Документ Microsoft Office Word (9)

1

Здобуття Україною незалежності

До серпня 1991 р. протистояння сил реакції й демократії досягло критичної точки.

З одного боку, наростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процес демократизації суспільства, державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, що правила від імені народу, не маючи на це повноважень від нього, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, монопольне становище військово-промислового комплексу, вірність неосталінізму й усьому, що з ним пов’язане.

19–21 серпня 1991 р. в СРСР була здійснена спроба державного перевороту: президент СРСР М. Горбачов ізольований із родиною й помічниками на дачі «Форос» у Криму; створено Державний Комітет із надзвичайного стану (рос. — ГКЧП); у Москву введені війська. Опір путчистам організували й очолили в Москві Б. Єльцин і Верховна Рада Росії. 300 тис. москвичів живим ланцюгом стали навколо «Білого дому» — резиденції уряду й Верховної Ради Росії. Армія в цілому відмовилася підтримувати змовників і перейшла на бік демократів. Верховна Рада Росії оголосила членів ГКЧП змовниками й путчистами, поставила вимогу звільнити М. Горбачова.

В Україні найбільш рішуче проти ГКЧП виступили демократичні сили (Рух, нові політичні партії; із заявою протесту виступив заступник голови ВР України В. Гриньов).

У результаті спроба перевороту провалилася. Відразу після провалу путчу і як реакція на нього виник могутній процес дезінтеграцї країни. Розпочалася серія актів і декларацій про незалежність. Це був свого роду захист республік у відповідь на переворот.

Акт про незалежність України

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною демократичною державою і прийняла Акт проголошення незалежності України.

Одночасно було прийнято рішення про проведення 1 грудня 1991 р. республіканського референдуму для підтвердження Акта проголошення незалежності України. Крім того, з огляду на роль керівних структур КПРС в організації путчу, крах надій на реформування КПРС у сучасну демократичну партію слідом за Москвою, що заборонила діяльність КПРС, у Києві 25 серпня 1991 р. була заборонена діяльність комуністичної партії України.

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.

В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості української нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження і суверенітету України, зростаючої економічної кризи, дезінтеграцї колишнього Радянського Союзу 1 грудня 1991 р. відбулися референдум і вибори Президента України.

На референдумі 90 % громадян України проголосували за Акт проголошення незалежності України. На виборах Президента України до виборчого бюлетеня були включені 6 кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, М. Юхновський.

Більше половини голосів (19,6 млн. чоловік, або 61,59 %) одержав Л. Кравчук, який став таким чином першим Президентом незалежної України.

Розпад СРСР. Створення СНД

Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., вибори Президента України створили в Україні якісно нову політичну ситуацію. Вона прискорила остаточну ліквідацію СРСР.

7–8 грудня 1991 р. на території Білорусії (у Біловезькій Пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусії С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Результатом зустрічі стала офіційна констатація факту розпаду СРСР, а також підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

24 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдавії, Киргизії, Туркменії, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про створення СНД. Це означало, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування. Кожна республіка стала самостійною.

СНД — не держава. У ньому не передбачається ніяких наддержавних структур. Члени СНД — цілком незалежні держави. СНД — структура, необхідна для розв’язання деяких питань, що виникають на певному етапі між колишніми радянськими республіками після розпаду єдиної держави.

2

Суспільно-політичні процеси у першій половині 1991 року.

Наприкінці 1990 - початку 1991 р. внутрішньополітична обстановка у Радянському Союзі ще більше загострилася. На грудневому (1990) пленумі ЦК КПРС більшість учасників закликала до рішучої боротьби з «деструктивними силами», «сепаратистами», «націоналістами». Тодішній перший секретар ЦК КП України С. Гуренко у виступі на пленумі заявив: «Демократія, гласність, плюралізм, не покращуючи реального стану речей, стають засобом перетворення країни у "театр абсурду"».

В цей час основні політичні пристрасті почалися довкола доцільності підписання нового союзного договору та розбудови СРСР як реальної «федерації рівноправних республік». Саме на цьому наполягали налякані хвилею суверенізації та національно-визвольного руху союзні структури.

В Україні ідея підписання нового союзного договору була зустрінута неоднозначне. Багато положень його проекту, запропонованих на обговорення у листопаді 1990 р., суперечили Декларації про державний суверенітет України. Він суттєво обмежував права республіки та знову передбачав формування союзних органів влади з великими повноваженнями у сфері Міжнародних зносин, фінансової політики, передбачав повернення до норми щодо верховенства союзних законів над республіканськими .

Особливого захоплення в Україні, як і в інших союзних республіках, проект нового союзного договору не викликав. Тому Консервативні сили, і зокрема депутатська група «Союз» Верховної Ради СРСР, закликали М. Горбачова як президента винести питання щодо майбутньої долі країн на Всесоюзний референдум. Референдум відбувся 17 березня 1991 р.

До бюлетеня вносилося запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?».

Референдум викликав подальше загострення політичної обстановки в СРСР. Шість союзних республік відмовилися від його проведення. Представники комуністичної більшості Верховної Ради УРСР підтримали проведення референдуму. Але частина депутатів-комуністів критикувала ідею референдуму. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук назвав його «надуманим».

Було очевидним, що зміст питань бюлетеня суперечить Декларації про державний суверенітет України. На відміну від В. Івашка, Л. Кравчук проводив гнучку і досить обережну політику, що виходила з інтересів перш за все України. Щоб не загострювати відносин із центром, він запропонував одночасно із загальносоюзним референдумом, провести опитування населення УРСР. Жителям республіки було запропоновано дати відповідь на запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». З цією пропозицією погодилися, врешті-решт, представники опозиційної Народної Ради. За неї проголосувало 288 депутатів Верховної Ради УРСР.

Особливу позицію щодо референдуму зайняли обласні ради Тернопільської та Львівської областей. Окрім союзного і республіканського, тут було вирішено провести регіональний референдум, на якому було запропоновано дати відповідь на запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?».

Результати референдуму і всенародного опитування засвідчили прагнення народу України до створення суверенної держави, яка б мала рівноправні відносини з іншими країнами і посідала належне місце у світовій співдружності. За Україну у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2% осіб, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5% виборців. Таким чином, більшість виборців в обох випадках висловилися «за», не розуміючи, що голосують за різні форми національно-державного устрою. Що ж стосується західних областей республіки, де вплив Компартії був нейтралізований, за «незалежну державу, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики» висловилося 88% тих, хто прийшов на виборчі дільниці.

Проведення референдуму сприяло істотному послабленню напруженості у Верховній Раді, зближенню позицій депутатів щодо умов нового союзного договору і вирішення інших злободенних питань життя республіки. Почав зростати вплив на роботу Верховної Ради її Голови, який став проводити більш самостійну політику, поступово виходячи з-під впливу ЦК Компартії України. Леоніда Кравчука підтримувало все більше комуністів-депутатів Верховної Ради, яких стали називати «суверен-комуністами».

Розуміючи, що СРСР загрожує розпад, центральне керівництво і особисто М. Горбачов спробували його стримати шляхом прискорення та підписання нового союзного договору. Навесні та влітку 1991 р. в підмосковному Ново-Огарьово пройшли переговори Президента СРСР з керівниками дев'яти союзних республік, включаючи й Україну. Результатом переговорів був проект нового союзного договору, який, однак, не дістав загального схвалення. Наприкінці червня 1991 р. було вирішено підкласти підписання запропонованого М. Горбачовим союзного договору на кінець літа.

Спроба державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 року.

19—21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія зробила останню спробу врятувати імперію і свою владу в ній шляхом державного перевороту. За традицією його було здійснено під час відпустки лідера КПРС і держави М. Горбачова.

"З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР" Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, постановою №1 вирішив припинити діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та страйки, запровадити комендантську годину та обшук громадян, встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру). Постанова №2 ДКНС обмежила перелік центральних і московських газет кількома лояльними, на погляд хунти, виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану у Москву було введено війська.

Шлях до нової комуністичної диктатури путчистам перекрили керівництво та народ Росії. Президент Борис Єльцин закликав громадян до опору. Першого ж дня перевороту до будинку Верховної Ради РРФСР почали прибувати москвичі для захисту демократії та обраної народом влади. Вони збудували довкола "Білого дому" барикади. На сторону законного уряду перейшла частина військових з бойовою технікою. Штурмувати будинок парламенту путчисти не наважилися.

Серед захисників "Білого дому" було чимало українців. Сюди прийшли студенти, що навчалися в московських вузах, українці — мешканці Москви, приїжджі, яких переворот застав у російській столиці. Перша українська сотня згуртувалася довкола національного синьо-жовтого прапора, з яким демонстранти прибули на площу. Згодом сформувалися нові українські сотні, і на барикадах замайоріло кілька національних прапорів. Один з них було піднято на дирижаблі разом з прапорами Росії, Литви та Грузії, інший встановлено на танку з українським екіпажем, що перейшов на бік демократії. Начальником штабу оборони "Білого дому" був член московського Руху, колишній офіцер український дисидент Григорій Куценко.

21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту Горбачов повернувся в Москву. 22 серпня він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС з постів, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано.

24 серпня М. Горбачов розповсюдив заяву, якою засудив участь керівних органів компартії у державному перевороті, запропонував ЦК КПРС саморозпуститись та склав з себе повноваження Генерального Секретаря ЦК КПРС. Б. Єльцин видав Указ про припинення діяльності компартії РРФСР.

ДКНС і Україна.

Військово-комуністична хунта планувала спершу Україну нейтралізувати, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова,

Донецька, Харкова та деяких інших міст, ліквідувати суверенітет республіки і зародки народовладдя. Вже вночі 19 серпня до Києва прибув генерал армії В. Варенников. Разом з командуючим Київським військовим округом генерал-полковником В. Чечеватовим о 8 год. ранку він зібрав командирів частин і наказав виконувати розпорядження ДКНС. Потім запропонував Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку зустрітися в ЦК КПУ в кабінеті С. Гуренка, однак, діставши відмову, погодився прибути у Верховну Раду. В присутності С. Гуренка, В. Чечеватова, віце-прем'єра К. Масика в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду України, невтручання опозиційних сил. За непослух погрожував військовими репресіями.

Вірогідно, зважаючи на ці погрози, Л. Кравчук досить стримано сприйняв пропозицію представників Народної ради щодо об'єднання зусиль у боротьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану. У виступі по Українському телебаченню 19 серпня він послався на відсутність офіційних документів щодо ДКНС, недоцільність поспішних оцінок, закликав зберігати витримку, дотримуватись Конституції, трудової дисципліни і громадського порядку, завершити збирання врожаю і добре підготуватись до зими. А ще — запобігти конфронтації й протистоянню. Було висловлено побажання, що в правовій державі все має відбуватись на основі закону, в тому числі й проголошення надзвичайного стану.

Обтічною й невизначеною виявилась і заява Президії Верховної Ради УРСР, прийнята після майже дводенної дискусії ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища й загострення соціально-політичної ситуації, утриматись від страйків, мітингів і маніфестацій (як того вимагав і ДКНС), успішно провести весь комплекс сільськогосподарських робіт і підготовку до зими. Найрадикальнішим було внесене на вимогу представників Народної ради положення, що постанови ДКНС "не мають юридичної сили на території України".

Не погоджуючись з перестраховочною позицією обережних противників і потаємних прихильників перевороту, частина членів Президії (В.Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський) оголосили власну заяву. У ній утворення та дії комітету з надзвичайного стану визнавалися антиконституційними і незаконними, проголошувалась підтримка демократичних сил Росії, в разі спроб захоплення влади у республіці народ закликався до непокори.

Представники Народної ради, що зібралися 19 серпня у Спілці письменників, заявили протест проти антиконституційного державного перевороту і вирішили згуртувати опозиційні сили. Наступного дня на засіданні Народної ради утворилася коаліція "Незалежна демократична Україна", яка об'єднала 27 партій і рухів. Вона визнала переворот антиконституційним, арешт Президента СРСР — злочином, закликала народ до страйків і громадянської непокори.

НРУ вже до середини дня 19 серпня підготував заяву з приводу державного перевороту в СРСР. У ній ДКНС названо органом позаконституційним і незаконним. Рух закликав громадян України "створювати організаційні структури активного опору, які будуть координувати всеукраїнський страйк".

Багато інших демократичних партій, спілок, об'єднань та рухів у ці критичні серпневі дні стали на захист завоювань народу, суверенітету України.

Серпневі події остаточно виявили антидемократичну суть КПРС та її філії в Україні. 19 серпня обласні комітети КПУ отримали шифрограму про введення у країні надзвичайного стану. Секретаріат ЦК КПРС вимагав від комуністів підтримати ДКНС. Відповідно Секретаріат ЦК КПУ того ж дня зобов'язав партійні комітети на місцях сприяти ДКНС, керуватися його документами, давати відсіч екстремістським настроям, спробам громадянської непокори, заборонити будь-які мітинги, демонстрації, маніфестації, страйки, публікацію антипутчівських матеріалів, а наприкінці заявив, що заходи "керівництва країни" відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України. Протягом згаданого і наступного дня надійшли ще дві пропутчівські телеграми з ЦК КПУ, але 21 серпня усі три були відкликані.

Чимало компартійних функціонерів, керівників владних структур, підприємств, колгоспів та установ поспішили запевнити ДКНС у своїй лояльності. Зокрема, переворот підтримали Дніпропетровський, Житомирський, Закарпатський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Харківський, Чернігівський обкоми та облвиконкоми, партійно-радянська верхівка Криму, Кіровоградський, Криворізький та деякі інші міськкоми КПУ. Догідницьки повелося українське телебачення, терміново, з вірнопідданим коментарем подаючи перекладені українською документи хунти, водночас нещадно цензуруючи всі антипутчівські матеріали. У дні перевороту на телебачення й радіо не допускались представники демократичних поглядів. Жодної заяви, жодного звернення Народної ради, НРУ, демократичних партій і рухів не надрукували компартійні газети, не поширило Українське телебачення.

Спроба комуністичної верхівки СРСР зупинити демократизацію суспільства не дістала підтримки українського народу. За даними соціологічного опитування, проведеного Всесоюзним центром вивчення громадської думки 20 серпня, діяльність ДКНС вважали незаконною 75% опитаних киян та 73% — львів'ян. Однак масового і спонтанного виходу людей з протестами проти диктатури ДКНС у Києві не спостерігалось. На заклик НРУ, СДПУ, ПДВУ, інших демократичних сил 19 серпня відбувся мітинг на центральному майдані міста, але назвати його масовим було б перебільшенням. Кілька тисяч киян висловили підтримку демократії біля міськради 21 серпня.

Рішучий опір путчу було вчинено у Львові. 19 серпня до населення області з чіткими політичними оцінками антиконституційного перевороту і закликами бути готовими до громадянської непокори й загального політичного страйку виступили обласна Рада народних депутатів та Комітет громадянської згоди, провід Крайової організації НРУ і президія Демократичної спілки молоді Львівщини.

20 серпня відбулось велелюдне віче львів'ян, яке висловило обурення державним переворотом, підтримку російській демократії, готовність захищати суверенітет України та законно обрану владу.

У Донецькій міськраді 19 серпня зібралося понад 50 народних депутатів республіки, обласної та міської Рад. Вони прийняли звернення до Президії Верховної Ради України та до жителів міста, в яких заявили про категоричне невизнання ДКНС. Донецький страйкком готував загальношахтарський страйк.

Осередків опору військово-партійній хунті в Україні було чимало. Головною силою спротиву комуністичній диктатурі стали демократичні партії і рухи, оновлені Ради, політичне й національне свідомі люди.

Після поразки комуністично-мілітаристської хунти в Москві, арешту членів ДКНС та інших організаторів перевороту створилася якісно нова ситуація й в Україні. Компартійні структури повністю дискредитували себе в очах народу. Тому Президія Верховної Ради України утворила Тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління, громадських об'єднань та організацій у зв'язку з державним переворотом, яку очолив Юрій Гайсинський. Подібні комісії були створені в республіці при Радах усіх рівнів. У результаті деяких номенклатурних осіб та керівників органів масової інформації за підтримку заколоту було усунуто з посад.

Так безславно закінчився серпневий комуністичний путч. Він переконливо продемонстрував справжню мету компартійної верхівки — збереження влади будь-якою ціною — і методи досягнення цієї мети — будь-які, аж до насильницьких.

Проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них — Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (Постанова: за — 321, .Акт: за — 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

3 метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня "республіканський референдум.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про перехід парламентської більшості на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію, про тактику поступки у гаслах з метою подальшого вихолощення змісту цих гасел. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь самостійності.

Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками і викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзницьких відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Росією і Україною від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватись цієї угоди.

Обурення демократичної громадськості Росії та народу України, а також безкомпромісна, але виважена позиція керівництва республіки призвели до термінового (28 серпня) приїзду у Київ державної делегації РРФСР на чолі з віце-президентом О. Руцьким. В результаті дводенних переговорів було прийняте комюніке, в одному з пунктів якого підтверджувалась закріплена договором від 19 листопада 1990 р. територіальна цілісність сторін.

Поступово світ призвичаювався до існування самостійної Української держави. Але повне її визнання провідні країни відклали до референдуму на підтвердження Акту про незалежність.

1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшло близько 32 млн. громадян. З них майже 29 млн. (90,35%) підтвердили Акт проголошення незалежності України. За ходом референдуму спостерігали представники державних органів, політичних партій і рухів, держав колишнього СРСР і зарубіжних країн, міжнародних організацій, українські та іноземні журналісти.

Звичайно, було б ілюзією вважати, що 90,35% громадян України за короткий час стали свідомими самостійниками. Основна маса населення або проголосувала з надією на краще життя в незалежній Україні, або просто довірилась авторитетові Верховної Ради та її Голови. Однак незалежно від мотивів воля народу була виявлена чітко й однозначно.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення "До парламентаріїв і народів світу", в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності. Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.

Обрання президента України.

Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, система поєднання законодавчої та виконавчої функцій Радами народних депутатів вичерпала себе і мала бути замінена іншою. 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалось висування кандидатів на посаду Президента. Попередньо передбачалося від демократичних сил запропонувати одну взаємоузгоджену кандидатуру. За це, зокрема, висловилася III надзвичайна конференція Асоціації демократичних Рад України, що відбулася у Дніпродзержинську 24 серпня. На ній були присутні повноважні представники і керівники 6 областей, 79 міських і 17 районних Рад народних депутатів. З-посеред можливих кандидатів у Президенти вона надала перевагу В'ячеславу Чорноволу. Конференція запропонувала також запровадити пост віце-президента і на цю посаду рекомендувала Володимира Гриньова.