29

Мiнiстерство внутрiшнiх справ України

Донецький юридичний iнститут внутрiшнiх справ

Кафедра цивiльного права та цивільного процесу

Курс: "Основи римського цивільного права"

Л Е К Ц І Я

на тему:

" Право власності. Права на чужі речі. " Час: 2 години

м. Донецьк -2007 р.

План:

1. Виникнення і розвиток інституту права власності у Стародавньому Римі.

2. Поняття і зміст права власності.

3. Види права власності.

4. Права на чужі речі.

Література:

1. Дождев Д.В. Римское частное право. - М., І997.

2. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.,1997.

3. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К.,1994. - С.І27-І67.

4. Новицкий И.Б. Римское право. - М.,1994. -С.87-115.

5. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Учебное пособие.- М., 1973. -С.4І-67.

Вступ:

В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спадкового тощо. Саме цим пояснюється вели­кий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини влас­ності, про що свідчать численні трактати й висловлювання. Їхні дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної власності не втра­тили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного права.

1. Виникнення і розвиток інституту права власності у Стародавньому Римі.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили нам визначення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм належить пріоритет в розробці основ права приватної власності. К.Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості.

Спочатку римське приватне право знало державну і об­щинну власність на землю, а також приватну власність на інше майно. Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, власність по праву квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість відносин власності (dominium — від лат. будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визначали всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (III ст.) власність почали визначати терміном рrорrіеtаs. Однак сутність по­няття власності полягала не в самому терміні.

З найдавніших часів Римська держава безроздільно воло­діла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля пере­давалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму дер­жавної, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим володінням, що, як і племенна власність взагалі. поширювалося лише на земельну власність.

Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, що одержували більше рабів та інших за­собів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках ве­личезні латифундії. Цей процес супроводжувався обезземе­люванням і розоренням плебейських родів. З їхнього сере­довища формувався прошарок вільних пролетарів, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу (III—І ст.ст. до н.е.) характеризується саме боротьбою за землю. За умов нескінченної боротьби за переділ земель склалися суспільні відносини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окре­мих родів общинними землями, що продовжувалося протя­гом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це земля моя, оскільки вона на­лежить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це стано­вище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інсти­тут, як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і без­роздільному володарюванні все ж власником землі залиша­лася держава. Необхідно було передати це володарювання фактичним володільцям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ех jиге Qиіrіtіиm, що засвідчує і підтверджує родову приналежність землі і, отже, давнє походження безроздільного володарю­вання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так поступово без­роздільність і необмеженість володарювання над земельни­ми наділами перемістилася від держави до їх фактичних во­лодільців. Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю. Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли бути не тільки безземельні і ма­лоземельні селяни, а й безправні селяни, то проти них пре­тори винайшли, крім засобів володільницького захисту, ефек­тивніший позовний захист, оскільки був додаток ех jиге Qиіrіtіиm. Теоретичне обґрунтування цього володарювання, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цього земельно­го наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поділити зі мною цю владу». Власна основа приватної власності — во­лодіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.

Отже, неподільність і практична необмеженість користу­вання державною чи общинною землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володільця спо­чатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею та іншими нерухомими речами, які дістали назву власність. Володарювання полягало в тому, що той, хто володів ним, одержував безпосередній і повновладний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. На­прикінці II ст. до н.е. було оформлено право приватної влас­ності на землю.

Висновок по питанню:

Таким чином, власна основа приватної власності — во­лодіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.