғ 14. – 34 с.

Ірина Мельник Науковий керівник: Патраманська Л.Ю., асистент

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ РИЗИКІВ АУДИТОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Аудиторській діяльності як і будь-якій підприємницькій діяльності властиві певні види ризиків, які залежать від виду та умов конкретного

256

бізнесу. Зважаючи на те, що аудиторська діяльність – це особливий вид діяльності, результатом якого є висновок про достовірність інформації, яка була об‘єктом перевірки. Інформація, яку перевіряє аудитор і щодо якої висловлює свою думку є наслідком функціонування відповідних систем підприємства. Ефективність функціонування цих систем може бути різною і тому робота аудитора завжди буде супроводжуватись певним ризиком. Аудитор повинен чітко розуміти сутність та причини виникнення аудиторського ризику, його складові.

Питання аудиторського ризику та ризиків аудиторської діяльності досліджували такі зарубіжні та українські вчені, як: Е.А. Аренс, Дж.К.Лоббек, М.Т. Білуха, Г.М. Давидов, Н.І. Дорош[1], Є.В. Мних, К.О. Редько, О.А. Юрьєва, О.А. Петрик, В.С. Рудницький[5].

Метою дослідження є визначення сутності та надання характеристик видам ризиків аудиторської діяльності.

Як економічна категорія ризик — це подія, яка може статися або ні. У разі здійснення такої події можливі три економічні результати: негативний (програш, втрати), нульовий та позитивний (виграш, прибуток). Незалежний аудит є невід'ємною частиною фінансових інститутів ринкової економіки. Тому аудиторський ризик слід розглядати як складову частину системи фінансово-економічних ризиків[1].

Міжнародні стандарти аудиту та більшість українських та зарубіжних вчених виділяють три складові аудиторського ризику:

-властивий ризик;

-ризик контролю;

-ризик невиявлення.

Властивий ризик – це всі ризики, пов‘язані з діяльністю підприємства, тобто це всі помилки та некоректності, які можуть бути допущені внаслідок функціонування як підприємства в цілому, так і окремих його систем. Ризик виникнення таких помилок зумовлюється дією різноманітних факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх, які досить часто не пов‘язані із підприємством - замовником. До цих факторів можна віднести інфляцію, конкуренцію, безробіття та інші.

Ризик контролю – це ризик неефективності внутрішнього контролю. Сутність цього ризику в тому, що системи бухгалтерського обліку та внутрішнього контролю не завжди можуть настільки ефективно, щоб помилки, які можуть трапитися в залишку на певному бухгалтерському рахунку або у певній категорії операцій, були своєчасно попереджені, викриті, виправлені персоналом підприємства. Цей ризик полягає в тому, що помилки не вдасться виявити завчасно і вони все одно будуть допущені або їх не буде виявлено після виникнення.

При визначенні ризику контролю слід оцінити надійність, ефективність і дієвість систем бухгалтерського обліку і внутрішнього контролю підприємства.

Ризик невиявлення полягає в тому, що аудиторські процедури підтвердження не завжди можуть виявити помилки, які існують у комплексі з

257

перекрученнями в залишках бухгалтерських рахунків чи операцій. Ризик невиявлення є результатом проведення аудиторської перевірки, виконаної аудиторської роботи. Тобто він визначає ступінь якості та рівня діяльності аудитора.

За ризик невиявлення аудитор несе повну відповідальність, тому він повинен зробити все можливе і провести аудиторську перевірку так, щоб отримати найбільш вірогідні результати. Все це можливе якщо аудитор проведе більшу кількість аудиторських процедур, правильно обере спосіб отримання аудиторських доказів[2].

Дуже важливим питанням для аудитора є методика визначення величини аудиторського ризику. Як свідчить зарубіжний досвід, прийнятна величина загального аудиторського ризику становить 1-5% (0,01-0,05) і має загальний вигляд:

АР=ВР*РК*РН, (1) де АР – допустимий аудиторський ризик;

ВР – внутрішньогосподарський ризик; РК – ризик контролю; РН – ризик невиявлення.

Внутрішньогосподарський ризик (ВР) — це ризик того, що в реєстрах бухгалтерського обліку і відповідно у фінансовій звітності клієнта міститься недостовірна інформація.

Ризик контролю (РК) — це ризик того, що система внутрішнього контролю клієнта не може вчасно запобігти помилкам або знайти їх у обліку і звітності.

Безпосередньо від аудитора залежить лише ризик невиявлення (РН), який є ризиком того, що помилки в обліку і звітності клієнта аудитор під час перевірки не виявить. Зменшення цього ризику можливе у разі отримання більшої кількості аудиторських доказів і ретельнішого дослідження обраних для перевірки джерел інформації [4].

Існує також оцінювальний (інтуїтивний) метод зниження аудиторських ризиків. Він полягає в тому, що аудитори, виходячи з власного досвіду і знання клієнта, визначають аудиторський ризик на підставі звітності в цілому або окремих груп операцій як високий, ймовірний і малоймовірний і використовують цю оцінку у плануванні аудиту.

При оцінці ризику аудитор повинен в обов'язковому порядку виконувати наступні процедури:

направляти запити керівництву і іншим посадовцям аудируемого економічного суб'єкта;

здійснювати спостереження і обстеження; проводити аналітичні процедури;

враховувати іншу інформацію, отриману при проведенні інших аудиторських процедур[5].

Вибір методу оцінювання аудиторського ризику залежить від виду, до якого віднесено ризик. Найбільш доцільним є застосування методів

258

математичної статистики, а для передбачуваних ризиків - метод аналізу чутливості, застосування якого передбачає виявлення факторів, при реалізації яких може відбутися зниження планових показників діяльності підприємства до критичного рівня. Кожен з методів має як свої переваги, так і недоліки, що засвідчує їхню недосконалість та проблемність використання на практиці. Застосування цих методів в аудиторській діяльності є проблемним і через недостатню відпрацьованість на практиці та відсутність персоналу певного професійного рівня. Тому доцільним є комплексне застосування методів оцінки ризиків.

Отже, проведення аудиту зажди супроводжується певним аудиторським ризиком, тому аудитор повинен чітко усвідомлювати суть аудиторського ризику, його складові, механізм його визначення та максимально допустимий рівень. Це дуже важлива проблема для аудитора, адже від її вирішення залежить: вибір напрямів, підходів, методів і прийомів аудиторської перевірки. При їх розгляді та оцінці аудиторові слід враховувати не лише особливості українського законодавства, економічного розвитку країни, а й фінансового стану підприємства, особливостей здійснення його діяльності та досягнення ним стратегічних цілей.

Список використаних джерел:

1.Бондаренко Н.О. Аудит суб‘єктів підприємницької діяльності: Навч. посібн. / Н.О.Бондаренко, В.Д.Понікаров, С.М.Попова. – Київ: Центр навчальної літератури, 2009. – 300с.

2.Дмитренко І. Аудиторський ризик: підходи до оцінки// Бухгалтерський облік і аудит. – 2013. - ғ 8. – 38-45.

3.Загородній А.Г. Ризики аудиторської діяльності: методика виявлення й оцінювання: монографія / А.Г.Загородній, Л.М. Пилипенко. – Львів: Вид-во ЗУКЦ, 2010. – 232 с.

4.Міжнародні стандарти аудиту, надання впевненості та етики: Видання 2011 року: пер. з англ. О.В.Селезньов, О.Л.Ольховікова, О.В. Гик, Т.Ц. Шарашидзе, Л.Й. Юрківська, С.О. Куликов. – К.: ТОВ „ІАМЦАУ-

СТАТУС‖, 2012. – 1152 с/

5.Рудницький В.С. Аудит: методологія і організація: монографія / В.С.Рудницький. – К.: Вид-во КНТЕУ, 2014. – 164 с.

Ярослава Михайловська Науковий керівник: Откаленко О. М., асистент

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ОРГАНІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ

За останні роки на підприємствах України спостерігається покращення організації обліку , що пов‘язано як з вимогами нормативно-правових актів, так і з застосуванням передового досвіду щодо організації як фінансового, так і управлінського обліку, запровадженням комп‘ютерної форми обліку. Проте є деякі недоліки, про них в організації бухгалтерського обліку вказує

259

Бондар М.І.: «Враховуючи, що бухгалтерський облік є єдиним офіційним інформаційним джерелом щодо результатів господарської діяльності підприємств, він досить слабко пов'язаний з сучасними цілями та завданнями менеджменту» [1]. Дійсно, при організації внутрішньогосподарського обліку та побудові внутрішньої звітності потрібно враховувати цілі підприємства (виробничі, фінансові, інвестиційні, соціальні, маркетингові та інші), так як здійснюється збір інформації для рішення конкретних оперативних і стратегічних завдань.

На організацію бухгалтерського обліку впливають структури управління підприємствами. В сучасних умовах функціонують підприємства, як в Україні, так і в країнах з розвинутою економікою, з лінійно-функціональною, дивізіональною, матричною та змішаною структурами управління. При функціональній структурі здійснюється управління за центрами затрат, центрами доходів, центрами прибутку та центрами інвестицій. Якщо для невеликих підприємств характерним є застосування лінійно-функціональних структур, то для великих (транснаціональні корпорації та ін.) - дивізіональних структур, які включають підрозділи за регіонами, видами продукції, групами покупців. Матрична структура є у підприємств холдингового типу з великою чисельністю бізнес-процесів, при цьому як на рівні компанії, так і в її підрозділах здійснюються функції управління процесами постачання, виробництва, продажу. Відповідно до організаційних структур управління Шигун М.М. наводить типи організаційних структур бухгалтерської служби – функціонально-секторну, дивізіональну, конгломератну, проектно-матричну, мережеву (для сфери торгівлі та страхового бізнесу)[2].

Набуває розвиток на підприємствах України і управлінський облік. На наш погляд, для прийняття менеджерами управлінських рішень більше уваги потрібно приділяти організації управлінського обліку, як оперативного, так і стратегічного. Організація оперативного обліку по кожному підрозділу підприємства має дозволяти дати правильну оцінку їх діяльності. Тому потрібна розробка системи документування для відображення як планової, так і фактичної інформації в розрізі центрів фінансової відповідальності, господарських процесів, сегментів і видів діяльності. Для цього вивчаються структура управління, особливості технологічних процесів, а також усі фактори, які впливають на організацію управлінського обліку. Збір тої чи іншої оперативної інформації залежить від конкретних цілей підприємства (зменшення затрат, підвищення якості продукції та ін.)[3].

Існує два основних погляди вчених щодо побудови рахунків для ведення управлінського обліку:

1) рахунки управлінського обліку включають в загальний робочий план рахунків підприємства;

2) здійснюється розробка окремого управлінського плану рахунків.

На наш погляд, при першому варіанті буде більш економічна організація обліку. При побудові аналітичних рахунків доцільно передбачити окремі

260