38

ВСТУП

Питання щодо актуальності теми дослідження відштовхується від сьогоднішньої ситуації в Україні. Стоячи на балансі війни і миру, саме побудова ефективної політичної системи допоможе стабілізувати ситуацію і відновити порядок законним шляхом. А і в першу чергу, як не прикро це зауважити, питання відновлення суверенітету, та налагодження внутрішньої ситуації, стоїть у просторі аж ні як не в правовому, а в політичному. В результаті чого, питання щодо проблем становлення і розвитку політичних систем як сукупності правових та організаційних механізмів, які гарантують політичне самовираження різноманітних суспільних сил фактично виходить на одне з перших місць, що і обумовлює її актуальність як з позицій здійснюваних в Україні постреволюційних державотворчих і правотворчих процесів, так і з точки зору суто наукового аналізу політико-правових явищ.

Отже, дослідження проблем становлення і розвитку політичних систем є актуальним як з теоретичної, так і з практичної точки зору. При цьому розробка наукової концепції становлення нової політичної системи в Україні видається неможливою поза попереднім усвідомленням сутності її найбільш важливих елементів та інститутів.

Також слід наголосити на тому, що дослідження ґрунтується на фундаментальних ідеях теоретиків світової та української правової і політичної науки, працях сучасних вітчизняних і закордонних науковців, зокрема тих, в яких аналізуються проблеми методології та методики пізнання політико-правових явищ та процесів. Зокрема, поглибленому вивченню політико-правових аспектів проблеми формування політичної системи в Україні сприяли праці українських юристів В.Авер’єянова, В.Бабкіна, Ю.Грошевого, В.Денисова, Є.Додіна, О.Зайчука, М.Козюбри, В.Копєйчикова, Л.Кривенко, В.Медведчука, І.Пахомова, В.Погорілка, В.Селіванова, О.Скрипнюка, В.Цвєткова, М.Цвіка, В.Шаповала, Ю.Шемшученка. Суттєву роль при розробці методики дослідження відіграло вивчення праць з теорії державного права С.Алексєєва, А.Ковлера, В.Основина, В.Смирнова, І.Степанова, Б.Топорніна, В.Туманова.

Отже, метою нашого дослідження є комплексний аналіз політичних систем. а для реалізації мети були поставлені наступні завдання:

• визначити теоретико-правові розуміння сутності політичної системи в теорії права;

• провести типологізацію політичних та систем та визначити їх проблематику;

• визначити правові передумови формування політичної системи в Україні.

Об’єктом дослідження є основні закономірності, властивості та характерні риси правових і політичних відносин, що виникають в процесі функціонування політичних систем. Предметом дослідження є правові проблеми типологізацій політичних систем, а також нормативно-правове врегулювання відносин, що забезпечують ефективну взаємодію різних елементів та інститутів політичної системи.

В основу дослідження проблем формування та розвитку політичної системи України на сучасному етапі було покладено принципи діалектичного пізнання соціальних, правових та політичних процесів і явищ.

Окрім цього в дослідженні було широко задіяно конкретно-наукові методи, пов’язані із застосуванням порівняльно-правового, формально-юридичного, історико-правового, системного, структурно-функціонального і певною мірою соціологічного підходів в аналізі об’єкту дослідження.

Наукова новизна роботи. У роботі вперше комплексно досліджено політико-правові проблеми формування і функціонування політичної системи України на сучасному етапі.

Нормативна та емпірична база дослідження ґрунтується на аналізі відповідних норм Конституції України, політико-правових документів, чинних законодавчих та нормативно-правових актів.

Розділ 1 теоретико-правові розуміння сутності політичної системи в теорії права

1. Поняття та властивості політичної системи

Приступаючи до безпосереднього аналізу поняття політичної системи, як воно тлумачиться сучасною політико-правовою наукою, теорією держави і права, політологією ми достатньо обґрунтовано можемо визначити його як одне з основних понять зазначених наукових дисциплін [1].

Термін політична система з'явився в політичному лексиконі в 50-60-х роках XX ст. Як науковий термін, поняття „система” вводить в біологію Берталанфі в 20-х роках для позначення процесу обміну клітини з зовнішнім середовищем. В його інтерпретації система представляє собою сукупність взаємопов'язаних елементів, при цьому зміна навіть одного з них призводить до зміни в цілій системі.

В стосунку до суспільства поняття „система” став використовувати Патерсон, який розглядав суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної і духовної. Кожна з них виконує певні функції, а разом, вони забезпечують життєдіяльність всього суспільства в цілому.

Засновником системного підходу в політичній науці є американський вчений Істон. В його розумінні, політична система представляє собою механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей. Істон розглядає політичну систему: 1) як відносно самостійну сферу суспільства, мета якої розподіл ресурсів; 2) як частину більшого за обсягом поняття — суспільство. Її завдання реагувати на імпульси, які подаються ззовні, запобігати конфліктам, які виникають через розподіл ресурсів між індивідами і групами. За Істоном політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожен з яких складається з простіших явищ і процесів.

Системний аналіз, за твердженням вченого, заснований на понятті „системи, зануреної в середовище". Щоб вижити, система повинна мати здатність реагувати, пристосовуватись до змінних умов. Цю здатність забезпечує суспільству політична система, що реагує за допомогою спеціальних механізмів на імпульси.

Функціональний підхід. Порівнюючи різні політичні системи, Алмонд виділяє їх основні функції, без яких не можливо забезпечити їх ефективний соціальний розвиток. Політична система визначається Алмондом як сукупність ролей, взаємопов'язаних між собою, що виконуються не тільки державними інститутами, але й іншими елементами суспільства (партіями, елітами тощо).

Алмонд і Пауел доходять висновку, що політична система повинна виконувати такі функції:

1. функцію взаємозв'язку з зовнішнім середовищем;

2. функцію внутрішньополітичної сфери;

3. функції, що забезпечують збереження і адаптацію системи.

Комунікативний підхід.

Такий підхід розробляється в політології у зв'язку з встановленням інформаційної цивілізації. Під політикою Дойч розумів процес управління і координації зусиль людей для досягнення поставлених цілій. Цілі досягаються і коректуються на основі інформації про положення суспільства і його відношення до поставлених цілей, про результати попередніх дій, про відстань до цілі.

Політичні рішення, за Дойчем, приймаються на основі двох потоків інформації: зовнішнього і внутрішнього. Політичне управління вчений порівнює з пілотажем: визначення курсу тут відбувається на основі інформації про рух об'єкта в минулому і місце розташування в теперішньому, а також по відношенню до поставленої цілі.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Політична система — це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів, засобами яких здійснюється влада і управління суспільством.

Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил.

Одним з найбільш часто вживаних та широко розповсюджених підходів до розуміння політичних систем є визначення запропоноване Ю.Авер’яновим [2], відповідно до якого політична система – це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, які є підпорядкованими кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям та настановам політичного режиму конкретного суспільства. Наслідуючи логіці цього визначення, політична система включає в себе такі елементи як: організація політичної влади, відносини між суспільством і державою, і, відповідно, характеризується розвитком політичних процесів, які включають в себе інституціоналізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної участі, політичної культури, а також неінституціоналізованих політичних відносин. Проте, серед всіх зауважень, що пролунали стосовно наведеної дефініції найбільш часто застосовувалось те, що вона є надто широкою і, фактично, охоплює собою всю сферу політичного, пов’язуючи в межах одного визначення такі поняття як політична культура, політичні процеси, політичні інститути, політична свідомість, і т.д..

Тому, з точки зору логіки розвитку політико-правової теорії, було цілковито природнім зробити крок в бік уточнення значення поняття політичної системи. Здебільшого ці намагання пов’язані із тенденцію до зближення дослідження політичних систем з аналізом тих чи інших політико-правових утворень. Так, наприклад, О.Тарасов [3], здійснюючи аналіз політичних систем, пропонує розглядати останні виключно як систему політичних інститутів (державних установ, політичних партій, громадських об’єднань тощо), в межах якої йде політичне та правове життя суспільства і здійснюється державна влада.

Зрозуміло, що відповідно до наведеної дефініції головною ознакою політичної системи є політична влада, яка, суто, і надає їй цілісності та виділяє її як самостійну систему серед інших соціальних систем. Однак, кажучи про співіснування в сфері суспільного життя таких різних систем як політична система, економічна, духовна, постає запитання про те, що саме утворює специфіку політичної системи і тим самим відокремлює її від інших типів систем. Виходячи зі щойно наведеної ознаки політичної влади як специфічної властивості політичної системи, ми можемо виділити такі характерні риси політичної системи. По-перше, вона обіймає панівне становище у суспільстві, тобто вона має своєю безпосередньою функцією здійснення влади. Мається на увазі те, що всі рішення владних органів в межах даної політичної системи є обов’язковими для виконання (при цьому йдеться не лише про державні установи, а й про всі інші недержавні елементи, чи “політичні страти”, як їх визначив Роберт Даль [4], що беруть участь в політичному житті і процесах реалізації політичної влади). По-друге, на відміну від інших соціальних систем, політична система характеризується відносно високим рівнем незалежності, що пояснюється наявністю спеціального механізму влади. І, нарешті, по-третє, політична система постійно відчуває на собі вплив оточуючого її соціального середовища. З одного боку, цей вплив спричиняється соціально-економічними факторами (тип економічної системи, ступінь розвитку економічних відносин, характер економічних зв’язків, стабільність економіки тощо), а з іншого, – суспільство майже за будь-якого типу політичної системи має можливість впливати на її дії (у випадку демократичних політичних систем цей вплив може відбуватись завдяки таким політичним інститутам як вибори, участь в процесі державного управління, і т.д., а за автократичних політичних систем – він реалізується у формі соціального конфлікту). Зазначена остання риса політичних систем пояснюється також і високим ступенем її організації, адже, як пише В.Афанасьєв [5], чим вище рівень зорганізованості системи, тим більш “чутливою” вона є до оточуючого її середовища і тим більше вона здатна на нього впливати.

2. Структура політичної системи

Структурний аналіз дає змогу чітко відрізнити політичну систему від політичного режиму, оскільки останній не має структу­­­ри, а є способом приведення в дію політичної системи, сукупністю прийомів та засобів реалізації політичної влади.

Ми визначили, що фундаментом політичної системи є її правова основа (база), а структурний аналіз цієї системи, мабуть, слід роз­­­починати з найважливішого її структурного елемента, яким є держа­­­ва — ядро політичної системи.

Як зазначалося, політична система і політична організація суспільства — майже ідентичні поняття. У цьому зв’язку ближче до поняття політична організація суспільства є державний лад, який включає в себе і діяльність політичних партій. Класичним ви­­­дом такої політичної системи, її політичної організації, тобто державного устрою, була радянська політична система, в якій ком­­­партія на конституційному рівні була визнана керівною силою суспільства, по суті, основним державним організмом, що визначав сутність діючої політичної системи, яка за своїм змістом “де-факто” збігалася з радянським державним устроєм. Нова Конс­­­титуція України вивела політичні партії із системи державних ор­­­ганів, які залишилися елементами політичної системи суспільства і його політичної організації. Вони набули притаманного їм суспільного характеру як органи, за допомогою яких суспільство формує владу. Іншими словами, політичні партії мають певний дер­­­жавно-політичний характер, але не є суто державною структурою, сукупністю державних органів. Важливим елементом структури політичної системи суспільства є місцеве самоврядування. Цей елемент можна розглядати і як політичний інститут, і як суб’єкт політичної системи, якщо йдеться про органи місцевого самоврядування. Наявність і сту­­­пінь розвинутості інституту місцевого самоврядування — важли­­­вий показник зрілості держави і суспільства, демократичності його політичної системи.

Якщо ми визначили, що основою політичної системи суспільства є політика, політична діяльність, зміст якої, врешті-решт, полягає в боротьбі за політичну владу, то інститут виборів (виборча систе­­­ма) набуває значення важливого компонента політичної системи. Цей інститут є конституційним способом формування органів державної влади і органів самоврядування. За його допомогою реалізується конституційне право громадян обирати і бути обраними. Іншими сло­­­вами, інститут виборів є найважливішим елементом здійснення наро­­­довладдя, уособлює демократичність політичної системи суспільст­­­ва.

Політичні партії посідають особливе місце в політичній сис­­­­­­темі суспільства. “Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах” (стаття 36 Конституції України). Це конституційне положення не розк­­­риває повністю ролі і значення політичних партій в державному бу­­­дівництві, формуванні політичної культури і політичної свідомості громадян. Політичні партії в політично структурованому суспільст­­­ві є основним політичним механізмом, за допомогою якого народ формує органи влади і, зрештою, здійснює народовладдя. Політичні партії відповідного ідеологічного спрямування представляють і ви­­­ражають інтереси певних його соціальних верств.

Крім політичних партій, елементами структури політичної системи суспільства є й інші громадські організації. Без­­­перечно, такими є організації, які мають певний політичний вплив, беруть участь у політичному житті суспільства. Тоді елементом політичної системи стає не та чи інша громадська організа­­­­­­ція, а інститут громадських організацій взагалі.

Завершується аналіз внутрішньої побудови політичної системи суспільства таким її компонентом, як засобів масової ін­­­формації (ЗМІ), так званої четвертої гілки влади. Але таким компонентом є не кожний конкретний засіб масової інформації, а їх легалізована у певний правовий інститут сукуп­­­ність. Зміст цього інституту, його функціональна роль визначає його політичний характер. Якщо кореспондувати цей інститут з конституційним правом громадян на свободу думки і слова, збирати і вільно поширювати інформацію (стаття 34 Конституції України), то інститут ЗМІ в його правовому вигляді є матеріальною гарантією згаданого конституційного права громадян. До речі, в перших про­­­­­­ектах нової Конституції України конституційно-правовому статусу ЗМІ як інституту громадянського суспільства була присвячена окре­­­ма глава. В останньому ж варіанті Конституції, на жаль, зникла навіть згадка як про громадянське суспільство, так і про засоби масової інформації [6].

Але, крім цього, структуру політичної системи можна розглядати інституційно.

Організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя. До політичної системи як її інститути входять не всі суспільні організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

• Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

• Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

• Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

Політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями), відносини між організаціями та установами.

Нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини. Одні політичні норми безпосередньо і цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями та громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються і розвиваються поступово, під впливом як політичних, та і економічних, соціальних, духовних чинників (норми моралі, звичаї, традиції).

Культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, та на інші прояви суспільного життя. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційна інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

3. Фактори ефективного розвитку та функціонування політичних систем

Найважливішою закономірністю функціонування політичної системи є закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система, виведена з оптимальної рівноваги у бік домінації авторитаризму чи демократизації, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, тим відповідно більшим буде відхилення в протилежний бік. Амплітуда коливань за часом теж певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання нею функцій (основних напрямів діяльності) тими чи іншими метода ми і засобами, що відбивають конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії, їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політичної системи є визначення цілей і завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресурсів суспільства на їх досягнення.

Тут передусім виділяються політичні цілі: зміцнення влади, допустима міра класових і міжнаціональних відносин, забезпечення режиму законності і правопорядку, стабілізація політичних інститутів, здійснення самостійного курсу у зовнішній політиці. Визначаються також цілі в розвитку економіки (економічна політика), соціальних відносин (соціальна політика), демографічних процесів (демографічна політика), екології (екологічна політика), науки і техніки (науково-технічна політика) та ін.

Важливою функцією політичної системи є також інтеграція всіх елементів суспільства навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей. Йдеться про загальну обов'язковість державних наказів, що спираються на примусову силу; використання права, закону для загально-значимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного авторитету; ступінь розвитку; бо демократії і самоврядування, або авторитарного політичного режиму і політичного відчуження; про відому субординацію і координацію інститутів політичної системи. Ще одна функція політичної системи — легітимізація.

Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне поєднання особистого і громадського (суспільного), де існувала зацікавленість і участь народу в управлінні державою без бюрократії, що гнобить людину. Аристотель, приміром, уважав, що природа людини реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного суспільства.

Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став вважатися контроль за громадянами, за дотриманням ними державних наказів і законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих, якими керують. Перші з них наділені правами ухвалювати рішення, другі—обов'язками визнавати и виконувати їх.

Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення, обмежувати свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.

Людина в демократичному суспільстві в усьому покладається на саму себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому, що віковічна політична суперечка з питань: Що краще — держава чи суспільство? Як співвідносяться державна влада і свобода людини? — ще далеко не завершена. Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні відповіді.

Нині зрозуміло, і це потвердила історична практика, що суспільство не можливе поза державою, отож і людина не може жити поза суспільством і поза державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в умовах демократії, навпаки, держава існує для суспільства, для людини.

В тоталітарній державі інтереси людей не враховуються і вважається само собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства) —це і є інтереси держави, державної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і перетворюється на засіб реалізації цілей держави. Держава підпорядковує своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного відчуження людини від економіки й політики.

Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах тоталітаризму набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже єдина можливість для людини "вижити", забезпечити собі та своїй сім'ї хоч якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до себе — характерна риса одержавленої особистості.

Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони забезпечують успішну її роботу.

Здійснюване політичною системою керівництво суспільством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій вияв функція політичного цілепокладання. Функція цілепокладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації.

Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільне значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій політичної системи, безперечним слід визнати те, що головними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокладання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інститутами, на взаємопов´язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізуються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

3 урахуванням найважливіших функцій у стислій формі політична система суспільства може бути визначена як інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

Закономірності функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника. З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв´язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під- систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь- яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Причому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов´язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціонуванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні закономірності — об´єктивні зв´язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об´єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію(відкриту або нелегальну) та ін [7].

Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв´язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо. Питання про закономірності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.