35. Взаємозв’язок регіонів в економіці України Економічна система регіоналізації економіки є свідченням децентралізації господарської діяльності і управління та підвищення ролі місцевого самоврядування. Зберігається актуальність пошуку шляхів поєднання інтересів регіонів із загальнонаціональними, створення механізмів, які б забезпечили економічні основи цілісності країни, недопущення невиправданої територіальної та господарської замкнутості і обособленості. Будь-який регіон необхідно розглядати як частину цілого. Діяльність регіону розкриває взаємозв'язок з іншими регіонами, що стверджує неможливість окремого без загального, як і загальне неможливе без окремого, яке є суб'єктом загального. Загальне завжди поєднане і взаємозв'язане з конкретним, а конкретне завжди перебуває під впливом загального. Ця єдність і залежність повною мірою проявляються у взаємовідносинах регіону з державою. З погляду економічної географії регіон є завжди частиною якоїсь території, що може за масштабом перевищувати регіон. З господарського погляду економіка регіону - це ланка господарського комплексу країни, яка розміщена на певній частині її території. Економіка регіону базується на мікроекономічній виробничій функції, тобто враховані досягнення найбільш ефективної дії місцевих чинників виробництва - робочої сили, ресурсів, економічних зв'язків конкретних підприємств тощо. Для економічного регіону і його економіки найбільш властиві риси саморегуляції через попит і пропозицію, рівень конкуренції в межах регіону, форми власності. Економіці регіону притаманна широка взаємодія між усіма суб'єктами господарювання, що відображає інтеграційний процес і характеризує комплексність і збалансованість його розвитку. Отже, економіка регіону стверджує здатність різних економічних суб'єктів ефективно здійснювати господарську діяльність на внутрішньорегіональному рівні. Одночасно регіон є основою для міжрегіональної взаємодії, тобто виходу на макроекономічну систему країни в цілому з позицій вирішення власних економічних завдань. Як бачимо, регіональна економіка щодо економіки конкретного регіону виступає макроекономічним середовищем. Це середовище створюється єдиною на національному рівні монетарною системою, дією інфляційних факторів, впливом чинників міжрегіональної дії, зокрема, ефективного функціонування транспортної системи, встановлення валютних курсів тощо. Регіональна економіка вирішує питання просторового розвитку національного господарства, у тому числі і вирівнювання розвитку бідних та депресивних регіонів у межах загальнодержавної економічної системи, тобто питання міжрегіонального розвитку - від метропольних регіонів до периферійних, як правило слабо розвинутих. Через регіони здійснюється управління економікою країн з урахуванням місцевої специфіки господарювання. Через систему управління відбуваються взаємовідносини регіону з загальнонаціональною економікою. З цією метою у законодавчих і нормативних актах для кожного періоду соціально-економічного розвитку країни визначені принципи розподілу повноважень між центром і регіонами, методи грошово-кредитної, амортизаційної та податкової політики, зовнішньоекономічні відносини тощо.

Економічна політика регіону розглядається центральними органами з позиції місцевого самоврядування, визначення функції і взаємодії територіальних органів різних рівнів. Вихідною позицією управління є комплексний розвиток регіону і задоволення на цій основі соціально-економічних потреб його населення.

У нинішніх умовах господарювання, коли поступово посилюється роль регіонів і їх повноважень, складаються умови, за яких регіони несуть відповідальність за реалізацію загальнодержавної регіональної соціально-економічної політики, самовідтворення і розвиток регіону, самозабезпечення основних стандартів життєдіяльності населення.

36. Відносини центру і регіонів У сучасній Україні зберігається ще комуністична надмірна централізація державної адміністрації, а раціональний розподіл повноважень між центральної владою та місцевим і регіональним самоврядуванням все ще належить знайти. Кількість регіональних урядів – 27 – виглядає нормальною. Попервах центральний уряд боявся втратити контроль на регіональними виконацями, однак результатом стала надмірна централізація, що призвела до безправ’я та безсилля місцевої влади. Водночас, повсюдно виникали суперечки між призначеними згори регіональними представниками виконавчої влади та виборними місцевими радами, що призводило до погіршення місцевого самоуправління. Суттєву частину повноважень державної влади варто делегувати регіонам та муніципалітетам. Україна не повинна намагатися відтворити стару комуністичну чи путінську «сильну вертикаль», котра завдала стільки шкоди Росії через паралізування політики та посилення корупції. Україна успадкувала крайню фінансову централізацію від Совєтського Союзу. Як і за часів Совєтів, практично усі податки йдуть до центральної скарбниці й Міністерство Фінансів визначає витрати місцевої влади, однак формальна влада та реальний контроль не співпадають. Ситуація є нестерпною, і першою спробою її вирішення було зроблено через Конституцію 1996р., котра зосереджувала владу в руках Президента, котрий отримав право призначати голів обласних адміністрацій. Паралельно, центральний уряд замкнув на собі фінансові потоки. Однак, надзвичайна фінансова та політична централізація паралізувала усю українську державу, оскільки регіональна влада не мала повноважень будь-що самостійно вирішувати. Лише кілька відсотків з необхідних їм фінансових ресурсів забезпечували ті податки, котрі вони мали право збирати. Розподіл коштів з центрального бюджету часто був бездумним через низький рівень бюджетного планування та вибіркову конфіскацію. Розвинувся та поширився бартер та взаємозаліки як спосіб для місцевої влади запобігти відтокові коштів до центрального бюджету. Множилася кількість місцевих податків та зборів. Кожна місцева адміністрація «винаходила» нові податки та збори, аби покривати власні витрати. Ці податки, як правило, складалися з ліцензійних зборів та штрафів, котрі збиралися вельми жвавими інспеціями, котрі почасти за принципом роботи більше нагадували особистий бізнес для отримання прибутку керівником такого відомства. Місцевим адміністраціям бракувало стимулів, оскільки збір чи передача до центрального бюджету більшої суми офіційних податкових надходжень ніяк не винагороджувалася. Кравчук (1999) з’ясовував, що питомий ефект від оподаткування для місцевих адміністрацій був понад 100%. Таким чином, якщо вони збирали більше податків, то могли утримати ще менше у власний дохід.

Тому місцева та регіональна влада повинна мати стимули припинити хижацьке ставлення щодо зареєстрованого на їхній території бізнесу, тобто, припинити «трусити» підприємства у пошуках можливостей для утримання штрафів. Необхідним політичним доповненням до місцевого самоврядування є повна демократизація регіональних та муніципальних урядів. Як регіональна, так і муніципальна виконавча влада та ради мають обиратися, як це й відбувається зараз, однак голови областей також мають обиратися, а не призначатися Президентом. Центральний уряд має надати регіонам та муніципалітетам реальні повноваження.

37. Дайте характеристику функціональному й виконавчим блокам програми підтримки малого підприємництва. Як ці блоки взаємозалежні. Важливим напрямком ринкової трансформації економіки України є створення умов становлення й розвитку національ-ного підприємництва, у першу чергу, малого підприємництва. З розвитком цього сектора економіки зв’язують забезпечення стійких темпів економічного росту, формування цивілізованих ринкових відносин. Як особливий сектор економіки, мале підприємництво характеризується протиріччям між високою соціально-економічною значущістю й украй низькою життє-здатністю, обумовленою його об’єктивно підлеглою роллю й залежністю в системі відносин з державою, органами місцевого самоврядування, великими підприємствами, фінансово-кредитними інститутами. Місія вирішення цього протиріччя покладається на державну систему підтримки малих підприємств, що на регіональному рівні ще зовсім не досконала. Державна політика в області малого підприємництва є невід’ємною складовою частиною економічної політики країни з ринковою економікою, в основі якої лежить поєднан-ня механізму ринкового саморегулювання й державного регу-лювання. Метою державної підтримки малого підпри-ємництва є створення політичних, правових, організаційних і економічних умов для вільного розвитку малого підприємництва, що забезпечують: ♦ ріст чисельності зайнятих у секторі малого підприєм-ництва, доходів і рівня соціальної захищеності праців-ників малих підприємств; ♦ підвищення темпів розвитку малого підприємництва, як одного зі стратегічних факторів соціально-еко-номічного розвитку держави, збільшення частки малих підприємств у формуванні всього складового внутрішнього валового продукту (виробництва товарів, надання послуг, чисті податки), розширення сфер діяльності й економічне зміцнення малих підприємств. Утримання системи підтримки малого підприємництва є важливою економічною функцією держави й включає управлінський і забезпечувальний вплив на хід розвитку зовнішнього й внутрішнього середовища малого підприємства. Забезпечувальний вплив означає доведення до малих підприємств матеріальних, грошових, інформаційних ре-сурсів, держзамовлень, послуг. Управлінський вплив пов’язаний із плануванням, контролем, вирішенням організаційно-адміністративних питань. Обидва ці впливи покликані надавати малому підприємству стійкий, ефективний, керований характер. Життєздатність малого підприємства визначається тіснотою його зв’язку з державою, включаючи громадські ор-ганізації, і великими підприємствами. Тому систему підтрим-ки малого підприємництва можна представити як єдність двох підсистем: державно-суспільної й інтеграційної. Із цих по-зицій система підтримки малого підприємництва являє собою сукупність заходів, здійснюваних державними центральними, регіональними, місцевими органами управління за участі гро-мадських організацій, і великими підприємствами, спрямова-ними на поліпшення зовнішнього й внутрішнього середовища малих підприємств.

Заходи, реалізовані в державно-суспільній підсистемі підтримки, покликані навести порядок, насамперед у зовнішньому середовищі малого підприємництва, включаючи податкову реформу, удосконалювання законодавства, захист від злочинних зазіхань, усунення адміністративних бар’єрів, поліпшення умов збуту й т.ін.

38. Спеціальні (вільні) економічні зони як напрям регіональ­ного розвитку. Одним з важливих елементів механізму реалізації державної регіональної економічної політики є створення спеціальних економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку. Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергу підприємницької» діяльності на певній території. Завдяки СЕЗ формуються передумови для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції. Отже, спеціальні економічні зони — це окремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для руху товарів і капіталу, розвитку підприємництва з метою пожвавлення господарської діяльності. Для цього територіям надається сприятливий кредитний і податковий режим Розрізняють такі види СЕЗ: • функціональні зони, до складу яких, зокрема, входять технопарки і технополіси; їх створення сприяє міжнародній співпраці у галузі розробки нових технологій; • комплексні зони виробничого характеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій; • зовнішньоторговельні зони, які забезпечують додаткові валютні надходження. Спеціальні економічні зони являють собою по суті території вільного підприємництва. Вони сприяють інтеграції регіонів у систему світових господарських зв'язків, нарощуванню їх експортного потенціалу. Водночас це один із засобів вирішення соціально-економічних проблем території її власними зусиллями. Вдале розміщення зон передбачає вигідне транспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків, наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал, розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньоторговельних зон пріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційних зон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявність відповідного кадрового забезпечення. В Україні створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з яких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише З СЕЗ, що створено у Донецькій, Закарпатській та Львівській областях. Формування і розвиток спеціальних економічних зон в Україні пов'язано з низкою проблем. По-перше, це поступове ускладнення і непрозорість процедури входження і виходу зі статусу суб'єкта СЕЗ або ТПР. Це негативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість окремих видів діяльності. При цьому перевага надається потужним інвесторам, що не завжди можна визнати виправданим за умов загальної низької інвестиційної активності суб'єктів господарювання у державі. По-друге, не відпрацьовано чітко вимоги щодо економічно доцільної спеціалізації СЕЗ, не виокремлено види діяльності По-третє, не визначено економічно доцільні розміри територій, на які важливо поширювати спеціальний режим кредитування і оподаткування. Це ще більше посилює нерівномірність територіального розвитку і не забезпечує вирішення нагальних завдань. Світовий досвід показує, що дедалі більшого значення для досягнення соціально-економічного прогресу набуває створення науково-технічних СЕЗ. їх ядром є регіональні науково-технологічні парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти і запроваджувати новітні високі технології. Регіональні технопарки забезпечують запровадження досягнень фундаментальної науки у господарську практику. В Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічних парків.

39. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-еконо­мічного розвитку регіонів.

ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов’язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Основними інструментами забезпечення цієї політики є частка закріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам. Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюджетного регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи (по вертикалі і по горизонталі) з урахуванням рівнів забезпечення територій країни об’єктами соціальної інфраструктури та застосування фінансових нормативів забезпеченості потреб населення. Важливим щодо цього є створення й використання загальнодержавних, регіональних і місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій наданням відповідних дотацій, субсидій і субвенцій. Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так звані муніципальні фінанси. За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить соціальну політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров’я, будівництво та утримання доріг, комунальне обслуговування. Також з їх допомогою держава вирівнює соціальний і економічний розвиток регіонів, які з різних причин відстали від інших регіонів країни. Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати виробництва, розподіляються суспільні фонди споживання між окремими верствами населення, фінансується розвиток галузей виробничої сфери передовсім місцевої та харчової промисловості, комунального господарства. Основними функціями місцевих бюджетів є:

• формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

• розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

• контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.

Основну діяльність місцевих органів влади пов’язано з реалізацією планів економічного й соціального розвитку підвідомчих їм територій. Понад три чверті бюджетних витрат, як правило, спрямовується в соціальну сферу. Витрати на соціальний захист становлять до сорока і більше процентів, постійно зростає частка дотацій з місцевого бюджету на утримання комунального господарства та транспорту. Статті доходів та видатків місцевих бюджетів показано на рис 9.3. Як порівняти з розвинутими європейськими країнами, то такий рівень витрат, пов’язаних із соціальним захистом населення, є високим.

Бюджетна система України реформується способом її децентралізації, що узгоджується з досвідом інших європейських держав. Кількість держав, що розширюють бюджетно-податкові повноваження органів регіонального (місцевого) самоврядування, постійно зростає.