Міністерство освіти і науки України
Ніжинський державний університет
імені М. Гоголя
Курсова робота на тему:
«Гендерні особливості
міжособистісної взаємодії старшокласників»
Виконав студент
IІI курсу
Факультету психології та соціальної роботи
денного відділення
групи П-31
Нетребко Богдан Вікторович
Науковий керівник:
Наконечна Марія Миколаївна
2014 Рік
Зміст
Вступ……………………………………………………………………....3
Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми гендерних особливостей міжособистісної взаємодії……………………………………………………..9
1.1. Основні параметри міжособистісних відносин…………………….9
1.2. Форми поведінки особистості у міжособистісній взаємодії……..20
1.3. Поняття гендеру та гендерних відмінностей………..…………….43
1.4. Вікові особливості гендерної міжособистісній взаємодії……….49
Розділ 2. Емпіричні дослідження гендерних особливостей міжособистісної взаємодії старшокласників………………………………..53
2.1. Загальне поняття методу в психології……………………………..53
2.2. Власне емпіричні методи…………………………………………...56
Розділ 3. Емпіричне дослідження гендерних особливостей міжособистісної взаємодії у ранній юності…………………………………57
3.1. Методики дослідження……………………………………………..57
3.2. Інтерпретація результатів дослідження…………………………...59
Висновки…………………………………………………………………62
Література………………………………………………………………66
Додатки…………………………………………………………………...68
Вступ
Поділ людей на чоловіків і жінок визначає сприйняття відмінностей, характерних для психіки і поведінки людини. Багато хто вважає, що ці відмінності пов'язані з генетичними, анатомічними і фізіологічними особливостями чоловічого і жіночого організму. Ідея протилежності чоловічого і жіночого начал зустрічається в міфах і традиціях усіх відомих товариств. Вона закріплена в різноманітних соціальних інститутах (таких як сім'я, армія, виховні установи, органи правосуддя). Але факт тілесного відмінності чоловіків і жінок ще не говорить про те, що саме звідси походять всі спостережувані особливості підлог. Адже крім конституціонального аспекту ці відмінності мають соціокультурний контекст: вони відображають те, що в даний час і в даному суспільстві вважається властивим чоловікові, а що – жінці. Крім того, існує точка зору, згідно з якою наше сприйняття біологічних відмінностей між статями теж визначається культурними факторами.
Сьогодні обгрунтованість твердого поділу людей тільки на два протилежних, не збігаються за своїми природними характеристиками статі ставиться біологами під сумнів. Вони виділяють кілька рівнів сексуальної організації людини:
генетичний (певний набір генів);
гонадний (залози внутрішньої секреції);
морфологічний (зовнішні і внутрішні статеві органи);
церебральний (диференціація мозку під впливом тестостерону).
Поєднання різних характеристик кожного рівня визначає різноманіття конструкційних особливостей даної людини, тоді як звичне розподіл людей на дві статі фактично спирається тільки на морфологічний критерій: наявність відповідного дітородного органу. У свідомості більшості людей присутня прихована установка, що змушує вважати основним критерієм і початковою точкою відліку при оцінці всіх складових біологічної статі саме геніталії. Тому характеристики генетичного, гонадного і церебрального рівнів при оцінці норми або відхилень у розвитку сексуальності людини структуруються в сприйнятті навколо геніталій.
У біології підлогу визначають як сукупність морфологічних і фізіологічних особливостей організму, що забезпечують статеве розмноження. Наявність двох статей передбачає відмінність у будові і функціонуванні організмів, що відносяться до кожного з них. Зовнішні і внутрішні відмінності чоловічого і жіночого організмів називають статевим диморфізму. Іншими словами, статевий диморфізм – це відмінності між статями, обумовлені біологічними факторами.
Останнім часом в науці прийнято чітко розмежовувати конституціональні та соціокультурні аспекти в розрізненні чоловічого і жіночого, пов'язуючи їх з поняттями статі та гендеру. Термін «стать» описує біологічні відмінності між людьми, що визначаються генетичними особливостями будови клітин, анатомо-фізіологічними характеристиками і дітородними функціями. Термін «гендер» вказує на соціальний статус і соціально-психологічні характеристики особистості, які пов'язані зі статтю і сексуальністю, але виникають у взаємодії з іншими людьми в контексті певної культури.
Вивчення гендеру почалося у середині 50-х років XX ст., коли американські соціологи Мак Кі та Шерріфс визначили типово чоловічий та типово жіночий образи. На їх думку, типово чоловічий образ — це сукупність рис, пов'язана із соціально необмеженою поведінкою, компетентністю, раціональними здібностями, активністю і результативністю. Жіночий — характеризують соціальні й комунікативні навички, теплота, емоційна підтримка. Стереотипи створюються суспільством штучно, формуючись упродовж багатьох років, важко піддаються коригуванню або ліквідації, обмежують свободу, можливості людини, прийняття рішень у різних сферах життєдіяльності. Тим більше, що, як відомо, не існує чисто «чоловічої» або чисто «жіночої» особистості; будь-яка особистість втілює у собі риси як фемінності, так і маскулінності.
Аналізуючи трансформаційні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві загалом та їхній вплив на гендерну картину, варто зазначити, що гендерну картину сучасного суспільства важко визначити як однорідну та чітко структуровану, вона характеризується полярними гендерними стереотипами, появу і функціонування яких спричинили економічні, політичні, культурні зміни суспільств, що трансформуються.
Провідну роль у галузі досліджень гендеру відіграють зарубіжні психологи – С. Бем, Ш. Берн , Т. Маерс, Скінер, А. Шерріффс та ін.. Сучасний етап розвитку суспільства характеризується суттєвими змінами у системі гендерних відносин, внаслідок чого, з одного боку, відкриваються можливості для їх оптимізації, а з іншого — виникає ризик порушень формування гендерної ідентичності у підростаючого покоління.
Проблема стосунків жінки і чоловіка в суспільстві прадавня. Сьогодні вона набула особливої гостроти оскільки в світі активізується боротьба за ствердження демократичних норм і принципів. У цьому контексті гендерне партнерство (рівні відносини статей), гендерна рівність набувають все більшої актуальності.
Якщо демократія взагалі – це форма державного правління, при якому джерелом влади визнається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади, то гендерна демократія є системою волевиявлення у громадянському суспільстві двох статей – жінок і чоловіків – як рівних у можливостях і правах, що законодавчо закріплені й реально забезпечені у політико-правових принципах, діях, розбудові суспільних і державних структур, з урахуванням гендерних інтересів і потреб.
Вихід за межі стереотипів, патріархальних образів – нагальна потреба для гармонійного розвитку та найбільш повної реалізації людини – жінки чи чоловіка. Переосмислення ролей жінок та чоловіків у суспільстві лежить в основі гендерних досліджень. Власне, увага акцентується не на одній статі, а на обох. Сьогодні наголошується на необхідності створення рівних можливостей для реалізації їхньої людської сутності.
На початку 90-х років цивілізовані країни почали активно використовувати гендерний підхід до розв’язання суспільних проблем, аналізу політики. Про це свідчить і створення законодавчої бази. Закони про рівність жінок і чоловіків були прийняті у Польщі, Литві, Японії, Норвегії, Швеції, Франції, Фінляндії, Голландії тощо. Зокрема, країни Британської співдружності схвалили програму дій щодо гендеру і розвитку. У ній стратегічним напрямом був визнаний гендерний, що полягає у врахуванні гендерних перспектив на всіх етапах дослідження та реалізації державної політики, програм, законодавства.
В Україні, на жаль, ще й досі, гендерні дослідження не є актуальними. У національному дискурсі, як відмічають дослідники, поняття «гендер» вживається рідко і досить часто у розумінні «стать».
Складність проблеми полягає у необхідності одночасного функціонування особистості в системі гендерних настанов та поза нею. Це пов’язано з тим, що, з одного боку, статеворольові настановлення є необхідною умовою збереження людства (виконання ролей матері та батька), а, з іншого, суспільство диктує такі вимоги до особистості чоловіка та жінки, що моделі виключно маскулінності чи фемінності стають недостатніми для «виживання» в соціумі. Особливо актуальним це стає у ранньому юнацькому віці, який виявляється межовою ланкою у ланцюгу між дитинством та дорослістю.
Конфліктність сучасного суспільства обумовлює не лише теоретичний, але й практичний інтерес до проблеми впливу статеворольової ідентичності особистості старшокласника на міжособистісні відносини; на вибір стратегії поведінки в міжособистісних конфліктах. Актуальним залишається питання розвитку у хлопчиків фемінних властивостей, а в дівчаток – маскулінних, адже розвинута андрогінія в людині, незалежно від її статі, передбачає багатий арсенал і гнучкість її рольової поведінки, високі соціально-адаптивні здібності і ін.
Значущість і недостатня розробленість теоретичних та прикладних аспектів проблеми зумовили вибір теми дослідження: «Гендерні особливості міжособистісної взаємодії старшокласників».
Об’єкт дослідження: соціальна інтеракція в ранньому юнацькому віці.
Предмет дослідження: гендерні характеристики міжособистісних відносин у ранньому юнацькому віці.
Мета дослідження: визначити вплив гендерних характеристик на особливості міжособистісної взаємодії старшокласників.
Відповідно до предмета та мети дослідження було запропоновано таку гіпотезу: основними гендерними особливостями міжособистісних стосунків у ранній юності є відмінності у рівні розвитку соціальної креативності, перцептивно-інтерактивної компетентності та інтерактивній спрямованості особистості.
Для перевірки гіпотези і досягнення мети дослідження поставлено такі завдання:
1) здійснити теоретичний аналіз підходів до розуміння проблеми гендерних особливостей соціальної інтеракції;
2) охарактеризувати вікові особливості міжособистісної взаємодії у ранній юності;
3) експериментально дослідити гендерні особливості міжособистісної інтеракції старшокласників;
4) описати і обгрунтувати гендерні особливості міжособистісної взаємодії у ранній юності;
У процесі дослідження для розв'язання поставлених завдань були застосовані теоретичні методи: теоретичний аналіз психологічної наукової літератури з проблеми дослідження, систематизація та узагальнення отриманої інформації; емпіричні методи: спостереження, анкетування, теестування; методи математичної та статистичної обробки даних. Ми дібрали комплекс психологічних методик (що дозволяють, на наш погляд, перевірити висунуту нами робочу гіпотезу), а саме: методика «Я – дівчина/юнак», методика М. Рожкова «Вивчення соціалізованості особистості», опитування С. Бем «Маскулінність-фемінність».
Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми гендерних особливостей міжособистісної взаємодії
Основні параметри міжособистісних відносин
Глибинний зміст людського «Я» виявляється в людських стосунках і яскравими, неповторними барвами вплітається в канву об'єктивних суспільних відносин. Це дає змогу виділити їхній особливий рівень - міжособистісні стосунки, які грунтуються на основі певних дій, почуттів людини, що виникають у неї з приводу інших людей, їхньої поведінки, діяльності, позиції у суспільстві.
В українській мові існує специфіка вживання термінів «відносини» і «стосунки». Термін відносини (зв'язки, взаємозв'язки – ділові, офіційні) вживають, коли йдеться про зв'язок між об'єктами чи явищами (міждержавні відносини, виробничі зв'язки тощо). Поняття стосунки (взаємини, взаємовідносини – між людьми) використовують тоді, коли мають на увазі зв'язок між суб'єктами (людьми) у процесі спілкування.
Термін відносини увів ще Арістотель для відображення певного способу буття людини та пізнання нею навколишнього світу. За позицією В.М. М'ясищева, відносини – це інтегральна система вибіркових свідомих зв'язків особистості з різними сторонами об'єктивної дійсності, яка виражається в діях, реакціях і переживаннях людини та відображає її основні потреби й інтереси. Система відносин індивіда зі світом (люди, речі, професійна діяльність тощо) утворюють внутрішній світ людини.
Узагальнено усі види відносин можна поділити на дві групи :
позитивної спрямованості психічної активності людини (ті, що зближують, об'єднують людей)
негативної спрямованості психічної активності людини (ті, які розділяють, роз'єднують людей)
Відносини формуються у процесі взаємодії людини з зовнішнім світом, тобто «виростають» (за В М. М'ясищевим) з педагогічної, медичної та виробничої практики в процесі набуття людиною життєвого досвіду та встановлення міжособистісних стосунків.
Міжособистісні стосунки – це взаємозв'язки між окремими людьми (групами людей), які об'єктивно виявляються в характері та способах взаємних впливів людей один на одного в процесі різних видів спільної діяльності, зокрема спілкування, та суб'єктивно переживаються й оцінюються ними.
Відповідно, стосунки між людьми можуть мати кон'юнктивний (об'єднувальний), або диз'юнктивний (роз'єднувальний) характер. Переважання певного типу стосунків надає людському життю діаметрально протилежного сенсу, спрямованості.
Іншими словами, міжособистісні стосунки включають систему настанов, ціннісних орієнтацій, очікувань, стереотипів та інших диспозицій, через які люди сприймають і оцінюють один одного в процесі міжособистісної взаємодії. Система стосунків утворює відповідну соціально-психологічну і духовну атмосферу, в якій живе людина. Автор книги «Людські якості» А.Печчеї зазначав: «Мені пощастило жити вільною людиною і я залишався нею навіть у в'язниці та й помру вільним. Але це б не мало сенсу, якби я не був пов'язаний глибоким почуттям братерської любові з іншими представниками роду людського. Головне – людська особистість, вона важливіша за будь-які справи та ідеї, бо без людей усі вони нічого не варті. А головне в кожному з нас і в нашому житті – сила любові: адже лише завдяки їй наше життя перестає бути коротким епізодом і набуває змісту вічності».
Любов, взаємоповага між людьми, терпимість один до одного – це та дорога, яку людство, починаючи з часів зародження християнства, бачило як шлях до свого утвердження на землі. Якщо стати на протилежну позицію (а вона також визріла ще у ранні часи), то логічно дійдеш висновку Ж.-П. Сартра: «Пекло – це інші». І кожен з нас вибирає свою дорогу в міжособистісних стосунках. Тому загалом для людства вона звивиста і складна.
Міжособистісні стосунки зароджуються та розвиваються в суспільних відносинах. Складний багатоплановий процес встановлення контактів між людьми породжується потребами суспільної діяльності. Він включає в себе обмін інформацією, сприймання і розуміння людини людиною, вироблення спільної стратегії взаємодії.
Взаємодія – це процес безпосереднього чи опосередкованого впливу суб'єктів (об'єктів) один на одного, що породжує їхню взаємозумовленість і взаємозв'язок між ними.
Особливістю взаємодії є її детермінованість, коли кожна з сторін взаємодії виступає як причина певної поведінки та ставлення іншої і, як наслідок, одночасного зворотного впливу протилежної сторони. Якщо в процесі взаємодії між людьми виникають суперечності, то це призводить до необхідності пошуку шляхів і засобів їхнього розв'язання. Це стимулює розвиток здатності людини до саморозвитку, самовдосконалення та встановлення нових взаємин, як між окремими групами людей, так і соціальних взаємовідносин, загалом, які складаються в процесі міжособистісної взаємодії. Така взаємодія опосередковується і визначається змістом, цілями, цінностями та особливостями організації спільної діяльності людей і є основою для формування соціально-психологічного клімату в різних професійних, політичних об'єднаннях та об'єднаннях за інтересами.
Позитивний аспект взаємодії у процесі становлення і розвитку взаємин між людьми передбачає необхідність взаєморозуміння між ними.
Взаєморозуміння – це спосіб налагодження відносин між окремими людьми, соціальними групами, що передбачає обмін думками, цінностями, вивчення досвіду, при якому максимально враховується на практиці погляд чи позиція сторін, які спілкуються.
Взаєморозуміння – найважливіший показник успішності соціально-психологічного спілкування, об'єктивною основою якого є спільність інтересів, поглядів, цілей тощо. Воно має винятково важливе значення для успішної спільної діяльності людей, їхньої міжособистісної взаємодії як певної форми життєдіяльності, способу передачі форм культури та суспільного досвіду У процесі такої взаємодії суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої. Людина самовиражається і самостверджується, виявляючи свої індивідуальні властивості, реалізуючи цілу низку соціальних функцій, тобто міжособистісна взаємодія та спілкування – явища поліфункціональні.
Отже, міжособистісні стосунки – психологічний феномен, що неминуче виникає в процесі спілкування і стосується всіх сфер людського суспільства –політики, економіки, культури, побуту тощо.
Міжособистісні стосунки і життєдіяльність мають каузальний, тобто взаємозумовлений характер. Скажімо, дружні доброзичливі стосунки в шкільному класі допомагають ефективніше справлятися з завданнями навчально-виховного процесу, а це, в свою чергу, стимулює розвиток взаємин для ще більшої товариської групової згуртованості учнів.
В основі людських стосунків лежить ставлення особистості. Ставлення – це позиція особистості щодо оточення і до самої себе, що зумовлює певний характер її поведінки стосовно кого-небудь (чого-небудь). Вияви ставлення пов'язані з емоційними переживаннями.
Міжособистісні стосунки – це суб'єктивні зв'язки та ставлення, які існують між людьми в соціальних групах. Це певна система міжособистісних настанов, ціннісних орієнтацій, очікувань, які визначають зміст спільної життєдіяльності людей.
У міжособистісних стосунках вирізняють три основні компоненти регулювання поведінки людей:
когнітивний
емоційний
інтеракційний
Когнітивний компонент особистості людини, яка спілкується з іншими суб'єктами, включає всі психічні процеси (сприймання, пам'ять, мислення та ін.), пов'язані з пізнанням оточення і самої себе.
Емоційний компонент обіймає все, що може бути зафіксоване на рівні фізіологічних реакцій і суб'єктивних ставлень. Це передусім позитивні та негативні переживання, конфліктність-узгодженість емоційних ставлень, внутрішньо особистісна, міжособистісна емоційна чутливість, задоволення - незадоволення собою, партнером, роботою, умовами життя взагалі тощо.
Інтеракційний компонент (взаємодія) регулюється першими двома і включає в себе конкретні відкриті чи завуальовані дії стосовно партнера.
Взаємодія цих трьох компонентів визначає міру міжособистісної привабливості партнерів, яка опосередкована сумісністю-несумісністю людей. Вона може виникнути навіть при першому візуальному контакті та перейти (якщо не зникає) після реального, безпосереднього і досить тривалого спілкування в приятельські, товариські, а за відповідних обставин – інтимно-любовні стосунки (дружба, кохання); або ж при негативній взаємодії – у ворожість, самотність, тощо. Міжособистісна привабливість (непривабливість) виникає і закріплюється внаслідок повторюваності позитивних (негативних) стосунків між суб'єктами.
Ступінь вираженості привабливості (непривабливості) залежить від індивідуальних психічних станів людей у певний момент часу та попереднього позитивного ( негативного) досвіду взаємодії.
Оцінка міжособистісних стосунків передбачає проведення їхньої класифікації. Так, виділяються стосунки знайомства, приятелювання, дружби і т.д. Коли один із партнерів сприймає ці стосунки тільки як знайомство, а інший – як дружбу, то виникає непорозуміння. Тому міжособистісні стосунки можна визначити як взаємну готовність партнерів до певного типу почуттів, домагань, очікувань, поведінки.
М. Обозов пропонує таку класифікацію міжособистісних стосунків:
знайомства
приятелювання
товариські
дружні
любовні
подружні
родинні
деструктивні
Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.
Головним критерієм розрізнення міжособистісних стосунків є рівень включення особистості в стосунки.
У структурі особистості виділяють такі рівні:
загально-видові
соціокультурні
психологічні
індивідуальні
Найбільше включення індивідуальних характеристик особистості відбувається у дружніх, подружніх стосунках. Стосунки знайомства, приятелювання обмежуються включенням у взаємодію переважно видових та соціокультурних особливостей особистості.
Другий критерій – вибірковість щодо партнерів – можна визначити як кількість ознак, що мають значення для встановлення та відтворення стосунків. Найбільшу вибірковість виявляють стосунки дружби, подружні, кохання, найменшу – знайомства. Середня кількість осіб, уведених у стосунки знайомства особистості – 150-500, приятелювання – 70-150, стосунки дружби охоплюють 2-3 особи.
Функції стосунків виявляються в розрізненні їх змісту, психологічного сенсу для партнерів. Додатковими критеріями розрізнення міжособистісних стосунків є дистанція між партнерами, тривалість та кількість контактів, норми стосунків, вимоги до умов контакту. Загальна залежність тут така – з поглибленням стосунків скорочується дистанція, збільшується частота контактів.
Наведемо приклади стосунків, протилежних за змістом, - дружба та самотність.
Мета дружби може бути різною: діловою, раціональною, емоційною, моральною. У житті вони поєднуються і взаємодоповнюються. А. Менегетті підкреслює, що дружба - це найнадійніший вклад однієї людини в іншу.
Дружні стосунки характеризуються високим рівнем вибірковості, взаємною щирістю, повною довірою, готовністю прийти на допомогу один одному в будь-який момент. Дружба безкорислива: людина насолоджується тим, що робить приємне іншій людині.
Дружнім стосункам притаманне взаєморозуміння. Норми та правила, якими керуються люди у таких стосунках, – це рівноправність, повага, вміння зрозуміти, готовність прийти на допомогу, довіра та відданість. Порушення будь-якого з цих правил призводить до руйнування дружби, тоді як у любовних стосунках люди можуть прощати одне одному подібні порушення заради збереження глибоких почуттів.
Теми розмов цікавлять обох друзів. Вони діляться новинами особистого характеру або висловлюють свою точку зору з приводу того, що відбувається довкола, зберігають делікатність у спілкуванні, завжди безкорисливо підтримують один одного.
М. Обозов виділяє два види дружніх стосунків:
інструментальні
емоційно-сповідні
Інструментальні дружні стосунки базуються на взаємній допомозі у конкретних життєвих умовах, а емоційно-сповідні – на взаємній симпатії, емоційній прихильності, довірі. Вони характеризуються взаєморозкриттям внутрішнього світу, зняттям соціальної маски в поведінці, зниженням самоконтролю, розкутістю, переважанням позитивного оцінного відношення (відсутність насміху, засудження). Слід зауважити, що це дві сторони зрілих дружніх стосунків.
Для того, щоб стати рівноправним учасником дружніх стосунків, людина, як особистість, повинна сформуватися інтелектуально і морально. Це відбувається у 14-15 років. Потім, через рік або два, дружні стосунки між двома статями диференціюються й виникають стосунки кохання. При цьому дружба продовжує розвиватися відповідно до своїх законів. Безумовно, дружба – перший етап духовного зближення статей, який потім дає людині змогу піднятися на верхівку людської інтимності – до кохання.
З віком і підвищенням рівня психологічного розвитку людини змінюється не лише зміст, а й форма дружніх зв'язків. Від спілкування на особисті теми друзі переходять до соціальної продуктивної діяльності, зокрема до інтегральної творчої роботи. В історії науки, літератури, мистецтва, економіки та політики багато прикладів того, як друзі зберегли свої стосунки й перенесли їх у професійну сферу.
Реальне сучасне життя складається так, що в міжособистісних стосунках проявляється і деструктивність: агресія, ворожнеча, самотність.
Зокрема самотність – серйозна проблема людства, коли міжособистісні стосунки не складаються, роблячи людей байдужими одне до одного. Це психічне явище не завжди супроводжується соціальною ізольованістю людини. Можна перебувати серед людей, контактувати з ними і відчувати свою психологічну ізоляцію від них. Самотньою не можна назвати людину, яка при незначній взаємодії з оточенням не виявляє ні внутрішніх, ні поведінкових реакцій самотності. Людина стає такою тоді, коли відчуває найгостріший дефіцит задоволення потреби у спілкуванні, коли усвідомлює неповноцінність своїх стосунків із людьми, що супроводжується поганим настроєм, переживанням нещастя.
Самотність – це стан пригніченості чи горя, що викликається відчуттям полишеності. Вона може бути результатом соціальної (відсутність друзів) або емоційної (відсутність глибоких, близьких стосунків, які дають відчуття опіки) ізоляції.
Більшість людей страждає через самотність і скаржиться, наприклад, на відчуття суму та пригніченості або говорить про те, ідо відчуває страх і тривогу, смуток та гнів. З'ясовано, що становлення цієї деструкції залежить від того, як людина ставиться до себе, тобто від її самооцінки. У багатьох людей почуття самотності пов'язане з заниженою самооцінкою, з переживанням неадаптованості, нікчемності, а також низькими здібностями та фізичною непривабливістю. Інакше кажучи, на переживання цього стану впливають не стільки реальні відносини, скільки ідеальне уявлення про те, якими вони мають бути. У самотніх людей, як правило, не сформоване спілкування. Під час переживання невдач у спілкуванні вони ще більше ізолюються від інших людей, тим самим підсилюючи свою параноїдальність (підвищена підозрілість, імпульсивність, надмірна роздратованість, страх, відчуття неспокою та фрустрації). Самотні люди відчувають гіпертрофоване почуття жалю до себе, очікують від інших людей тільки неприємностей, а від майбутнього – лише найгіршого. Ці люди малоговіркі, поводяться тихо, намагаються бути непомітними, їх вигляд, найчастіше, сумний, стомлений, з підвищеною сонливістю. Самотні люди недоброзичливо ставляться до щасливих і товариських. Це їх захисна реакція. Вони не можуть розважатися в компаніях, їм важко вирішити особисте чи ділове питання. Невдачі у спілкуванні підсилюють почуття самотності, що призводить до зниження самооцінки.
Варіанти реакції на самотність - депресія чи агресія - залежать від атрибуції, тобто пояснення свого стану. При внутрішньому локусі контролю частіше виникає депресія, а при зовнішньому - агресія.
Розрізняють три типи самотності:
хронічний
ситуативний
перехідний
Хронічна самотність настає тоді, коли людина протягом довготривалого періоду життя не може встановити задовільні взаємини зі значущими для неї людьми.
Ситуативна самотність виникає як результат стресової ситуації в житті людини (смерть близької людини, розрив інтимних стосунків). Якщо індивід змиряється з втратою, то цим самим він переборює виникнення почуття самотності.
Перехідна самотність виражається в короткочасному переживанні почуття ізольованості, яке швидко минає, не залишаючи наслідків. Емоційна рана, набута у дитинстві (втрата одного з батьків, відсутність підтримки чи, навпаки, залежність від батьків), перетворюється в особистісну диспозицію, що змушує таких людей гостріше, ніж інші, реагувати на розлуку та соціальну ізольованість.
Сучасне суспільство може підсилювати самотність. Однією з її причин є те, що стосунки мають вичерпно обмежені ресурси, а тому й ведуть до ізоляції. Нині є чимало людей економічно незалежних, вони володіють засобами саморозваг (комп'ютери, телевізори), мають багато обов'язків, у них бракує часу проводити дозвілля з друзями, сусідами і колегами. Підвищений ступінь мобільності людей веде до глибоких змін у дружніх стосунках, у сім'ї.
По-друге, знеособленість життя радикально змінила характер дружби. Сьогодні люди живуть і часто не знають імен своїх сусідів. Більшість майже нічого не знає про особисте життя своїх колег.
По-третє, – це каузальна атрибуція, тобто хибно визначені індивідом причини труднощів міжособистісних стосунків. Вважаючи, що причину їх самотності, наприклад, у них особисто не можна ліквідувати, вони фіксують цей стан і не вживають жодних заходів, щоб його подолати. Пояснення людиною самотності впливає на те, як довго вона залишатиметься з негативними переживаннями. Саме внутрішня атрибуція пов'язана зі сталою самотністю.
По-четверте, самотнім людям може не вистачати міжособистісних умінь для взаємодії з іншими і вони менш соціально чуйні. Нестача цих умінь змушує їх бути обережними у соціальному плані, аби ними не знехтували.
Отже, людині необхідно усвідомити причини самотності і долати їх, щоб зав'язати та підтримувати турботливу і віддану дружбу, конструктивні взаємини з іншими людьми. Зрозуміло, що ці взаємини не завжди бувають позитивними. Існує людська байдужість до страждань і проблем інших, стереотипи і навіть зловживання, маніпулювання й насильство. Людина повинна вміти розрізняти у стосунках позитивне і негативне, але ніколи не займати песимістичну позицію, яка призводить до ізоляції від оточення, самотності.
Міжособистісні стосунки є найбільш значущими для особистості. Неофіційність, особиста значущість, емоційна насиченість становлять основу для впливу міжособистісних стосунків на особистість.