Примітки

1. Щетінін А. І. Політична економія. Підручник. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.

2. Одну з перших спроб у цьому напрямі зробив швейцарський еко­номіст Л. Вальрас (1834-1910 рр.). Він розробив математичну мо­дель макроекономічної рівноваги, яка спиралась не тільки на причинно-наслідкові, а й на функціональні зв'язки між такими елементами суспільного відтворення, як домогосподарства, фірми, ринки засобів виробництва, робочої сили, споживчих товарів тощо. Цей суто теоре­тичний пошук став важливим кроком у розвитку теорії відтворення, бо він збагачував метод дослідження і, головне, націлював науку на до­слідження тих пропорцій у суспільному виробництві, які б забезпечи­ли оптимальну організацію функціонування, його рівновагу. Проте сама модель не давала можливості вийти на практичні рекомендації стосовно вирішення реальних проблем суспільного відтворення.

3. Ринкова економіка, на відміну від планової, повністю побудована на постійній невизначеності. Ця невизначеність є одним з вирішальних внутрішніх моментів організації ринкової економіки. Вона виявляєть­ся в різних вимірах: це і невизначеність виробника, який працює на ринок, де ціни постійно змінюються, і невизначеність найманого робі­тника стосовно умов і самої можливості продажу своєї робочої сили, і невизначеність споживача, який не може чітко прогнозувати через непередбачуваність цінового фактора свої майбутні витрати. Cаме така суцільна невизначеність є об'єктивно даним моментом і її не можна ліквідувати. Ця невизначеність є суцільною, вона охоплює всі верстви населення й об'єктивно реалізу­ється в тій поведінці споживача, яку Дж. Кейнс фіксує у вигляді основ­ного психологічного закону. У цій поведінці реалізується реакція суб'єкта на цю суцільну невизначеність, яка є органічним внутрішнім моментом ринкової економіки: споживач зі своїх доходів відкладає частку у вигляді заощаджень для забезпечення певної рівноваги свого існування в умовах постійної зміни цін. Ці за­ощадження й утворюють так званий неефективний попит.

4. Монетаризм виник у США в середині XX ст. Його засновниками стали М.Фрідмен, А.Шварц і А.Мельцер, які працювали в Чикагському університеті, і тому цей напрям економічної думки часто назива­ють чикагською школою. Термін «монетаризм» не має однозначного тлумачення, але основою цієї теорії, за визначенням М.Фрідмена, є кі­лькісна теорія грошей. Проте виникнувши на тлі боротьби з кейнсіанством, ця теорія вийшла за межі вузького кола питань, що стосуються кількісної теорії грошей, і втягнула до своєї орбіти фундаментальні проблеми суспільного виробництва.

5. Ковальчук В. М., Лі Цзе Гао, Останкова Л. А. Світова економіка: її історія та дослідники. Навч. посіб. – К. : Центр учбової літератури. – 524с.

12.4.5. Національний дохід і його роль у суспільному відтворенні

Національний дохід – важливий показник результативності суспільного відтворення.

Національний дохід (НД) - сукупний дохід в економіці, який отримують усі власники факторів виробництва (праці, капіталу, землі): заробітної плати, прибутку, ренти, відсотка. Він свідчить про ступінь участі кожної категорії власників у суспільному відтворенні, їх вклад у нього.

Національний дохід являє собою за­ново створену вартість і включає вартість необхідного продукту всіх зайнятих у суспільному виробництві і вартість додаткового продукту (v+m). За натурально-речовою формою він включає як засоби виробництва, так і предмети споживання. Визначення вартості національного дохо­ду здійснюється відніманням від чистого внутрішнього продукту (ЧВП) не­прямих податків (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі тощо).

НД є заробленим доходом, бо не містить у собі ні непрямих податків, ні субсидій, і є показником чистого приросту продуктів, послуг за рік, стану добробуту нації [1].

Процес суспільного відтворення в якості свого невід'ємного атрибута має і таке явище як розподіл і перерозподіл національного доходу.

НД є однією з найважливіших складових суспіль­ного продукту, бо саме за його рахунок здійснюється розширення ви­робництва і покращується життя населення. У процесі свого руху на­ціональний дохід проходить такі стадії: виробництво, розподіл, пере­розподіл і споживання.

Вироблений національний дохід підлягає розподілу. Останній здій­снюється між тими, хто бере участь у його виробництві. Наймані робі­тники отримують свою частку національного доходу у вигляді заробіт­ної плати. Підприємці отримують прибуток, а банкіри і землевласни­ки, відповідно, відсоток і ренту. Сьогодні в економічному житті акти­вну участь бере і держава, яка теж може отримувати певну частину національного доходу. Розподіл виробленого національного доходу між цими суб'єктами має назву первинного і на його базі формуються основні, або первинні, доходи. За рахунок перерозподілу НД утворюються вторинні доходи [2]. У результаті розподілу й перерозподілу національного доходу фо­рмуються фонд споживання і фонд нагромадження. їх співвідношення в кожній країні різне, бо визначається, перш за все, рівнем продуктив­ності праці. Але загалом воно знаходиться в межах 20-25 % на на­громадження і 80-75 % на споживання.

Розподіл виробленого національного доходу веде до утворення особистих доходів. Вони розрізняються не тільки за основними дже­релами (для найманих робітників це заробітна плата, а для підприєм­ців — дохід від власності), а й за розмірами. Унаслідок цього в суспі­льстві виникає певна майнова диференціація [4]. Остання є невід'ємним атрибутом ринкової економіки, але коли ця диференціація між окре­мими верствами населення стає дуже великою - у суспільстві загост­рюються соціальні суперечності.