1.У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів. В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери. Періодизація діяльності Центральної Ради: 1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.). 2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.). 3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.) 4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). 19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу. Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого. 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України. В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори. 3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів. II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним. Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради. Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф. Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми. У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському. Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо. Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань. 

2.Боротьба за владу між Центральною Радою і більшовиками в кін 1917-поч 1918

Проголошення УНР стало визначною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку Української національно-демократичної революції. Сам факт проголошення УНР і визнання її статусу як складової частини Російської федерації був сприйнятий позитивно більшістю населення України. Прихильників повної незалежності серед самих українців було небагато, і вони не мали значного впливу в масах. Деякі історики пояснюють це тим, що рівень національної самосвідомості в українському суспільстві був досить низьким. Але й зараз це питання залишається дискусійним.

Всупереч своїм обіцянкам, Центральна Рада не розв'язала ні аграрного, ні національного питань. Проти селян, які розпочали ділити поміщицькі землі, виси дались каральні загони. 15 листопада Генеральний секретаріат видав наказ місцевим органам влади про придушення селянських виступів проти поміщиків силою зброї. На промислових підприємствах України зростало безробіття, проблему якого Центральна Рада вирішила розв'язати досить своєрідно. Щоб хоч трохи зняти революційний настрій, що наростав серед робітників, вона прийняла постанову вислати з Києва всіх неукраїнців, нібито з метою боротьби з безробіттям.

Для самої Центральної Ради ситуація в Україні в грудні 19]7 року складалась досить несприятливо. Погіршилися відносини з більшовицькою Росією. Бажання Раднаркому втримати під своїм контролем українські землі супроводжувалось розгортанням широкої агітаційно-пропагандистської кампанії проти Центральної Ради, в ході якої остання характеризувалася як контрреволюційна, буржуазно-націоналістична організація. Крім того, російські більшовики підтримували ліве крило українських партій, намагаючись цим підірвати авторитет УЦР, її внутрішню єдність. В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом і почала здійснювати арешти більшовиків та погроми рад. За її наказом були розпущені більшовицькі військові частини в Україні, які роззброїли і вислали за межі республіки. Одночасно уряд вирішив пропустити через Україну частини донських козаків, що поверталися з фронту і були вороже налаштовані проти Радянської влади. Звичайно, Центральна Рада бачила в донських козаках своїх однодумців у боротьбі за майбутню демократичну федеративну Росію. Усе це викликало рішучий протест Раднаркому РСФРР. Маючи на меті активізувати боротьбу проти Центральної Ради, уряд Російської федерації 3 (16) грудня 1917 року надіслав їй Маніфест-ультиматум за підписом В. Леніна і Л. Троцького. В цьому документі, разом з визнанням УНР як автономної держави, мали місце грубі спроби втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги до Центральної Ради:

♦ відмовитись від дезорганізації фронту (йшлося про утворення Українського фронту);

♦ заборонити донським козакам повертатися з фронту через територію

України;

♦ надати допомогу більшовицьким військам на Південному фронті в

боротьбі з генералом О. Каледіним;

♦ припинити роззброєння радянських збройних сил в Україні. На роздуми відводилося 48 годин.

5 (18) грудня Український уряд відхилив ультиматум Леніна-Троцького. Було також прийняте рішення припинити неконтрольоване вивезення хліба на північ і ввести свою грошову систему. З цього конфлікту почались воєнні зіткнення між Радянською Росією і Україною, які продовжувалися з перервами до кінця листопада 1921 року.

Серед населення все наполегливіше стали лунати голоси про необхідність скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який, за прикладом Радянської Росії, передав би владу робітникам і селянам.

Перший з'їзд Рад України розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року в Києві. На цьому з'їзді більшовики планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, тобто здійснити перевибори і «реконструювати» Центральну Раду у ЦВК Рад України. Але на з'їзд, крім законно обраних делегатів, прибули також і численні представники Центральної Ради від селянських спілок і українізованих військових частих, які скасували мандатну комісію з'їзду і самі почали видавати депутатські мандати. За цих обставин делегати з'їзду Рад від більшовиків, разом з лівими есерами, деякими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) в знак протесту залишили Всеукраїнський з'їзд рад і переїхали до Харкова, який на той час був форпостом більшовизму. В цьому пролетарському центрі, об'єднавшись з делегатами ПІ з'їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів, більшовики проголосили скликання альтернативного 1 Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав свою роботу 11 грудня. На другий день роботи, 12 грудня, з'їзд проголосив Україну Республікою Рад, обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України та визнав Центральну Раду поза законом, а всі ЇЇ постанови і рішення недійсними. До складу ЦВК було обрано 41 особу, а очолив його лівий український социал-демократ Ю. Медведєв. З'їзд наказав ЦВК негайно розповсюдити на території України всі декрети і розпорядження уряду Радянської Росії - про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про дсмократізацію армії, про розширення прав органів місцевого самоврядування, а також прийняв рішення про зміцнення федеративних зв'язків з Радянською Росією.

Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише близько 200 делегатів, які представляли всього 89 рад (з-понад 300 існуючих на той час в Україні) та військово-революційних комітетів, що фактично свідчило про нелегітимність цього зібрання, його рішення все ж таки дуже швидко були визнані Радянською Росією правочинними.

17 грудня було оголошено про створення маріонеткового радянського уряду України - Народного секретаріату у складі Ф. Сергеєва (Артема), В. Аусема, Є. Боні, С. Бакинського, В. Затонського, М. Скринника та ін. Протягом деякого часу уряд не мав голови, і засідання вела Є. Боні. Отже, новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками.

Таким чином, на початку 1918 року на території України діяли два уряди, які наполегливо стверджували, що кожен з них - український і робітничо-селянський. Почалась "війна декретів". Харківський уряд, за яким стояли російські більшовики, поступово розширював територію Радянської України. Так, уже в грудні більшовики прийшли до влади в Катеринославі, в січні 1918 року більшовики вигнали калединців з Донбасу. Згодом радянська влада перемогла в Полтаві, Чернігові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Жмеринці та в інших містах і селах України. Брестський мир

Незважаючи на винятково складну ситуацію, Центральна Рада розвивала зовнішньополітичну діяльність. У кінці січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація на чолі з О.Севрюком. Виявивши багато тактовності і дипломатичного хисту, вона відстояла інтереси УНР, підтверджені Четвертим Універсалом. У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. молоді українські дипломати підписали мирний договір з центральними державами, які розраховували на великі природні багатства України. Австро-Угорщина через «польське питання» неохоче пішла на підписання цього договору.

Згідно з Брестським миром усі чотири держави центрального блоку визнали незалежність і самостійність України, яка стала повнокровним суб'єктом міжнародного права. Західні межі УНР було встановлено по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія «на основі етнографічних відносин і бажань людности». За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов'язувалася поставити їм до липня 1918 р. значну кількість «хліборобських і промислових лишок», зокрема 1 млн. т збіжжя, круп, м'яса. Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами центрального блоку, регулювали обмін військовополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрему таємну статтю Брестського миру було укладено між УНР та Австро-Угорщиною. Остання зобов'язувалася поділити Галичину на польську й українську частини і об'єднати українську Галичину з Буковиною в один «коронний край». Проте згодом Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Волині, яку українські війська визволяли від більшовицьких інтервентів. Центральній Раді необхідна була військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. уряд звернувся з відповідним проханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла могутня австро-німецька армія — понад 450 тис. чол. Це надало австро-німецькій допомозі характер окупації. Тим більше, що українські делегати на переговорах у Бресті добивалися, щоб в УНР були направлені Українські січові стрільці та частини, сформовані в Австро-Угорщині і Німеччині з військовополонених українців (30 тис. чол.). Кожен іноземний солдат, який служив в Україні, мав право відправити на батьківщину посилку вагою 12 фунтів.

Українські війська за допомогою німецьких підрозділів розчистили від більшовиків шлях з Житомира на Бердичів і 2 березня 1918 р. ввійшли у Київ. До столиці повернулися Центральна Рада і уряд В.Голубовича.

Через кілька тижнів в Україні не залишилося жодного червоноармійця. Німецькі й австро-угорські війська зайняли всю Україну. Німці розташувалися на півночі УНР, а айстро-угорці — на півдні. Центральна Рада та її уряд закликали у відозвах український народ до спокою. Однак широкі верстви українства з недовір'ям зустріли нових окупантів. 4-й універсал та його історичне значення. Закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 року, було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, Б. Винниченка, М. Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. 30 всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки народові України..." Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.

У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Можна визначити такі основні положення IV Універсалу:

а) у зовнішньополітичній сфері:

- Універсал ставив за обов'язок уряду довести до кінця переговори з Центральними державами й укласти мир;

- декларував прагнення до дружніх стосунків із сусідами України - Росією, Австро-Угорщиною, Туреччиною та іншими країнами;

б) в аграрній сфері:

- проголошувалася націоналізація (перехід власності до рук держави) усіх природних ресурсів (лісів, вод, надр тощо), ліквідація права власності на землю;

- гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт;

в) у сфері промисловості:

- проголошувалася демілітаризація підприємств (переведення підприємств на мирні рейки, випуск мирної продукції);

- боротьба з безробіттям;

- надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни;

- проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами;

г) у військовій сфері:

- проголошувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією;

д) у сфері фінансів:

- проголошувалося встановлення державного контролю над банками;

е) у сфері міжнаціональних відносин:

- підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію.Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками.

3. Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва. Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства. УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту. 24 квітня 1918 р. генерал-фельдмаршал Ейхгорн зустрівся з генералом П. Скоропадським — командиром 1-го Українського корпусу — восени 1917 р. На цьому побаченні німецька сторона висунула умови, за яких вона готова підтримати переворот П. Скоропадського. Вона вимагала визнання Брестського (Берестейського) миру, розпуску УЦР і відміну довиборів до Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в Україні. 29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський конгрес, на якому було прийнято рішення про передачу влади П. Скоропадському. У ніч на 30 квітня прихильники П. Скоропадського оволоділи державними установами. Останнім рішенням УЦР було прийняття Конституції і обрання М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки. П. Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках Гетьмана П. Скоропадського. П. Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Федору Лизогубу. Особливістю уряду Гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу. Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П. Скоропадський намагався спиратися на заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. У липні 1918 р. було прийнято закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Він передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Проголошувалось, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12-годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова система (запроваджувалась гривня), налагоджувалась система транспорту і зв'язку. Завдяки жорстоким заходам вдалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал економіки. Така соціально-економічна політика викликала опір у значної частини населення. Розгортався повстанський рух. Будучи людиною військовою, Гетьман багато уваги приділяв розбудові армії. Але широким планам П. Скоропадського не судилося здіснитися. Формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялася формувати сильну українську армію. Успішнішою була національно-культурна політика П. Скоропадського. У зовнішньополітичній діяльності у Гетьмана були значні обмеження. Союзницькі відносини з державами Четверного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини з Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою Гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Гомельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялись проекти федеративного входження Кубані до України. Велись українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель. Восени 1918 p. зовнішньополітична орієнтація Гетьмана круто змінилась. У результаті поразки Четверного союзу Гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні зв'язки з не-більшовицькою Росією. Але це не врятувало режим Гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він змушений був зректися влади.

Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

4.Директорія. Відновлення унр

Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою.

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німця ми, де зобов'язувалася допомогти їм евакуюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.

Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізував уряд і під креслив, що його «кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». Україна оголошувалась «театром воєнних дій». Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору загальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.

14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ — Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудову владу», провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України. Усе це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, учителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес — тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтелігенції.

Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові Ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди і не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад.

Реальна влада на місцях належала командирам військових час тин — отаманам — Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. Це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

Дискусії йшли в основному навколо моделі державності — європейського або радянського типу. Передбачалося також створи ти військову диктатуру у вигляді тріумвірату, дати відповідно до питомої ваги в суспільстві представництво в радах селянству. Ідея Директорії з приводу створення федерації в складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не знайшла підтримки в країнах Антанти.

Провідні в Директорії партії — УСДРП і УПСР — залишали ся апологетами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками еволюційного шляху до соціалізму, то есери виступали за найшвидшу трансформацію суспільства за допомогою революційних заходів.

У цей період на політичному полі України діяли різновекторні політичні сили, що відбивали позиції як різноманітних соціальних, так і національних груп:

— українська інтелігенція і частина селянства підтримували ідею незалежності України; робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція, більшість селян підтримували більшовицьку радянську Росію;

— буржуазія, заможне селянство, російськомовна інтелігенція виступали за «єдину і неподільну Росію».

Не менш строкатою була й етнополітична ситуація. Росіяни виступали за єдність з Росією, причому російськомовний пролетаріат — за радянську Росію, а представники заможних прошарків — за єдину Росію, побудовану за європейським зразком. Але і серед них не було єдності. Поляки, яких багато проживало на Правобережжі і Західній Україні, бажали возз'єднання з Польщею. Таким чином, поляризація політичних сил була дуже значною, їх взаємодія і протистояння — складними і заплутаними. Усередині українського суспільства не було єдності, як і всередині окремих класів, соціальних і етнічних груп. До цього потрібно додати також дуже складний і неоднозначний вплив зовнішніх чинників — різноманітних по силі й напрямку та часу впливу.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. У законі декларувалась ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалось відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Усе це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї Виконавчого Комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»).

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався в грудні 1918 p., а вже 3 січня 1919 р. вони ввійшли до Харкова. Наступного дня рішенням Реввійськради Російської Федерації був створений Український фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. 5 лютого 1919 р. його війська взяли Київ. Радянська влада вдруге була встановлена в Україні. Директорія не змогла знайти підтримки серед більшості народу. Протягом декількох тижнів армія Директорії зменшилася з 100 тис. до 25 тис. чол. Ставка лише на національні гасла знову нічого не дала. Під час посилення бойових дій Директорія намагалася вжити низку політичних заходів, прагну чи зміцнити своє становище. Але оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 p.), проголошення Акта соборності України (22 січня), проведення Трудового конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Директорії. Весною 1919 p., після декількох військових поразок, вона утримувала під своїм контролем невеличку територію біля Кам'янця-Подільського. У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита, а декілька її з'єднань навіть перейшли на бік більшовиків. У травні 1919 р. уряд У HP переїхав у Східну Галичину.

Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.