24.Єдність матерії, руху, простору, часу як форм матерії.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.

Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

Простір і час є формами існування матерії. Як і матерія, вони дані нам в безпосередньому сприйманні, хоч уявлення простору й часу як таких стало можливим лише на основі певного соціально-історичного досвіду.

Охарактеризувати їх можна шляхом посилання на те, що простір — це загальна форма протяжності й співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час — це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій проходження матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору потрібно зарахувати його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу — одномірність, одно-спрямованість та незворотність. Ці поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов'язуючи їх з певними властивостями, матеріальними процесами.

Діалектико-матеріалістична філософія визнає простір і час об'єктивно-реальними формами існування матерії. В. І. Ленін писав: "Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору .".

Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, загальні її атрибути. Простір безкінечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі й вічний у часі.

Нерозривний зв'язок простору, часу й постійно рухомої матерії був обґрунтований діалектико-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв'язок одержав природничо-наукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф. Енгельс зазначав: " .основні форми всякого буття є простір і час; буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором". Далі він писав про те, що обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові.

Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній ньютонівській механіці. Згідно з її уявленнями, простір і час є вмістилищами матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об'єктів, а й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору.

Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву дальнодію, тобто миттєву передачу сигналів через "порожній" простір.

Проте в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв'язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція дістала всебічне обґрунтування й послідовне матеріалістичне пояснення в діалектико-матеріалістичній філософії.

Із визнання нерозривного зв'язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними й типологічними властивостями. Щоправда, ці "простори" й "часи" не відгороджені одне від одного непрохідними межами, а становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу.

Звідси можна зробити висновок, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути "дані" людині від самого початку в ролі апріорних, тобто не залежних від досвіду уявлень. Реальні простір і час по своїй суті завжди багатші від людських уявлень і понять, які є їх відображенням. В. І. Ленін писав: "У світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї".

25. Культурно-історичний та соціально-історичний час та простір.

В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його влас­ного існування, «інструменти» культурно-практичного опа­нування дійсності. Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: прос­тір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збере­ження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного сві­ту. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку. Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час.

До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок їх один з одним та з рухом матерії; залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час — виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загально­го та особливого, неперервності та дискретності. Для прос­тору — це протяжність (як співіснування й рядоустановленість різних елементів змісту), зв'язність та неперервність разом з відносною перервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого.

Соціальний час є формою буття соціальних процесів. Серед дослідників цієї проблеми поки що немає єдності уяв­лень про природу соціального часу і простору, їх функції. Досліджуючи багато аспектів, у яких «здійснюється» регу­ляція суспільного буття, за допомогою таких форм, як со­ціально-культурна, світоглядна, психологічна тощо, вчені ще не виробили синтезу, який би дав цілісне уявлення про природу цих простору й часу.

Загальні властивості соціального часу — поліритмічність (різні процеси в суспільстві відбуваються з різною «швид­кістю») ; єдність минулого, теперішнього і майбутнього; єд­ність часу, який існує в продуктах культури й живого (суб'­єктивного) часу діяльності людей; детермінація майбутнім; знакова природа часу тощо. Загальні властивості соціаль­ного простору — відсутність «тримірності» (соціальний час «вимірюється» смисловими, функціональними відношеннями речей і людей, комунікативно-інформативними «одиницями» тощо); багатошаровість (соціальний час має «внутрішні» та «зовнішні» вираження); знаково-інформаційна «насиче­ність»; зв'язок з природним простором тощо. Безперечно, соціальні час і простір безпосередньо зв'язані з робочим та вільним часом, географічним простором. Соціальний час «переходить» у соціальний простір і навпаки — простір у час.

Соціальні час і простір — це внутрішня міра зрілості со­ціально-історичних спільностей — класу, нації, народності тощо, відносин між ними, засоби побудови структур соці­ального буття, структуралізації власного досвіду соціальних суб'єктів, людства в цілому.