2.2 Кількісна та якісна оцінка природно-ресурсного потенціалу

Використання природних багатств країни повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил і, навпаки, наявність відповідних природних ресурсів і умов істотно впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або уповільнюючи динаміку їх.

Будь-яке обґрунтування розміщення продуктивних сил вимагає врахування кількісних і якісних параметрів природних умов і природних ресурсів, тобто обґрунтування наявного природно-ресурсного потенціалу на певній території. Зростання економічного значення природних ресурсів і природних умов зумовлене тим, що вони розглядаються не тільки як предмети праці, а й як засоби виробництва. Природно-ресурсний потенціал розглядається як сукупність усіх можливостей, засобів, запасів, джерел, що є і що можуть бути мобілізовані та використані для досягнення певної мети. Ресурси визначають як наявні запаси, матеріальну цінність, можливість використання і як засоби виробництва. Таким чином, застосування цих понять для кількісної та якісної характеристики природних багатств відображає їх споживчу вартість і корисність використання для суспільного виробництва. Враховуючи наведене, поняття "природно-ресурсний потенціал" (ПРП) найбільш поширене в науках, що вивчають теорії, є одним з найбільш важливих факторів розміщення продуктивних сил і включає тільки вже вивчені елементи природного середовища:

• природні ресурси, тобто ті елементи природного середовища, які безпосередньо беруть участь у матеріальному виробництві і в невиробничій діяльності;

• природні умови, тобто елементи природного середовища, що не беруть безпосередньої участі в суспільному виробництві.

Україна - достатньо розвинута держава і за запасами природних ресурсів займає провідне місце в Європі, зокрема за запасами залізної і марганцевої руд, сірки, кам'яного вугілля, калійної і кам'яної солей, і перше місце за кількістю орних земель. За минулі роки в країні досягнуто значних успіхів у вивченні природних ресурсів, нагромаджена достатня інформація про обсяги, розміщення і властивості окремих видів родовищ, узагальнено досвід господарського використання, досліджено закономірності їх територіальної організації.

Основними вимогами до системи кількісних і якісних економічних оцінок природних ресурсів є такі:

• визначення економічної сутності оцінок природних ресурсів і їх основних видів, деталізація та врахування призначення їх у системі управління народним господарством;

• оцінення всіх природних ресурсів за єдиною методологічною основою (на методологічних принципах теорії трудової вартості);

• потенційно можливий ефект від їх використання;

• врахування об'єктивних природних умов, що не пов'язані з природними властивостями ресурсів.

Що стосується останнього пункту ( врахування об’єктивних природних умов, що не пов’язані з природними властивостями ресурсів) то до них відносять:

• поділ природних ресурсів на відтворювальні і не відтворювальні;

• неоднорідність продукції, що отримується при використанні різних природних ресурсів;

• наявність різних територіальних форм природних ресурсів;

• географічне розташування;

• переваги та дефіцитність окремих компонентів природних ресурсів, що вимагає введення для особливо дефіцитних компонентів природи вищих економічних оцінок;

• застосування регіонально диференційованих економічних оцінок щодо однакових за кількісними і якісними параметрами компонентів природних ресурсів;

• врахування множинних значень природних ресурсів, оскільки значна частина їх може мати декілька значень, серед яких є виробничі, господарські, культурно-історичні та ін.

• необхідність урахування фактора часу в проведенні оцінки, враховуючи вплив інфляційних процесів, зміни якості природних ресурсів, попиту на них як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку.

• врахування факторів міжгалузевого значення, які залежні не від діяльності самого підприємства, а від суміжних галузей.

Для повного охоплення існуючих значень кількісних і якісних показників потрібна складна їх система у вигляді шкали балів, коефіцієнтів збільшення чи зменшення, порівняння з екологічними сприйняти за стандарт тощо.

За методикою академіка Н. Федоренка, критерієм оцінки будь-якого виду ресурсу прийнято сукупний народногосподарський ефект, який отримується при використанні цього ресурсу в виробництві. Оцінка природного ресурсу за цією методикою здійснюється з урахуванням замикаючих витрат на ту чи іншу продукцію (сільського, лісового, водного господарства та видобувних галузей промисловості). Розмір оцінки визначається на основі оптимізації господарських планів використання і відтворення природних ресурсів для великих територіально-виробничих комплексів. Економічна оцінка власних природних ресурсів - це різниця між остаточними та прямими витратами на виробництво відповідної продукції у розрахунку на одиницю ресурсу.

Враховуючи багатогранні можливі напрями і засоби використання природних ресурсів, їх економічною кількісною і якісною оцінкою має бути максимально можливий економічний ефект, отриманий при оптимальних умовах експлуатації природних ресурсів, певному рівні кінцевих витрат і обмежень, які визначаються потребами суспільства у різних видах продукції, обсягами капітальних вкладень та інших. Кількісні і якісні економічні оцінки природних ресурсів, розраховані на основі остаточних витрат, використовуються переважно у планово-проектних матеріалах.

Найбільш важливими принципами кількісної і якісної оцінки природних ресурсів є такі:

• врахування оцінки їх при обґрунтуванні всіх планово-проектних рішень, що викликають зміни існування природних ресурсів, первинних властивостей чи характеру їх використання;

• економічна оцінка має дорівнювати диференційній ренті за оптимального господарського режиму експлуатації ресурсу, що реалізується на основі економічної оцінки об'єкта природокористування;

• визначення ставок з диференційної ренти за допомогою дворівневої системи оптимізаційних розрахунків. На першому рівні (в централізованому порядку) встановлюються остаточні витрати на продукцію галузей, що експлуатують природні ресурси. На другому - ставки диференційної ренти з урахуванням встановлених на першому рівні значень остаточних витрат на продукцію, отриману внаслідок експлуатації ресурсу.

Науково-технічний потенціал визначається сукупністю матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, які спрямовуються у сферу науково-технічної діяльності і здатні забезпечити ефективніше використання суспільної праці. Його невід'ємними частинами є інноваційний та науковий потенціал. Інноваційний потенціал характеризується сукупною здатністю науково-технічних знань і практичного досвіду, наявних у суспільства на певному етапі розвитку, які забезпечують найбільш повне використання ресурсів економічного потенціалу. Отже, інноваційний потенціал є продуктом реалізації науково-технічного потенціалу і одночасно підсистемою системи економічного потенціалу. Джерелами інноваційного потенціалу є інформаційні ресурси, результати фундаментальних досліджень, наукових відкриттів, винаходів, наукових та дослідно-конструкторських розробок. Інноваційний потенціал країни - це здатність фундаментальної і прикладної науки забезпечити впровадження новацій у процес виробництва та оновлення продукції.

Науковий потенціал визначається сукупністю ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (країни, території, галузі, підприємства) за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати виробничі завдання. Поняття "науковий потенціал" можна застосовувати щодо будь-якої сукупності наукових організацій (об'єднань у галузях національної економіки), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Елементами наукового потенціалу є: наукові кадри, фінансові ресурси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення.

Узагальнюючими показниками розвитку та оцінки науково-технічного потенціалу України є: обсяги фінансування наукових та науково-технічних робіт; розвиток різних джерел інноваційного фінансування; динаміка частки фінансування наукових розробок з державного бюджету; обсяги виконаних наукових і науково-технічних робіт та темпи їхнього зростання; мережа наукових та науково-дослідних закладів, їхня динаміка; чисельність працівників наукових та науково-дослідних закладів, їхній якісний склад; частка науково місткої (інноваційної) продукції в загальних обсягах промислового виробництва.

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і державних комітетів. Науковою діяльністю зайнято більш як 100 тис. наукових працівників, з яких 12 тис. докторів наук та 72 тис. кандидатів наук . У деяких напрямах науки Україна виявила себе як один зі світових лідерів, наприклад у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці.

Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки є суттєвим. Сьогодні така ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за межі держави. Незважаючи на збільшення протягом 2000-2008 рр. обсягу фінансування з державного бюджету технологічних інновацій майже у 19 разів (з 7,7 млн до 144,8 млн грн), щорічного обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт - у 3,4 разу (з 1978,4 млн до 6700,7 млн грн), частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції зменшилася з 6,8 до 6,7 %, частка підприємств, які провадили інноваційну діяльність, знизилася у 1,27 разу (з 18 до 14,2 %), кількість освоєних такими підприємствами інноваційних видів продукції - у 6 разів (з 15 323 до 2526). Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна серед 134 країн у 2009 р. посіла у сфері розвитку початкової освіти 37-ме місце, у сфері розвитку вищої освіти - 45-те, у сфері формування факторів інноваційного розвитку - 52-ге, за оснащеністю сучасними технологіями - 65-те, у сфері захисту прав інтелектуальної власності - 114-те місце, що свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, перетворення України на державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, та виникнення загрози економічній і національній безпеці.

Важливим напрямом розвитку науково-технічного потенціалу України на сучасному етапі є впровадження інформаційних та комп'ютерних технологій, зростання інтелектуалізації діяльності. Збільшення ВВП, докорінне поліпшення його структури прямо залежить від інформаційної індустрії, що потребує інтелектуальних інвестицій, створення повноцінного ринку інформаційних товарів. Так, світовий ринок комп'ютерів щороку збільшується на 17,5 %.

Зростання економік зарубіжних країн - лідерів рейтингів конкурентоспроможності - свідчить про необхідність формування і забезпечення розвитку науково-технічного потенціалу країни, в основу якого має бути закладена національна інноваційна система, спрямована на активізацію інноваційних процесів, забезпечення технологічного розвитку та наукового забезпечення функціонування національної економіки. Базові принципи її формування закладені в Концепції розвитку національної інноваційної системи України¹, згідно з якою національна інноваційна система визначена як сукупність законодавчих, структурних і функціональних компонентів (інституцій), які задіяні у процесі створення й застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу.

Метою розвитку науково-технічного потенціалу країни є створення умов для підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників шляхом технологічної модернізації національної економіки, підвищення рівня їх інноваційної активності, виробництва наукомісткої (інноваційної) продукції, застосування передових технологій, методів організації та управління господарською діяльністю для покращання добробуту громадян та забезпечення стабільного економічного зростання.

Основу трудового потенціалу становить народонаселення країни. Елементами трудового потенціалу є трудові ресурси - частина населення країни, що володіє необхідними фізичними здібностями, знаннями та досвідом, які дають змогу їм брати участь у процесі створення матеріальних благ і надання послуг та характеризуються кількісними і якісними показниками. Трудові ресурси становлять потенціал живої праці, яким володіє країна. Кількісна характеристика трудового потенціалу визначається:

• - демографічними чинниками (приростом населення, міграційною рухливістю та ін.);

• - потребами суспільного виробництва в робочій силі;

• можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якісна характеристика трудового потенціалу має умовний характер і може визначатися з допомогою:

• показників демографічного розвитку;

• медико-біологічних і психофізичних характеристик;

• професійно-кваліфікаційних даних;

• соціальних можливостей.

Класифікація трудових ресурсів регіону здійснюється за такими категоріями:

1) за складом виділяють:

• працездатне населення в працездатному віці - це особи, що знаходяться в працездатному віці (в Україні відповідно до чинного законодавства межі працездатного віку визначені для жінок - від 16 до 55 р.; для чоловіків - від 16 до 60 р.), за винятком непрацюючих інвалідів І і II груп, а також осіб, що перейшли на пенсію на пільгових умовах, тобто раніше за встановлений у загальному порядку робочий вік;

• працюючі підлітки (до 16 років);

• населення, старше працездатного віку, яке бере участь у суспільному виробництві;

2) за видами діяльності виділяють трудові ресурси, задіяні:

• в суспільному виробництві;

• індивідуальній трудовій діяльності;

• господарюванні домашнього та особистого підсобного господарства;

• навчанні з відривом від виробництва;

3) за віковою структурою виділяють такі групи трудових ресурсів:

• молодь у віці 16-29 років;

• особи середнього віку від 30 до 49 років;

• особи передпенсійного віку: жінки 50-54 року; чоловіки 50-59 років;

• особи пенсійного віку: жінки 55 років і. старші; чоловіки 60 років і старше;

4) за статевою структурою трудові ресурси характеризуються співвідношенням кількості чоловіків і жінок у складі населення, як правило, працездатного віку. В Україні приблизно частка чоловіків становить 45 %, жінок - 55 %. Таке співвідношення є нормальним для економічно розвинених країн;

5) за рівнем освіти трудові ресурси мають такі освітні рівні:

• неповна середня освіта;

• загальна середня освіта;

• середня спеціальна освіта;

• вища освіта;

• фахівці вищої кваліфікації.

в) за професіонально-кваліфікаційною структурою трудові ресурси класифікуються:

• за видами економічної діяльності;

• за професіями та спеціальностями (згідно з діючим класифікатором професій та спеціальностей);

• за рівнем кваліфікації (висококваліфіковані, кваліфіковані та некваліфіковані кадри;

• за категоріями персоналу (адміністративно-управлінський персонал; виробничий персонал, допоміжний персонал).

Класифікація трудових ресурсів за основними ознаками дає змогу підвищити ефективність їх використання та регулювання ринку праці. Основою формування трудового потенціалу країни є процес відтворювання населення, який залежить від демографічного стану та рівня соціального розвитку.

РОЗДІЛ 3 Проблеми та перспективи природно-ресурсного потенціалу та охорони навколишнього середовища України.