HistoryEconomy

39.У передвоєнний період для промислового розвитку УРСР був характерний

процес:

40.В «хрущовський» період основними органами управління економікою були:

41.Промисловий переворот у Російській імперії почався:

42.Капіталістичні відносини в сільському господарстві України наприкінці ХІХ ст. розвивалися в напрямку:

43.Сільське господарство в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. спеціалізувалося:

44.Машинобудівна галузь у Східній Україні починає розвиток з:

45.Загальноросійське значення мала ця галузь східноукраїнської промисловості:

46.Відповідно до земельної реформи Центральної Ради земля передавалася

селянам:

47.Безземельні селяни Західної України в 1930-х рр. емігрували в основному

до:

48.У передвоєнний період економіка СРСР працювала по:

49.У міжвоєнний період на західноукраїнських землях основою господарства

була:

50.Відлигою називали період перебування у владі:

51.Сільське господарство в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. спеціалізувалося:

52.У результаті соціалістичної індустріалізації в Україні найбільш високими були темпи розвитку в:

53.Відповідно до земельної реформи Центральної Ради земля передавалася

селянам:

54.У період непу:

55.У ході колективізації сільського господарства передбачалося:

56.М. С. Хрущов здійснив перехід:

57.У Західній Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася переважно:

58.Народне господарство УРСР після Другої світової війни було в основному відбудовано:

59.У передвоєнний період для промислового розвитку УРСР був характерний

процес:

240

МОДУЛЬ 5. ЕКОНОМІКА СВІТУ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ СУЧАСНОСТІ

Зміст теоретичного матеріалу модуля 5

Тема 13. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина XX ст.)

Формування біполярної системи світового устрою. Економічне змагання між капіталістичною та соціалістичною системами. Економічне зростання провідних капіталістичних країн у 1960-ті рр. Формування суспільства масового споживання. Повоєнний розвиток економічної думки. Неокейнсіанство. Неокейнсіанські теорії зростання. Неокласичний синтез. Неокласичні теорії зростання. Технологічний детермінізм в інституціональному напрямку економічної теорії. «Німецьке економічне диво» та розвиток німецького ордолібералізму. «Японське економічне диво». Хрущовські реформи в Радянському Союзі. Науково-технічні досягнення Радянського Союзу. Кризові явища в радянській економіці на початку 1960-х рр. та косигінська реформа. Холодна війна та розгортання гонки озброєнь. Енергетична криза 1970-х рр. як фактор системних збоїв світової капіталістичної економіки. Криза кейнсіанського напрямку економічної теорії. Відродження неолібералізму. Монетаризм.

Тема 14. Світове господарство й основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець XX – початок XXI ст.)

Структурна перебудова економік провідних країн світу на засадах енерго- і ресурсозбереження, впровадження нових технологій та інформатизації. Розгортання інформаційно-технологічної революції в 1980–1990-х рр. Розбудова інноваційної економіки в США на базі розвитку дрібного та середнього бізнесу в сфері сучасних інформаційних та комунікаційних технологій. Посилення консерватизму та лібералізму в економічній політиці провідних капіталістичних держав. «Рейганоміка». «Тетчеризм». Домінування неолібералізму в сучасній економічній думці. Розвиток монетаризму. Економіка пропозиції. Теорія раціональних очікувань. Праволіберальні течії економічної думки: вчення Хайєка. Посткейнсіанський етап розвитку кейнсіанської думки. Розвиток інституціонального напрямку: доповіді Римського клубу, теорії суспільних трансформацій, футурологія. Неоінституціоналізм. Криза радянської економіки, науково-технічне та економічне відставання Радянського Союзу. Розпад Радянського Союзу і соціалістичної системи. Ринкові трансформації та трансформаційні кризи в пострадянських та постсоціалістичних країнах і нова проблематика економічної теорії – дослідження транзитивної економіки. Інтеграційні процеси в Європі. Економічна динаміка Європейського союзу на порозі ХХІ ст. Ліберальні та соціал-демократичні тенденції в сучасній європейській економічній думці. Процес глобалізації та посилення конкуренції в багатополюсній системі сучасного світоустрою.

241

Тема 13. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина XX ст.)

13.1Соціально-економічний розвиток СРСР в 1950–1970 рр.

13.2Країни світу в 1950–1960 рр.

13.3Економічна думка 1950–1960 рр.

13.4Криза 1970-х рр. і структурна перебудова економік провідних країн миру. Відродження неолібералізму

13.1Соціально-економічний розвиток СРСР в 1950–1970 рр.

Удругій половині XX ст. світова економіка розвивалося в умовах складної міжнародної обстановки. Уже в 1946 р. почалася «холодна війна» між недавніми союзниками по антигітлерівській коаліції. Протистояння СРСР – Захід набирало силу по всій земній кулі. Протиріччя СРСР із однієї сторони й США й Великобританії з іншої вилилися в створення двох ворожих політичних блоків, розділених «залізною завісою». Політичні, економічні, культурні контакти між блоками були зведені до мінімуму. Радянський Союз відмовився від допомоги США за планом Маршалла, тим самим позбавивши себе економічної допомоги й поставок стратегічних матеріалів.

Уцих умовах Радянський Союз у черговий раз уразив Захід своїми успіхами – усього за одну п’ятирічку (1946–1950) йому вдалося досягти передвоєнного рівня виробництва. Настільки швидке відновлення промисловості й сільського господарства стало можливим у результаті твердого централізованого посібника зі зразка воєнного часу. Слід зазначити, що найбільші успіхи були досягнуті в розвитку важкої промисловості, у той час як сільське господарство мало найменші темпи росту.

Методика великих здійснень залишилася колишньою – перекачування засобів із сільського господарства в промисловість, найжорстокіша трудова дисципліна, масові репресії, низький рівень життя населення. Особливо важким було положення селян, що постраждали від конфіскаційної грошової реформи 1947 р. і голоду 1946– 1947 рр. Однак, незважаючи на всі труднощі, результати були вражаючими. Наступним етапом повинне було стати економічне змагання зі США. У другу післявоєнну п’ятирічку країна вступала з новими завданнями: довести конкурентоздатність радянської економічної моделі в умовах гонки озброєнь.

1950-і рр. XX ст. ознаменовані появою й розвитком атомної, ракетної зброї, нових видів підводних човнів, реактивної авіації, новітніх систем автоматичної ручної зброї. Необхідно було налагодити розробку, випробування й виробництво нових

242

систем озброєння, причому слід було робити це якомога швидше. Локальний конфлікт у Кореї став сигналом переходу до нового етапу протистояння, у якому протиборчі сторони зустрічалися безпосередньо на полі бою.

Таким чином, Радянський Союз, що традиційно приділяв головну увагу розвитку важкої промисловості (група «А») на шкоду легкій промисловості (група «Б») і сільському господарству, опинився в ситуації, що вимагала прискореного розвитку у всіх трьох напрямках одночасно. Науково-технічна революція вимагала розвитку нових галузей важкої промисловості, а для вирішення проблеми добробуту населення був потрібно розвиток промисловості групи «Б» і сільського господарства.

У першій половині 1950-х рр. темпи зростання радянської економіки перевершували аналогічні показники всіх великих промислових держав світу (США, Велика Британія, Франція, ФРН, Японія). Високі темпи росту, досягнуті ціною неймовірної напруги сил усього народу, вважалися правлячою елітою перевагою соціалістичної системи, усяка думка про їхнє зниження не допускалася.

Реформи управління народним господарством у СРСР

В 1950-х рр. у радянській економіці склалася ситуація надмірної заорганізованості, що ні в якій мірі не сприяло ефективній роботі народного господарства. Виникали відомчі бар’єри між окремими галузями, що заважало комплексному розвитку окремих економічних районів, раціональному використанню виробничих потужностей, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Особливо негативно впливав відомчий підхід на організацію співробітництва між підприємствами, розташованими поруч, але підпорядкованими різним структурам, на спеціалізацію й концентрацію виробництва.

Спроби виправити положення мали місце вже в 1953 р., коли значна частина підприємств передавалася з ведення союзних міністерств під контроль республіканських, що збільшувало вплив на економіку керівників окремих республік. Наприклад, в 1957 р. 76% підприємств, розташованих на території УРСР управлялися республіканськими міністерствами.

Ще одним напрямком у розвитку економіки стали масові політико-економічні кампанії, метою яких було підняти широкі верстви населення на рішення завдань, поставлених партією. Таких було декілька: в 1954 р. – освоєння цілини, в 1955 – «кукурудзяна епопея», в 1957 – «молочні» і «м’ясні» кампанії. Вирішальним фактором уважалися ентузіазм мас і «комсомольський запал», економічна ж сторона залишалася в тіні. Саме ця масовість і стала головною причиною невдач – замість поступового, продуманого підходу застосовувався типово «революційний» штурмовий підхід (якщо сіяти кукурудзу – те по всій країні, розорювати цілину – всю

243

відразу, не піклуючись про схоронність майбутнього врожаю й долі цілинних земель

умайбутньому).

Уцих умовах в 1957 р. був здійснений перехід від галузевої системи управління до територіальної. Ціль реформи управління полягала в тому, щоб при збереженні й подальшому розвитку галузевого принципу управління значно підсилити територіальний принцип управління й тим самим забезпечити їхнє оптимальне сполучення. Відповідно закону від 1 липня управління промисловістю й будівництвом на всій території СРСР почали здійснювати ради народного господарства (раднаргоспи) економічних районів. Цей крок не стосувався енергетики й військово-промислового комплексу. Передбачалося, що перехід від галузевого керівництва до територіального буде сприяти більш ефективному використанню ресурсів, скороченню адміністративного апарата й, як наслідок, високим темпам економічного зростання.

Спочатку адміністративно-економічні райони створювалися в основному на базі існуючого адміністративно-територіального поділу СРСР. В Українській РСР із 11 економічних адміністративних районів 5 створювалися на базі існуючих областей,

а6 – поєднували кілька областей. У РСФСР із 70 раднаргоспів лише один Ленінградський поєднував кілька областей. У тих союзних і автономних республіках, де господарство за своїм рівнем і економічними зв’язками не вимагало диференціації керування, було створено по одному економічному адміністративному району. В 1960 р. були створені республіканські раднаргоспи в РСФСР, УРСР і КазРСР, завданням яких була координація дій нижчестоящих раднаргоспів. В 1962 р. на території Української РСР були укрупнені існуючі раднаргоспи і їхнє число зменшене до семи.

Більшість економічних адміністративних районів являли собою великі виробничі й територіальні комплекси. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями й установами в границях відповідного економічного району. Для цього був створений спеціальний управлінський апарат, що складався в основному з галузевих і функціональних керувань. При раднаргоспах організовувалися техніко-економічні ради, що діяли на правах дорадчого органа. У їхній склад входили висококваліфіковані фахівці різних галузей народного господарства, вчені, робітники, новатори й передовики виробництва, працівники партійних, профспілкових і громадських організацій.

Основним завданням раднаргоспів було виконання всіма підлеглими їм підприємствами встановлених виробничих планів по всіх основних показниках, керівництво складанням виробничих планів підприємств, на основі яких створювався єдиний загальний план розвитку економічного району й країни в цілому. Відповідно

244

до цього раднаргоспи повинні були піклуватися про комплексний розвиток економічного району, установлення на базі доцільної спеціалізації підприємств і галузей раціональних господарських зв’язків, як серед підприємств даного району, так і між підприємствами інших економічних районів, про раціональне використання природних і внутрішньогосподарських ресурсів.

На раднаргоспи покладалося завдання підвищувати технічний рівень всіх галузей промисловості на основі впровадження новітніх досягнень науки й техніки й високопродуктивне встаткування, поліпшення технології виробництва, механізації й автоматизації виробничих процесів, а також поширення досвіду передових підприємств і новаторів виробництва.

Територіальна система керування розширила можливості спеціалізації й кооперації промислового виробництва в межах економічного району. Раднаргоспи створили загальні для підприємств різних галузей промисловості спеціалізовані заводи з виробництва заготівель, інструмента, ремонту встаткування, поліпшили організацію матеріально-технічного постачання.

Успіхи сільського господарства були набагато більше скромними. Після кроків, початих владою в 1953–1954 рр., темпи розвитку виросли в п’ять разів. В 1953– 1958 рр. вони становили 8% на рік. Важливу роль у цьому зіграло освоєння цілини. За перші три роки цілинної епопеї розорали 36 млн. гектарів земель, держава одержувало відтіля більше половини заготовленого хліба. Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася з 1/5 до 1/3, однак гроші в уряду швидко закінчилися. Після того, як влада відмовилася від перекачування засобів із сільського господарства в промисловість, бюджет держави не зміг фінансувати подальший прогрес у всіх галузях народного господарства. Необхідно було шукати нове джерело фінансування.

В 1958 р. було ухвалене рішення про реорганізації МТС (машинно-тракторних станцій) із примусовим викупом колгоспами, що була в них техніки. Це захід різко погіршив фінансовий стан більшості господарств, однак не дало потрібного інвестиційного ефекту. Головною проблемою стало небажання механізаторів перемінити свій соціальний статус на колгоспників. У підсумку механізатори кидали колгоспи й улаштовувалися в міста, від чого ефективність використання техніки знизилася. Через помилкову політику керівництва погіршувалося фінансове становище колгоспів.

Розширювалися посіви кормових і технічних культур (кукурудза, соняшник, цукровий буряк), однак це розширення здійснювалося за рахунок скорочення площі чистих пар. Низькі врожаї пояснювалися недоліком використання мінеральних добрив. Певні успіхи у тваринництві гальмувалися через скорочення присадибних

245

господарств колгоспників, а також через недолік племінної худоби. Ще однією причиною тяжкого становища сільського господарства стала недостатня електрифікація й механізація села.

Глибинною причиною кризи сільського господарства стала відмова від диктату з боку держави. Матеріальне, соціальне й правове положення колгоспників у значній мірі покращилося. Уперше за роки Радянської влади вони одержали право на пенсійне забезпечення, однак, за умови проживання у своєму колгоспі. Видача паспортів колгоспникам, відмова від репресій за невиконання плану, спроба заборони присадибних господарств – все це привело до втечі людей із села. Селяни, що вважалися в СРСР людьми другого сорту, з першою ж нагодою перебиралися в міста. Молодь використовувала для цього службу в армії й спеціальні комсомольські набори на «будівництва комунізму». Не допомогла ідея Хрущова про створення «агроміст» шляхом укрупнення колгоспів.

Таким чином, за роки семилітки темпи розвитку сільського господарства знизилися до 1,5% у рік. Освоєння цілини не змогло вирішити всіх проблем, тому що врожайність стала знижуватися через ерозію ґрунтів і посухи. На початку 1960-х рр. у містах виник дефіцит продуктів харчування, у тому числі м’яса, хліба й інших продуктів. Для ліквідації дефіциту почали боротися зі спекулянтами, економічною злочинністю, однак бажаного ефекту не одержали. В 1962 р. були підвищені роздрібні ціни на м’ясо й масло, що викликало масові протести в населення. Результатом продовольчого дефіциту стали закупівлі зерна за рубежем (уперше – 12 млн. тонн в 1963 р.). Відтоді СРСР почав постійно імпортувати зерно.

Наслідком політики держави під час семилітки став занепад сільського господарства, чому не змогли перешкодити ні короткострокові кредити держави, ні списання 180 мільйонів карбованців боргу за куплену техніку. Таким чином, склалася парадоксальна ситуація – спроби поліпшити матеріальний і соціальний стан села підірвали його економічне значення в економіці країни.

У цілому, реформа 1957–1964 р. носила досить прогресивний характер.

Уперше в радянській історії значні успіхи були досягнуті в підвищенні рівня життя населення. Заробітна плата громадян зростала в середньому на 6% на рік. Споживання овочів і фруктів виросло в 3,4 рази, риби – на 90%, м’яса – на 50%, молочних продуктів на 40%. У другій половині 1950-х рр. робітники та службовці були переведені на семигодинний робочий день, а в 1961 р. – на п’ятиденний робочий тиждень. Удвічі були підвищені пенсії, збільшувалися відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами. Була скасована плата за навчання в старших класах середньої школи й вищих навчальних закладів. Житловий фонд у містах збільшився в 1,8 рази

246

за рахунок будівлі типових п’ятиповерхових «хрущовок». У роздрібному продажі з’явилося багато зразків побутових приладів і техніки.

Науково-технічні досягнення періоду «відлиги» стали основою досягнення воєнно-стратегічного паритету зі США. Розгортання НТР викликало розвиток освіти. Швидко збільшувалася кількість фахівців з вищою освітою. В 1958 р. була введено обов’язкова восьмирічна освіта. Науково-технічні досягнення в масовому порядку стали входити в побут радянських людей, швидкими темпами зростала кількість телевізорів, холодильників, радіоприладів, що перебували у їхньому користуванні. СРСР зумів не пропустити науково-технічну революцію, що почалася. Прискорений розвиток науково-технічного прогресу забезпечило країні пріоритет у космічних дослідженнях і деяких інших принципових галузях.

Найбільших успіхів радянська економіка домоглася в перші місяці реформи.

Було помічено, що в той період, коли підприємства вже вийшли з-під контролю

міністерств, але ще не були інтегровані в систему раднаргоспів, темпи їхнього розвитку істотно підвищилися. Ефект від реформи був досить високий доти, поки нова система керування остаточно не оформилася. Спроби ж збільшити ефективність управління новими реформами (укрупнення раднаргоспів, поділ радянських і партійних органів на сільські та міські) не увінчалися належним успіхом.

Однак, одночасно з певними позитивними моментами, у діяльності раднаргоспів незабаром виявилися й істотні недоліки. Одним з подібних недоліків є так називане «місництво». Найчастіше воно проявлялося в спробах забезпечити комплектуючими виробами в першу чергу «свої» підприємства, у недовиконанні планів кооперативних поставок іншим адміністративно-економічним районам. Іноді під видом удосконалення спеціалізації намагалися згорнути виробництво невигідної продукції.

Характерним явищем стало перевиконання плану по тим видам продукції, які користувалися попитом у населення, з метою їхнього продажу, у той час як по інших видах продукції план міг не виконуватися. Зміна системи нагляду за народним господарством, відмова від репресій, поява нової міри покарання «без покарання» (догана) привело до зниження активності управлінського персоналу.

Однією з головних проблем залишався принцип планування за підприємство, що збереглося з міністерських часів. Таким чином, підприємство втрачало волю маневру й не могло впливати на створення планів, що спричиняло невисокий рівень планування. Раднаргоспи, створені з метою зменшення бюрократизму в економіці, спочатку дійсно поліпшили ситуацію, скасувавши відомчі бар’єри, однак вони не змогли істотно оптимізувати господарські зв’язки підприємств. Коли на перший план встало завдання проведення внутрішньогалузевої спеціалізації, раціоналізації

247

виробничих зв’язків підприємств однієї галузі, але перебувають у різних районах, раднаргоспи не могли забезпечити достатньої гнучкості в управлінні.

Склалася ситуація, у якій широка номенклатура продукції, що випускалася підприємствами, розходження в характері технологічних процесів, обумовлені техніко-економічними особливостями підприємств галузей, порушення в спеціалізації навіть найбільших підприємств, породжені місництвом, замкнутість при рішенні важливих народногосподарських проблем різко обмежували можливості впровадження у виробництво досягнень науки й техніки.

Іншим негативним наслідком стало положення в будівництві, що характеризується розпиленням коштів по всіх регіонах країни. Кількість одночасно споруджуваних об’єктів досягало 400 тис. по країні. Природно, кількість омертвлених коштів зросла в порівнянні з попереднім періодом. Темпи будівництва були явно недостатніми. Крім того, найчастіше будівництво нових підприємств було економічно не виправдане. Знижувалися темпи зростання радянської економіки. Так, експерти ЦРУ прийшли до висновку, що середньорічні темпи зростання обсягу промислової продукції в СРСР знизилися з 8,6% в 1956–1959 рр. до 6,7% в 1960–1963 рр.

Головне завдання реформи управління промисловістю полягала в тому, щоб при збереженні й подальшому розвитку галузевого принципу управління значно підсилити територіальний принцип керування й тим самим забезпечити їхнє оптимальне сполучення. Реалізувати цю мету виявилося не під силу. Зростаючі масштаби виробництва, ускладнення господарських зв’язків, нові техніко-економічні проблеми вимагали поліпшення керівництва, удосконалювання організаційної структури системи керування. Необхідно було підвищити ефективність управління економікою, однак цьому перешкоджав дефіцит кваліфікованих управлінських кадрів. Єдиним виходом зі сформованого положення була концентрація досвідчених керівників у головних планових, фінансових, постачальницьких і інших центральних органах. В 1965 р. було ухвалене рішення повернутися до організації управління по галузевому принципі й відтворити міністерства.

Реформа господарського механізму була підготовлена ще в хрущовський час групою економістів під керівництвом Є. Г. Лібермана. У другій половині 1960-х рр. у керівництві виділялося два підходи: перший персоніфікувався Л. І. Брежнєвим, прихильником обмеженої децентралізації й збереження в недоторканності ролі господарської номенклатури в системі адміністративного керування економікою, а другий – О. М. Косигіним, прихильником більш радикальних кроків у здійсненні економічної реформи з акцентом на ринкові регулятори. Для першого пріоритети вибудовувалися в наступному порядку: сільське господарство, важка промисловість, оборона (після 1972 р. до них додалося освоєння Сибіру). Погляди другого були

248

віддані легкої промисловості – основі підвищення рівня життя. Це протистояння тривало до середини 1970-х рр.: в 1965–1971 рр. домінували ідеї економічної реформи, більший упор робився на легку промисловість.

В 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів СРСР О. М. Косигіна почалися економічні реформи (1965–1971 рр.), суть яких складалася у введенні прогресивних елементів ринкових відносин (госпрозрахунку) у планову економіку СРСР. Було відновлено галузеве управління економікою (скасовані раднаргоспи, а їхні функції передані знову створеним міністерствам); підприємствам дозволили створювати «фонди матеріального стимулювання» для розвитку виробництва й матеріального заохочення співробітників. Крім того, підприємства переводилися на госпрозрахунок (тобто самофінансування), спрощувалася звітність; були підвищені закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію й початий ряд інших заходів, які виявили себе в роки восьмої п’ятирічки (1966–1970 рр.).

Ця п’ятирічка стала найуспішнішою в радянській історії й одержала назву «золотої». Обсяг промислового виробництва, за офіційним даними, виріс на 50%. Було побудовано майже 1900 більших підприємств (у тому числі Волзький завод у Тольятті, з конвеєра якого в 1970 р. зійшли перші «Жигулі»). Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва складали 3,9%.

Суть реформи мислилася як з’єднання комплексу мер, покликаних підсилити економічні важелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства або організації), удосконалити централізоване планування. Передбачалося, зокрема:

–скорочення числа директивних планових показників, заміна валової продукції як основного планового й оціночного показника обсягом реалізації;

–зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження в їхньому розпорядженні більшої частини прибутку;

–перебудова системи ціноутворення, що заміняла політику підтримки низьких оптових цін політикою встановлення цін на рівні, що забезпечує роботу підприємств на основі госпрозрахунку (в 1966–1967 рр. була здійснена реформа оптових цін у промисловості);

–відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.

Спочатку реформа була спрямована на ослаблення централізації господарського керування й посилення економічних (госпрозрахункових) важелів керування. Це виразилося в скороченні числа директивно планованих показників,

обов’язкових для виконання підприємствами. Тепер їх залишалося п’ять: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, прибуток і

249