6. Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Основне призначення стилю - обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги, виховний вплив.

Головні ознаки розмовного стилю: широке використання побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і просторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.

Приклад:назва тексту (Багатство та самобутність української мови)

- Привіт, Мишко, як справи?

- Привіт! Ти бачиш, Яночко, я по вуха у пригодах. Вчора їздили на велосипеді з другом до річки, так назад пленталися пішки сім кілометрів, ще велосипеда на собі несли.

- І як, прийшли?

- Ха, краще сказати: «доповзли» або «дошкандибали».

- А чому ж ви добиралися пішки?

- А тому що біля річки хтось швендяв. Поки ми купалися, поцупив переднє колосо та й учимчикував. Зробив нам сюприз!

- Слухай, Мишко, скільки слів цікавих є в мові з приводу твоєї ситуації!

- Оце тільки й втішає, що мова в нас багата. А от люди деякі зустрічаються, що заслуговують лозини...

7. Епістолярний стиль - це стиль приватного листування. Основне призначення стилю - поінформувати адресата про щось,викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційному настроєві автора.Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості, звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.

До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

Приклад:лист.

15 Листопада 1839. Петербург.

Микито, рідний брате!

Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не на­писав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так тра­пилось. Скажу щиру правду…; я так собі думав — що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих листів? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одне слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без то­го, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, — бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робити маєш, коли Бог не хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, — то, може, і побачимось…

Добраніч.

Твій рідний брат.

Тарас Шевченко.

Ще, письмо, котре найдеш у моєму письмі запеча­тане. Оддай Івану Станіславовичу Димовському і пок­лонись йому од мене та попроси, щоб він написав до ме­не що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, ос­тавайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму.