1.Повість «Кайдашева сім'я» — вершина творчості І. С Нечуя-Левицького. Тема повісті — розповідь про українське пореформене село з усіма його складностями і суперечностями. Письменник, як уже зазначалося вище, добре знав це життя, і в той же час бачив безодню, яка розділяла ідеали від подій і явищ конкретного буття, що, по суті, і стало причиною змізернення людини, низького морального падіння. Треба сказати про те, що І. С. Нечуй-Левицький, маючи неповторний талант повістяра, на сторінках повісті відтворює кращі традиції поетичної, працелюбної української нації. Згадайте, як прибирала свою хату Мотря, яких півників малювала; як описує Мелашку автор: краса цієї дівчини «засліпила йому (Лавріну) очі, так разом заманила серце, що вона йому здалась не дівчиною, а русалкою». Письменник добре знав людську психологію і був майстром художньої деталі. У повісті всі художні засоби підпорядковані розкриттю характерів. Пригадайте опис села Семигори чи те, як Мотря в неділю вбирається на вулицю, куди має прийти й Карпо.

Мова персонажів, пересипана прислів'ями, що свідчить про зв'язок твору з усною народною творчістю. Згадує автор у повісті народну пісню, яка також є споконвічною українською традицією, без якої не обходився жоден обряд, жоден звичай, не кажучи вже про щоденні пісні, які звучали вечорами в сільських хатах чи за вулицях. Причому, читаючи повість, ми помічаємо, що кожному обряду відповідала своя пісня. У повісті багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики.

Та поряд з кращими українськими звичаями письменник викриває за допомогою іронії, сміху, а іноді і сатири гірші сторони народного життя, що стали результатом руйнації національних святинь.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Іван Семенович розумів, що про життя села треба писати без будь-яких прикрас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над повістю. Новаторство прозаїка засвідчили реальні картини побуту і опис українських національних звичаїв.

Говорячи про побут, хочу відразу зазначити: мене дуже схвилювали або навіть вразили стосунки між батьками та дітьми в родині Кайдашів. Не хочеться вірити в типовість цього непорозуміння. Та все ж... Письменник майстерно розкриває психологію кожного члена цієї родини і вмотивовує вчинки.

Серед побутових ситуацій автор більше уваги приділяє сваркам-бійкам, кожен з яких має свою зав'язку і свою розв'язку. Найбільш виразних сварок, на мій погляд, у повісті три: бійка між Кайдашихою і Мотрею за мотовило, між Мотрею, з одного боку, і Мелашкою та Кайдашихою, з другого боку; бійка між двома родинами, коли вони жили вже в різних хатах. У цих бійках ми пізнаємо характери головних персонажів, їх етику.

2. Велике значення у повісті відіграють головні герої, яких майстерно підібрав і відобразив І.С. Нечай-Левицький. І батьки, і діти в повісті зображені уже сформованими особистостями, з певними рисами свого характеру, які твердо відстоюють особисті точки зору.

Одним із центральних образів повісті "Кайдашева сім'я" є образ Карпа - старшого сина Омелька Кайдаша. Карпо - це роботящий, гордий, суворий, але трохи незграбний парубок. Він любить дівчат, але не усіх, йому подобаються такі, щоб були гарні та з твердим і "брикливим" характером. Ось яку дружину хоче мати Карпо: "Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку". Карпо не відзначався повагою до старших від себе, він навіть осмілився підняти руку на батька. Із-за гордості, притаманною характеру Карпа, він навіть не вибачився перед батьком за свій низький вчинок. На початку твору Карпо виступає як позитивний герой, але поступово після одруження переходить на бік негативного, і в цьому йому, на мою думку, "допомогла" дружина.

Мотря - дружина Карпа, старша Довбишева дочка. До одруження це була гарна, працьовита, горда і трохи "бриклива" дівчина, а уже після, з часом, вона стала сварливою, жадібною, скупою і заздрісною жінкою. Ось як характеризує Лаврін Мотрю: "Мотря і гарна, і трохи бриклива, і в неї серце з перцем". Мотря повністю "відповідає" своєму чоловікові, як кажуть в народі: "Два чоботи пара".

Лаврін - молодший син Омелька Кайдаша. Він мав жваву, палку поетичну натуру, поважав батьків і, взагалі, старших від себе людей. Лаврін був схильний до ніжних почуттів. Веселій натурі парубка відповідала і його зовнішність: "Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брові, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи - все подихало молодою парубочою красою". Коли він говорив з братом про дівчат, то казав, що візьме собі "гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". Лаврін - це позитивний персонаж повісті, зовсім не схожий на свого брата.

Доброму, чуйному, ніжному Лаврінові "відповідає" така ж добра, чуйна і ніжна Мелашка. Вона була родом із сусіднього села, це дуже гарна, тендітна, ніжна і тиха дівчина. Навіть жорстокі знущання старої чванливої свекрухи довго не могли зломити цієї сильної натури, а підтримували її весь час ніжне і щире почуття до свого чоловіка. Ця молода жінка дуже любила, поважала своїх батьків і молодших братиків та сестричок і не забувала про них, живучи у злої свекрухи. Щирі почуття Лавріна і Мелашки можна порівняти з лебединою відданістю і вірністю одне до одного.

3. Все починалося як нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», написаний Панасом Мирним у 1871 році на основі спостережень і спогадів від недавньої подорожі письменника по Полтавщині. Під час подорожі хлопчик-візник розповів письменникові про Василя Гнидку, який вирізав сім'ю заможного козака і був засуджений до каторги. У волосних паперах знайшлося цьому підтвердження. Однак ця історія привернула увагу Панаса Яковича не лише своїм гострим драматизмом, але й тим, що селяни, здається, мають краплю співчуття до злочинця, запального, але зневіреного у своїй долі, якого особисті та суспільні обставини допровадили до такого страшного вчинку.

Спостережливість письменника, вдумливість дослідника людського життя спонукала Панаса Мирного замислитись над причинами, які мирного працьовитого хлібороба здатні перетворити на розбійника, на свавільного харцизу. 1872 року з'являється повість «Чіпка», написана на основі почутої кримінальної історії, у якій ідеться про трагедію Чіпки Вареника, правдошукача і бунтаря, який метою виправдовував засоби, тобто шукав «правди» що далі, то неправеднішими шляхами, аж поки та правда не загрузла в безчинствах та не захлинулася кров'ю.

Цього ж року повість отримала схвалення Івана Білика, який побачив у ній зародок майбутнього широкого епічного полотна на теми суспільного життя тієї доби, із актуальною, глибокою соціальною проблематикою.

Наступна доповнена версія твору була покликана мотивувати суперечливість і плутаність натури Чіпки, який після щасливого шлюбу з Галею вернувся до розбишацького життя, щоб знов-таки наголосити на соціально-психологічній причинності його «слизької стежки»: земська реформа, вибори Чіпки, кривда, заподіяна громадою — йому, чоловікові, який тільки-но почувся господарем і прагнув іншого життя...

Остаточна редакція, зроблена 1875 року,— це вже був багатогранний епічний твір, збудований довкола трагічної історії Чіпчиного мимовільного самознищення, мотивованого рядом соціально-психологічних факторів, сповнений болісних роздумів про сутність людського життя, про шляхи до правди, справедливості, щастя.

4. Головний герой роману — Чіпка Вареник. Це образ селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став "пропащою силою". У творі докладно описується формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Малий Чіпка ріс і виховувався без батька, у холоді й голоді, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, примушували його задуматись, викликали часом не зовсім дитячі запитання. Коли Чіпку за впертість прогнав багатій Бородай, він "поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника". Усе пригнічувало дитячу душу. До злиднів додавалися ще й моральні страждання: сільські, діти не приймали хлопчика до свого гурту, обзивали його "виродком", "байстрюком". У цей час у нього почало визрівати почуття ненависті до гноблення і насильства: "ї прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала".

Але Чіпка не тільки ненавидів, а й любив. Він зростав допитливим і спостережливим хлопчиком. Розповіді баби Оришки і діда Уласа вчили любити людей, бути співчутливим, добрим, не творити зла. Та все ж таки зло проросло в його душі пізніше. А маленьким Чіпка любить життя, красу природи, усім цікавиться. Це прагнення до знань допомогло Чіпці розпізнати неправду в житті. Ненависть до панів стає його найбільшим болем. Це почуття підсилюється, коли у Чіпки забрали його власну землю. Розуміючи, що без землі немає життя і волі, він рішуче виступає на боротьбу, але зазнає поразки.

Чіпка не може змиритися з такою дійсністю і, приставши до ватаги злодіїв і розбишак, пиячить, бешкетує, грабує. Після втрати землі хлопець утрачає віру в справедливість. Своє горе та безнадію Чіпка починає топити у чарці, а потім і грабувати. Біль змученої душі, соціальна несправедливість — ось що штовхнуло хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва.

Чіпка вважає відбиранням свого ж добра, привласненого іншими, багатішими, сильнішими, несправедливим. Він мріяв бути господарем на своєму клаптику землі, але мрії не здійснилися, хоча хлопець цього прагнув. Після одруження з Галею Чіпка повертається до чесної хліборобської праці. Його поважають люди, обирають у земську управу, але пани знайшли привід і вигнали його звідти, бо був селянином. Кривда, яка знову впала на Чіпчину голову, була тим останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача.

Головний герой стає на стежку сліпої помсти. Хлопець із правдошукача перетворюється у звичайного кримінального злочинця. Найблагородніші пориви душі головного героя перекреслюються злочинами. Чіпка, не знайшовши шляхів боротьби проти кривдників, стає "пропащою силою", у якого попереду — каторга.

Головний герой роману ціле життя шукав правду і не знаходив її, Хотів жити щасливо, але йому не давали змоги, тому в душі Чіпки стався злам, і хлопець стає на згубний шлях розбійництва, яке приводить його до кримінального злочину. Чіпка зробив свій особистий вибір у житті.

5. Жінка у творчості Панаса Мирного майже завжди уособлює внутрішню красу людини, благородство, працьовитість та злагоду. Навіть тоді, коли йдеться про жінок, яких змарнувала їхня лиха недоля, письменник із непідробним болем і співчуттям розбирається у причинах, що знівечили жіночу душу. Кілька поколінь проходить перед нашими очима. З-поміж великої кількості персонажів звертають на себе увагу образи трьох жінок, кожна з них ніби уособлює своє покоління: баба Оришка, дочка її Мотря та Галя, Мотрина невістка.

їх об'єднує насамперед те, що вони оточують центрального персонажа твору — Чіпку. І якщо в душі цього складного, неоднозначного і непересічного героя постійно точиться боротьба добра зі злом, то жінки в його житті незмінно символізують добро.

З дитячих літ Чіпка виніс найтепліший спогад про бабу Оришку. Вона була дитині єдиним порадником, добрим ангелом і вихователем.

Після смерті баби Оришки найближчою для хлопця стала мати. Маленьким Чіпка недолюблював її — вона завжди була змордована працею, втомлена і тому сердита. Хоч любила сина безтямно, проте не раз таки била його немилосердно. Боялася, щоб не вийшло з нього ледащо.

Не менш трагічно розкривається перед нами і образ Галі. Розбишацька дочка, єдина дитина колишнього москаля Максима, злодія і п'яниці, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку і ненавидіти надбане грабунком, на чужих сльозах зрощене добро

6. Восени 1882 р. З ініціативи Кропивницького виникла українська

професійна трупа, до складу якої увійшли Марія Заньковецька, Олександра

Вірина, а також три брати Тобілевичі – Микола Садовський (театральний

псевдонім – від дівочого прізвища матерів), Іван Карпенко-Карий (від

імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми (“Назар

Стодоля”), Панас Сакса ганський (прибране ім’я від назви місцевої річки

Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для

зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними

труднощами. Продовжував діяти емський указ 1876 р., за яким заборонялися

сценічні вистави українському мовою. Українські трупи не мали права

інсценізувати п’єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською

виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

В 1883 р. київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив вистави

українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині,

Волині і Поділлі.

7. Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер.

Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його

антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і

великі хор і танцювальну трупу.

"Батьком украïнського театру" назвав Михайла Петровича Старицького Iван

Франко, вiдзначивши його видатну роль у становленнi й розвитку вiтчизняноï

драматургiï. "Богдан Хмельницький" - одна з кращих п'єс украïнськоï класичноï

драматургiï, вона була написана на основi глибокого вивчення iсторичних та

фольклорних матерiалiв з використанням народних переказiв, iсторичних пiсень та

дум про Хмельницького. П'єса охоплює у часi кiлька рокiв боротьби

украïнського народу за своє нацiональне визволення з-пiд гнiту польськоï

шляхти i завершується символiчною картиною - "Переяславська рада". У нiй поряд iз

соцiальними подано виразнi особистi мотиви: драма Ганни, яка таємно й безнадiйно

закохана в Богдана; особиста драма Богуна, що так само безнадiйно кохає Ганну;

облудлива й честолюбна Єлена, яка забавляється то з його сином Тимком, то з

Чаплiнським. Художня сила драми полягає в тому, що в нiй головнi героï й iншi

персонажi - носiï патрiотичноï iдеï визвольноï боротьби

надiленi рисами не тiльки визначних, а й водночас звичайних реальних людей. З усiх

героïв п'єси мене, звичайно, захопив образ Богдана Хмельницького. При всiй

складностi i суперечливостi постатi гетьмана як державного дiяча, що став на чолi

украïнського народу в один з найтяжчих перiодiв його героïчноï

iсторiï, вiн змальований Старицьким правдиво, з любов'ю i щирою симпатiєю.

8.Сатирична комедія "Хазяїн" - соціально-сатирична комедія нового типу, гостра сатира на стяжателів, експлуататорів, міщан. Образ Пузиря, його психологічна переконливість. Феноген, Ліхтаренко, Зеленський як доповнення образу Пузиря; показ різних типів слуг та комерсантів, викриття їхньої аморальності. Вираження просвітницьких ідей в образах представників інтелігенції - Золотницького, Калиновича, Соні. Мова твору (майстерність побудови діалогу, мовні засоби індивідуалізації персонажів).

Сам драматург підкреслював, що його «Хазяїн» - це «зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»

9. П'єса «Не судилось», назву якої для приглушення соціального спрямування автор змінював декілька разів, ввійшла до так званого золотого фонду нашої літератури. Головна героїня п'єси — селянська дівчина Катря. Вона закохалася в панича. Історія традиційна, та вона дата змогу письменникові порушити актуальну проблему того часу: огидну суть суспільства, заснованого на соціальній нерівності. Письменник не просто висвітлює проблеми, а и виражає своє ставлення до описуваного, викриває панський лібералізм і псевдопатріотизм у стилі Великого Кобзаря. За особистою драмою головних героїв автор побачив розтлінну панську мораль, носієм якої в п'єсі виступає Михайло Ляшенко.

Образ Катрі запам'ятовується надовго. Дзвонарівна щиро кохає і хоче паруватися з паничем навіки, проте своїм селянським розумом знає, що паруються тільки рівні. В душі дівчини є надія на добрий виняток. У відповідь на застереження Дмитра вона говорить: «Не звір же він?!». Та сталося не так, як сподівалося: Катря стала .жертвою свого щирого почуття.

Сильна й вольова, з глибокими душевними почуттями, не змогла дівчина здолати пасивність панича, який не здатен боротися за своє кохання.

Дмитро Ковбань щиро кохає Катрю і ненавидить паничів. Він знає добре, що паничі завжди жили неправдою. У гніві юнак вбиває панича Михайла.