17. Психологічна думка XVII століття

Бароко розкривається в мистецтві зовнішнього виразу людської поведінки, глибині мотиваційного визначення вчинку, збагненні реального співвідношення між ними, відчутті в цьому співвідношенні основної особистої структури (маска, свідоме і несвідоме у мотивах поведінки). Було продовжено розробку всесвітньо-історичної ідеї самопізнання, але тепер уже з урахуванням свідомих і несвідомих установок поведінки.

Вчення про особистість, постаючи в типовому для себе обрамленні бароко, розкрило її суперечливо-драматичне ядро. В жодну з наступних епох не було таких відвертих одкровень щодо трагічно-рефлекторної залежності особистості від зовнішнього середовища — природного і суспільного, її гордої незалежності, самодостатності монадного буття, спроб зрозуміти своє дійсне місце у Всесвіті на основі самопізнання.

Цьому сприяло також рефлекторне вчення, що визначалось пафосом даної епохи і було складовою частиною його. Воно не тільки спиралося на механістичні погляди, а й приводило думку до звільнення від теорії і практики бездушного автоматизму.

Вивчення людського тіла, його будови і функцій мало надзавданням показати його напрочуд живим, що діє лише в силу власних механізмів. Рефлекторна теорія сприяла тому, щоб психофізична, психофізіологічна проблеми висвітлились в моністичному дусі. Постав предмет психології — живий дух в живому тілі.

Відродження знало естетику людського тіла. XVII ст.— Анти-Ренесанс — ввело в психологію живе тіло в його природній структурі. Естетизм залишився, однак, тепер у живій єдності тіла і душі. їхнє співвідношення стало домінуючою проблемою в науці даної епохи.

В історії людської культури у розвитку уявлення про особистість XVII ст. посідає особливе місце. Бурхливого розвитку набули природничі науки, зокрема здійснено численну кількість відкриттів в анатомії, фізіології, біології, в галузі математичних наук. Було розкрито глибинні мотиви людської поведінки, у зв'язку з чим дедалі більше на передній край наукових інтересів епохи виступили проблеми етики. Зроблено серйозні спроби наукової розробки питань права. В художній літературі і мистецтві у порівнянні з епохою Відродження було звернено велику увагу на буденне життя простої людини. Маючи самостійний естетичний характер, жанрові сцени як предмет мистецтва сприяли виробленню того світовідчуття та окремих способів відображення дійсності, які було названо, словом бароко. Його головний сенс полягав у тому, що зовнішність і видимість лише приховують справжнє буття. Дослідницький інтерес мусить пробитись крізь них, осягнути справжнє сяйво істини. В людській поведінці слід дошукуватись прихованих мотивів. Проблеми психології виростали з усіх галузей культури, з свого боку, живили їх своїм змістом, надавали їм великого сенсу. Психологія виходила з надр життя і дедалі більше поставала як самостійна наука. В цьому джерело її епохальних відкриттів.

Психологія XVII ст., з одного боку, показує нам незмірне багатство тонких і глибоких спостережень над психічною природою людини, а з другого — пересвідчує, що багато мудрих думок, які нерідко відносять до надбань психології XIX і XX ст., було сформульовано ще в XVII ст. Рефлекторні теорії Декарта, Сєченова, Павлова, складаючись із споконвічних архетипів, істотно різняться за характером наукового бачення проблеми, методологією, тлумаченням природничого механізму. Але те, що вчені XIX і XX ст. звертались до ідей століття XVII, знаходили в ньому архетипи думок, розвивали їх у світлі інтересів своєї епохи, свідчить про повчальний, евристичний характер давніх надбань історії психології для галузі інтелектуального і морального виховання[5, c. 231-232].