2. Типологія соціальних організацій

В залежності від ступеня формалізації існуючих в соціальних організаціях відносин розрізняють формальні й неформальні організації.

Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ни­ми є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія).

В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спе­ціалізація за функціональною ознакою. Чим розвиненіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складні­шими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях.

Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія поса­дових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні ви­ключно службові зв'язки між індивідами.

М.Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної органі­зації найліпше відповідає бюрократична система. Пе­реваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов'язків вдається ви­ключити особисті, ірраціональні та емоційні елемен­ти. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціо­нальність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрокра­тії — відсутність гнучкості, шаблонність дій.

Неформальні організації. Ґрунтується на товарись­ких взаєминах та особистому виборі зв'язків учасни­ків і характеризується соціальною самостійністю. Ни­ми є любительські групи, відносини лідерства, симпа­тій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відноси­ни за своїми потребами.

Члени неформальної організації більш самостійні в досягненні індивідуальних та групових цілей, володіють більшою свободою у виборі форми поведінки, взаємодії.

Одним із критеріїв, за яким формальну організацію відрізняють від неформальної, є принцип легальності. Формальним є все те, що легальне, встановлене розпорядженнями або за допомогою демократичних процедур волевиявлення.

Поняття формальної та неформальної організації ввів у світову соціологію американський соціолог Е.Мейо. Завдяки своїм соціальним експериментам (Хоторнські експерименти, 20-ті роки) він виявив, що в будь-якій компанії, чи то на заводі, окрім офіційних службових відносин (елементи формальної організації) у людей обов’язково виникають неофіційні, дружні відносини (елементи неформальної організації), котрі не менше впливають на ефективність діяльності організації.

Одним з перших, хто науково обґрунтовано дослідив природу організацій, був видатний німецький соціолог М. Вебер. Він же висловив і припущення про перетворення формальних організацій на своєрідний феномен, назва якого бюрократія. Трансформування організації в більш складну бюрократичну систему виникає внаслі­док того, що тут управлінська діяльність, контроль, функціонування влади здійснюється постійно, і управлінська функція документуєть­ся, розчленовується на ряд вузьких підфункцій, проявляється принцип безособистісності, чіткості ієрархії влади.

Бюрократія є най­більш складною і раціональною влаштованістю, яку вигадала людина. Бюрократичне панування є одним із існуючих стилів керівництва поряд із:

- патріархальним (відносини повної підпорядкованості підлеглих володареві і їхня залежність від нього; вияв глибокої віри людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і влади володарів - це пану­вання людей знатного походження);

- становим (влада здійснюється не одним володарем чи його слу­гами, а членами стану, «прошарку» щодо відносно незалежних від во­лодаря, хто отримав частину влади як привілей);

- харизматичним (вид влади над масами, який мають пророки, військові герої, великі демагоги; влада такого роду ґрунтується на вірі людей у харизму (Божу благодать), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються (приклади: Ж. Д'арк, Наполеон, Лютер та ін.).

М.Вебер розробив основні положення теорії бюрократії:

1. Завдання організації розподіляються як офіційні обов’язки співробітників.

2. Позиції (посади), які займають співробітники організації, організовані в ієрархічну структуру влади і підлеглості. Така ієрархія має форму піраміди, в якій кожна посадова особа є відповідальною перед вищим керівництвом як за свої власні рішення і дії, так і за дії своїх підлеглих. В такій піраміді кожна посадова особа володіє владою над тими, хто знаходиться нижче по службі.

3. Рішення і дії посадових осіб управляються формально встановленою системою правил та інструкцій.

4. Формальна організація володіє спеціальним адміністративним штатом, завданнями якого є забезпечення її ефективного функціонування.

5. Посадові особи в своїх контактах з клієнтами та іншими посадовими особами зобов’язані керуватися безособовою орієнтацією. Безособовість і незворушність покликані захищати раціональність суджень і дій співробітників при виконанні ними своїх обов’язків від впливу особистих почуттів і настроїв.

6. Наймання співробітника на службу передбачає його просування по службі: при хорошій роботі мають створюватися умови і можливості для просування співробітника вверх по службовій драбині.

7. Формальна організація покликана розвивати „корпоративний дух” серед співробітників, формувати в них високий ступінь лояльності до організації, намагання невпинно дотримуватися встановлених правил і норм. Це повинно стимулювати інтенсивну діяльність співробітників в інтересах організації.

Домінуюча риса бюрократії – чітко встановлена ієрархія позицій, в котрій нижчі позиції контролюються та підпорядковуються вищим. Основу бюрократії становить формальна організація, тобто система ролей, статусів, цілей, функцій і стандартів діяльності. А стрижнем формальної організації виступає особливий код поведінки чиновни­ків, який включає в себе норми, правила та процедури. Кожен із них знає або повинен знати власне коло обов'язків, прав, відповідальнос­ті, систему поведінки та підходів за умов кожної ситуації. Прояви бюрократичної форми управління існували й існують завжди і всюди, як у високорозвинутих країнах, так і в інших.

На думку багатьох дослідників, у суспільстві утворюються такі організаційні форми:

1. Ділові організації — фірми та установи, які або виникають самі для комерційних цілей, або створюються ширшими організаційними системами для вирішення окремих завдань. До них належать:

– організації з виробництва товарів і послуг (про­мислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

— організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

— організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

— науково-дослідні організації;

— органи законодавчої, виконавчої влади (уряд, місцева адміністрація, міліція).

У ділових організаціях цілі найманих працівників не завжди пов'язані з цілями власників або держави. Членство в них забезпечує працівників засобами до існування. Основа внутрішнього регулювання — адміністративний розпорядок, принципи єдиноначальності, призначення, комерційної діяльності.

Ділові організації вико­нують суспільно корисні функції:

– кооперацію,

– співро­бітництво,

– підпорядкування (співпідпорядкування),

– управління,

– соціальний контроль.

2. Громадські спілки або масові організації, цілі яких виробляються „зсередини” і є узагальненням індивідуальних цілей учасників. До них належать: партії, профспілки, асоціації міст і підприємств, наукові товариства, жіночі ради, громадські рухи, товариства рибалок, мисливців, колекціонерів та ін.

Регулювання в них забезпечується спільно прийнятим статутом, принципом виборності, тобто залежності керівництва від керованих. Членство в таких організаціях задовольняє політичні, соціальні, економічні, аматорські (любительські) потреби та ін.

3. Проміжні форми організацій, наприклад кооперативні (сільськогосподарські, риболовецькі колгоспи, артілі, ланки, бригади тощо), які поєднують у собі основні ознаки спілок, але виконують підприємницькі функції. Їх необхідно відрізняти від споживчих кооперативних організацій (споживспілки, житлокооперативи і т. ін.). У суспільстві виника­ють організаційні утворення й іншого виду, які не є власне організа­ціями, але мають деякі ознаки останніх.

4. Асоціативні організації – сім'я, наукова школа, неформальна група. В них помітні деяка автономія від середовища, відносна ста­більність складу, ієрархія (верховенство, лідерство), порівняно стійкий розподіл учасників (за ролями, престижем), прийняття спільних рішень. Регулятивні функції здійснюються спонтанно на основі вироблених колективних інтересів, норм і цінностей. Однак ступінь їх формалізацій незначний. Але більш важлива їх відмінність від організацій перших двох типів полягає в особливостях цільових властивостей: вони будуються на взаємному задоволенні інтересів, коли не спільна мета є фактором об'єднання, а цілі один одного, тобто мета одного учасника є засобом досягнення мети іншого. Кінцеве, ціле тут не тотожне його складовим, але спільні цілі збігаються з індивідуальними.

5. Схожі організаційні ознаки має і такий тип спільноти, як поселення. Спочатку люди оселяються разом, щоб через сусідські зв'язки використовувати діяльнісні спроможності (здібності) один одного, підкоряючись при цьому певній доцільності цілого (дотримуючись планування вулиць, форм і розмірів житла, структури спеціалізації і т. ін.), яка кожному окремо не потрібна. В міру урбанізації фактор цілісності зростає, знеособлюється і виокремлюється ще більше.

Всі зазначені організаційні форми взаємопов'язані і перетинаються між собою. На території більшості поселень розташовані адміністративні організації (міліція, державна адміністрація та ін.), а в деяких – апарат управління і навіть підприємства. Іноді виявляється ефективним їх злиття, коли, наприклад, дослідний інститут створюється на базі наукової школи або Персонал віддаленої метеорологічної станції формується із членів однієї сім’ї. В інших же випадках подібні поєднання вважаються шкідливими, дезорганізуючими.

Найважливішу роль у формуванні ринкових відносин відіграють трудові об’єднання, а тому варто більш детально зупинитися на типології ділових організацій. У таких організаціях, окрім працівників, існують матеріально-технічна база, фінансова та документальна системи. Їх наявність не залежить від складу і стану персоналу, хоча останній певною мірою може впливати на їхні якісні і кількісні параметри.

Окрім того в організації існує система зв’язків і норм, необхідна для виконання трудових функцій у стабільній взаємодії і в єдності мети. Ці норми і зв’язки також в основному нейтральні щодо персонального складу працівників. Останній може навіть повністю змінитися, але норми і зв’язки загалом залишаться тими ж.

Суспільне становище ділової організації та її персоналу часто не збігаються. В нашому суспільстві власником багатьох підприємств і установ досі є держава. Але майнова відповідальність за них лежить на підприємствах і установах, а не на їх персоналі. Це означає, що юридичними особами виступають організації, а не персонал. Дохід, отриманий в результаті виробництва, становить дохід власників, а не їхніх працівників. Водночас організація загалом не можлива без персоналу, оскільки основною продуктивною силою є людина. Якщо вирішальний вплив на будову і функціонування організацій справляє суспільний лад, тип власності, то й в рамках одного й того ж типу суспільства найважливіше значення в діяльності організації має персонал – його склад і стан. Так, згуртованість і (або) конфліктність, стабільність персоналу, рівень кваліфікації, дисциплінованість працівників – усе це прямо визначає ефективність організації.

Емпірична типологія ділових організацій виділяє серед них два типи:

1. Підприємства (зайняті у виробництві й розподілі матеріальних цінностей та послуг).

2. Установи (зайняті у сфері розумової праці).

До першого типу належать організації виробничі, торговельні, обслуговуючі.

До другого типу належать освітні, лікувальні, культурні, управлінські, наукові та проектні.

Проблемна типологія визначає інші угруповання. З погляду проблеми „Особистість – суспільство” ділові організації можна поділити на дві групи:

1. Зайняті задоволенням людських потреб (працюють на кожного).

2. Зайняті у сфері суспільної інтеграції (працюють на ціле).

До першої групи потрапляють організації, які забезпечують свій прибуток виробництвом матеріальних предметів споживання (одяг, харчування, житло, предметний світ), умовами для рекреації (відпочинок, лікування), поставляють предмети духовних потреб (ідеї, художні цінності, знання).

До другої належать організації, які здійснюють соціальний контроль (орган нагляду), соціальне управління (уряд, місцева адміністрація).

Виділяється також проміжна група організацій, зайнятих соціалізацією (виховні, освітні, інформаційні заклади), що тією чи іншою мірою працюють на обидві функції.

Що стосується місця і участі ділових організацій в суспільних відносинах, то необхідно врахувати, що партнерами організацій можуть бути або інші організації, або масовий споживач, або якісь конкретні категорії населення. Скажімо, очевидними є принципові відмінності між такими парами організацій, як будівельна компанія ЖЕК, оптова база і крамниця, хоча вони займаються спільною справою. В одному випадку контакт виникає між однорідними, організованими об'єктами, в іншому — організація виходить на дискретне, масове се­редовище, поведінці якого властиві незрівнянно більша стихійність і невизначеність. Більше того, якщо міжорганізаційні відносини в цьому аспекті стосуються проміжних результатів, наприклад, господарської діяльності, то організаційно-масові відносини виникають навколо кінцевого продукту цієї діяльності, до чого, зрештою, зводяться всі по­передні зв'язки. Тому вздовж другого з названих типів відносин про­ходить одна з найважливіших ліній соціально-економічної взаємодії. Саме організації цього типу виступають факторами громадських (сус­пільних) настроїв, індикаторами задоволеності. Організаційно-масовий тип відносин поділяється на аудиторний (поза організацією) і клієн­турний (всередині неї) різновиди. Значущість такого розрізнення по­яснюється залежністю спеціальної відстані від просторової, внаслідок чого вказані відносини мають різний ступінь інтенсивності, неоднако­вий зворотний вплив адресата-споживача.

Не можна не враховувати і такої відмінності в контактах: одні орга­нізації виникають індивідуалізованим чином (за аудиторними зв'язка­ми, наприклад, таксомоторний парк, міліція, а за клієнтурними — мага­зин, лікарня), інші — спільно, сукупно (за тими ж групами: газета, гро­мадський транспорт, кіно, театр, вуз).

На особливу увагу заслуговує клієнтурний індивідуалізований тип контакту з огляду на висловлені вище міркування (посилені порівняно з іншими варіабельність, інтенсивність). Така група ділових організацій може бути виділена як спеціальний об'єкт соціологічних досліджень масової свідомості, соціальної ефективності і суспільного виробництва, співвідношення структур кінцевого продукту і потреб. Крім того, як і в інших групах, ці організації мають схожі проблеми і потребують розробки для них типових методів навчання персоналу тактики впливу, сприйняття тощо.

Типологія масових громадських організації

Слід зазначити, що типологія масових громадських організації теж має свою специфіку. До них належать політичні партії, творчі, аматорські об'єднання і т. ін. Вони являють собою різновид громадської організації, що є добровільним союзом різних категорій населення, які об’єднуються навколо конкретних суспільних та групових цілей і діють на основі спільно прийнятих статуту, програм, виборності керівництва. Масові організації є важливою формою громадської самодіяльності і самоврядування, фактором розвитку демократичного громадського суспільства.

За своїм завданням вони поділяються на політичні, професійні, наукові, творчі і т. ін.

За типом членства масові організації поділяються на організації:

– з тільки індивідуальним членством (партії, профспілки),

– з колективним членством (асоціації міст і підприємств),

– зі змішаним членством (наукові товариства),

– без членства (жіночі ради, громадські рухи).

За суспільною роллю виділяються масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і переважно на потреби, інтереси своїх чле­нів.

До першого типу належать партії, які претендують на керівництво суспільством і найважливішими його сферами, а також добровільні спілки, орієнтовані на вирішення якоїсь окремої суспільної проблеми, прямо не пов'язаної з потребами їхніх членів (охорона природи, пам'я­ток історії і культури, рятування на воді тощо).

До другого типу нале­жать споживча кооперація, товариства рибалок, мисливців, колекціонерів і т. ін., а також організації, утворені для компенсації поширених недугів (товариства сліпих і глухонімих).

Існують також різновиди масових організацій, які поєднують вирішення важливих спеціальних завдань із задоволенням потреб своїх учасників (об'єднання винахідників, спор­тивні товариства).

Крім масових організацій, діють і інші громадські організації, що обмежені рамками колективів або територій (наприклад, кооператив, акціонерне товариство, садівницьке товариство, колгосп).

3. Управління в організації

Особливе місце в організації займає система управління (методи, способи, форми, культура). Сукупність норм, цінностей, думок, що відображаються у діях на всіх рівнях організації і створюють неписа­ний кодекс поведінки, можна назвати організаційною культурою. Ор­ганізаційна культура відкриває велику палітру понять, котрі опису­ють та пояснюють поведінку людей в організації (престиж, мотива­ція, влада, авторитет, лідерство).

Влада та авторитет є найбільш важливими перемінними органі­заційної поведінки.

Влада – це форма соціальних відносин, котра характеризується властивістю впливати на поведінку інших завдяки адміністративно-правовим механізмам.

Авторитет – це персональна характеристика, загальноприйняте значення, вплив, яким корис­тується певна особа в силу власних якостей та заслуг. Він заснова­ний на повазі та визнанні іншими індивідуальних достоїнств осо­би. Якщо авторитет, передусім, є добровільне підкорення особи, то влада – вимушене.

Із цими поняттями тісно пов'язаний феномен лідерства.

Лідерство – це відносини підпорядкування, впливу та насліду­вання в системі внутрішньогрупових відносин (соціально-психологіч­ний процес впливу на інших формально рівних людей). Під лідером розуміють члена групи, за котрим вона визнає право вирішення в най­більш важливих ситуаціях.

Складні організації

В системі організацій існують так звана складні організації, які включають в себе досить багаточислені і різноманітні підрозділи, наприклад, Криворіжсталь, ЗАО „Львівська кондитерська фірма „Світоч”, ЗАТ „Київська кондитерська фабрика ім. К.Маркса”, ЗАТ НВЦ „Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод”, ТОВ „Науково-виробнича фармацевтична компанія „Ейм” та ін.

Складні організації включають в себе відділ головного технолога, відділ маркетингу, велику кількість різноманітних цехів та ін. В таких організаціях система управління функціонує на різних рівнях.

Т.Парсонс виділив три рівні управління в складних організаціях.

Керівники нижчої ланки (операційні керівники) здійснюють контроль за виконанням виробничий завдань, відповідають за безпосереднє використання виділених людських ресурсів. Типовими представниками низової ланки є майстер зміни, старша медична сестра, завідувач кафедрою, сержант тощо.

Другий рівень управління здійснюється керівниками середньої ланки, які очолюють підрозділи чи відділи в організаціях. Це – начальники цехів декани факультетів, керівники відділів та ін.

Над ними піднімається прошарок керівників вищої ланки – директор заводу, ректор навчального закладу, генерали, міністри.