3

Мiнiстерство внутрiшнiх справ України

Донецький юридичний інститут внутрiшнiх справ

Кафедра цивiльного права та цивільного процесу

Курс: "Основи римського цивільного права"

Л Е К Ц І Я

на тему:

"Поняття та види речевих прав. Володіння."

Час: 2 години

м. Донецьк-2007р.

План

1. Поняття речового і зобов’язального права.

2. Поняття і види речей.

3. Поняття і види володіння.

4. Виникнення і припинення володіння. Захист володіння.

Література

1) Новицкий И.Б. Римское право. -М.,1994. - С. 73-86.

2) Омельченко О.А. Основа римского права. М., 1994 -С. 132-143.

3) Підопригора О. А. Основи римського приватного права. К, 1997.-С. 102-128.

ВСТУП

Важливе місце у системі римського приватного права займає інститут майнового права, що поділяється на зобов’язальне і речове право. Більшість правовідносин цивільного права не речові або зобов’язальні права. Чинне цивільне законодавство рецепіювало основні поняття і положення римського приватного права.

Речове право виникає з приводу речей, зобов’язальне право виникає з приводу зобов’язань. Речеві права мають абсолютний характер, зобов’язальні права відносний характер.

Деякі положення інституту речевого права Стародавнього Риму увійшли до ЦК України.

1. Поняття речового і зобов'язального права.

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов’язальних прав, а лише захист прав засобами речових позовів — actiones in rem і особистих позовів - асtiones іn реrsonam. Якщо спір виникав з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи —особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речовий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Позов стає основою, а право — тільки наслідком. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з’ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов.

Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зобов’язальних) розрізняють права речові й особисті. Речове право — якщо об’єктом права були речі, особисте право — якщо об’єктом права були дії, що мали правове значення.

Отже, римське приватне право своїми об’єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов’язальні зроблений не римськими юристами. Дане розмежування розроблено пізніше вченими на основі матеріалів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майнових прав: в одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — шляхом надання речі в тимчасове користування за умови повернення володільцю (ви­никають інші права з іншим обсягом прав). Ці способи задоволення потреби в речі породжують абсолютно різні правові відносини: речові та зобов'язальні Система майнових прав була поділена на дві великі групи — речеві права і зобов'язальні права .Поверхова відмінність цих двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі — речове право, об'єкт права дії — зобов'язальне право. Проте Зовнішнього розрізнення інколи буває недостатньо для встановлення характеру правових відносин.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речево-правових і зобов’язально-правових відносин необхідно проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речевого права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речевих прав римське приватне право відносило такі правові інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітезис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій.

2. Речеві права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні — відносним. Внаслідок цього випливає, що захист речевих прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним.

Ця відмінність зумовлена характером правових відносин. Володілець речевих прав у процесі здійснення їх всту­пає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речевого права, з іншого — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речевого права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, до­тримуватися їх і не порушувати. Порушником речевого права може виявитися кожен із числа оточуючих, навіть якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував речевих прав носія їх.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником цих відносин може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати по речовому позову, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Більшість речевих прав ніякими строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій — ці речеві права набуваються назавжди. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя суб'єкта їх (довічні). За договором позики предмет переходить у власність до позичальника на обумовлений строк. Усі зобов'язально-правові відносини — це тимчасові відносини, розраховані на 1 певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з припиненням зобов'язань. Наприклад, зі спливом строку за договором найму речей річ повертається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речевого права має безпосередній вплив на річ щодо здійснення своїх правомочностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю).

5. Суб'єкт речевого права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою — куди б річ не пішла від її володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Римське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилася.

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

Висновок по питанню:

Таким чином, на основі матеріалів римських юристів різними вченими було проведено розмежування зобов'язального і речевого права. Поверхова відмінність цих двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті права: об'єкт права речі - речове право, об'єкт права дії - зобов'язальне право.