Лубський В.І., Лубська М.В.

лося в 1620 р. стараннями Єрусалимського патріарха за підтри мки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді митрополи том Київським було обрано ігумена Києво Михайлівського монастиря Йова Борецького. Патріаршою грамотою дозволя лося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.

Після укладення в 1654 р. російсько українського по літичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з під юрисдикції Константинопольського патріар ха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати україн ською православною церквою національних особливостей, інші більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішувати такі питання поза волею Константинопольського патріарха. Але в 1685 р. на православному соборі в Києві Лу цького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Ки ївським, який присягнув на вірність Московському патріар хатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріар хату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київсь кої митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)

Після запровадження християнства на Русі церква під порядковувалася Константинополю, що певною мірою ско вувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанці юватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював об рання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося

450

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

вже після їхньої смерті – у 1072 р. Ще одна спроба проголоси ти автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були нев далими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії за ступила проблема виживання православ’я, переслідуваного то монголо татарськими, то польсько литовськими (унія) заво йовниками.

Автокефалія (від грец. autos – сам, kephale – голова) – самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії пра вославна церква набирає рис національної української церк ви, особливо за діяльності митрополита Петра Могили. У на родно визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єди ним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви. Зі скасуванням у 1721 р. Петром І па тріаршества і заснуванням Священного синоду – бюрократи чної установи для нагляду за справами церкви, позбавленням волею Катерини II в 1764 р. земельних володінь Руська право славна церква стала цілковито залежною від самодержавства, елементом державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, на догоду волі Москви відчутно доклався рук до процесу нівеляції специфіч них національних рис православ’я в Україні. Про це свідчить хоч би той факт, що в українських церквах проголошувалася анафема гетьману Іванові Мазепі.

Зрощення верхівки Руської православної церкви із са модержавством загострило проблему автокефальності украї

451

Лубський В.І., Лубська М.В.

нської церкви. Серед нижчого українського православного духовенства, інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії неодноразово наштовхувалася на опір. У середині ХІХ ст. національно демократична громадськість, насамперед діячі Кирило Мефодієвського братства, знову почала порушу вати питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905–1907 рр., коли в Руській православній церкві зароджувалася внутрішня криза. Тогочасні українські лібе ральні газети систематично друкували матеріали про злиден ний стан українського духовенства, байдужість до нього цер ковного керівництва. Непоодинокими були заклики до наці онального оновлення, демократизації церковного життя. Про те рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р., коли на пастирських зібраннях у березні було створено ініціа тивний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ – Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Централь ну Раду. До Центральної Ради були делеговані протоієрей Нестор Шараївський, 3 священики. Мали вони свого предста вника й у виконкомі Центральної Ради.

Однак не всі українські священики приєдналися до на ціонального руху. На пастирських зборах, патріарших з’їз дах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість становили світські прихильники перетворень – парафіяльний актив (миряни). Рішуче виступили за відокремлення української церкви Українська партія соціалістів федералістів, Укра їнська демократично хліборобська партія, Українська партія соціалістів самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масови ми. Робітники церковним перетворенням не надавали вели кого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній полі тичній ситуації.

452

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без пого дження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською пра вославною церковною радою (ВПЦР) – найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініці аторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його про веденням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники єдності з РПУ намагалися дати відсіч автокефалістам. Назрівав реальний конфлікт. Запобігаючи йому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада ого лосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920 р.) було запи сано, що “богослужбовою мовою в православній церкві в Укра їні залишити, як і раніше, церковнослов’янську”. Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в про повіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників со бору розцінили його рішення як такі, що не відповідають націо нально демократичним соборним основам церковного будів ництва. Комісія в церковних справах на чолі зі священиком Ю.Жевченком – одним з майбутніх єпископів УАПЦ – вима гала “звільнення української церкви від зовнішньої інодержав

453

Лубський В.І., Лубська М.В.

ної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)”.

Реальні можливості для здобуття автокефалії з’явилися лише після краху Гетьманату. Соціально політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, праг нення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. При хильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: Володимир Чехівський став прем’єр міністром, а міністром віросповідань – Іван Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозиційними діями ієрархів Руської право славної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала “Закон про Українську автокефальну православну церкву”, в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарб ниці, а Українська автокефальна церква з її синодом і духов ною ієрархєю в жодній залежності від Всеросійського патріар ха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на до сягнення автокефалії, зазнала переслідувань збоку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Бо ротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, за тверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнсь ким. Велено було перевести богослужіння, церковне листуван ня на російську мову та поминати на всіх службах “Богохрани му Державу Російську, її верховного вождя з градоправителя ми і христолюбиве воїнство”. Було ліквідовано автокефальні парафії, відібрано храми, в тому числі храм св. Софії у Києві.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії вико ристали для відновлення своїх позицій у Правобережній Укра їні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чин ність “Закону про Українську автокефальну православну це

454

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ркву”. Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР ого лосила такими, які відкололися від української церкви.

З метою визнання канонічності УАПЦ розпочалися ене ргійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради було на діслано прохання до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для УАПЦ. Пер ший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріа ршого престолу митрополита Дорофея. У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, пославшись на нездужан ня. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення авто кефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним з етапів підготовки Всеук раїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впро ваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Вод ночас відбулася спроба канонізувати УАПЦ в обхід церков них канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор у складі до 500 представників духовенства і мирян. Були запро шені екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпи скопи. Та оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домі нували противники автокефалії, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А екзарх України, митрополит Київський Михаїл, хоч і при був на зібрання, заявив, що його він за собор не визнає і про хання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному цер ковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від зале жності від Московської церкви, тому що вона здійснює руси фікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпо

455

Лубський В.І., Лубська М.В.

рядкування Української церкви Московському патріарху не дійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання україн ської мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Доцільними і “єдино можливими” було визнано правила церковного уст рою, встановлені вселенськими та помісними соборами, із за уваженнями, що “вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку”. Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій “ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно”.

Було обрано і висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків і мирян) на первоієрарха Укра їнської автокефальної православної церкви Василя Липківсь кого, а на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Вони вже традиційним чином висвятили ще чотирьох єпископів.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території су часних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кірово градської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ роз глядало УАПЦ як споріднену течію. На підготовленому обно вленцями Помісному соборі РПЦ 1923 р. в Москві було ви знано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України, митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися “омані автокефалістів”, не визнавати постанов “їхнього неканонічного собору”, не йти за ними.

Автокефальний рух в Україні на початку 20 х років XX ст. мав кілька напрямів. Група обновленців РПЦ “Жива

456

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

церква” виступала за створення умов для богослужіння рід ною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі пер вісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготов ки священнослужителів, перекладачів релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціаль них підприємств (свічкарень, книгарень, церковних крам ниць), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

Ужовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Хар кові проголосили створення Української православної авто кефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит усієї Украї ни Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, спеціальну літературу. УПАЦ приваблюва ла віруючих демократичними засадами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), каноніч ністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ – визнання своїх ка нонів, у тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20 х років УАПЦ, незважаючи на те, що заяв ляла про своє лояльне ставлення до радянської влади, потра пила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені пе решкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви – митро полита Василя Липківського та благовісника Володимира Чехівського стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти Спілки визволення України у 1929 р. за ґрати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р.

ІІІВсеукраїнський православний собор оголошує про саморо зпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.

Узахідноукраїнських землях, які у 20 ті роки відійшли до Польщі, діяла ПАПЦ (Польська автокефальна православна це рква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антико муністичних поглядів і перебувала в напружених стосунках з УАПЦ. Її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

457

Лубський В.І., Лубська М.В.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено кілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.

Новий імпульс отримала ідея відродження УАПЦ зі ство ренням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ.

Учервні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді – інтронізація патріарха, яким було обрано митро полита Мстислава (Скрипника).

Учервні 1992 р. у Києві відбувся об’єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної цер кви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну ка нонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву – Київський патріархат. Про те рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті глави УАПЦ митрополита Мстислава на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополи том Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в західних областях України. Всього їх до 1200.

Рішуче виступила проти УАІЩ Руська православна цер ква. Недовго підтримувала її й Українська греко католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

Упроцесі історичного розвитку й тепер український ав токефалізм не є монолітним у своїй основі. Існує і два його центри – Київ і Львів. Автокефалія в західних областях поро джена наступом греко католицької церкви на православ’я.

Усхідних областях до автокефалії більш схильне міське насе лення, особливо інтелігенція. Їх ще називають віруючими се кулярного (світського) типу.

Прихильники автокефалії цілком визнають православне віровчення. Суперечність полягає лише в тому, хто очолюватиме церкву, де бути її центру, якою мовою правити богослужіння.

Нині православні віруючі України об’єднані навколо Укра їнської православної церкви – автономного церковного утво рення при одночасному канонічному підпорядкуванні Мос

458