9. Суспільно-політичне життя в Україні другої половини 16ст. – першої половини 17ст. . Братства. Берестейська церковна унія та її наслідки для України.

На першому місці треба висунути колишніх українських магнатів, які в основному спольщились та окатоличились. До XVII ст. вони були особливо сильні на Волині і мали зв’язок з місцевим населенням та обстоювали свої і народні права. Але в XVII ст., зі зростом польської потуги^ вони поволі спольщились так, що в половині XVIII ст. всі вони майже прийняли польську мову, культуру, і в цілому приєднались до польського панства.

Ще більше ніж Волинь спольщилась Київщина і Брацлавщина, куди переселились волинські пани чи галицько-подільські. А крім них опинились тут польська прихожа магнатерія, а нечисленні українські роди поволі вигасали й заникали. Найбільш типовим прикладом тієї польсько-магнатської інвазії на простори України є рід Вишневецьких, який крім традиційної Київщини, дістав від польського короля Лубенщину, що своїми розмірами переходи на усі приватні майна в Європі. Такі ж маєтки в Україні мали Потоцькі, Конецпольські, Осолінські та інші магнатські роди.

Так уже наприкінці XVI і в половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, лівобережна Україна перетворилась на комплекс величезних латифундій, яких не знала ні Польща, ні західня Європа, і в яких безконтрольно панували дідичі-магнати, що стали, свого роду, короликами, яких центральна польська влада з трудом могла досягти. На цих величезних територіях будувались величаві резиденції-двори, доми для польської адміністрації і т.п.; виростали міста, містечка, села, і залюднювались вони колоністами.

Другою великою суспільною класом, який ще в XVI ст. підпав полонізації, була шляхта, а з цих, що залишились при українстві, була мала горстка зубожілої дрібної галицької шляхти. Відсунена від впливів і добрих посад, вона не мала засобів на вищу освіту і це в’язало її з простим українським людом і, завдяки цьому, вона зберегла свою національність. Справа православ’я була цим елементом, що найміцніше її єднав, і вона завжди солідарно виступала в обороні своєї прадідної віри. І саме з кола цієї дрібної шляхти вийшло чимало визначних політичних та релігійних діячів таких, як Сагайдачний, Плетенецький, Балабан і інші.

Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носили релігійно-благодійницький характер — опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення — звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту. Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване 6л. 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Ідея об'єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. У роботі собору брали участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Посип П, київський митрополит Ісидор і багато ієрархів римської церкви. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство.

Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.