HistoryEconomy

Основоположником неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен (1891– 1950). В узагальнюючій роботі «Основи національної економічної теорії» (1940) Ойкен на базі веберовської методології «ідеальних типів» висунув положення про існування двох типів господарства – «вільного ринкового» і «центральнокерованого».

Перша форма, за Ойкеном, більш досконала: економіка управляється ринком за допомогою механізму вільних цін. У другому типі господарство виступає у вигляді абсолютної командної економіки, що виключає дію ринкового механізму.

Однак жоден тип господарства не може існувати «у чистому виді», вони виступають лише як визначальний принцип реальної економіки. Усяке конкретне господарство складається з того самого набору елементів (поділ праці, кредит, прибуток, відсоток, зарплата й т.д.), але ці елементи сполучаються щораз по-новому залежно від пануючого принципу (децентралізації або централізації) і від історичних обставин. Ойкен висловлюється за переважно децентралізовані ринкові форми господарювання.

Неоліберальна методологія Ойкена почасти родинна неокласичної, тому що центрально-кероване господарство засуджується в ній з позиції «протестантської етики», проходження традиціям західної культури. З погляду Ойкена, будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями за провідної ролі держави. Основу неоліберальної методології Ойкена складає концепція німецької історичної школи про «національне господарство» як втілення «національного духу». Основні положення теорії Ойкена узагальнюються у вигляді концепції економічного порядку. Цей порядок являє собою ті реальні форми, у яких протікає діяльність фірм, організацій, окремих учасників.

У роботі «Основні принципи економічної політики» (1950) розглядається «політика порядку», політика регулювання економічного процесу. Самим великим полем діяльності для економічної політики є «правовий і соціальний порядок». Мистецтво економічної політики, його основне правило – «підготовка й оформлення загальногосподарських умов стосовно до економіки в цілому».

Головну проблему Ойкен бачив у приборканні монополій, усуненні твердої системи державного регулювання. Він критикує політику централізованого керування й обґрунтовує політику «середнього шляху».

Ойкен і інші економісти фрайбурзької школи розрізняють дві сфери економічної політики: політику порядку й політику регулювання. Перше – сфера створення й удосконалення господарського порядку, його організації; друга – власне політика впливу на процес економічного розвитку й господарського зростання.

260

Конкурентний порядок, обґрунтований Ойкеном, виводиться з історично сформованих тенденцій. «Ми не винаходимо конкурентного порядку, а знаходимо його елементи в конкретній дійсності», – говорить він.

Концепція Ойкена з’явилася потужним засобом формування нового світогляду, орієнтованого на вільний і організований ринок. Вона підготувала проведення нової політики Л. Ерхардом.

Людвіг Ерхард (1897–1977) був великим представником німецького неолібералізму. За його особистої участі Західна Німеччина наприкінці 1940-х рр. була виведена з кризового стану й у ній були проведені реформи. Ерхард – «конструктор» нового господарського порядку, що здійснював у Німеччині економічну реформу й структурну перебудову. Успіхи перетворень визначилися результатом комбінацій двох компонентів – валютної реформи й політики ринкової економіки.

Грошова реформа була ретельно підготовлена, проводилася рішуче й послідовно, так що зростання цін було зупинене приблизно за півроку. До початку 1950 р. був перевершений довоєнний рівень виробництва. Головна причина успіху – здійснений Ерхардом поворот курсу економічної політики вбік ринкового господарства, розвиток конкуренції. Реформа, проведена Ерхардом і його сподвижниками, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Хоча обґрунтування реформи здійснювалося з позиції неоліберальної теорії, на практиці істотно підсилювалася регулююча роль держави.

Ефективна економічна політика Ерхарда, що забезпечила високі темпи зрстання, орієнтувалася на формування соціального ринкового господарства.

Відмітні риси його наступні.

1.Особлива роль держави. В основі господарської системи перебуває вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна встановити лише держава. Вона повинне затвердити правила поведінки й активно проводити їх у життя, а не займатися господарсько-виробничою діяльністю.

2.Важливою функцією держави є вироблення й проведення специфічної соціальної політики. Ця політика спрямована на встановлення економічного, соціального й політичного порядку, тому що вони тісно взаємозалежні й взаємосполучені. У міру розвитку соціальна політика висувала проблеми забезпечення зайнятості, подолання регіональних розходжень у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалювання форм участі робітників у керуванні підприємствами.

261

3. Усілякий розвиток конкуренції як фактора системи порядку. Для цього необхідна боротьба з монополізмом, сприяння дрібному й середньому підприємництву, створення кожній людині умов для появи здатностей і прихованих можливостей. Конкуренція забезпечує економічний прогрес, зростання продуктивності, є інструментом забезпечення самостійності господарювання. За переконанням Ерхарда, «справжнє, не підтасоване змагання являє собою кращий, самий доброчинний принцип відбору».

Таким чином, теорія соціального ринкового господарства передбачає свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом введення чіткого законодавства, трудових і соціальних гарантій, проведення розумної зовнішньої економічної політики.

13.4 Криза 1970-х рр. і структурна перебудова економік провідних країн миру. Відродження неолібералізму

В 1970-ті рр. усе виразнішим ставав той факт, що можливості екстенсивного зростання економіки перебувають на грані вичерпання: скорочувалися запаси природних ресурсів, що заповнюють не, зростало навантаження на середовище перебування людей. В 1973–1974 рр. на Заході розгорнулася сама серйозна криза із часів закінчення Другої Світової війни, що був викликаний, насамперед, різким стрибком цін на нафту. Розвиток енергетичної кризи 1973–1981 рр. відбулося на тлі двох періодів загострення дефіциту нафти й нафтопродуктів в 1973–1974 рр. і 1979– 1981 рр. і проміжного між ними періоду, коли спостерігалося порівняно незначне підвищення цін. У період 1973–1974 рр. ціни виросли з 2,9 до 11,3 дол. за барель. В 1979–1981 рр. ціни виросли з 13,3 дол. до 25 дол., що в абсолютному вираженні (8,4 дол. проти 21,7 дол.) значно більше, ніж у період попереднього стрибка цін.

Ціновий шок потребував вживання невідкладних заходів, спрямованих на зниження енергоємності й нафтоємності ВВП. У всіх промислово розвинених країнах минулого розроблені міри, як на урядовому рівні, так і на рівні приватного бізнесу, спрямовані, насамперед, на пряму економію енергії у всіх галузях економіки, поступове обмеження розвитку енергоємних галузей і технологічних процесів і переведення їх у країни, що розвиваються. Особливу увагу було звернено на розвиток високих технологій: мікроелектроніки, виробництва обчислювальної техніки, засобів зв’язку.

Так криза 1973-1974 рр. спричинила великі зміни структури економіки охоплених нею країн, функціонування національних економік у цілому, поводження економічних суб’єктів, методів і спрямованості державного регулювання економіки й

262

ін. В 1973–1974 рр. спостерігався сплеск інтересу до неокласицизму, монетаризму й практичному виконанню їхніх рекомендацій.

Криза кейнсіанства останніх десятиліть викликала пожвавлення неокласичного напрямку, але вона же сприяла виникненню нових тенденцій у самому кейнсіанстві. Звичайно, розходження між цими двома провідними напрямками сучасної економічної науки не можна абсолютизувати. Вони стосуються головним чином вихідних подань про механізми пристосування економіки до нерівновагих ситуацій або «недосконалостям» ринку, про швидкості цього пристосування й про те, хто, в остаточному підсумку, здатний швидше, ефективніше й дешевше поправити справу – ринок або держава.

13.4.1 Ліберальний напрямок в економічній теорії Неолібералізм – напрямок в економічній науці й практиці господарської

діяльності, що має в основі принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації.

Сучасні представники економічного лібералізму випливають с двох, у відомій мері традиційних, положень: по-перше, вони виходять із того, що ринок (як найбільш ефективна форма господарювання) створює найкращі умови для економічного зростання, і, по-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи учасників економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції й здійснити контроль там, де відсутні ці умови. Практично (і це в більшості випадків змушені визнавати неоліберали) держава тепер втручається в економічне життя в широких масштабах і в різних формах.

По суті, за назвою неолібералів виступає не одна, а кілька шкіл. До неолібералізму прийнято відносити чиказьку (М. Фрідман), лондонську (Ф. Хайєк), фрайбурзьку (В. Ойкен, Л. Ерхард) школи.

Сучасних лібералів поєднує спільність методології, а не концептуальні положення. Одні з них дотримуються правих (супротивники держави, проповідники абсолютної свободи), інші – лівих (більш гнучкий і тверезий підхід до участі держави в економічній діяльності) поглядів. Прихильники неолібералізму зазвичай виступають із критикою кейнсіанських методів регулювання економіки. У США й у деяких інших західних країнах сучасна неоліберальна політика опирається на ряд економічних підходів, що одержали найбільше визнання. Це – монетаризм, який припускає, що капіталістична економіка має внутрішні регулятори й керування повинно спиратися переважно на грошово-кредитні інструменти; економічна теорія пропозиції, що надає важливе значення економічним стимулам; теорія раціональних очікувань: наявність інформації дозволяє передбачати наслідки економічних рішень.

263

У цілому зміцненню ідей лібералізму в значній мірі сприяв успіх економічної політики, заснованої на принципах економічної волі, що у різні періоди проводили уряду провідних країн Заходу. Найбільш показовим щодо цього може служити досвід Німеччини, Великобританії й США. Міжнародний валютний фонд також багато в чому будує свою діяльність, виходячи з ідей лібералізму, зокрема, монетаризму.

13.4.2 Монетаризм

Особливістю цього напрямку є визнання грошової маси, що перебуває в обігу, фактором, що визначає розвиток економіки. Лідером монетаристської школи по праву вважається професор Чиказького університету Мілтон Фрідмен (1912–2006).

Монетаристи зосередилися на рівнянні кількісної теорії грошей (рівнянні обміну): M×V = P×Y, де

M – пропозиція грошей,

V – швидкість обігу грошей,

Y – реальний обсяг виробництва, P – рівень цін.

У цьому рівнянні (M×V) – являє собою загальна кількість витрат покупців на придбання обсягу вироблених благ, тобто сукупні витрати; а (P×Y) – це загальний виторг продавців даного обсягу благ, тобто ЧНП. Таким чином, грошова пропозиція визначає обсяг виробництва.

Монетаристи вважають, що зміна грошової пропозиції викликає зміну сукупного попиту в цілому, тобто всіх його компонентів. Оскільки, наприклад, населення сприймає збільшення грошей у портфелях активів, як зростання свого багатства, і у відповідь на це збільшує споживання. Передавальний механізм із погляду монетаристів представляє наступний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків:

зміна грошової пропозиції – зміна сукупного попиту – зміна ЧНП

Зміна сукупного попиту змінює номінальний ЧНП у тривалій перспективі переважно через зміну рівня цін, а не через зміну реального обсягу виробництва. Крім того, монетаристи думають, що крива попиту на гроші відносно крута, а крива попиту на інвестиції відносно полога, що робить кредитно-грошову політику більше ефективною, ніж вважають кейнсіанці.

Вплив грошової маси в обігу на обсяг виробництва залежить також від поведінки швидкості обігу грошей. Монетаристи не заперечують того факту, що швидкість обігу грошей змінюється. Однак вони вважають, що швидкість обігу змінюється передбачуваним образом, тобто є стабільною величиною.

264

Монетаристи думають, що фіскальна політика є неефективним стабілізаційним інструментом, її безпорадність обумовлена існуванням ефекту витиснення. Спостережувана ж економічна нестабільність є результатом неправильного використання такого потужного засобу як кредитно-грошова політика. Помилки в застосуванні кредитно-грошового регулювання монетаристи зв’язують, по-перше, з існуванням непередбачених тимчасових лагів: період, за який зміна грошової пропозиції істотно змінить ЧНП, складає від шести місяців до двох років. Тому використання дискретної кредитно-грошової політики може підсилювати циклічні коливання. Так міри, спрямовані на розширення грошової пропозиції, справлять свій вплив на економіку не раніше, ніж за шість місяців. Але за цей час спад в економіці може змінитися фазою інфляційного підйому. У цей момент політика дешевих грошей оказує свою дію й підсилює інфляцію.

По-друге, монетаристи вказують на те, що керівні кредитно-грошові установи прагнули звичайно стабілізувати процентну ставку з метою стабілізації інвестицій і економіки в цілому. Однак не можливо при зміні попиту на гроші одночасно стабілізувати й пропозицію грошей, і процентну ставку. Тому, прагнучи стабілізувати процентну ставку, Центральний банк може дестабілізувати економіку.

Рівень цін

AD2 AS1

P1

Реальний ЧНП

Рис 13.1 – Монетарне правило в моделі «сукупний попит – сукупна пропозиція»

На думку Фрідмена необхідно стабілізувати темп зростання грошової пропозиції. Монетаристи виступають за законодавче встановлення монетарного правила, відповідно до якого грошова пропозиція повинна щорічно розширюватися в тім же темпі, що й щорічний темп потенційного зростання реального ВНП, тобто в середньому на 3–5% (середній темп економічного зростання в США в

265

довгостроковому періоді). У цьому випадку зсув кривій сукупного попиту з AD1 до AD2 буде відповідати зсуву кривої сукупної пропозиції від AS1 до AS2, і рівень цін залишиться незмінним.

Семінар 12. Економіка Радянського Союзу в післявоєнний період

12.1Хрущовські реформи в Радянському Союзі.

12.2Науково-технічні досягнення Радянського Союзу.

12.3Кризові явища в радянській економіці початку 1960-х рр. і косигінська

реформа.

12.4Радянська економіка в гонці озброєнь.

Реферати

1.Політико-економічні кампанії в СРСР в 1950-х рр.

2.Розвиток космічної галузі.

3.Трудові ресурси СРСР в 1960–1980-і рр.

Семінар 13. Економічний розвиток провідних капіталістичних країн світу

удругій половині ХХ ст.

13.1Формування біполярної системи світового устрою.

13.2Економічне зростання США в 1950–1960-х рр.

13.3Німецьке «економічне диво».

13.4Японське «економічне диво».

13.5Енергетична криза 1970-х рр. та структурна перебудова економік провідних країн світу в 1970–1980-х рр.

Реферати

1.Хрущовська реформа системи керування економікою СРСР (1957–1964 рр.).

2.Косигінські економічні реформи в СРСР.

3.Ямайська валютна система. Історія й причини створення.

4.Енергетична криза 1970-х рр. у цифрах.

5.«Гонка озброєнь» і її вплив на економіку.

266

Тема 14. Світове господарство й основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець XX – початок XXI ст.)

14.1Інтернаціоналізація господарського життя

14.2Розвиток економічної теорії на рубежі ХХ–ХХІ ст.

14.3Розпад СРСР. Трансформаційна криза пострадянських країн

14.4Європейський Союз

14.5Глобалізація

14.1 Інтернаціоналізація господарського життя

В останні десятиліття XX ст., протягом життя одного покоління, відбулися надзвичайно масштабні й глибокі зміни в розвитку науки й техніки, що зробили безпрецедентний вплив на весь характер господарського життя. Саме масштаб і глибина їхнього впливу на економіку дозволяють без перебільшення говорити про справжню революцію, свідками й учасниками якої ми все є.

Перетворення, які нам доводиться спостерігати, торкнулися самих різних галузей матеріального виробництва й сфери послуг, позначилися на структурі зайнятості, відбилися в ключових характеристиках технологічних процесів і формах організації виробництва.

У другій половині 1970-х рр. усе більш явно стало заявляти про себе бурхливий розвиток інформаційних технологій. Знаходження ними якісно нової ролі у виробничому процесі свідчить про настання чергової інформаційної революції, що радикальним образом змінює технологічний базис суспільного виробництва

Ускладнення індустріального виробництва, соціального, економічного й політичного життя, зміна динаміки процесів у всіх сферах діяльності людини привели, з одного боку, до зростання потреб у знаннях, а з іншого боку – до створення нових засобів і способів задоволення цих потреб. Таким чином, змінилася сама природа господарського базису сучасного суспільства: «машинні технології» індустріального укладу стали поступатися місцем «інтелектуальним технологіям», що визначають нові підходи до рішення не тільки технічних, але також економічних і соціальних завдань.

До кінця ХХ ст. стало очевидним, що рівень розвитку науки, наукомістких галузей і компаній визначає границі між багатими й бідними країнами, створює основу стійкого економічного зростання. Технічний прогрес змінив не тільки масштаби й структуру виробництва індустріально розвинених країн, але й вплинув на якість життя, взаємини людей між собою й з навколишнім світом.

267

Все більша частка особистого й суспільного багатства втілює в собі не матеріальні умови виробництва, а знання й інформацію, які стають основним ресурсом сучасного виробництва. Ця тенденція підсилилася в останнє десятиліття ХХ ст., що зокрема знайшло відбиття в комерціалізації технічного прогресу, швидкому зростанні акцій нових високотехнологічних компаній. Результат цього процесу поділ всієї економіки на «стару», до якої відносяться традиційні матеріальні блага й послуги, і «нову» – нові наукомісткі й ті, що спеціалізуються на роботі з інформацією й керуванням знаннями компанії.

В останній чверті ХХ ст. була переосмислена роль малого бізнесу й підприємництва. Великі компанії в цей період відмовилися здебільшого від стратегії організаційного росту й прагнення одержати переваги за рахунок «економії на масштабах» і перейшли до пошуку оптимальних розмірів бізнесу. Компанії почали переходити до більш гнучких форм організації. У ці роки в США активно йшли процеси поглинань і злиттів, виділення самостійних підрозділів. Все це привело до скорочення числа робочих місць у великому бізнесі. З іншої сторони підприємці створили нові галузі, такі як виробництво програмного забезпечення й мобільний зв’язок, які бурхливо зростали.

Швидкозростаючі підприємницькі фірми сприяли стабільному зростанню американської економіки в 1990-х рр. Найбільшу популярність одержали фірми, пов’язані з наукомісткими галузями й сконцентровані в декількох особливих «зонах росту», таких як Силіконова долина в Каліфорнії, Дослідницький трикутник у Північній Кароліні або Дорога № 128 у Массачусетсі. Однак спеціальне дослідження, проведене Національною комісією з підприємництва, показало, що швидко зростаючі компанії були виявлені в усіх без винятку штатах. Наприклад, регіон так називаного «іржавого пояса», у якому зосереджені підприємства металообробної промисловості, дав досить високі показники по числу швидко зростаючих фірм. В 1992–1997 рр. діяло 260 тис. швидко зростаючих компаній, з яких 9,7% – в обробній промисловості, 10% – у сфері послуг бізнесу, 14,8% – у сфері розподілу, куди в США відносяться оптова торгівля й транспортні послуги, 18,7% – у роздрібній торгівлі, 43,6% – у сфері послуг на локальних ринках. За цей період швидко зростали: послуги з формування іміджу й торговельних марок, управлінське консультування, послуги із працевлаштування, виробництво запчастин і комплектуючих для автомобілів, кіновиробництво, виробництво програмних продуктів. Наприкінці ХХ ст. сильно виросла активність малого бізнесу у світовій торгівлі й міжнародних економічних відносинах у цілому. До 97% всіх учасників зовнішньоекономічних відносин доводяться на малі фірми, найбільш активні з них компанії із зайнятістю до 20 чоловік.

268

Важлива характеристика сучасної технологічної революції полягає в тому, що вона стосується не приватних областей суспільного виробництва або окремі соціальні процеси, але безпосереднім образом породжує нову економічну й соціальну реальність. Ніколи раніше міжнародний поділ праці, а, отже, і взаємозалежність окремих держав, не досягали такого високого рівня. Революційні зміни в області мікроелектроніки й біології, енергетики й засобів комунікації послужили основою для нового кроку в інтернаціоналізації світового господарства.

До початку 1980-х рр. багато країн ще могли, не звертаючи уваги на інший світ, будувати свою, самобутню, незалежну від інших економіку, проводячи індустріалізацію імпортозамінюючого типу. В 1980-і рр. наступив наступний період розвитку світового господарства – період лібералізації й прискореної інтернаціоналізації, що означає розширення й зміцнення світогосподарських зв’язків країн.

У цей період стрімко розвивається міжнародна торгівля, і розширюються потоки капіталу. Будь-яка фірма, що стрімко зростає, незабаром натрапляє на вузькість національного ринку для реалізації своєї продукції й намагається вийти за його межі. Спочатку фірми нарощують експорт продукції, виробленої у своїй країні, а потім починають будувати заводи в інших країнах, експортуючи туди вже не товари, а капітал, тобто здатність ці товари виробляти. Сучасні найбільші компанії миру є вертикально інтегрованими й диверсифікованими концернами: різні стадії створення продукту розташовуються в різних країнах. Виникають транснаціональні компанії (ТНК). До них відносяться господарські структури, які включають батьківські компанії і їхні закордонні філії. Батьківської (материнської) компанією називають ту, котра частково або повністю контролює активи інших компаній за рубежем, для чого їй потрібно звичайно володіти не менш 10% їхнього статутного капіталу. Закордонні філії ТНК підрозділяють на дочірні компанії (у них батьківська компанія має більше 50% статутного капіталу), асоційовані (10–50% статутного капіталу) і відділення. Незважаючи на усе більше вільний доступ їхніх товарів на закордонні ринки, ТНК віддають перевагу прямим інвестиціям. У цьому випадку вони одержують доступ до економічних ресурсів, які мають низьку мобільність (природні ресурси, робоча сила), і можливість у рамках всієї планети організувати власну виробничу й збутову мережу, орієнтовану на найбільшу ефективність.

Діяльність ТНК – найважливіший перетворювач світових економічних і соціальних систем. Найбільші транснаціональні компанії є настільки потужними економічними суб’єктами, що обсяг їхніх продажів перевищує ВВП більшості країн світу. У наш час ТНК контролюють 20–25% світового ВВП. Діяльність ТНК істотно обмежує свободу дій національних урядів. ТНК жадають від урядів уніфікувати

269