1. Виникнення мікроекономіки як науки. Проблема вибору. Альтернативна вартість та крива виробничих можливостей.

Мікроекономіка – це розділ економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економічних суб'єктів. Ними можуть бути окремі споживачі, робітники, вона пояснює, як і чому приймають рішення окремі суб'єкти, а з іншого – вивчає взаємодію суб'єктів у процесі утворення більших структур – галузевих ринків. Як самостійна частина економічної теорії мікроекономіка сформувалася в кінці XIX – на початку XX століття. Основи мікроекономіки виявляються ще в класичній політичній економіці. Досить поширеним є ототожнювання мікроекономіки з економікою підприємства. Насправді ж ці науки лише частково перехрещуються, тому що вони обидві вивчають управлінські рішення підприємств щодо своєї ринкової поведінки. Але відмінностей між ними значно більше: мікроекономіка вивчає споживацькі переваги, поведінку підприємств, ринкові попит і пропозицію, залишаючи поза увагою питання самого організаційного процесу прийняття рішень на підприємствах, їх організаційні форми, показники господарської діяльності підприємств, що вивчаються в економіці підприємства.

Мікроекономіка як наука у процесі еволюційного розвитку пройшла два етапи і нині перебуває на третьому етапі.

І етап (70–80-ті рр. ХІХ ст.) – це етап формування основних принципів мікроекономічних досліджень. Найвідомішими представниками цього періоду є Г.Госсен (Німеччина), К.Менгер, Ф.Візер та Е.Бем-Бабек (Австрія), Дж.Б. Кларк (США).

ІІ етап (90-ті рр. ХІХ ст. – поч. 30-х рр. ХХ ст.) знаменується виділенням мікроекономіки в окремий предмет на основі систематизації й узагальнення ідей пізньої класики, австрійської та американської шкіл. Головними персоналіями цього періоду є А.Маршал та представники математичного напряму В.С.Джевонс, Л.Вальрас, В.Парето.

III етап (30-ті рр. XX ст. – до сьогодення ). Мікроекономіка розвивається на власній основі й поповнюється такими відкриттями: ефект доходу і заміщення (Є. Слуцький, Дж. Хікс, П. Самуельсон); теорія недосконалої конкуренції (Дж. Робінсон); теорія монополістичної конкуренції (Е. Чемберлін); теорія ігор (Дж. Неш, О. Моргенлітерн, Дж. фон Нейман), теорія невизначеності та інформації (Дж. Стігліц).

Головною економічною проблемою, яка постає перед економічними суб’єктами є необхідність вибору певного варіанту використання наявних ресурсів для виготовлення необхідних благ.

Економічний вибір – вибір найкращого (із можливих альтернатив) варіанта використання ресурсів для максимального задоволення потреб за певного рівня затрат. Свій вибір стосовно того, що, скільки, як і для кого (для чого) виробляти, економічні суб’єкти здійснюють з огляду на наявні ресурси та можливі альтернативні варіанти їх застосування.

Економічний вибір вважають оптимальним, якщо він зроблений на основі раціональної поведінки економічного суб’єкта.

Раціональна поведінка економічного суб’єкта – така поведінка, за якої він максимізує задоволення своїх потреб на підставі наявних у його розпорядженні ресурсів.

Економічні агенти, згідно з теорією раціональної поведінки, прагнуть до максимізації корисності, яка для споживача проявляється в задоволенні своїх потреб; для фірми – в прибутку; для держави – в рівні добробуту народу.

Оскільки економічний вибір здійснюється з багатьох можливих варіантів, має бути визначеним критерій доцільності здійснення певних економічних дій (чи нездійснення їх). Таким критерієм економісти вважають зіставлення у грошовому вираженні затрат і вигод, пов’язаних з тією чи іншою економічною дією.

Якщо затрати, пов’язані з діями Х, позначити А(х), а вигоди – В(х), то доцільність здійснення дії х буде визначатись умовою: В(х) > А(х), а недоцільність – А(х) > В(х).

Надзвичайно важливо під час визначення затрат і вигод від здійснення певної дії враховувати не тільки явні, але й неявні (альтернативні) втрати. Умовно спрощений варіант прийняття економічного рішення щодо вибору з урахуванням альтернативних втрат можна зобразити так: якщо здійснення діяльності Х унеможливлює здійснення діяльності Y, то грошове вираження цінності від дій Y буде утворювати неявні втрати щодо здійснення діяльності Х.

Альтернативні затрати – це затрати, що визначають цiннiсть найкращого варіанту вiд якого відмовилися у процесі економічного вибору. Вони характеризуються цiннiстю втрачених можливостей: витрати на виробництво будь-якого блага, що виражені через інше, яким жертвують.

Кількість одиниць товару, яким необхідно пожертвувати заради виробництва однієї додаткової одиниці іншого товару, називається вартістю втрачених можливостей чи альтернативною вартістю. Таким чином альтернативна вартість виробництва товарів та послуг вимірюється втраченими можливостями займатися найкращим iз доступних альтернативних видів дiяльностi, які вимагають тих самих затрат та pecypcів.

Однак і вибір окремої особи, і вибір окремої фірми (підприємства), і вибір суспільства в цілому обмежений, насамперед, їх власними можливостями. Ці можливості обмежені як у споживача, так і у виробника.

Виробничі можливості – це можливості суспільства (чи окремого підприємства) щодо виробництва економічних благ при повному та раціональному використанні всіх наявних обмежених видів ресурсів за певного технологічного рівня виробництва.

Можливий обсяг виробництва продукції відображається кривою виробничих можливостей. Для спрощення згрупуємо всі економічні блага у два великі підрозділи: І – виробництво засобів виробництва і ІІ – виробництво предметів споживання (рис. 1).

Рис. 1. Крива виробничих можливостей.

Будь-яка точка на кривій виробничих можливостей показує таку комбінацію благ І та ІІ підрозділів, за якої не можливо збільшити виробництво одного блага, не зменшивши обсяг виробництва іншого блага. Тому будь-яка точка, розташована на кривій виробничих можливостей є ефективною.

Будь-яка точка, розташована нижче (в середині) кривої виробничих можливостей, є неефективною, оскільки свідчить про недовикористання виробничих потужностей (точка N).

Будь-яка точка, розташована вище кривої виробничих можливостей, є недосяжною за даного технологічного рівня виробництва (точка М). Для її досягнення не вистачає виробничих потужностей. За наявності постійних ресурсів, крива може переміститися в точку М лише за розвитку науково-технічного прогресу та використанні його результатів (нові технології) у виробництві.

Із рис.1 видно, що якщо всі ресурси будуть спрямовані на виробництво предметів споживання, то їх можна виробити в кількості 4 од. Якщо всі ресурси спрямувати на виробництво засобів виробництва, то їх можна виробити 10 од.

Якщо припустити, що спочатку всі ресурси були спрямовані на виробництво засобів виробництва (І підрозділ), то для того, щоб збільшити виробництво предметів споживання на 1 од., треба зменшити виробництво засобів виробництва на 1 од. Збільшення на 2 од. виробництва предметів споживання потребує зменшення виробництва товарів І підрозділу уже на 3 од., збільшення виробництва предметів споживання на 3 од. потребує відмови від виробництва 6 од. товарів І підрозділу, а виробництво 4 од. товарів ІІ підрозділу потребує повної відмови від виробництва товарів І підрозділу. Це свідчить про дію закону альтернативних витрат, що зростають, графічне зображення якого віддзеркалює випуклість кривої виробничих можливостей.