4. Виникнення і припинення володіння. Захист володіння.

Володіння набувалося поєднанням двох елементів —согрus і аnіmus. Проте, як вже відзначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому встановленню юридичне значимого володіння завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося.

Володілець повинен був вести себе стосовно до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фактично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Спосіб набуття володіння залежав також від характеру володіння - добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне - іншим ( те саме у випадках законного і незаконного володіння ).

Законне володіння що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, може набуватися тими самими способами, що й право власності:

а) первісним (захват нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо);

б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо).

У першому випадку первісне володіння насувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника, в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодержця засобом договору застави, прекарія — засобом пере­дачі власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без дотримання манципації. Куплений раб — манципна річ, але через які-небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним володарем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не ви­никало. Такий покупець добросовісний, але незаконний володілець.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фактичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали такого володаря речі її володільцем, ос­кільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Припинення володiння.

Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої нємає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася ї цивільного обороту — не була об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння,

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тобто фактичне тримання речі, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і насувалося. Після продажу володілець втрачав право на володіння річчю, передаючи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому поз­бавленні фактичного володіння річчю, наприклад при її загублені, крадіжці.

Крім того, володіння припинялося зі смертю володільця речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обґрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесор ним, а якщо вимагалося, то петиторним ( наприклад, захист права власності) Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення (тягар доведення —оnus рrobаndi) був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести),

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного володаря і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом. Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержателя і секвестарія подвійним захистом не користувалися.