17.Істина в філософії, науці та релігії.

Питання визначення істини є одним із найважливіших в філософії з давніх часів. В Стародавній Греції поняття істини введено Парменідом як протиставлення думці. Пізніше вчення про істину розроблялося Платоном і Аристотелем. Ґаутама Будда закликав «зберігати істину в собі, як єдиний світоч»[1][9], а «чотири шляхетних істини» були покладені в основу буддистського світогляду.

Класична філософія

У класичній філософії, оформляється дві альтернативні парадигми трактування істини — одна з них ґрунтується на принципі кореспонденції як відповідності знання об'єктивному стану справ предметного світу (Аристотель, Ф. Бекон]], Спіноза, Дідро, Гельвеція, Гольбах, Фейєрбах та ін), інша — на принципі когеренціі як відповідності знання іманентним характеристикам ідеальної сфери: утримання Абсолюту (Платон, Гегель і ін), вроджених когнітивним структурам (Августин, Декарт), самоочевидність раціоналістичної інтуїції (Теофраст), чуттєвим відчуттям суб'єкта (Юм), апріорним формам мислення (Кант), цільовим установкам особистості (прагматизм), інтерсуб'єктивної конвенцій (Пуанкаре) та ін

Некласична філософія

В некласичній філософії істина позбавлена об'єктивного статусу й мислиться як форма психічного стану особистості (К'єркеґор), як цінність, що «не існує, але значить» (Ріккерт й у цілому баденська школа неокантіанства), феномен метамови формалізованих систем (Тарський), спекулятивний ідеальний конструкт (Н.Гартман) тощо. У контексті філософії життя й філософської герменевтики, що дистанціюють пояснення й розуміння як взаємовиключні когнітивні стратегії, феномен істини виявляється принципово несумісним з науковим номотетичним методом (Гадамер) і реалізує себе сугубо в контексті мовної реальності, що практично трансформує проблему істинності в проблему інтерпретації. Паралельним вектором некласичного трактування істини виступає позитивізм, у контексті якого істина також трактується як феномен сугубо мовного ряду, конституюючись у контексті проблеми верифіковуваності.

Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвіднесення якої до реальності об'єктивної не є актуальним [13]. Мішель Фуко позначає статус істини як рід «ефекту», що виникає в результаті когнітивного вольового зусилля (через процедуру фальсифікації): «воля до істини… має тенденцію робити на інші дискурси свого роду тиск і щось начебто примусової дії».

Постмодернізм бачить свою програму у відмові від «дзеркальної теорії пізнання»; якщо для класичної філософії «головними ціннісними категоріями… є адекватність, правильність і сама Істина» (Джеймісон), то у постмодерній філософії процес пізнання зазнає вирішального «зрушення», що полягає в переорієнтації з фігури «безпристрасної точки зору індиферентного спостерігача» до фігури «взаємодії учасника» (Тулмін). Істина розглядається як «сукупність правил, відповідно до яких істинне відокремлюють від помилкового й зв'язують із істинним специфічні ефекти влади» (Фуко).

Найважливішим аспектом розгляду істини тому виступає тому аспект соціально-політичний: в основі будь-яких постмодерністських аналітик істини завжди лежить та презумпція, що, за словами Фуко, «істина належить цьому світу, у ньому вона виробляється за допомогою численних примусів, і в ньому вона має у своєму розпорядженні регулярні ефекти влади»

Релігійні розуміння істини

Образ Істини в старосвітські часи, з точки зору християнства. Істина в образі Ісуса Христа, ікона VI століття.

Питаннями пов'язаними з пошуком істини, розумінням буття так чи інакше займаються всі відомі віровчення (християнство, мусульманство, іудаїзм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, тенгріанство, діалектичний матеріалізм, язичництво і т. д.).

Християнство ототожнює істину з особою Сина Божого — Ісуса Христа, якому приписуються слова: «Я — дорога, і правда (ἀλήθεια), і життя» (Ін. 14:6). Протиставлення істини брехні, як божественного диявольському прослідковується і в інших епізодах євангелія. Показовим є запитання Понтія Пілата до Христа — «що є істина», яке в євангельській оповіді лишається без відповіді (Ін. 18:37). В інших словах Христа «Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді.» (Ін. 8:44). Цим підкреслюється, що спрямованість волі розум них істот визначає їх причетність або до істини і до вічного життя (вічного буття), або до брехні — вічної смерті і небуття. Після гріхопадіння перших людей всі люди схильні до впливу диявола, тому пророк Давид у поспіху казав: «Кожна людина говорить неправду!» (Пс. 115:1-2). Воскресіння Христове народжує надію на виправлення людської природи. Таким чином, у християнстві істина — це рятівна Особистість[15].

В більшості східних релігій, зокрема в індуїзмі та буддизмі при всій їх різноманітності істина розуміється як слово Учителя, що вказує вірний шлях до спасіння. Якщо наявність душі заперечується (буддизм) або ставиться під питання (давньокитайська традиція), то істина — це подолання ілюзії на користь справжнього образу дійсності, або шлях відновлення світової гармонії, наприклад, через шанування традицій в (конфуціанстві), законів Імперії (легізму) та ін. Таким чином, у вченнях Далекого Сходу істина розуміється як рятівне Знання[3].

В юдаїзмі істина − розуміється як вірність заповідям, які були передані «від Бога» і викладені в Талмуді. У ряді книг істинним називається також сам і Бог, що є «милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий» (Вих. 34:6, також Єр. 10:10). Подібної позиції додержуються і мусульмани, для яких істиною є слова пророка Мухаммедеда, викладені в сурах і Корані, що ведуть до блаженного існуванню. Таким чином, в юдаїзмі і ісламі істина − це рятівний Закон[16].

Попри різний підхід до наукового і релігійного розуміння істини, на думку Фоми Аквінського ці підходи не є взаємовиключними. Фома Аквінський розглядає наукові істини як «істини розуму», а християнські істини як «істинами одкоровення», проте обидві вони на думку філософа походять від Бога, а відтак і не можуть суперечити одна одній. Ставлячи істину одкровення вище істини розуму, саме Аквінський однак сформулював поняття істини як «відповідність речі та інтелекту» (Veritas est adaequatio rei et intellectus[17]) і вважав задачею філософії логічне пояснення божественних істин.

Наука та істина

В суспільно-гуманітарних, природничих, технічних і науках під істиною розуміють відповідність її положень можливості емпіричної або теоретичної перевірки. З одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого — самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об'єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все більш загального, глибокого і точного.[2] Дещо обмежене застосування поняття істини в літературознавстві, де термін істини може стосуватися тільки позаестетичної реальності, однак втрачає свій науковий статус при розгляді «художньої правди», в якій відбувається синтез об'єктивного і суб'єктивного.

Говорячи про наукове пізнання, розрізняють абсолютну і відносну істини, що є складовими об'єктивної істини. Абсолютним вважається таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути спростоване при подальшому розвитку пізнання. Натомість відносна істина відображає об'єкт не повністю, а у відомих межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються і розвиваються. Розвиток науки таким чином являє собою постійний рух до оволодіння абсолютною істиною. В той же час абсолютизація відносної істини може ввести науковця в оману.