Ы5. Історична основа, тема, ідея «Слова о полку Ігоревім». «Слово…» як літературна пам`ятка світового значення.

«Слово...» — велична пам'ятка генію нашого народу. За своїми ідейно-художніми особливостями — це вершинне досягнення давньоруської літератури. Воно «золотить» собою всю епоху. Невідомий автор створив неповторний поетичний світ, що чарує і нинішнього читача своєю досконалістю, самобутністю, глибиною суджень. «Слово…» розповідає про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, які своїми набігами завдавали Руській землі дошкульних ударів (тема). Ідея – міститься в золотому слові київського князя Святослава, який закликав всіх князів до єднання. Про цю подію існували літописні оповідання. Проте автор «Слова...», на відміну від літописців, не стільки повідомляє про окремі факти походу Ігоря, скільки розмірковує над ними, над долею рідної землі, обіймаючи своїм духовним зором часи від «старого Володимира до нинішнього Ігоря».Ігор, Всеволод (буй), Володимир і князь Святослав вирушили в похід. Автор «Слова...» відбирає найяскравіші епізоди походу князя, передусім ті, що дають змогу зробити висновок про причину поразки руської дружини. Композиційно «Слово...» складається з оповідних сцен про похід Ігоря та його поразку (виступ, об'єднання полків, перша переможна і друга невдала битви, полон Ігоря та його втеча), а також із авторських публіцистичних роздумів і поетичних картин (звернення до «віщого» Бояна, розмірковування про поразку русичів, «золоте слово» Святослава тощо). Обидва плани об'єднані патріотичною ідеєю — закликом до руських князів про єднання, династичну солідарність заради єдності і процвітання Руської землі. Центральний образ твору – Руська земля (попередження – затемнення сонця). Образ Бояна – узагальнюючий образ перевершення можливостей. Стиль-ритмізована проза. “Слово” є літературною пам’яткою світового значення. Вивченню цього твору присвячено чимало дослідницьких робіт на різних мовах світу. Більш як вісім століть існує “Слово”, нагадуючи всім про часи, коли нашу землю топтали ворожі орди й коли опір нерідко нагадував самогубство.

Ы6. Полемічна література кінця 16-початку 17 ст. Провідні мотиви послань Івана Вишенського.

Полемічна література — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Особливого розвитку набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р.( рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності, зміна календаря на григоріанській). Поштовхом для розвитку стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (про перевагу католицизму). У відповідь виникла полемічна література, з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Герасима Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Мелентія Смотрицького та ін. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Його твори-це послання (з гори Афон, де було його добровільне ув’язнення 40 років). Твори ««Обличение диавола-миродержца»(використав апокрифічне євангеліє коли Сатана спокушав Ісуса у пустелі), «Послання до всіх в лядській землі живущих» (гостро нападає на духовенство й на світську владу і з їдкою сатирою показує їх життя, викриває такі характерні риси польського панства, як пиха і чванливість).У «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво.В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю». Іван Вишенський не може без болю і обурення говорити про становище звичайних людей, які майже голодують, намагаючись дотягнути до наступного врожаю, тоді як панство розкошує.