Ы17. Творчість с. Руданського. Лірика. «Співомовки»

Творчість Руданського поєднує у собі дві, на перший погляд, протилежні риси: твори письменника, з одного боку, характеризуються новаторством, аж до створення якісно нових жанрів, а з іншого боку, він використовує фольклорні мотиви, що вже роками побутували як в усній, так і в писемній літературній творчості. Руданськии відомий нам як автор-новатор, який створив та ввів у широкий вжиток новий ліро-епічний жанр - співомовки. Співомовки - це якісно новий жанр української літератури, вони грунтуються на поетичній обробці та частковому творчому переосмисленні народних анекдотів, усмішок, навіть казок. За обсягом співомовки невеликі, у них оповідається про якусь комічну подію, кінець найчастіше несподіваний та гумористичний, твір зазвичай завершується дотепним стислим висловлюванням. Співомовки Руданського містять у собі традиції народних усмішок, вони зачаровують нас живою народною мовою, пересипаною прислів’ями та приказками, смішними фразами. Співомовки можна поділити на три групи: ті, що викривають служителів церкви; ті, у яких висміюються вади характеру людей; у яких висміюють панів. У співомовках «Козак і король» та «Запорожці у короля» висміяно панів, які хотіли поглумися з козаків, щоб показати свою зверхність, але їм це не вдається. Вірші Руданський почав писати ще в семінарії в жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), в них помітний вплив фольклору й Шевченка. Руданський згодом перейшов до громадянської поезії, засудження кріпацтва («Над колискою». «Не кидай мене»), заклик до праці на ниві рідної культури («Гей, бики!», «До дуба»), звертання до славного минулого свого народу (іст. поеми «Віщий Олег», «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та ін.).Певну частину творів Руданського складає лірика. Творчий доробок автора невеликий - щось понад тридцять творів, п’ятнадцять з яких мають однакову назву «Пісня». Вражає ліризм цих поезій, більшість з них було покладено на музику, деякі - навіть самим автором. Пісні Руданського стали народними: настільки вони припали усім до душі. Це і не дивно: прекрасні картини природи, сум, яким часто сповнені твори про кохання, філософські роздуми не залишають читачів байдужими.Найвідомішими зразками поетичної спадщини Руданського є пісні «Повій, вітре, на Вкраїну…», «Мене забудь», «Сиротина я безродний», «Наука».До літературної спадщини Руданського, основна й найцінніша частина якої була надрукована лише по його смерті, належать і переклади («Слово о полку Ігореві», уривки з «Краледворського рукопису», Гомерова «Іліада», Верґілієва «Енеїда»).

Ы18. Історичний роман Куліша «Чорна рада». П. Куліш як літературний критик.

Чорна рада — перший україномовний історичний роман, написаний 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани — «чернь», які також мали право голосу.Проблематика – автор акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама Чорна рада 1663. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору. У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Павла Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління.Усіх персонажів твору можна умовно поділити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі доби Руїни (Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький) з одного боку і вигадані Кулішем, здебільшого романтичні образи, що є переважно представниками простого люду, козацтва (козак Черевань, Васюта, Матвій Гвинтовка, полковник Шрам, Петро, Леся ). Панько Куліш був одним учасником "Кирило-Мефодіївського братства", яке найбільше прислужилося утвердженню історичної школи в українському літературознавстві. Найбільшою його заслугою стало утвердження в остаточних правах власне української літературної критики, писаної не тільки іншими, а й українською мовою. Нагадаємо, що серед інших мовою української критики були польська, російська, а в часи Ренесансу й класицизму — латинська, якою писані всі поетики періоду неокласичної школи. В галузі літературної критики став провідним фундатором у роки її методологічного дозрівання й самоусвідомлення.1861 р. у статті «Характер і завдання української критики», писав, що завдання літератури — відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах. Тут же Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом.У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що "Памятник себе воздвиг нерукотворный", а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам'ятники.На ранньому етапі досліджень він вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (двотомні "Записки о Южной Руси", 1856—1857), на спробах остаточно довести самобутність української словесності ("Про стосунок малоросійської словесності до загальноросійської", 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Основ'яненка ("Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті", висловив одну із своїх принципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського).