48. Досягнення у сфері декоративно-ужиткового мистецтва епохи Середньовіччя.

49. Філософська, літературна та музична спадщина Григорія Сковороди.

Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя і нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з концепцією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні.

В основу філософських поглядів Г. С Сковороди лягло вчення про три світи (макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ — Біблія). Кожний з цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну).

Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури — зовнішню і внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об'єктом пізнання.

Основну увагу філософ зосередив на проблемі людини і її щастя. Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Така умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному покликанню людини, її нахилам. Так народилася оригінальна теорія «сродної праці». Природа чи Бог кожній людині від народження дає певні здібності і головне не занедбати їх, а відчути і жити згідно з ними. А це значить, що треба жити за натурою, але не йти за сліпою натурою, а за внутрішнім своїм блаженним духом, людина ж іде проти цього духу, коли, за Сковородою, входить у неспоріднену стать, бере непридатний для себе обов'язок, навчається тому, для чого не народжена, приятелює з тими, до яких не народжена. Якщо притримуватися цих умов, то можна стати щасливим у всякому стані та на всякій посаді, коли тільки знайти те, до чого веде природа, а без неї не зроблять щасливими ні багатство, ні великі чини.

Г. С Сковорода заклинає не робити довгим нічого, що припиняється, не називати щастям нічого, що руйнується, не любити життя, що закінчується смертю. Він стверджує, що створити щастя на тлінному не можна: один бажав обґрунтувати життя на капіталі і на старість упав у скруту, другий на «плотоугодії» — й осоромився, не можна мати за ґрунт юнацтво і добре здоров'я, бо й тут чекає руйнування. Щастя не має матеріальних відповідників, воно є духовною субстанцією. Щасливим може бути лише той, у кого спокійне сумління.

Свої філософські погляди Г. С Сковорода вмотивовував не у наукових працях, а в філософсько-літературних творах. Він написав сімнадцять літератур-но-філософських трактатів, поетичну збірку «Сад божественних пісень», збірку «Байки Харківські». Літературно-філософську цінність представляють і твори та листи, писані латинською мовою, що залишилися поза збірками.

Мотиви творів Г. С Сковороди дуже щирі і, як кришталь, прозорі, вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, вони перейняті інтересами людського добра; у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію. А це означає, що Г. С Сковорода був не тільки талановитим письменником, самобутнім мислителем, а й справжнім громадським діячем.

Музично-пісенна творчість Сковороди пов'язана з його філософсько- естетичною системою, була невід'ємною частиною його життя і діяльності.

Музика, пісня стали для Григорія Савича одним з важливих засобів висловлення й поширення своїх філософських ідей, соціальних поглядів. Він бачив у мистецтві не розвагу, а шлях до людського серця, до пробудження людської думки. Його твори закликали до самовдосконалення, до оздоровлення людського суспільства, виливали вічну печаль і тугу людини за прекрасним, істинним, справедливим, оспівували красу природи, яка дає заспокоєння і наснагу - і у цій справі зброєю Сковороди були і філософсько-сатиричний кант, і лірико- філософська пісня.

Найпопулярніша частина його пісенної творчості – канти, псальми та пісні не були надруковані за життя автора. В офіційні освічені кола вони проникали дуже рідко. Слухав їх, знав, співав і любив не "вищий світ”, а якому були чужі і навіть ворожі філософія і світогляд Сковороди, а простий люд – українські селяни, міщани, козаки, чумаки, бурлаки. Хранителями усної традиції їх виконання були українські бандуристи і

лірники.

Отже, постать Сковороди-музиканта можна відтворити, звертаючись до розкиданих спогадіх і мемуарних матеріалів, до народних переказів і, головне, до зразків пісенної творчості самого Сковороди. Тексти основних його пісень зібрані в збірнику під авторською назвою "Сад божественних пісень”. Новизна і соціальна загостреність тем, багатство поетичних образів та художніх засобів, виразність мелодики сприяли тому, що пісні сковороди здобули популярність Б народі ще за його життя.

Пісні Григорія Сковороди – це новий і значний етап в розвитку камерної вокальної музики, зокрема, пісні-романсу. Це був новий тип вокально-інструментальної музики.

Одним із найпопулярніших творів Григорія Сковороди є пісня "Всякому городу нрав і права”. Ця пісня була покладена згодом в основу характеристики сатиричного образу Возного в народній опері І. Котляревського "Наталка Полтавка”. Прозвучавши вперше зі сцени Полтавського театру в 1819 році, пісня ця зберігає своє місце й значення в усіх редакціях музики "Наталка Полтавка” аж до М. В. Лисенка. Не втрачає вона популярності й у репертуарі українських лірників та бандуристів до наших днів.