HistoryEconomy

правила міжнародної торгівлі й ліквідувати бар’єри на шляху вивозу товарів, послуг, капіталу й робочої сили. До їхніх вимог доводиться прислухатися. Розвинені країни стали вживати заходів по лібералізації торгівлі й недопущенню торговельних воєн. Спочатку переговірної процес ішов на двосторонній основі, тобто країни домовлялися одна з одною індивідуально, і умови експорту або імпорту того ж самого товару могли істотно відрізнятися залежно від країни контрагента. Потім стало ясно, що потрібно уніфікувати правила гри на міжнародному ринку в цілому.

В 1947 р. 23 країни підписали Генеральна угода про тарифи й торгівлю

(ГАТТ), що було спрямовано на упорядкування міжнародної торгівлі й максимальне зниження митних бар’єрів і інших обмежень. ГАТТ була неурядовою організацією, де всі учасники користувалися однаковими правами. У її рамках велися багаторічні й багатобічні переговори, спрямовані на зниження тарифів і ліквідацію імпортних квот. Ця організація багато в чому сприяла тому, що в цей час тарифи становлять менш 5% оподатковуваного митами імпорту, тоді як у післявоєнний період вони іноді перевищували 50%. До 1986 р. у рамках цієї організації було проведено сім раундів переговорів, які тривали по кілька років. Останній раунд переговорів у рамках ГАТТ почався в 1986 р. в Уругваї. Ціль цього раунду полягала в повному усуненні бар’єрів у торгівлі сільськогосподарською й текстильною продукцією, послугами, а також у створенні єдиної системи захисту інтелектуальної власності. Мова по суті йшла про створення єдиного економічного простору. Переговори в цьому напрямку йшли дуже важко й зіштовхувалися з величезною протидією усередині країн. Масштабність виниклих проблем, зажадала подальшої реорганізації самої ГАТТ.

У березні 1994 р. було ухвалене рішення про перетворення ГАТТ у Всесвітню торговельну організацію (ВТО), у яку автоматично ввійшли країни-члени ГАТТ. Необхідність перетворення ГАТТ у ВТО диктувалася умовами міжнародного життя, які змінилися. Розвинені країни, які створюють більшу частину світового ВВП, вступили у фазу постіндустріального суспільства із прискореним розвитком сфери послуг і особливою увагою до інтелектуальної власності. Особливістю інтелектуальних областей є те, що там виробляються нові знання, генерується нова інформація. Але одержання нових знань дорогий процес, а поширити їх можна легко й швидко. Виробники нових інтелектуальних продуктів зацікавлені в тому, щоб окупити свої чималі витрати, і в захисті своїх прав власності. ГАТТ не була пристосована для вирішення багатьох питань. Наприклад, регулювання послуг не входило в її компетенцію, вона займалася тільки товарами. ГАТТ мала структуру, що не дозволяла країнам-членам ГАТТ виступати єдиним блоком щодо третіх країн, тобто державам, які не входили в дану організацію й не були зв’язані відповідними

270

угодами. Багато питань, які не вдалося вирішити в рамках Уругвайського раунду переговорів, дісталися в спадщину ВТО.

Нові економічні реалії вимагали й нових методів у керуванні. Полігоном для випробувань нових варіантів державного регулювання замість дискредитувавшого себе кейнсіанства стали Британські острови. «Зміна віх» в економічній теорії й практики відбулася тут раніше, ніж у США. У травні 1979 р., після приходу до влади уряду на чолі з М. Тетчер ідейно-політичні установки правих консерваторів почали перетворювати в життя, нова політика одержала назву «тетчеризм». Істотні зміни перетерпіла модель соціально-економічного механізму й політичного пристрою суспільства. Держава приступилася до реформування відносин власності, її «розпиленню», до перетворення системи соціальних послуг, створенню змішаної державно-приватної системи охорони здоров’я, страхування, пенсійного забезпечення й ін. Важливим напрямком політики підвищення конкурентоздатності економіки й прискорення темпів економічного зростання стало дерегулювання господарства. В 1980–1990-ті рр. були зняті багато адміністративно-правових обмежень діяльності бізнесу, спрощені процедури регулювання. Скасовано контроль над заробітною платою, цінами й дивідендами, істотному дерегулюванню піддався ринок праці.

На початку 1980-х рр. підхід до регулювання державою господарської кон’юнктури змінився й у США. Політика рейганоміки була заснована на рецептах неоконсерваторів, згідно яким основну увагу в області державного регулювання стали приділяти монетарній політиці й відмовилися від фіксування процентної ставки. У результаті ставки відсотка знайшли свій рівноважний рівень, але він виявився дуже високим (20%). Високий рівень процентних ставок викликав різке гальмування інфляції й потік капіталу в США з розвинених країн, що дозволило американцям провести санацію своєї економіки й стало причиною розгортання боргової кризи країн, що розвиваються.

У період ліберальних реформ були проведені податкові реформи, що дозволили знизити податковий тягар і підвищити привабливість американської економіки. Були зняті обмеження на інвестиції комерційних банків, які діяли ще з 1930-х рр. і обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Всі ці міри дозволили оздоровити американську економіку й забезпечити тривале економічне зростання в 1982– 1989 рр.

14.2 Розвиток економічної теорії на рубежі ХХ–ХХІ ст.

В економічній теорії на перший план вийшли неокласичні погляди, які наголошували на свободі підприємницької діяльності й обмеженні втручання держави в господарське життя.

271

14.2.1 Теорія раціональних очікувань

Ця теорія одержала широке поширення із середини 70-х років ХХ ст. Провідні розроблювачі теорії раціональних очікувань – Роберт Лукас, Томас Сарджент, Нейл Уоллес. У центрі цієї теорії перебувають економічні агенти здатні швидко пристосовуватися до мінливої господарської кон’юнктури завдяки раціональному використанню всієї одержуваної інформації.

Теорія раціональних очікувань виходить із наступних фундаментальних передумов:

а) споживачі, підприємці й робітники розуміють як функціонує економіка, здатні оцінити майбутні результати політичних і економічних змін і вибирають лінію поведінки, що відповідає їхнім власним інтересам;

б) ринки висококонкурентні, а ціни й ставки зарплати швидко пристосовуються до змін попиту та пропозиції.

Сполучення раціональних очікувань і миттєвого пристосування ринку робить безпорадною будь-яку дискреційну стабілізаційну політикові.

Рівень цін

AD2 ASLR

AD1

P1

P2

Реальний ЧНП

Раціональні очікування й модель «сукупний попит – сукупна пропозиція»

Наприклад, якщо уряд збільшить пропозицію грошей, бажаючи збільшити реальний обсяг виробництва, населення почне захисні міри (чекаючи інфляції робітники зажадають збільшення зарплати, а підприємці збільшать ціни), у результаті реальний обсяг виробництва не зміниться.

Таким чином, на думку прихильників теорії раціональних очікувань дискретна політика як мінімум марна, тому її краще замінити політикою монетарного правила. Хоча прихильники теорії також як і монетаристи наполягають на встановленні монетарного правила, їхня аргументація відрізняється від аргументів монетаристів. Прихильники теорії раціональних очікувань вважають, що неефективність будь-якої

272

дискретної політики обумовлена не політичними помилками, а реакцією людей на очікувані результати цієї політики. Теорія раціональних очікувань абстрагується від таких явищ як недосконала конкуренція, державний сектор, криза, неповнота інформації й т. п.

14.2.2 Економіка пропозиції

Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що економічні потрясіння можуть бути викликані як змінами на стороні попиту, так і змінами на стороні пропозиції. Зростання впливу держави, приводить до збільшення суми податкових платежів країни, як в абсолютних розмірах, так і відносно (частка у ВНП). Прихильники теорії пропозиції впевнені, що рано або пізно більша частина податків трансформується у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі більш високих цін. Таким чином, податки викликають ефект прискорення інфляції витрат. Крім цього, система перекладання податків підриває продуктивність економіки, впливаючи на стимули до роботи, інвестиціям і прийняттю на себе підприємницьких ризиків. У якості основної антиінфляційної міри прихильники теорії пропонують використати скорочення податків.

Кейнсіанці вважають, що скорочення податків викличе бюджетний дефіцит, що у свою чергу прискорить інфляцію. Артур Лаффер припустив, що більш низькі ставки податків цілком сумісні з попередніми й навіть збільшеними податковими надходженнями.

Податкова

ставка

М

Податкові

надходження Крива Лаффера

Згідно з кривою Лаффера, до точки М збільшення податкової ставки приводить до збільшення податкових надходжень. Однак подальше збільшення податкової

273

ставки приведе до зниження стимулів виробництва, у результаті чого величина оподатковуваного національного доходу скоротиться до такого рівня, коли величина податкових надходжень знизиться. На практиці важко знайти відповідь на питання, при якій фактичній ставці податку почнеться зниження податкових надходжень, приблизно вважають, що це відбудеться при ставці рівної 30–35%.

На думку прихильників теорії економіки пропозиції дефіцит бюджету не збільшиться при зниженні ставки податку також тому, що скоротяться масштаби ухиляння від сплати податків, а по-друге, стимули до виробництва й збільшення зайнятості, які виникнуть у результаті зниження податкових ставок, забезпечать скорочення урядових трансферних платежів, наприклад, допомога з безробіття.

14.2.3 Філософія економічної волі Ф. Хаєка

Австрійський економіст Фрідріх фон Хаєк (1899–1992) в 1930-х рр. переїхав в Англію, в 1949 р. – у США, в 1970-х рр. знову повернувся до Австрії. За своє довге життя він написав багато книг: «Ціни й виробництво» (1929), «Грошова теорія й економічний цикл» (1933), «Прибуток, відсоток і інвестиції», «Чиста теорія капіталу» (1941), «Шлях до кріпацтва» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Конституція волі» (1960), трилогія «Закон, законодавство й воля» (1973-1979), «Роздержавлення грошей» (1976) і ін. У них він виступав як економіст і як філософ.

Будучи вихованцем Візера й Бем-Баверка, Хаєк до кінця залишався вірним ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму.

Пріоритет волі людини Хаєк проголошує як головний принцип. Воля – це відсутність якого-небудь обмеження або примусу з боку держави. Воля припускає розвиток індивідуалізму. Індивідуалізм, що став основою європейської цивілізації, говорить Хаєк, – це не егоїзм і не самозакоханість, це насамперед повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе у світі.

Становлення сучасної цивілізації Хаєк зв’язує з розвитком торгівлі, ринку, де діють стихійні сили. Зняття обмежень супроводжувалося злетом науки, винахідництва, заповзятливості, багатства. Ідея природної волі стала елементом свідомості всіх класів суспільства, а вільна діяльність – повсякденною й загальною практикою. Виниклі ідеї соціалізму, на думку Хаєка, повинні перетворювати в життя тільки за допомогою жорстокої диктатури. «Поки контроль над власністю розподілений між безліччю незалежних друг від друга людей, ніхто не має над ними абсолютної влади», – говорить Хаєк. У суспільстві, де здійснюється державне планування, панує твердий примус, зникає воля.

274

За Хаєком, справжня воля – це право вільно розпоряджатися своїм капіталом і своїми здатностями, і така воля неминуче пов’язана з ризиком і відповідальністю. Система приватної власності – найважливіша гарантія волі не тільки для тих, хто має власність, але й для тих, у кого її немає.

На думку Хаєка, соціальний порядок не може бути продуктом свідомої дії, він є результат чисто спонтанних дій, тобто викликаних не зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами, порядок мимовільним, обумовленим ринком. Ринок дає людям інформацію, вона надходить через сигнали товарних цін. Інформація дає переваги фірмам, господарським суб’єктам, а стимули до пошуку нових знань породжує конкуренція. Проблема координації – значною мірою проблема інформації. Якщо намагатися координувати господарську діяльність, порушується механізм передачі інформації. Таким чином, Хаєк хотів би відтворити світ вільної конкуренції, яким він був сто або двісті років тому.

Розглядаючи індивідуалізм і колективізм, Хаєк доходить висновку про те, що закони індивідуальної етики є загальними й абсолютними, а в колективістській етиці верховним неминуче стає принцип «ціль виправдовує засоби». Ціль завжди задає ватажок, а члени колективу повинні бути здатні на все, тому до керівництва колективами рідко залучаються люди з високими моральними переконаннями. Зате людям жорстоким і неперебірливим у засобах представляється рідка можливість виявити себе. Соціалізм розірвав зв’язок з ідеалами лібералізму, соціалізм виховав фашизм і розчистив йому дорогу до влади. Виникла тоталітарна система. У деяких демократичних країнах формується регульоване суспільство. Чим більше суспільство регулюється, тим більше в ньому прошарок людей, що володіють привілеєм гарантованого доходу. «Репутація й соціальний статус починають визначатися не незалежністю, а застрахованістью», – говорить Хаєк. Змінюється система соціальних цінностей, суспільство втрачає умови для розвитку.

«Те, що в наші дні менше шанується й рідше проявляється в духовному житті, – пише Хаєк, незалежність, самостійність, готовність іти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості й згод добровільно співробітничати із ближнім – це, по суті, саме ті достоїнства, на яких коштує індивідуалістичне суспільство».

Існування в суспільстві соціальної нерівності, відповідно до думки Хаєка, закономірно. Форма розподілу доходів виникає в підсумку конкурентної боротьби. У суспільстві відбувається своєрідна селекція, у конкурентній боротьбі визначаються ніша діяльності й частка кожного, затверджується правовий порядок, норми моралі.

Будучи прибічником ліберально-демократичного суспільства, Хаєк приходить до думки про те, що державна монополія у випуску грошей шкідлива для

275

суспільства й повинна бути замінена вільною конкуренцією приватних банків. Кожний емісійний банк повинен випускати свою валюту (зі своєю назвою й зовнішнім оформленням). Це було б вигідно населенню, воно позбулося б від зловживань уряду при випуску грошей. Ціль державних фінансів і ціль створення задовільної валюти – це, на думку Хаєка, не те саме. Обидві мети часто навіть суперечать один одному. Фатальна помилка – віддавати обидві завдання в руки того самого органа. Центральний емісійний банк країни завжди підданий політичному контролю або політичному тиску. Це не дозволяє йому так регулювати кількість грошей в обігу, щоб забезпечити стійкість ринку.

Використання в суспільстві «паралельної валюти» означає одночасний обіг валют без твердого обмінного курсу між ними. Виникає конкуренція приватних валют. Грошова емісія – дуже вигідний бізнес завдяки можливості проведення банком кредитних операцій у своїй валюті, тому банк буде зацікавлений у підтримці стабільності своєї валюти (щоб цінність позичок, що повертають, не зменшувалася). Зовнішнім регулятором обігу цих валют є конкуренція між ними. Населення обирає для себе найбільш забезпечену й стабільну валюту.

Якщо виникає такий порядок, то виявляється ущербність кількісної теорії грошей, що припускає, що в країні існує лише один вид грошей. У полівалютній системі немає такої величини, як даний попит на гроші. Є різний попит на різні види валют. На валюту, що втратила стабільність, попит буде падати. На зростаючу в цінності валюту попит буде зростати. На стабільну валюту попит буде дорівнювати пропозиції. Зникає й інший «кит» кількісної теорії – єдина величина швидкості обігу грошей.

Розглядаючи демократичний устрій суспільства, Хаєк застерігає від впливу коаліції організованих інтересів, тобто певних груп людей, порівняно невеликих по чисельності, але добре організованих, які можуть нав’язати свою волю більшості населення, використовуючи цілком законні демократичні методи. У числі таких груп можуть виступати союзи промисловців, профспілки, аграрні союзи, представники військово-промислового комплексу й т. д. Метою цих груп тиску на уряд є одержання якихось привілеїв для своєї коаліції стосовно іншої маси населення. Принциповий вихід з положення Хаєк знаходить в обмеженні влади держави. «Щоб зберегти особисту волю, потрібно обмежити всяку владу довгостроковими принципами, схваленими народом», – говорить Хаєк. Мова йде про те, що владу державних органів керування потрібно підкорити владі загальних правил, вироблених не цими органами. Лише обмеживши в такий спосіб владу парламенту й уряду, можна обмежити владу організованих груп над суспільством. Держава повинна бути позбавленою можливості потурати груповим інтересам. Хаєк вважає, що потрібно

276

сформувати виборний інститут, що виробить кодекс справедливості, що забезпечує довгострокові інтереси більшості населення.

Хаєк, звертаючись до країн Заходу, пояснював, що держава стає занадто сильним. Лихо Росії – занадто слабка держава, нездатна гарантувати навіть те, що пропонував йому Адам Смит: охорону життя й майна громадян. При слабкій державі ми маємо ще й слабке суспільство. Можна згадати Монтеск’є: «Республіка стає видобутком, а її сила – це влада деяких і сваволя всіх».

14.2.4 Інституціоналізм

З початку 1970-х рр. відкривається новий – і поки останній – етап у розвитку інституціоналізму.

В інституціоналізмі виділяють три основні напрямки, що позначилися наприкінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціальноправовий і емпіричний (кон’юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються друг від друга в підходах, методиці аналізу й трактуванню причин і наслідків економічних явищ, ролі й значення окремих інститутів у житті суспільства. До цьому варто додати вимогу підсилити «контроль суспільства над бізнесом», тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку.

Поняття «інституціоналізм» включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поводження, прийняті в суспільстві, – «інституції». По-друге, це закріплення норм і звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто «інститутів». Інститути – форми й межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Це податкове й фінансове законодавства, організація соціального забезпечення, пов’язане з господарською практикою. Інституціональний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому виді, але й інститутів, зовнішньоекономічних факторів.

Прихильників інституціоналізму, як і їхніх попередників (історичну школу), відрізняє критичне відношення до звичних канонів неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але й відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, у чиїх руках перебуває економічна влада, тобто державою, олігополіями.

Політична економія, вважають інституціоналісти, наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину

277

економічного розвитку. До складу економічного навчання повинна входити теорія суспільного керування. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримки умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні перебувати проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.

Неоінституціональний напрямок сформувався вже після другої світової війни. Об’єктами досліджень учених, що представляли цей напрямок економічної думки, сталі: місце й роль в економічному житті науково-технічної революції, влади, інформації, політики й т. п.

Яскравим представником цього напряму є Джон Кеннет Гелбрейт (1908– 2006) – один із найвпливовіших економістів XX ст. Він брав активну участь у політичному житті США, під час другої світової війни працював в Управлінні контролю над цінами, а з 1947 року – в Управлінні економічної політики Державного департаменту, був послом США в Індії. У його «Новому індустріальному суспільстві» (1967) найбільше повно викладені позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму».

Неоінституціоналізм знайшов широке визнання в 80-90-і роки ХХ століття. Це виразилося в присудженні Нобелівської премії з економіки його видатним представникам Рональду Коузу (нар. 1910) (1991), Дугласу Норту (нар. 1920) й Роберту Фогелю (нар. 1926) (1993).

У своїй нобелівській лекції Коуз сказав: «Те, що вивчається, є системою, що живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою заслугу він бачить в «доказі важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституціональною структурою виробництва».

Одна з найважливіших заслуг Коуза в тому, що він визначив і ввів у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, висновок договорів і ін.).

Господарська система – це своєрідно впорядкована система зв’язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і послуг і споживачами. Координація цього зв’язку може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і ієрархією.

Спонтанний порядок – це ринок. Інформація в цих умовах розсіяна й для її збору потрібні більші витрати. Інший спосіб одержання інформації – це ієрархія, тобто система, у якій з одного центра йде ланцюг вказівок і доручень виробнику. Прикладом такого порядку був соціалізм, де панувала командно-адміністративна

278

система й всі укази про виробництво й розподіл ресурсів видавало державу через систему державних органів і партійних інституцій.

Ієрархія існує в будь-якій фірмі, де керівник віддає розпорядження своїм підлеглим. У фірмі працівники не займаються пошуком інформації, а одержують наказ. Це забезпечує скорочення трансакційних витрат. Але це твердження справедливо тільки для окремої фірми. У цілому в суспільстві неможливо сконцентрувати всю необхідну інформацію в одному центрі. Економіка не може функціонувати як одна велика фірма, тому що координація за допомогою планів і наказів також сполучена з витратами, які інтенсивно збільшуються з ростом організації. Коуз здійснив спробу пояснити закономірності, які керують процесом виникнення й росту фірми. Фірма зростає доти, поки економія на витратах, пов’язаних з укладанням ринкових угод не почне перекриватися збільшенням витрат, пов’язаних з використанням адміністративного механізму.

Важливою умовою функціонування ринку є визначення прав власності, під якими розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до обмежених ресурсів. До основних елементів прав власності відносяться:

–право на виключення з доступу до обмеженого ресурсу інших агентів;

–право на використання ресурсу;

–право на одержання доходу від використання ресурсу;

–право на передачу всіх попередніх повноважень.

Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вище його вартість. Обов’язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфікація» прав власності. Ніж конкретніше визначені й надійніше захищені права власності, тим більше тісний зв’язок між діями економічних агентів і їхнім добробутом.

14.2.5 Сучасне кейнсіанство

Сучасне кейнсіанство виступає у вигляді декількох течій. Ще в 1960–1970-х рр. на арені економічної думки з’явився такий великий напрямок, як посткейнсіанство. Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було англійське ліве кейнсіанство, центр якого перебував у Кембриджі, де довге жила й працювала лідер цього плину – Джоан Робінсон (1903–1983). З іншого боку, діяльність таких економістів у США, як Роберт Клауер (нар. 1926), Аксель Лейонхуфвуд (нар. 1933), Хайман Мінскі (1919–1996) й інших. Прихильники сучасного кейнсіанства як і раніше виходять із того, що в капіталістичному господарстві існують стійкі причини, здатні викликати хворобливі відхилення від стабільності зростання й

279