Конспект лекцій (ЗМ І)

Виробництво абсолютної додаткової вартості реалізується шляхом збільшення тривалості робочого дня, а отже і збільшенням додаткового робочого часу при стабільному необхідному робочому часі.

Виробництво відносної додаткової вартості здійснюється продовженням додаткового робочого часу шляхом скорочення необхідного робочого часу в межах того самого робочого дня.

Отже, в основі висновків марксового вчення, якщо абстрагуватися від розуміння додаткової вартості, то капітал завжди приносить прибуток. Такого підходу більшість сучасних економістів не заперечує, оскільки основна мета ринкової економіки – одержання прибутку.

Інша ситуація, яка вимагає певних наукових корективів виникає з визначенням капіталу як економічних відносин. Причому тривалий час в економічній теорії приймається положення К. Маркса про наявність відносин експлуатації, які мають місце там, де є роботодавці-капіталісти і наймані працівники.

Однак, в умовах демократизації суспільства в країнах з цивілізованою ринковою економікою, більшість власників підприємств, де використовується наймана праця, беруть активну участь в управлінні виробництвом, тобто вони є не тільки підприємцями-власниками, а й підприємцями-менеджерами. Тому відносини між підприємцями і найманими працівниками – це скоріш партнерські відносини між економічними агентами з приводу ефективного використання ресурсів для створення матеріальних благ і послуг, ніж відносини експлуатації.

Виходячи з цього можна констатувати, що наведені наукові визначення і обґрунтування К.Маркса в умовах ХХІ ст. слід оцінювати творчо, бачити в них як важливу соціально-економічну сутність, що має принципове значення для розвитку економічної теорії кінця ХІХ – початку ХХ ст., так і їх обмеженість в сучасних цивілізованих ринкових умовах. Нині з урахуванням значного ускладнення чинників економічного процесу, в тому числі чинників виробництва такий підхід до окремих визначень капіталу є уже науково некоректним, обмеженим умовами розвитку раннього капіталізму, його потрібно переосмислити і наповнити новим змістом.

Зауважимо, що науковий пошук найбільш оптимальних визначень поняття «капітал» тривав і в минулому столітті, триває він і в умовах сьогодення. В ХХ столітті важливим доробком в цьому напрямі стали наукові дослідження, які знайшли своє відображення у речовій, монетарній, а також теорії людського капіталу.

 Речова теорія капіталу ґрунтується на вченні А.Сміта і Д.Рікардо. Вони розглядали капітал і як вартість, що дає приріст завдяки використанню робочої сили, і як запас речових предметів (засобів виробництва) для забезпечення процесу виробництва матеріальних благ.

Започаткована речова теорія капіталу класиками англійської школи політекономії знайшла своє продовження в теорії «трьох факторів виробництва», засновником якої вважають Ж.Б.Сея. Згідно з його концепцією у виробництві благ приймають участь три фактори – праця,

71

земля і капітал. Кожний із них є самостійним джерелом доходів: праця – заробітної плати; земля – земельної ренти; капітал – прибутку.

До числа трактувань сутності капіталу належить віднести і оригінальну «теорію стримування» Нассау Вільяма Сеніора. Джерело нової вартості, як зазначає Н.В.Сеніор, не тільки праця, але й «помірність» капіталіста, що на деякий час відмовляється від споживання заради виробництва. Подібно до того, як праця – це жертва найманого робітника дозвіллям і спокою, капітал – це жертва капіталіста високим рівнем особистого споживання, бо він віддає перевагу збільшенню споживання продуктивного.

Вагомий внесок в «теорію стримування» зробив і Альфред Маршалл – видатний англійський економіст і Джон-Бейтс Кларк – американський економіст.

Неокласик сучасної економічної теорії А.Маршалл головною рисою капіталу вважав його здатність створювати дохід. Ця здатність, як стверджується в його головній праці «Принципи політичної економії» зумовлена продуктивністю капіталу як чинника виробництва.

Сучасні неокласики також висловлюють близькі до традиційної точки зору погляди на капітал. Раймон Барр визначає капітал як сукупність різнорідних і відтворювальних економічних ресурсів, що шляхом непрямого використання створює можливість періодично отримувати прибуток.

Кемпбелл Макконелл та Стенлі Брю поняття «капітал» ототожнюють

зінвестиційними ресурсами, що представлені виробленими засобами виробництва – усіма видами інструментів, машин і устаткування.

Вочевидь, усі вищеозначені думки про економічну природу капіталу мають право на існування й співпадають в головному – матеріальноречовинний зміст капіталу подається у вигляді основного чинника виробництва.

Особливістю монетарної (грошової) концепції капіталу є

абсолютизація грошової форми багатства, фінансових ресурсів, грошей, що було характерним ще для першої школи економічної теорії – меркантилізму.

На відміну від речової теорії капіталу, яка акцент робить на походженні доходів від матеріальних активів, грошова концепція теорії капіталу зосереджується на грошах, які є загальним еквівалентом усіх товарів. Центральним пунктом монетарної теорії капіталу є позиковий капітал, який приносить дохід його власнику у вигляді відсотка, а підприємцю позичальнику у вигляді підприємницького доходу. Аналогічним є підхід і до цінних паперів і доходів від них.

Отже, основний методологічний підхід монетарної теорії капіталу – ототожнення останнього з грошима та їх замінниками – кредитними грошима. Прихильниками такого підходу є Стенлі Фішер, Р.Дорнбуш,

Дж.Робінсон та ін.

У сучасному напрямі грошової теорії капіталу поширена концепція Дж.М.Кейнса. Згідно з його методологією позичковий відсоток є «винагородою за розставання з ліквідністю», тобто грошима, які на відміну

72

від цінних паперів можуть вільно і в будь-який момент за бажанням їх власника перетворюватися на засіб купівлі будь-яких благ.

Американський економіст М.Фрідмен – відомий в наукових колах як провідний теоретик концепції монетаризму доповнив теорію Дж.М.Кейнса трьома чинниками, що впливають на величину позичкового відсотка.

Перший чинник він називає «ефектом ліквідності» (попит на цінні папери зростає під впливом збільшення грошової маси в сфері обігу та знецінення відсотка).

Другий чинник – «ефект антиципації» (відсоткові ставки зростають під впливом очікуваного зростання цін та забезпеченням основної суми боргу).

Третій чинник – «ефект доходу» (відсоткові ставки повертаються до попереднього рівня під впливом зростання доходів).

Вагомий внесок у грошову концепцію капіталу зробили також економісти Р.Хікс і Й.Шумпетер. Р.Хікс в своїй роботі «Вартість і капітал» віддає перевагу визначенню капіталу як «грошової вартості, відображеної на бухгалтерських рахунках фірми», а Й.Шумпетер визнавав капітал «як суму грошей та інших платіжних засобів, що у будь-який момент часу можуть бути надані в розпорядження підприємця.

Оригінальне трактування капіталу міститься у представника австрійської школи економічної думки Л.Вальраса. На його думку «капітал» - це певна сума активів, що приносить дохід. До цих активів Вальрас відносив земельний і особистий капітал, сировинні матеріали і засоби виробництва, готівку і заощадження, запаси товарів у споживача, що обмінюються. Всього Вальрас розрізняв 12 відповідних капітальних активів. Їх вартість, - зазначав він, -пропорційна створюваному ними доходу.

На початку 60-х років ХХ ст. в західній економічній літературі в науковий оборот ввійшло поняття «людський капітал». Можна виділити дві основні причини виникнення інтересу до даної категорії.

По-перше, це загальна закономірність розвитку сучасної науки в цілому, яка виявляється в концентрації уваги вчених на дослідженні проблем людини.

По-друге, це визнання того факту, що активізація творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання.

 Теорія людського капіталу виникла на основі методології В.Петті і А.Сміта, які вважали, що трудові навички і здібності людини являють собою основне багатство. Передвісником цієї теорії стали наукові праці видатного вченого-економіста, академіка С.Струміліна, який теоретично обґрунтував значення для національної економіки освіти та одним із перших спробував дати кількісну оцінку її впливу на ефективність праці і виробництва.

В другій половині ХХ століття завдяки працям американських дослідників Гаррі Бекера, Якоба Мінсера, Теодора Шульца та ін. теорія людського капіталу набула бурхливого розвитку.

73

Офіційною датою народження цієї теорії традиційно вважають жовтень 1962 року, коли була опублікована серія статтей, присвячених виключно проблемі людського капіталу.

За недовгий час нова теорія здобула загальне наукове визнання. Підтвердженням цьому стало присудження в 1992 році Нобелівської премії в галузі економіки професору Чикагського університету (США) Гаррі Бекеру за значний внесок у розробку та популяризацію ідей теорії людського капіталу. Разом з тим в західній економічній науці того часу ще не існувало єдиного «універсального» підходу до цієї категорії. Традиційно виділяється два основних підходи до визначення зв’язку людини, її знань і здібностей з капіталом. Перший підхід представлений прихильниками теорії «трьох факторів виробництва» (Ф.Ліст, А.Маршалл, Д.Мілль, В.Рошер). Вони відкидають ідею включення самої людини з її природними якостями до категорії капіталу. Але при цьому вони схильні розглядати як складову частину капіталу чи багатства людські знання і здібності до праці. За словами Дж. Мілля: «Сама людська особа… не є капіталом. Людина є метою, заради якої існує багатство. А її набуті здібності… які реалізуються лише через працю, на всіх підставах можна віднести до капіталу». Другий підхід в економічній науці складають праці дослідників, які відносять саму людину з її природними властивостями до капіталу (Л.Вальрас, Д.Маккулох, І.Фішер). Поява і розвиток альтернативної концепції людського капіталу багато в чому пов’язана з теорією Ірвінга Фішера «всеосяжного капіталу». Відкинувши теорію «трьох факторів виробництва» він стверджував що капіталом є все те, що здатне протягом певного часу приносити дохід. На його думку, людина, як і інші корисні матеріальні об’єкти входить до складу капіталу.

Теорія капіталу І.Фішера стала основою для виникнення інших різноманітних альтернативних концепцій людського капіталу. Їх автори включають до поняття людського капіталу не лише знання та вміння людей, не лише їх здатність до праці, а й фізичні, психологічні, світоглядні, суспільні, культурні якості та здібності. Для цих авторів людським капіталом є, наприклад, такі якості, як фізична сила і зовнішня привабливість, уміння встановлювати і підтримувати необхідні знайомства, дотримуватись законів і традицій, організовувати свою діяльність, підтримувати дисципліну праці.

Альтернативні концепції людського капіталу які викликані реаліями ринкової економіки намагаються таким чином врахувати весь спектр якостей людини, які можуть приносити користь суспільству і які не враховувалися при традиційному підході.

В Україні усвідомлення значення концепції людського капіталу і зокрема доцільності використання його індикаторів для оцінки ефективності суспільного прогресу загалом почало формуватися в 1992-1993 роках. Ця ідея швидко знайшла втілення в наукових працях відомих вітчизняних науковців, таких як С.Бандура, Н.Борецька, Є.Лібанова, Т.Мехедова,

О.Палій та ін. В їх працях на перший план висувається спосіб виробництва і передачі знань і, власне, сама людина і її інтелектуальний капітал. Такий підхід не випадковий. Закономірністю цивілізованого прогресу є зростання

74

ролі людського капіталу у соціально-економічному розвитку. Загальне уявлення про роль і значення людського капіталу в країнах світу наводиться в таблиці.

* Див. А.АЧухно, П.І.Юхименко, П.М.Леоненко. Сучасні економічні теорії. С.106

Таблиця 10.1 наочно переконує, що саме людський капітал відіграє вирішальну роль в розвитку цивілізації. У розвинутих країнах людський капітал становить 78% їхнього національного багатства; у них зосереджено 59% загального обсягу світового людського капіталу. За розрахунками Всесвітнього банку в складі національного багатства США основні виробничі фонди (будівлі, споруди, машини та устаткування) складають лише 19%, природні ресурси – 5%, а людський капітал – 77%. Тому все більша частина дослідників вважає людський капітал самим цінним ресурсом постіндустріального суспільства, набагато ціннішим, ніж накопичене багатство. Вже зараз у всіх країнах світу людський капітал визначає темпи економічного розвитку і науково-технічного прогресу.

Згідно теорії людського капіталу, останній (людський капітал) в умовах ринку – це індивід і його здібності до праці. Оскільки ці здібності мають властивість накопичуватися, соціальні складові (демографічні, фізичні, психічні, освіта, здоров’я, виховання, культура) також мають капітальну природу, бо вони визначають ступінь затребуваності індивіда на ринку праці. Величина вкладень (інвестицій) у людський капітал у зв’язку з цим прямо

75

впливає на зростання продуктивності праці і одержувані доходи працівника. У свою чергу це веде до зростання суспільного багатства, тобто зростання і підвищення конкурентоспроможності країни.

Таким чином, численні трактування капіталу, в тому числі й екзотичного характеру, свідчать не лише про багатогранність і складність, але і суперечливість цієї важливої для економічної науки категорії, яка може характеризуватися як з народно-господарського підходу, так і з позицій господарюючого суб’єкта.

2. Економічна сутність і класифікація капіталу підприємства

З позицій суб’єкта господарювання капітал підприємства характеризує загальну вартість засобів в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів.

Принциповими ознаками, які характеризують сутність капіталу підприємства є:

1)капітал підприємства є основним фактором виробництва;

2)капітал – це фінансові ресурси підприємства, які приносять дохід;

3)капітал є основним джерелом формування матеріальних благ його власників;

4)капітал підприємства є основним індикатором його ринкової вартості;

5)динаміка капіталу підприємства є параметром рівня ефективності

його фінансово-господарської діяльності.

Капітал підприємства характеризується не тільки своєю багатоаспектною сутністю, але і багатоваріантними видами і формами, в яких він виступає.

У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами:

За сферою застосування виділяють промисловий, торгівельний, позичковий, або капітал сфери виробництва та капітал сфери обігу.

За джерелом формування – власний і залучений.

Власний капітал характеризує загальну вартість засобів підприємства, яка належить йому на правах власника і використовується ним для формування відповідної частини його активів.

Залучений капітал – це грошові кошти, які використовуються для фінансування розвитку підприємства на поворотній основі. Основними видами залученого капіталу виступають: банківський кредит, емісія акцій і облігацій, фінансовий лізинг та ін.

За формою власності – приватний, державний та ін.

За організаційно-правовою формою діяльності – акціонерний, пайовий,

індивідуальний.

76

За значенням у створені та перерозподілі доходу – фіктивний та реальний капітал.

Фіктивний капітал – капітал, який не функціонує у виробничому процесі, уречевлюється в цінні папери та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Сам по собі фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

Реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріальноречові, грошові та духовні цінності.

Розрізняють три види реального капіталу, які відрізняються один від одного довговічністю:

1.будинки і споруди;

2.станки, машини, устаткування;

3.сировина і матеріали.

Перші два види реального капіталу є засобами праці і називаються основним капіталом, третій вид реального капіталу відноситься до предметів праці і називається оборотним капіталом.

Основний капітал – частина реального (продуктивного, фізичного) капіталу, яка багаторазово приймає участь в процесі виробництва, зберігаючи свою натуральну форму, а його вартість поступово переноситься на виготовлений продукт в міру зносу.

Основний капітал класифікується за наступними ознаками:

1.За сферою функціонування (об’єкти виробничого призначення – основний капітал сфери матеріального виробництва; об’єкти невиробничого призначення – капітал житлово-комунальної сфери, освіти, охорони здоров’я тощо).

2.За натурально-речовою формою (будівлі, споруди, передавальні механізми, машини, обладнання, транспортні засоби, інвентар, багаторічні насадження, худоба та ін.).

3.За ступенем участі у виробничому процесі (активний основний капітал – капітал, який безпосередньо впливає на кількість і якість виробленої продукції; пасивний основний капітал – капітал, який

створює лише необхідні умови для виробничого процесу). Основний капітал має тривалий період функціонування, тому в процесі

виробничої діяльності він зазнає фізичного і економічного спрацювання та техніко-економічного (морального) старіння.

Фізичне спрацювання (зношування) – поступова втрата споживчої вартості засобами праці, а водночас і частину вартості (економічне спрацювання), яка переноситься на вартість виробленої продукції.

Умовно розрізняють два види фізичного спрацювання:

-фізичне спрацювання, яке періодично усувають шляхом проведення відповідних профілактичних заходів і ремонтних робіт;

-фізичне спрацювання, котре усунути таким чином неможливо.

77

Головними чинниками, що впливають на зношування засобів праці є: тривалість та інтенсивність їх використання; техніко-технологічні характеристики (якість засобів праці); умови зберігання та використання, тощо.

Моральне зношування – втрата основним капіталом частини своєї вартості у результаті створення нових більш ефективних (досконалих) або дешевших порівняно з попередніми засобами виробництва.

Розрізняють два види морального зношування:

Перший вид виявляється у тому, що внаслідок підвищення суспільної продуктивності праці вартість основного капіталу, аналогічно тому, що вже використовується, зменшується.

Другий вид виявляється в тому, що внаслідок появи принципово нової техніки, удосконалення та ефективніших засобів праці підвищується продуктивність праці.

Економічною формою відновлення та заміщення фізично і морально зношених засобів праці є амортизація основного капіталу.

Амортизація(лат. аmortisatio) – процес поетапового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування (спрацювання).

Засобом компенсації зношування основного капіталу є амортизаційні відрахування, які здійснює кожний суб’єкт господарювання відповідно до розмірів фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння. Щорічні амортизаційні відрахування, які утворюють амортизаційний фонд підприємства, здійснюються за спеціальними нормами, які у кожній країні встановлюють державні органи.

Норма амортизації – законодавчо встановлений відсоток від балансової вартості основного капіталу, який щорічно списується на собівартість продукції.

Її розрахунок здійснюється за формулою:

На К Р Л 100% , К п

де: На – норма амортизації; К – початкова вартість основного капіталу;

Р – затрати на ремонтні роботи обладнання; Л – ліквідаційна вартість основного капіталу;

n – нормативний строк служби основного капіталу.

Норми амортизації за видами засобів праці і призначенням в Україні визначені Законом «Про оподаткування доходу підприємств» від 1 липня 1991 року і введені в дію з 10.10.2004 року і включають чотири групи.

1-ша група – будівлі, споруди, передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини – 2%;

78

2-га група – автомобільний транспорт і вузли до нього, інформаційні системи, меблі, побутові електронні та електромеханічні прилади, інше конторське (офісне) обладнання – 10%;

3-тя група – будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4 –

6%;

4-та група – електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, телефони, мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів) – 15%.

З метою створення фінансових умов для стимулювання капіталовкладень, створенню виробничих потужностей, забезпечення розширеного відтворення засобів праці інноваційного типу підприємствам надано право використовувати метод прискореної амортизації.

Відповідно до цього методу підприємства списують вартість машин та устаткування за ставками, які перевищують норму рівномірних відрахувань.

До прискореної амортизації може застосовуватися метод рівномірного (лінійного) нарахування, тобто, встановлена норма амортизації рівномірно збільшується, але не більше як у два рази.

Є й інші методи амортизаційних відрахувань: метод подвійної норми і кумулятивний метод.

В останні роки в розвинутих країнах використовуються нові методи списання активної частини основних фондів капіталу, зокрема комбінування регресивних і прогресивних методів амортизації.

Оборотний капітал – частина продуктивного (реального) капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл, вартість її повністю переноситься на новостворений продукт і після його реалізації повертається до підприємця в грошовій формі.

Елементами оборотного капіталу в їх натуральній формі є предмети праці: сировина, матеріали, комплектуючі вироби, електроенергія, пальне, незавершене виробництво, а також деякі малоцінні засоби праці.

Особливою складовою в структурі оборотного капіталу є витрати на робочу силу.

Оборотний капітал у сукупності із капіталом обігу (це частина капіталу, яка перебуває у грошовій і товарній формах – грошові кошти, кошти в розрахунках, готові вироби) утворюють оборотні засоби.

3. Кругооборот та оборот капіталу підприємства

Капітал – динамічна категорія, яку можна зрозуміти тільки в безперервному русі, протягом якого він проходить три стадії, що охоплюють сфери виробництва та сферу обігу.

Послідовний рух, протягом якого капітал проходить три стадії (обіг, виробництво, обіг), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої і товарної) і виконує певні функції називається кругооборотом капіталу. Стадії кругообороту промислового капіталу відображає формула:

79